ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
8.1. Поняття суб`єкта злочину в кримінальному праві
.
8.1. Поняття суб’єкта злочину в кримінальному праві
Питання про суб’єкт злочину протягом багатьох років було
дискусійним в теорії кримінального права. Зазначимо, що і на сьогодні в ряді
моментів, які характеризують цей елемент злочину, немає єдності поглядів серед
криміналістів теоретиків.
Стародавнє та середньовічне канонічне право передбачало
можливість притягнення до кримінальної відповідальності не тільки фізичних осіб
— людей, а й тварин та об’єкти природи, які своїми діями завдали шкоду тим чи
іншим охоронюваним відносинам, благам та інтересам або були джерелом її
спричинення. Саме на цих принципах сторіччями будувалось кримінальне
законодавство католицьких країн Західної Європи і Південної Америки.
Історичний аналіз законодавчого підходу до розуміння цього
елемента складу злочину дає підстави стверджувати, що вітчизняний кримінальний
закон завжди визнавав суб’єктом злочину виключно людину.
Приміром, встановлюючи відповідальність за вчинення тих чи
інших злочинів, перший нормативний акт східних слов’ян «Руська правда»,
визначаючи покарання, мав на увазі виключно фізичних осіб як можливих
винуватців їх вчинення. Прикладом можуть бути статті 1, 4, 13 та інші, які
визначають як види покарань, що застосовуються до винного, так і характер
злочинних діянь, які можуть бути вчинені виключно людиною і ніким іншим (напр.,
ст. 4, яка регулювала відповідальність за образу, вчинену шляхом нанесення
удару мечем у піхвах або рукояткою меча).
Ідентично розглядали суб’єкт злочину «Судебники» 1550 та
1589 pp., «Соборное уложение» 1649 р. та інші нормативно-правові акти
допетровської епохи.
Незважаючи на такий однозначний підхід до розуміння поняття
суб’єкта злочину, історія застосування російського законодавства знає випадки
притягнення до кримінальної відповідальності тварин та речей. У 1593 р. було
засуджено за державний злочин церковний Соборний дзвін, у який били мешканці м.
Углича під час повстання пов’язаного із вбивством царевича Дмитра. Дзвін був
битий канчуком, у нього було вирвано «язик», відрізане «вухо», після чого він
був засланий у Сибір у м. Тобольськ. За царя Михайла Федоровича було страчено
мавпу, яка залізла в церкву.
Як справедливо зазначав М. С. Таганцев, російському
законодавству не було притаманне притягнення до кримінальної відповідальності
тварин, речей або природи, що мало значне поширення в країнах Західної Європи,
особливо в період панування Святої інквізиції.
«Військові артикули» Петра ї теж визначали як суб’єкт
злочину в основному фізичну особу — людину. Водночас у главі XV «О сдаче
крепостей, капитуляции и аккордах с неприятелем» передбачалась можливість
колективної кримінальної відповідальності, яку несли цілі військові підрозділи
і полки. Артикулом 117 було встановлено відповідальність за укладення з ворогом
угоди або проголошення капітуляції без погодження з фельдмаршалом або без указу
царя. За ці діяння полк або роту «надлежало лишить чести и живота, а рядовых
каждого десятого по жребию повесить, остальных же виновных жестоко
шпицрунтерами наказать».
І надалі Російське законодавство розглядало питання про
суб’єкт злочину подібним чином.
«Свод законов Российской империи» 1832 р. фактично вперше
визначив поняття суб’єкта злочину, зафіксувавши, що ним може бути особа, яка
досягла десятирічного віку і є осудною.
«Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 p.
ідентично визначало суб’єкт злочину.
«Уголовное Уложение» 1903 p., одним із авторів якого був М. С.Таганцев,
також визначало суб’єктом злочину фізичну особу, яка досягла 10-річного віку і
є осудною.
Питання про суб’єкт злочину залишалось в центрі уваги і
криміналістів радянської доби. І це не дивно, адже у період червоного терору,
військового комунізму та сталінських репресій визначення поняття цього елементу
складу злочину фактично визначало обсяги репресії.
Наприклад, один з перших декретів Радянської влади «Про
восьмигодинний робочий день» від 29 жовтня 1917 року встановлював кримінальну
відповідальність всіх, хто був зайнятий роботою на підприємствах у
господарствах та по найму. Застосування цього акта призвело до того, що під
його дію потрапили навіть діти віком 10-12 років, яких злидні, породжені Першою
світовою війною, примусили працювати.
