ДОДАТКИ ДО РОЗДІЛІВ :: vuzlib.su

ДОДАТКИ ДО РОЗДІЛІВ :: vuzlib.su

22
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


ДОДАТКИ ДО РОЗДІЛІВ

.

ДОДАТКИ ДО РОЗДІЛІВ

ДО РОЗДІЛУ 1 КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

(витяги)

Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права І свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах
її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють
свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до
законів України.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства
права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та
інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і
повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до
суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на
засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не
передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і
свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або
іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням
жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній
діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді
за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок,
встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість
поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною
підтримкою материнства І дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та
інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Стаття 28. Кожен мас право на повагу до його
гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана
медичним, науковим чи іншим дослідам.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою
Інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку,
встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його
перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи
під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом
сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно
звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не
вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно
повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано
можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися
правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді
своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено
родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної
відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і
не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні
злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних
незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини
особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава
відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно
судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими
органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та
судами загальної юрисдикції.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя
через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є
обов’язковими до виконання на всій території України

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА №9 від 30.09.94

Про судову діяльність в умовах загострення в Україні
криміногенної ситуації

Як свідчать матеріали узагальнень судової практики та
аналізи судової статистики, злочинність в Україні набуває все більш масового,
організованого та жорстокого характеру.

Указом Президента України від 21 липня 1994 року «Про
невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю» перед
правоохоронними органами, виконавчими органами місцевого самоврядування
поставлено завдання здійснити скоординовані дії щодо рішучого посилення
боротьби з бандитизмом, корупцією, іншими тяжкими злочинами.

Пленум Верховного Суду України вважає, що суди, як одна із
складових гілок влади, повинні також вжити рішучих заходів по забезпеченню
захисту конституційних прав і свобод, життя, здоров’я та майнових інтересів
громадян, захисту інтересів держави, підтриманню в Україні законності і
правопорядку.

Виходячи з наведеного, Пленум Верховного Суду України
ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Судовим колегіям Верховного Суду України, Верховному суду
Автономної Республіки Крим, обласним, Київському і Севастопольському міським
судам, міжобласному суду, районним (міським), а також військовим судам України
максимально мобілізувати всі наявні можливості на докорінне поліпшення своєї
діяльності.

2. Судам необхідно посилити свій вплив на підтримання
законності і правопорядку в Україні. З цією метою судам слід забезпечити
неухильне виконання вимог ст. 2 КПК з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був
притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

3. Звернути увагу судів на те, що в умовах
загрозливо-невпинного зростання злочинності практика призначення мір покарання
повинна відповідати як вимогам закону про врахування характеру і ступеню
суспільної небезпечності конкретно вчиненого злочину, особи винного і обставин
справи, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, так і характеру та стану
злочинності в суспільстві.

Особам, які вчиняють посягання на життя І здоров’я людини,
її майно, бандитизм, розбої, грабежі, вимагательства, розкрадання державного і
колективного майна, інші тяжкі злочини і, зокрема, в кредитно-фінансовій та
банківській сферах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на
транспорті, особам, які раніше були судимі і продовжують порушувати закони,
організаторам, керівникам і активним учасникам організованих злочинних і
особливо озброєних угруповань необхідно призначити передбачені законом суворі
міри покарання. Надання відстрочки виконання вироку, умовне засудження, а також
призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом, щодо
таких осіб, як правило, не повинно застосовуватись.

4. Виходячи з того, що судочинство повинно здійснюватись у
повній відповідності з діючим законодавством на основі рівності громадян перед
законом і судом, судовий розгляд кримінальних справ повинен максимально сприяти
підтриманню законності І правопорядку в державі. Для досягнення цієї мети судам
необхідно вживати всі передбачені законом заходи для оперативного розгляду
справ, не допускати випадків необґрунтованого повернення справ на додаткове
розслідування і відкладення справ слуханням.

5. При розгляді цивільних справ судам слід
вживати рішучих заходів по запобіганню цивільним правопорушенням, зокрема, по
усуненню випадків переслідування працівників за критику, фактів
безгосподарності І розбазарювання державного майна, зловживань службовим станом
посадовими особами.

6. З метою повного відшкодування майнових
(матеріальних) збитків, завданих злочинами та іншими правопорушеннями, судам
необхідно використовувати передбачене законом право забезпечення цивільного
позову шляхом накладення арешту на майно або грошові суми до розгляду справи по
суті, а також своєчасно вживати передбачені законом заходи до виконання судових
рішень про відшкодування майнових збитків.

7.Звернути увагу кожного з суддів і особисто керівників
судів на те, що вони несуть персональну відповідальність за дотримання вимог
діючого законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України щодо чіткої
організації роботи в судах, своєчасного і якісного розгляд; кримінальних і
цивільних справ.

