ТЕМА 7. ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА

По admin -

24.09.2017

381

ТЕМА 7. ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА

План:
1 Зміст поняття «художня культура». Мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного та уявного.
2. Основні види мистецтва.

Література:
Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібник. Львів, 2003.
Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. К., 2004.
Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003.

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного. Види мистецтва — література, театр, живопис, скульптура, архітектура, музика тощо завдяки використанню різноманітних засобів виразності освоюють дійсність у формі неповторно-індивідуального художнього образу. Ці форми можуть бути різними — від метафоричної до реалістичної, та вони завжди відображають долю людей і народів, ідеї і проблеми свого часу.

Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:
1. зрозуміти суть і призначення художньої культури та мистецтва як естетичного відображення дійсності;
2. охарактеризувати основні види і жанри мистецтва;
3. визначити основні закономірності творення стилю у мистецтві;
4. на цій основі збагатити свій духовний світ, удосконалити суб’єктивну культуру сприйняття творів мистецтва, розвинути естетичний смак, зрештою, навчитися розрізняти «великий» твір мистецтва і його сурогат, щоб назавжди відійти від банальних суджень на зразок «мені подобається — не подобається» з приводу того чи іншого мистецького акту.
Ключові поняття та терміни: художня культура; мистецтво; естетика; творчість; художні цінності; художній образ; творча особистість; стиль у мистецтві; жанр; види мистецтва.