Згідно з Конституцією РСФРР 1918 p., яка запровадила
загальну повинність, прийнято низку нормативних актів, що встановлювали
відповідальність за самовільне залишення робочого місця, трудове дезертирство,
підбурювання до вчинення цих дій, ухилення робітників та службовців від обліку
та т. ін. Це також надзвичайно розширило межі кримінально-правової репресії.
З прийняттям «Руководящих начал» 1919 р. поняття суб’єкта
злочину одержало нормативне закріплення. Стаття 13 визначала його як особу, яка
досягла 14-річного віку. Малолітні у віці до 14 років не підлягали засудженню
та покаранню — до них застосовувались заходи виховного характеру.
Не визнавались суб’єктами злочину також неосудні особи,
тобто ті, хто страждав на психічну хворобу або перебував у стані, який не давав
можливості віддавати звіт своїм діям.
Перший радянський Кримінальний кодекс 1922 р. визнавав
суб’єктом злочину особу, яка на момент вчинення злочину досягла 16-річного віку
і була осудною. Кримінальна відповідальність неповнолітніх 14—16 років визначалась
можливістю застосування до них заходів медико-педагогічного характеру.
КК не визначав поняття осудності, яке виводилось з
протилежного йому поняття неосудності.
Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і
союзних республік 1924 року не закріплювали поняття суб’єкта злочину і віку
кримінальної відповідальності. Вони, практично, відтворили критерії, які були
закріплені в КК 1922 р.
Як відомо, дія більшості цих нормативних актів так чи інакше
поширювалась на територію України.
КК України 1927 p., який практично відтворив основні
положення КК РСФРР 1926 р., не визначав поняття суб’єкта злочину. Основні його
ознаки закріплювались у ст. 10, яка визначала поняття неосудності, та ст. 11,
яка встановлювала вік кримінальної відповідальності.
Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних
республік 1958 р. та КК України 1960 р. повторили підхід до розуміння суб’єкта
злочину, який мав місце в^крим і пальному законодавстві 20-х років — воно було
відсутнє. Його основні ознаки закріплювались у ст. 10 КК — «Відповідальність
неповнолітніх» та в ст. 12 КК — «Неосудність».
Лише з прийняттям КК України 2001 р. вперше було законодавчо
визначено поняття цього елемента складу злочину. Це здійснено в ст. 18 «Суб’єкт
злочину», яка вказує, що «Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила
злочин у віці, із якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна
відповідальність».
Виходячи з цього нормативного визначення ознаками суб’єкта
злочину виступають:
S фізична особа:
S вік;
S осудність.
Теоретична думка в галузі вітчизняного кримінального права в
основному однозначно визначає цей елемент складу злочину — немає розбіжності і
суперечок щодо визнання суб’єктом злочину фізичної особи, віку кримінальної
відповідальності та змісту осудності.
Разом із тим висуваються пропозиції щодо визнання суб’єктом
злочину і юридичної особи. Слід зазначити, що в ситуації розвитку та зміцнення
в країні деяких видів злочинності (організованої, проти екологічної безпеки,
економічної та ін.), це питання набуває неабиякого значення.
Це було б не тільки логічно пов’язано з нормативним
закріпленням відповідальності за ці види злочинної діяльності, а й дало б змогу
припинити діяльність заборонених законом угруповань (напр., не передбачених
законом воєнізованих формувань і груп та ін.). При цьому принцип особистої
відповідальності не може бути порушений. До кримінальної відповідальності в
будь-якому випадку, насамперед, повинна притягатись фізична особа, винна у
вчиненні конкретного злочину. Але кримінально-правові заходи впливу щодо
юридичних осіб, які, до речі, добре відомі світовій практиці (заборона чи
призупинення діяльності в цілому або окремих ЇЇ видів тощо), повинні бути
передбачені і українським законодавством.
Реалізація принципу особистої відповідальності, не завжди приводить
до вирішення завдань, які стоять перед кримінальним законодавством. Юридичні
особи, через які вчинялись злочини, залишаються базою для подальшої злочинної
діяльності, яка часто не припиняється з притягненням до кримінальної
відповідальності фізичних осіб. Завжди знаходиться претендент на звільнене
місце, який його й посідає. Якби діяльність юридичної особи була заборонена,
обмежена і т. ін., була б ліквідована реальна база (і часто -передусім,
матеріальна) організованої злочинності, що стало б фактором попередження нових
злочинних проявів.
Звичайно, мова про це може йти лише у випадках, коли
злочинні організації прикривають свою діяльність або діють у легальних формах
(що найчастіше і робиться).
.