Кожному судді необхідно значно поліпшити організацію своєї
роботи, вдосконалювати рівень культури судових процесів, дотримуватись високої
принциповості І чуйного ставлення до громадян, їх звернень, заяв та скарг,
проявляти непримиренність до будь-яких порушень законності і правопорядку.

Керівникам судів підвищити вимогливість до суддів щодо
своєчасного та правильного розгляду судових справ.

Разом з тим, з метою підвищення ефективності правосуддя,
судам касаційних та наглядних інстанцій необхідно постійно надавати суддям
районних (міських) та військових судів гарнізонів дійову практичну допомогу по
правильному застосуванню законодавства, організації і проведенню судових
процесів у відповідності з законом.

8. Судовим колегіям Верховного Суду України,
Верховному суду Автономної Республіки Крим, обласним, Київському І
Севастопольському міським судам, міжобласному суду, військовим судам регіонів і
Військо-во-Морських Сил постійно вивчати та аналізувати стан злочинності І
судимості в державі. За результатами узагальнень правильно спрямовувати
практику розгляду справ та своєчасно вносити пропозиції у відповідні органи
влади про вдосконалення законодавства з тим, щоб воно максимально забезпечувало
конституційні права і свободи громадян, нормальне функціонування суспільства і
держави.

9. Судам слід покращити роботу по запобіганню злочинам та
іншим правопорушенням. З цією метою необхідно неухильно виконувати вимоги
закону до виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів чи
правопорушень, звертаючи особливу увагу на факти незабезпечення на
підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності належного порядку
в обліку та збереженні матеріальних цінностей, охоронності зброї, вибухових
речовин і пристроїв, отруйних, радіоактивних речовин І матеріалів та
наркотичних засобів і шляхом винесення окремих ухвал (постанов) сприяти їх
усуненню. Вживати передбачених законом заходів до своєчасного реагування на
окремі ухвали (постанови) керівниками підприємств, установ, організацій.

10. Судам касаційної та наглядної інстанцій забезпечити
своєчасний розгляд справ і виправлення помилок судів першої інстанції та
спрямування судової практики на неухильне дотримування законності і підтримання
правопорядку в Україні, а також невідворотне покарання небезпечних злочинців.

11. Про виконання цієї постанови заслухати у II півріччі
1995 року на засіданні Пленуму окремих голів відповідних судів.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА №9 від 01.11.96

Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя

Конституцією України кожній людині гарантовано право
звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Конституція
має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Це зобов’язує суди
при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції
України.

З метою правильного застосування норм Конституції при
здійсненні правосуддя Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам
такі роз’яснення:

1. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні
визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи
людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст
законів та Інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності
органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і
забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування
Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність
має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом
забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід
мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи
людини й громадянина не є вичерпними.

2. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.
8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при
розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого
нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх
необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення
мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не
суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції
України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній
справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє
розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного
Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед
Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та
інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої,
касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність
додаткової регламентації ЇЇ положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію
Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом,
законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною
Радого або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції
України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх
нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні
конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність
додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен
застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить
їй.

3. Слід мати на увазі, що суд не може,
застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи
правові акти, перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до
виключної компетенції Конституційного Суду України.

Разом з тим суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати
такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів
місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції — акти органів
державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних
адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не
вимагається.

4. Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що
чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України, суд не може
застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як
міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони
не суперечать Конституції України.

5. Судам необхідно виходити з того, що
нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента
України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету
Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки
Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів
місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази
керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на
відповідність як Конституції, так і закону.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що
нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи
суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці
правовідносини.

6. Згідно з ч. 2 ст. 6 Конституції органи законодавчої,
виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених
Конституцією межах і відповідно до законів України.

Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності
Конституцією, є чинними в частині, що не суперечить ЇЙ (ст. 1 розділу XV
Конституції). У зв’язку з цим при розгляді справи суд може на підставі
Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової
дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» застосувати
нормативні акти колишнього Союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам
України.

7. Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. 2 ст. 57
Конституції є невинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші
нормативно-правові акти, ідо визначають права і обов’язки громадян, які не
доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що
судове рішення не може ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах
такого змісту.

8. З урахуванням конституційного положення про те, що
правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється
на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції»),
судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі
відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що
її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен
відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених
законом, який це право обмежує.

9. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є
українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах
суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Виходячи з
цього конституційного положення судочинство в Україні має провадитися
українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд за клопотанням
осіб, які беруть участь у розгляді справи, зобов’язаний застосовувати при провадженні
судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом (наприклад,
Кримінально-процесуальним, Цивільним процесуальним кодексами).