1. Зміст поняття «художня культура». Мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного та уявного.
Одним із найважливіших компонентів культури як сукупності створених людством цінностей є художня культура.
Художня культура — це складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.
Розуміючи культуру як «другу природу», як сукупність цінностей матеріальних та духовних, як розвиток сутнісних сил людини, спосіб відтворення людиною самої себе як істоти духовної, ми розглядаємо художню культуру як найбільш стабільний гуманістичний регіон культури. Адже серед розгалуженої системи історично вироблених і закріплених традицією духовних цінностей — релігійних, філософських, моральних саме художні, естетичні цінності, зберігаючи величні досягнення людського генію у творах мистецтва, стоять на сторожі цілісності культури і життєвого досвіду, зібраного людством протягом тисячоліть.
Ядром художньої культури, її системоутворюючим чинником виступає мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного і уявного.
„О, не покину, музи, я олтар ваш! Правдивого життя не буде без мистецтва” (Еврипід). Актуальність цих слів, проголошених великим давньогрецьким драматургом Еврипідом більше двох тисяч років тому, підтверджується кожною миттю нашого буремного життя. Мистецтво було і залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства. Воно стимулює творчу діяльність, освячує і збагачує життя людини емоційними переживаннями та роздумами.
Чи можна навчитися розуміти мистецтво? Можливо, комусь видасться це питання дивним, адже вважається, що це доступно кожному. Але разом з тим, ми знаємо, що на різних людей один і той же твір справляє різне враження. Хтось послухав музику, подивився скульптуру і забув про почуте й побачене, а в іншого цей твір викликав безліч почуттів та думок.
Перший не зрозумів, про що розповів митець своїм твором, тому й лишився байдужим. Ми відчуваємо відмінність між мовою художніх творів та тією, якою користуються в побуті. І оволодіти цією мовою «особливою мовою» мистецтво — необхідно кожному, хто прагне вдосконалення внутрішнього світу.
Протягом багатьох століть людство із захватом обговорює проблеми, пов’язані з процесом творення мистецьких цінностей і їх сприйняттям. Але, не дивлячись на це, ми відчуємо помітні ускладнення, якщо захочемо віднайти остаточне визначення поняття «мистецтво». Найчастіше у роздумах про мистецтво люди відтворюють свої емоційні переживання, пов’язані з цим унікальним феноменом. Ще в давнину утвердилася думка, що мистецтво, розважаючи, повчає. Великий французький романіст Оноре де Бальзак говорив, що все, починаючи з фрески і скульптури і закінчуючи карикатурою, є живою історією, символом часу, мовою народів і, зрештою, могутньою силою. Англійський художник Джошуа Рейнольдс був переконаний у тому, що мета мистецтва — доповнити природну недостатність речей і задовольнити потребу у втіленні того, що є в уяві людини. Ще сміливіше висловився у передмові до свого знаменитого роману «Портрет Доріана Грея» англійський письменник Оскар Уайльд, говорячи, що мистецтво — це дзеркало з відбитком того, хто дивиться у нього, а зовсім не життя. І хоча всі ці вислови (як і багато інших) є, без сумніву, цікавими для подальшого обговорення, та все ж-таки науковими їх не назвеш.
В давні часи мистецтвом називали вміння, навички, які були необхідні для того, щоб виготовити будь-який виріб. До деякої міри це значення слова зберігається і до сьогодні. Адже будь-яку діяльність, що сягає рівня найвищої майстерності, ми називаємо «мистецтвом».
У стародавніх греків такого значення набувало слово «techne», від якого походять слова «техніка», «технологія». Латинське слово «аrt», добре відоме нам, було більше зорієнтоване на гуманітарні знання і в перекладі теж означало «ремесло, заняття».
У Стародавній Греції та Стародавньому Римі було унормоване розмежування між мистецтвами «високими» і так званими «сервільними» (від лат. — бути рабом, служити). Вільні громадяни не займалися тяжкою фізичною працею або обслуговуванням. Всі їх зусилля були спрямовані на відвідування театрів, музеїв, участь у філософських диспутах, поетичних змаганнях тощо. Для цього потрібні були такі мистецтва, як логіка, астрономія, музика та інші. Недарма прекрасний бог Аполлон, покровитель мистецтв, на горі Парнас був оточений Музами, дочками Зевса та Мнемосіни, богинями наук та мистецтв, кожна з яких відповідала за свій вид мистецтва: Евтерпа — за ліричну поезію, Кліо — за історію, Талія — за комедію, Мельпомена — за трагедію, Терпсихора — за танець, Ерато — за любовну поезію, Полігімнія — за гімни, Уранія — за астрономію, Калліопа — за епос. А ремеслом — будівельним, сільськогосподарським, шевським тощо — займалися раби та бідняки. До ремесел або сервільних мистецтв відносили колись живопис і скульптуру.
Ця традиція до деякої міри зберігалася і в добу Середньовіччя. Університетський курс наук, в який входили граматика, риторика, логіка, арифметика, геометрія, астрономія і музика, називали «вільними мистецтвами», а праця художників вважалася лише відповіддю на заклик Божественної сили.
