ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 3. Принципи трудового права, закріплені в
Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про працю
.
§ 3. Принципи трудового права,
закріплені в Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про
працю
Трудові відносини в Україні
регулюються системою законодавчих актів, серед яких визначальним є КЗпП,
прийнятий Верховною Радою 10 грудня 1971 р. й уведений в дію з 1 червня 1972 р.
Отже, чинний КЗпП є законом Української РСР як складової частини колишнього
Союзу РСР і фактично дослівно відтворив Основи законодавства Союзу РСР і
союзних республік про працю.
Незалежна Україна, хоч і є
правонаступницею Української РСР, по суті нова держава з характерними
особливостями економічного та юридичного характеру. Законодавство про працю ж
залишилося, хоча й зі значними змінами, старим, радянським. Принципи цього
законодавства не відповідають меті і завданням незалежної України, не
відбивають її національного характеру.
Складність кодифікаційного процесу і
його проведення полягають саме в тому, що повинні бути розроблені нові правові
ідеї, принципи, які б, з одного боку, відображали національні особливості, а з
другого — реалізовували ідеї, вироблені міжнародним співтовариством.
Усі права і свободи громадян
України, закріплені в Конституції України, знайшли відображення в ст. 2 КЗпП,
конкретизовані в ньому та інших законодавчих актах. Наслідком такої
конкретизації є те, що законодавством про працю розробляються і закріплюються
інші принципи, але вже не безпосередньо, не як норми-принципи, а побічно, як
правові ідеї при реалізації, застосуванні норм трудового права.
Стаття 2 КЗпП конкретизує право на
працю, проголошене Конституцією України, визначаючи, що воно реалізується
шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі,
організації. При цьому вільний вибір професії, роду занять і роботи
забезпечується державою. При укладенні трудового договору робота, що
виконуватиметься працівником, тобто трудова функція, визначається угодою між
сторонами (ст. 21 КЗпП). Таким чином, закріплюються принцип договірного
характеру трудових відносин і визначеність трудової функції, яка
виконуватиметься працівником.
Трудові відносини можуть припинятися
лише з підстав, передбачених законом, зокрема ст.ст. 36-41 та 45 КЗпП. Отже,
цими статтями визначається принцип стабільності трудових відносин.
Законом України від 1 березня 1991
р. «Про зайнятість населення» закріплено право громадян України вільно обирати
види діяльності, які не заборонені законодавством; виключається будь-яка форма
примусу до праці (п. 2 ст. 1). Добровільна незайнятість громадян не є підставою
для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Це
полярна протилежність радянському принципу, що вважався одним із головних і
визначальних в трудовому праві — принципу загальності і обов’язковості праці.
Цим же Законом закріплено
добровільність праці, виду діяльності, безплатне навчання безробітних новим
професіям, перепідготовка в навчальних закладах або в системі державної служби
зайнятості (ст. 4).
Законом України від 1 липня 1993 р.
«Про колективні договори і угоди» визначено порядок врегулювання виробничих,
трудових, соціально-економічних відносин між власником або уповноваженим ним
органом і трудовим колективом та профспілкою чи іншим органом, уповноваженим
трудовим колективом на представництво його інтересів. Законом вирішене питання
узгодження інтересів працюючих з власниками або уповноваженими ними органами,
фактично закріплено принцип участі трудових колективів чи їх представницьких
органів у встановленні умов праці та здійсненні контролю за додержанням
законодавства про працю.
Законом України від 24 березня 1995
р. «Про оплату праці» конкретизоване право на винагороду і закріплено принцип
матеріальної зацікавленості працюючих у наслідках своєї праці, принцип
договірного регулювання праці, що здійснюється на основі системи угод, які
укладаються на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях.
Кожен, хто працює, має право на
відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а
також оплачуваної щорічної відпустки. Законом України від 15 листопада 1996 р.
«Про відпустки» встановлені державні гарантії права на відпустку, визначені
умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для поновлення
працездатності, зміцнення здоров’я, задоволення власних життєво важливих потреб
та інтересів, всебічного розвитку особи. Право на відпустку громадяни України мають
незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності
підприємства, установи, організації.
Основні положення щодо реалізації
конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі
трудової діяльності визначає Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону
праці». Він регулює за участю відповідних державних органів відносини між
власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і
працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і
встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Цей Закон
відображає принцип безпеки праці.
Аналіз правових положень КЗпП та
інших законодавчих актів України дозволяє визначити такі принципи трудового
права: принцип свободи праці; принцип рівноправності в галузі праці; принцип
договірного характеру праці; принцип визначеності трудової функції; принцип
стабільності трудових відносин; принцип матеріальної зацікавленості в
результатах праці; принцип безпеки праці; принцип участі трудових колективів і
профспілок у вирішенні питань встановлення умов праці і здійсненні контролю за
додержанням законодавства про працю; принцип свободи об’єднання для здійснення
і захисту своїх прав і свобод; принцип матеріального забезпечення у разі
непрацездатності, настання старості, при хворобі і у зв’язку з материнством.
Названі принципи лежать в основі
правового регулювання усіх видів трудових відносин. Вони пронизують усе трудове
право, є керівними положеннями чинного трудового законодавства.
Єдність принципів трудового права не
виключає диференціацію у правовому регулюванні як окремих видів трудових
відносин, так і різних сторін усередині даного виду трудових відносин. Така
диференціація обумовлюється особливостями застосування праці в різних галузях народного
господарства, в організації праці або характері виробництва. Саме диференціація
при єдності принципів є однією з істотних рис правового регулювання праці в
Україні.
.