Суд має суворо додержувати вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що
слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим Кодексом порядку,
вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або Іншу мову, якою
він володіє.

10. Конституційні положення про законність судочинства та
рівність усіх учасників процесу перед законом І судом (ст. 129 Конституції)
зобов’язують суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та
дослідження доказів, заявления клопотань та здійснення інших процесуальних
прав.

11. При вирішенні цивільних справ суд має
виходити з поданих сторонами доказів. Поряд з цим він може запропонувати позивачеві
чи відповідачеві подати додаткові докази, а в разі, коли сторони не в змозі їх
зібрати, а без них правильно вирішити справу неможливо,- за клопотанням сторін
сам витребувати такі докази.

12. При розгляді трудових спорів судам слід мати на
увазі, що ч. З ст. 43 Конституції використання примусової праці заборонено. У
зв’язку з цим не можуть застосовуватись як такі., що суперечать Конституції,
правила статей 32, 33, 34 КЗпП, відомчих положень чи статутів про дисципліну
тощо, які передбачають можливість тимчасового переведення працівника без його
згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої
необхідності або простою, а також можливість виконання ним роботи, не
передбаченої трудовим договором.

Не вважається примусовою працею військова або альтернативна
(невійськова) служба, а також робота, що виконується особою, чи служба, яку
вона несе за вироком чи Іншим рішенням суду або відповідно до законів про
воєнний і про надзвичайний стан.

13. Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають
право збиратися мирно, без зброї І проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, завчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи
місцевого самоврядування.

Справи про обмеження цього права розглядаються судами в
порядку, встановленому для справ, що виникають з адміністративно-правових
відносин.

14. Тим, хто працює, Конституція гарантує право на страйк
для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення цього
права встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення
національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод Інших людей. Ніхто не
може бути примушений до участі або до неучасті у страйку (ст. 44
Конституції»).

Рішення про визнання страйку незаконним ухвалюється судом на
підставі Конституції і чинного законодавства. Страйк має визнаватися
незаконним, наприклад, коли працюючі добиваються в такий спосіб політичних
цілей, або коли ним створюється загроза життю і здоров’ю, правам і свободам
інших людей, або коли він організовується чи здійснюється у державних органах,
на підприємствах та в організаціях, на які покладено забезпечення
обороноздатності, правопорядку І безпеки країни, на безперервно діючих
виробництвах, зупинення яких пов’язане з тяжкими або небезпечними наслідками,
тощо.

За примушування до участі або до неучасті у страйку винні
особи несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

15. З урахуванням конституційного положення про
те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі
закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції, судам слід при вирішенні житлових
спорів виходити з неприпустимості виселення в адміністративному порядку за
санкцією прокурора осіб, які самоуправно зайняли жиле приміщення або проживають
у будинках, що загрожують обвалом.

При розгляді спорів про право користування жилим приміщенням
необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на
законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та
вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність
прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування
жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім’ї
наймача (власника) приміщення, або ж для відмови ЇЙ у цьому.

16. Суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56
Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів
місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх
повноважень.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні
правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції лише
безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного.

17. Вирішуючи спори, що випливають із права приватної
власності громадян, суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції про те,
що це право є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений.
Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване
лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, які
встановлені законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх
вартості (крім умов воєнного чи надзвичайного стану, коли можливе наступне
відшкодування).

Судам необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 6 ст. 41
Конституції конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у
випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв’язку з цим справи про
адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено
конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами.

18. При розгляді кримінальних справ має суворо
додержуватись закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції принцип презумпції
невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і
не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку І встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної
сили. При цьому неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення
своєї невинуватості.

Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. З зазначеної
статті усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь
останньої.

Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства
віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання в
суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається
на прокуратуру. Виходячи з цього при відданні особи до суду слід в усіх
справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов’язковою
на підставі п. 1 ст. 253 КПК участь у судовому засіданні прокурора.

19. Відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на
захист від обвинувачення та на правову допомогу. Тому, розглядаючи кримінальну
справу, суд у передбачених законом випадках має забезпечити обвинуваченому
право на захист.

Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце
лише за умови доведеності її вини. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі
ст. 62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а також
на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що
одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення
здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини І
громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку,
або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не
передбачених процесуальними нормами.

20. Відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа
не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе,
членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона
не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім’ї чи близьких родичів.

Пропонуючи підсудному даи пояснення щодо пред’явленого
обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз’яснити
йому, а також Його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції. Якщо
під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному,
обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз’яснено,
показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням
закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Роз’яснити судам, що з урахуванням зазначеного
конституційного положення члени сім’ї чи близькі родичі обвинуваченого,
цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до
кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли
зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за
завідомо неправдиві показання.