А от в епоху Відродження , коли з новою силою зазвучали ідеї про достоїнство людини, мистецтво стало об’єктом дослідження в його орієнтації на реальну дійсність.
Наукове вивчення мистецтва, закономірностей його розвитку розпочалося у XVIII ст. Це, перш за все, було пов’язане з виділенням самостійного розділу філософії, окремої галузі філософського знання про красу і закони її відтворення у творах мистецтва, яка дістала назву «естетика» (від давньогрецького «aisthesis» — чуттєве сприйняття).
Увага! В науковий обіг термін «естетика » був уведений німецьким філософом Олександром Готлібом Баумгартеном, який назвав свою двотомну працю, що вийшла друком у період з 1750 по 1758 рік, «Акроматична естетика». Естетику вчений розглядав як «теорію чуттєвого пізнання «, а мистецтво — як втілення краси.
Нову сторінку у дослідженнях природи мистецтва відкрили твори Вольтера, Дідро, Лессінга, Вінкельмана, представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля. їх ідеї заклали основи сучасної естетичної науки. Хоча треба визнати, що у деяких випадках висновки вчених того часу були досить несподіваними. Так, у роботі французького абата Ж.Б.Дюбо «Критичні роздуми про поезію та живопис (1719 р.) зміни у мистецтві пояснювалися змінами у температурі повітря. Через 50 років німецький філософ Йоганн Гердер уточнював: мистецтво змінює свою форму під впливом клімату, залежить від національного характеру.
Для Гегеля мистецтво виступало результатом глобального розвитку світу. Причина руху художнього процесу і зміни його стадій (символічна, класична, романтична) пояснюються поступовим розвитком Абсолютної ідеї.
На сьогоднішній день естетика, пройшовши довгий шлях становлення і розвитку, є однією з найважливіших філософсько-культурологічних дисциплін.
Естетика — система законів, понять та категорій, що відображають естетичні якості дійсності та процес її освоєння за законами краси, особливості функціонування мистецтва, його сприйняття і розуміння його результатів.
Займаючись вивченням загальних закономірностей розвитку мистецтва, естетика виступає загальною теоретичною основою по відношенню до спеціальних наук, які здебільшого мають прикладний характер (літературознавство, театрознавство, музикознавство, теорія образотворчого мистецтва та ін.).
Мистецтвознавство — це сукупність таких спеціалізованих наук, які покликані вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його конкретні форми, характер функціонування тощо.
Існує досить багато визначень поняття «мистецтво», кожне з яких, опрацьовуючи багатовіковий досвід вчених — дослідників мистецтва, -по-своєму висвітлює його призначення і сутнісні риси. Одним із них є наступне:
Мистецтво — це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі.
Особливості впливу мистецтва на людину:
1. за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності;
2. воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і роботи людину величною;
3. безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою і пластичною сферою людської психіки;
4. за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними, або художніми.
Художні емоції виникають лише при зустрічі з соціально-історичним, вагомим, важливим для багатьох. Вони є наслідком не механічного, пасивного, а неодмінно творчого сприймання, яке підносить людину, розвиває її уяву та інтелект. Взаємодія почуттєвої та інтелектуальної сфер під час сприймання художнього твору надає враженню особливої сили. Недарма російський психолог Л.С.Виготський, визначаючи мистецтво як «сукупність естетичних знаків, що спрямовані на збудження в людині емоцій», назвав ці емоції «розумними». Вони несумісні з сухим раціоналізмом, насичені вищими духовними прагненнями, і перш за все прагненням до прекрасного. Напрочуд точне визначення. До речі, виникнення таких «розумних» емоцій можна вважати і головним критерієм для розпізнавання твору мистецтва у потоці об’єктів масової культури, псевдомистецтва.
Вагу емоційного впливу твору мистецтва підкреслював у далекому минулому Аристотель, великий давньогрецький філософ. Поняття «катарсис» (дослівно — очищення) було базовим у його теорії прекрасного. Результатом естетичного впливу мистецтва на людину він вважав особливий стан психіки, коли виникають сильні почуття (жалю, гніву, захоплення), від яких, за словами Аристотеля, виникає очищення і полегшення, пов’язане із задоволенням. Філософські твори Аристотеля — вершина розвитку естетичної думки античності.
Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється «дублером» тої чи іншої форми практичної діяльності людини: існує наука, призначення якої — вивчення і пізнання оточуючого світу, але і мистецтво — пізнання, є педагогіка, але і мистецтво — засіб виховання, існують мова та сучасні засоби комунікації, а мистецтво — особлива мова і засіб інформації.
Різноманітні види діяльності людини не підміняють мистецтво, або мистецтво не заміщає ні одну з форм діяльності людини, а навпаки, воно специфічно відтворює, моделює кожну з них. В цьому і полягає основна особливість мистецької діяльності в її всезагальній формі.