21. Конституційне положення про здійснення правосуддя
виключно судами зобов’язує їх розглядати кримінальні справи і про злочини,
перелічені у ч. 1 ст. 27 КПК. У зв’язку з цим суд не може передати матеріали
такої справи на розгляд товариського суду в порядку, передбаченому ст. 51 КК та
ст. 8 КПК.

22. Гарантовані статтями 30 і 31 Конституції
недоторканість житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та
іншої кореспонденції є невід’ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла
чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, ЇЇ виїмку
в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв’язку
надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого
дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється
процесуальне рішення.

Слід мати на увазі, що статті 9 і 13 Перехідних положень
Конституції (розділу XV) на дію ст. ЗО (в частині надання дозволу на
проникнення до житла чи до Іншого володіння особи) та ст. 31 Конституції не
поширюються.

23. Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення
ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій її території
усіма без винятку органами державної влади, місцевого самоврядування,
підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами, а також окремими
громадянами та їх об’єднаннями.

У разі невиконання судових рішень суди мають піддавати
винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності.

24. Звернути увагу судів на те, що керівні
роз’яснення Пленуму Верховного Суду України щодо застосування чинного
законодавства, дані до введення в дію Конституції України, можуть
застосовуватись при розгляді справ у частині, що не суперечить Конституції.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА № 1 від 19.01.2001

Про стан здійснення правосуддя в 2000 р.

та заходи щодо його вдосконалення з метою реалізації
положень Конституції України

Заслухавши й обговоривши доповідь Голови Верховного Суду
України про стан здійснення правосуддя в державі, Пленум Верховного Суду
зазначає, що в 2000 р. суди загальної юрисдикції в основному забезпечили
виконання завдань, що стоять перед ними.

У результаті реалізації положень Конституції України про
поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі кількість
розглянутих ними справ істотно збільшилась І становила 1 710 811. Все частіше
предметом судового розгляду стають цивільні та кримінальні справи нових
категорій, насамперед такі, що виникають у сфері адміністративно-правових і
цивільно-правових відносин. Суди також розглянули велику кількість заяв та
звернень, віднесених до їх компетенції.

Верховний Суд України в минулому році провів значну роботу
по забезпеченню належного рівня правосуддя. Судовими колегіями розглянуто 2738
справ та 56 417 скарг, які надійшли в порядку нагляду. З метою забезпечення
правильного й однакового застосування судами чинного законодавства, усунення судових
помилок та причин, що їх породжують,

Пленум Верховного Суду України давав роз’яснення з
актуальних питань, що виникають при розгляді справ різних категорій.

Разом з тим Пленум констатує наявність серйозних проблем при
втіленні в життя конституційних засад судочинства, спрямованих на забезпечення
належного функціонування судової системи, що негативно впливає на якість
правосуддя. Зокрема, в 2000 р. в касаційному та наглядному порядку визнано
незаконними 23 658 судових рішень у цивільних справах І щодо 11171 особи — у
кримінальних.

Основними причинами постановления незаконних і
необгрунтованих судових рішень є порушення судами норм процесуального та
матеріального права, а подеколи — і окремих положень Конституції України.

Непоодинокими є випадки, коли через неналежне виконання
суддями своїх службових обов’язків справи призначаються до судового розгляду з
порушенням вимог чинного законодавства, допускається зволікання при їх
провадженні, внаслідок чого невиправдано затягується прийняття в них
остаточного рішення. Не завжди своєчасно виготовляються протоколи судових
засідань, порушуються строки направлення справ у касаційну інстанцію. Мають
місце факти неякісного складення процесуальних документів.

Трапляються випадки застосування судами законів, які вже
скасовано або змінено.

Водночас Пленум констатує, що на стан здійснення правосуддя
значною мірою впливають і об’єктивні чинники. До них перш за все належать
недоліки в організаційному, фінансовому, кадровому та законодавчому забезпеченні
діяльності судів державою.

Зокрема, видатки на утримання судів у 1999 р. були
передбачені в бюджеті тільки у розмірі 58%, а в 2000 p.- 65,4% від потреби. У
2001 р. цей показник становить 65,7%.

Законодавство, яке регулює питання судоустрою і судочинства,
Цивільний, Кримінальний та Житловий кодекси, Кодекс законів про працю, інші
законодавчі акти України містять норми, які застаріли або суперечать
Конституції України. Чинні

Кримінально-процесуальний та Цивільний процесуальний кодекси
позбавляють суди можливості повною мірою реалізувати конституційні засади
судочинства.

Після закінчення термінів, визначених пунктами 12,13
«Перехідних положень» Конституції України, здійснення судочинства без зміни
відповідного законодавства може ще більше ускладнитись.

Пленум Верховного Суду України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Звернути увагу судів на зазначені недоліки у здійсненні
судочинства і необхідність вжиття заходів до їх усунення, на недопустимість
необґрунтованої відмови у прийнятті до судового розгляду заяв та скарг фізичних
і юридичних осіб, порушення конституційних прав та свобод громадян. Оскільки
відповідно до ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави, суди зобов’язані
забезпечувати захист цих прав та свобод шляхом своєчасного розгляду справ й
однакового і правильного застосування законодавства.

2. Суди мають сприяти неухильному додержанню
громадянами положень Конституції та законів України, формуванню в них почуття
поваги до прав І свобод, честі Й гідності інших людей та розуміння того, що
здійснення прав І свобод є невід’ємним від виконання своїх обов’язків.

3. Судовим колегіям Верховного Суду України вжити
додаткових заходів до підвищення рівня аналітичної роботи, зосередити зусилля
на впровадженні в життя положень Конституції України щодо основних засад
судочинства, утвердженні й забезпеченні надійного захисту прав і свобод людини,
оперативно інформувати суддів і громадськість про роз’яснення Пленуму
Верховного Суду України та практику розгляду судових справ шляхом їх
опублікування в офіційних друкованих виданнях — журналі «Вісник Верховного Суду
України», щорічнику «Рішення Верховного Суду України», а також розміщення в
електронному виданні -web-сайті Верховного Суду України в Інтернеті.

4. Відповідно до ст. 130 Конституції України порушити перед
Кабінетом Міністрів України питання про невідкладне фінансування потреб судів,
пов’язаних із реалізацією конституційних засад судочинства, перш за все повного
фіксування судового процесу за допомогою технічних засобів, рахунок коштів,
виділених Із Державного бюджету України Міністерству юстиції України у 2001 р.
на проведення судово-правової реформи, або з інших джерел.

5. Визнати за необхідне підготувати у другому кварталі 2001
р. до розгляду Пленумом Верховного Суду України матеріали щодо практики
застосування судами норм Конституції України та постанови Пленуму від 1
листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА № 6 від 06.07.2001

Про застосування судами законів України

про внесення змін до чинного законодавства

у зв’язку із закінченням дії «Перехідних положень»

Конституції України

Заслухавши Й обговоривши доповідь Голови Верховного Суду
України про застосування судами законів України від 21 червня 2001 р. про
внесення змін до чинного законодавства у зв’язку із закінченням п’ятирічного
терміну дії «Перехідних положень» Конституції України, Пленум Верховного Суду
України зазначає, що прийняття цих законів є важливим етапом у проведенні
судово-правової реформи та реальному забезпеченні прав і свобод громадян.

Внесено суттєві зміни до Закону України «Про судоустрій», до
процесуальних кодексів та інших правових актів, згідно з якими система судів
загальної юрисдикції приводиться у відповідність зі ст. 125 Конституції
України.

Верховний Суд України є в ній найвищим судовим органом,
районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, господарські суди Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя набувають статусу місцевих,
а Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та
Севастопольський міські суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил
— апеляційних. Створюються господарські апеляційні суди, а Вищий арбітражний
суд набуває статусу Вищого господарського суду України.

Відповідно до п. 13 «Перехідних положень» та статей 29-31
Конституції Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу
України» до повноважень суду віднесено прийняття рішень, що стосуються обмежень
у стадії досудового розслідування справ щодо найбільш значимих конституційних
прав і свобод громадян.

На реалізацію таких конституційних засад судочинства, як
змагальність і підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, до
чинного Кримінально-процесуального кодексу України внесено істотні зміни щодо
обсягу прав та обов’язків учасників процесу, від суду відмежовано функції
обвинувачення й захисту при розгляді кримінальної справи. Збережено можливість
виправлення судової помилки після набрання вироком законної сили.

Змінено порядок перевірки судових рішень у господарських,
кримінальних та цивільних справах — відповідно до ст. 129 Конституції
запроваджено їх апеляційну та касаційну перевірку. Усе це покладає на суддів
велику відповідальність і вимагає від них терміново докорінним чином
перебудувати свою роботу з розгляду судових справ.

Пленум Верховного Суду України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Беручи до уваги, що 21 червня 2001 р.
Верховною Радою України прийнято закони, якими внесено суттєві зміни до
законодавства щодо судового устрою України та законодавства, яке регламентує
процесуальну діяльність судів при здійсненні правосуддя в господарських,
цивільних і кримінальних справах, рекомендувати всім судам загальної
юрисдикції, суддям і працівникам судів вжити термінових заходів щодо вивчення
цих законів та належного їх застосування при розгляді судових справ із метою
забезпечення надійного захисту прав та свобод людини і громадянина.

2. Звернути увагу на те, що провадження в судах всіх
інстанцій по розгляду справ і скарг має здійснюватись із додержанням
встановленого новими законами порядку та особливостей, зазначених у їх
«Перехідних та прикінцевих положеннях», При цьому слід враховувати, що закони й
Інші нормативні акти, прийняті до набрання чинності законами від 21 червня 2001
p., є чинними в частині, що не суперечить Конституції України і цим законам.

3. Роз’яснити, що у зв’язку Із запровадженням нових
правил розгляду судових справ в апеляційному та касаційному порядку
законодавство щодо перегляду судових рішень у порядку нагляду як за протестами
прокурорів, так і за протестами голів судів та їх заступників втратило
чинність.

4. Рекомендувати головам Вищого господарського та
апеляційних судів організувати вивчення практики застосування нового
законодавства.

5. Головам судових палат Верховного Суду України
за результатами роботи в другому півріччі 2001 р. узагальнити практику
застосування законів, прийнятих 21 червня 2001 p., забезпечивши її правильне
спрямування при здійсненні судочинства.

ДО РОЗДІЛУ 2 КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (витяги)

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства
України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції
України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної
відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Стаття 94. Закон підписує Голова Верховної Ради України і
невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання
закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або
повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до
Верховної Ради України для повторного розгляду.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку
не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим
Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий
Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного
складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити
протягом десяти днів.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його
офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше
дня його опублікування. (Офіційне тлумачення частини п’ятої статті 94 див. в
Рішенні Конституційного Суду від 03.10.97; частин другої і четвертої статті 94
див. в Рішенні Конституційного Суду від 07.07.98)

Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом
конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність
законів та Інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення
Конституції України та законів України.

Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням
Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій
частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена
встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання
ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що
визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним
Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або
юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується
державою у встановленому законом порядку.

Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням
Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій
частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена
встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання
ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що
визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним
Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або
юридичним особам актами І діями, що визнані неконституційними, відшкодовується
державою у встановленому законом порядку.

ЗАКОН УКРАЇНИ Про дію міжнародних договорів на території
України

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних
принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод
людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної
поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного
співробітництва, Верховна Рада України постановляє:

Встановити, що укладені і належним чином ратифіковані
Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного
законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм
національного законодавства.

Президент України Л. КРАВЧУК

м. Київ, 10 грудня 1991 року

ЗАКОН УКРАЇНИ Про державний кордон України (витяги)

Україна, керуючись Конституцією України, Декларацією про
державний суверенітет України та Актом проголошення незалежності України,
неухильно проводить політику миру, виступає за зміцнення безпеки народів
України виходячи із принципів непорушності державних кордонів, які є
відображенням територіальної цілісності, політичної та економічної
незалежності, суверенітету та єдності України. Державний кордон України є
недоторканним. Будь-які порушення його рішуче припиняються.

І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Державний кордон України

Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що
проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод,
надр, повітряного простору.

Стаття 2. Визначення державного кордону України і
забезпечення його охорони

Державний кордон України визначається рішеннями Верховної
Ради України, а також міжнародними договорами України. Охорона державного кордону
України є невід’ємною частиною загальнодержавної системи забезпечення
національної безпеки і полягає у здійсненні політичних, правових,
організаційних, економічних, екологічних, санітарно-карантинних, військових,
оперативних, технічних та Інших заходів. Кабінет Міністрів України у межах
своїх повноважень вживає заходів щодо забезпечення охорони та захисту
державного кордону і території України. (Стаття 2 із змінами, внесеними згідно
із Законом № 245/96-ВР від 18.06.96)

Стаття 3. Встановлення державного кордону України

Державний кордон України, якщо інше не передбачено
міжнародними договорами України, встановлюється:

1) на суші — по характерних точках і лініях
рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі — по зовнішній межі територіального
моря України;

3) на судноплавних річках — по середині головного
фарватеру або тальгаву річки; на несудноплавних річках (ручаях) — по їх
середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах —
по прямій лінії, що з’єднує виходи державного кордону України до берегів озера
або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю),
озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або
рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи Інший бік;

4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних
водоймах — відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на
місцевості до їх заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших
спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних І несудноплавних
річок (ручаїв),- по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно
від проходження державного кордону України на воді.

Стаття 4. Позначення державного кордону України

Державний кордон України на місцевості позначається ясно
видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок встановлення яких
визначаються законодавством України і міжнародними договорами України.

Стаття 5. Територіальне море України

До територіального моря України належать прибережні морські
води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як
на материку, так І на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних
ліній, які з’єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок
затверджуються в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. В
окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватись
міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Стаття 6. Внутрішні води України

До внутрішніх вод України належать:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих
вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, яка проходить
через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги
яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до
берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів,
якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль;

4) води заток, бухт, губ І лиманів, морів і
проток, що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина вод
річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні. (Пункт 5 статті б в
редакції Закону № 245/96-ВР від 18. Об, 96)

Голова Верховної Ради України Л. КРАВЧУК

м. Київ, 4 листопада 1991 року

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про Положення

про дипломатичні представництва та консульські установи
Іноземних держав в Україні

З метою забезпечення належних умов для здійснення
дипломатичними представництвами та консульськими установами іноземних держав в
Україні їх функцій постановляю:

Затвердити Положення про дипломатичні представництва та
консульські установи Іноземних держав в Україні (додається).

Президент України Л. КРАВЧУК

м. Київ, 10 червня 1993 року

382

ЗАТВЕРДЖЕНО

Указом Президента України

від 10 червня 1993 року № 198/93

ПОЛОЖЕННЯ про дипломатичні представництва та консульські установи
іноземних держав в Україні (витяги)

І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Дипломатичному представництву (посольству або місії)
іноземної держави в Україні (далі — дипломатичне представництво), консульській
установі (генеральному консульству, консульству, віце-консульству або
консульському агентству) іноземної держави в Україні (далі — консульська
установа) як органам іноземної держави, співробітникам дипломатичних
представництв та працівникам консульських установ для здійснення їх функцій
надаються передбачені цим Положенням привілеї та імунітети, що визначаються
відповідно до Віденської конвенції від 18 квітня 1961 року про дипломатичні
зносини та Віденської конвенції від 24 квітня 1963 року про консульські
зносини.

2. Співробітники дипломатичних представництв та
працівники консульських установ, яким надаються передбачені цим Положенням
привілеї та імунітети, зобов’язані поважати закони України.

3. Якщо міжнародним договором України
встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Положенні, то застосовуються
правила міжнародного договору.

Передбачені цим Положенням правила можуть застосовуватись
щодо дипломатичних представництв та консульських установ окремих іноземних
держав, а також їх співробітників (працівників), виходячи з принципу
взаємності,

IL ДИПЛОМАТИЧНІ ПРЕДСТАВНИЦТВА

9. Архіви, документи й офіційна кореспонденція
дипломатичного представництва є недоторканними.

10. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатанню, ні
затриманню. Усі місця, що становлять дипломатичну пошту, можуть містити тільки
дипломатичні документи та предмети, призначені для офіційного користування, і
повинні мати видимі зовнішні знаки, що вказують на їх характер.

Дипломатичний кур’єр, статус якого підтверджується офіційним
документом, у якому вказана кількість місць, що становлять дипломатичну пошту,
користується при виконанні обов’язків особистою недоторканістю і не може бути
заарештований або затриманий.

Органи державної влади України надають дипломатичним
кур’єрам всіляке сприяння та захист у виконанні службових обов’язків.

Положення абзаців 2 та 3 цього пункту застосовуються щодо
тимчасових дипломатичних кур’єрів, призначених для разового перевезення
дипломатичної пошти (дипломатичні кур’єри ad hoc).

Імунітети, що надаються тимчасовим дипломатичним кур’єрам,
припиняються з моменту доставки ними дипломатичної пошти за призначенням.

На основі спеціальної угоди з іноземною державою
дипломатична пошта може бути ввірена командирові цивільного літака, який не
вважається дипломатичним кур’єром. В цьому випадку дипломатичне представництво
може направити свого співробітника прийняти дипломатичну пошту безпосередньо
від командира літака.

11. Порядок переміщення через митний кордон України
майна дипломатичних представництв, митні пільги, що надаються главі
дипломатичного представництва, членам персоналу дипломатичного представництва
та членам їх сімей, визначаються законодавством України відповідно до норм
міжнародного права.

12. Глава дипломатичного представництва і члени
дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканістю і не можуть бути
заарештовані або затримані.

13. Глава дипломатичного представництва і члени
дипломатичного персоналу користуються імунітетом від кримінальної,
адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України у цивільних
справах.

Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки,
коли глава дипломатичного представництва І члени дипломатичного персоналу
вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв’язку з позовами
про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у
зв’язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності,
що здійснюється ними за межами службових обов’язків.

Глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного
персоналу підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої
держави.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного
персоналу не зобов’язані давати свідоцькі показання.

14. Правила, передбачені пунктами 12, 13 цього
Положення, поширюються на членів сім’ї, які проживають разом з главою
дипломатичного представництва, із членами дипломатичного персоналу, якщо члени
сімей не є громадянами України.

15. Члени адміністративно-технічного персоналу і члени
сімей, які проживають разом з ними, користуються, якщо вони не є громадянами
України або не проживають в Україні постійно, привілеями та імунітетами,
передбаченими пунктом 6 стосовно жилих приміщень і пунктами

ЗЯ4

12, 13 цього Положення, затим винятком, що імунітет від
адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України у цивільних
справах поширюється лише на дії, вчинені членами адміністративно-технічного
персоналу при виконанні службових обов’язків.

16. Члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами
/країни або не проживають в Україні постійно, користуються імунітетом,
передбаченим пунктом 13 цього Положення щодо дій, вчинених при виконанні
службових обов’язків.

17. Глава дипломатичного представництва, члени
дипломатичного персоналу дипломатичного представництва іноземної держави в третій
державі, які прямують транзитом через територію України, користуються особистою
недоторканістю та іншими імунітетами, які необхідні для забезпечення їх
проїзду. Це положення застосовується щодо членів їх сімей, які користуються
привілеями та імунітетами і супроводжують зазначених осіб або прямують окремо,
щоб приєднатися до них чи повернутися до своєї держави.

Дипломатичним кур’єрам, які прямують транзитом через
територію України, надаються такі самі недоторканість і захист, як і
дипломатичним кур’єрам, що прямують в Україну.

III. КОНСУЛЬСЬКІ УСТАНОВИ

19. До працівників консульської установи належать
консульські посадові особи, консульські службовці та працівники обслуговуючого
персоналу консульської установи.

До консульських посадових осіб консульської установи (далі
консульські посадові особи) належать особи, включаючи главу консульської
установи, яким доручено виконання консульських функцій.

Главою консульської установи визнається призначений
іноземною державою і прийнятий як такий Урядом України в особі Міністерства
закордонних справ України генеральний консул, консул, віце-консул і
консульський агент.

До консульських службовців консульської установи (далі —
консульські службовці) належать особи, які здійснюють адміністративно-технічне
обслуговування консульської установи.

До працівників обслуговуючого персоналу консульської
установи (далі — працівники обслуговуючого персоналу) належать особи, які
виконують обов’язки щодо обслуговування консульської установи.

21. Приміщення консульської установи є недоторканними.
Доступ до цих приміщень може мати місце лише за згодою глави консульської
установи або глави дипломатичного представництва відповідної іноземної держави
в Україні.

Недоторканість цих приміщень не дає права використовувати їх
для цілей, не сумісних з функціями консульського представництва.

23. Архіви, документи і офіційна кореспонденція консульської
установи є недоторканними.

24. Консульська установа може зноситися зі своїм урядом, з
розташованими в Україні дипломатичним представництвом і консульськими
установами своєї держави, а також з дипломатичними представництвами і
консульськими установами своєї держави в інших державах в порядку,
передбаченому цим Положенням щодо дипломатичних представництв.

Правила, передбачені пунктом 10 цього Положення про
дипломатичну пошту та дипломатичних кур’єрів, застосовуються щодо консульської
валізи та консульських кур’єрів, за тим винятком, що у випадках, коли є
серйозні підстави вважати, що консульська валіза містить щось інше, крім
офіційної кореспонденції, документів та предметів, призначених для офіційного
користування, органи державної влади України можуть вимагати розпечатання
консульської валізи у присутності уповноважених цих органів. У разі відмови
виконати вимогу органу державної влади України валіза повертається
відправникові.

25. Консульські посадові особи користуються особистого
недоторканістю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі
переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали,
постанови) суду, що набрав законної сили.

Консульські посадові особи та консульські службовці
користуються Імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України
та юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони
здійснюють у межах службових обов’язків. Імунітет від юрисдикції України не
поширюється на випадки пред’явлення позовів про відшкодування заподіяної
дорожньо-транспортною пригодою шкоди.

Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу
не можуть відмовлятися давати свідоцькі показання.

Працівники консульської установи не зобов’язані давати
показання з питань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків, а також
показання, що роз’яснюють законодавство акредитуючої держави.

У разі відмови консульських посадових осіб давати свідоцькІ
показання до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання.

Держава, що представляється консульською установою, може
відмовитись від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи,,
передбачених цим пунктом.

26. Порядок переміщення через митний кордон
України майна консульських установ, митні пільги, що надаються консульським
посадовим особам, консульським службовцям, працівникам обслуговуючого
персоналу, а також членам їх сімей, визначаються законодавством України
відповідно до норм міжнародного права.

IV. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

27. Привілеї та імунітети, передбачені цим Положенням
для членів дипломатичного персоналу, поширюються на представників іноземних
держав, на членів парламентських І урядових делегацій іноземних держав, які
прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах,

міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними
дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є
громадянами України.

    Назад

    НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

    ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