Функції мистецтва:
1. суспільно-перетворююча;
2. пізнавально-евристична;
3. художньо-концептуальна;
4. передбачення;
5. інформаційна та комунікативна;
6. виховна;
7. навіювання;
8. естетична;
9. гедоністична.

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно — естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства. Крім того, сам процес творчості — це перетворення за допомогою уяви вражень, фактів з реального життя. Зрештою, будь-який матеріал, з яким працює художник, теж підлягає переробці, в результаті якої з’являється нова якість. Деякі наукові школи заперечують або применшують можливість участі мистецтва у перетворенні існуючого світу. Вони зводять значущість мистецтва до виконання компенсаторної функції — мистецтво у сфері Духу допомагає відновити втрачену гармонію. Така дія притаманна мистецтву, але ідеї талановитого митця рано чи пізно «будять» свідомість аудиторії, примушують її по-новому сприйняти звичне явище.
2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта). Не дивлячись на те, що найвидатніші філософи світу Платан та Регель вважали мистецтво нижчою формою пізнання істини, яка не може вступати у суперництво ні з філософією, ні з релігією, все ж таки треба визнати, що пізнавальні можливості мистецтва величезні. Мистецтво здатне дослідити ті сторони життя, які недоступні науці. У формулі води Н2О схоплено закон існування явища. Та картина талановитого художника-мариніста здатна передати могутність стихії. Мистецтво освоює багатство предметно-чуттєвого світу, відкриває нове у вже відомих речах, в звичайному -незвичайне.
3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу). Мистецтво прагне глобального мислення, розв’язання загальносвітових проблем, осмислення стану світу. Художника цікавить і доля його героїв, і людства в цілому, він мислить у масштабах Всесвіту та історії, з ними узгоджує свою творчість. Історія мистецтва може надати величезну кількість таких прикладів. Хоча не завжди ця функція очевидна. У сучасній науці сильна і антиінтелектуальна течія, що йде від інтуїтивізму Анрі Бергсона, в психології — від Зігмунда Фрейда, в мистецтві — це течія сюрреалізму, яка визнає «автоматичне письмо», «епідемію сну», «відключення розуму». Але і в такому випадку ми отримуємо своєрідну картину світу, що будується на спалахах інтуїції.
4. Функція передбачення («кассандрівське начало»). І у даному випадку мова йде про використання інтуїції. Якщо вчений робить висновок індуктивним шляхом, то художник здатний образно уявити собі майбутнє. Художник, опираючись на інтуїцію, може достовірно передбачити майбутнє шляхом екстраполяції — вірогідного продовження лінії розвитку вже існуючого. І тут ми маємо на увазі не лише фантастику, хоча це і є найбільш зручний приклад.
5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування). Аналіз саме цієї функції мистецтва лежить в основі сучасних естетичних теорій, що розробляються ^семіотикою, ^компаративістикою та ін. Мистецтво розглядається як своєрідний канал зв’язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.
6. Виховна («формування цілісної особистості). Виховне значення філософії полягає у впливі на формування світогляду, політики — на політичні погляди, а от мистецтво впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формує цілісну особистість. Та вплив мистецтва не дидактичний, не моралізаторський. Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється як в позитивних, так і в негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом. Цей досвід виступає як художньо організований, узагальнений, осмислений художником. Крім цього, особливості сучасного життя роблять чи не найважливішою ще одну здатність мистецтва — контакт із твором мистецтва дає можливість розрядити внутрішню напругу, хвилювання, що породжується реальним життям, хоча б частково компенсувати монотонність буденності.
7. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку. Особливо ця його здатність виявляється у складні періоди історії. Без сумніву, художник повинен усвідомлювати значення цієї функції і відповідально ставитися до своєї діяльності.
8. Естетична («формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси. Це зовсім не означає, що кожна особистість повинна демонструвати своє бажання брати участь у художній самодіяльності. Але все, що робить людина, повинно узгоджуватися з уявленнями про красу і міру, а уявлення про суть мистецтва, критерії оцінки творів мистецтва повинні бути сформованими.
9. Гедоністична («функція насолоди). Ця функція пов’язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.
Такими є найважливіші функції мистецтва, хоча їх перелік не обмежується названими. Не зважаючи на відсутність прямої прагматичної доцільності, існування людей без мистецтва неможливе. Мистецтво формує особистість всебічно, формує моральні принципи, естетичні смаки, розширює кругозір, знання, уяву, фантазію. Всезагальна потреба в мистецтві випливає, за словами великого німецького філософа Г.Гегеля, з розумного прагнення людини духовно освоїти внутрішній і зовнішній світи, уявивши їх як предмет, в якому вона впізнає власне «Я».

Специфіка художнього образу
Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуттів. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам’яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам’яті художник створює нову реальність — художній образ, який в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів.
Художній образ — це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з’являється новий образ.
Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненне. Що спільного у долі талановитої дівчини і житті чайки? А саме цей художній образ використовує А. Чехов у своїй безсмертній драмі. В образі через зіткнення далеких одне від одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності.
Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.
Вид мистецтва — це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.
Так, наприклад, якщо слово виступає вихідним матеріалом для творення художнього образу в літературі, то у музиці художній образ формується через звук, у образотворчому мистецтві — об’ємно-пластичними формами. Питання про джерело багатоманітності видів мистецтва — одне з традиційних для естетичної теорії. Кант вважав, що таким джерелом виступає багатство здібностей самого суб’єкта, Гегель шукав його у внутрішній диференціації абсолютної ідеї, французькі матеріалісти — у особливостях матеріалу, яким користуються митці. На сьогоднішній день не можна вважати цю проблему повністю вирішеною. Зрозуміло одне: критеріями визначення виду мистецтва не можуть виступати лише засоби виразності або зміст. Ці критерії пов’язані з характеристикою художньої діяльності в цілому: предмет зображення, зміст, засоби виразності, форми втілення, вплив.
Отже, маючи спільне походження та спільні засади, види мистецтва істотно відрізняються один від одного. Відрізняються матеріалом, з якого творяться певні художні образи, більшою чи меншою подібністю цих образів до реальної дійсності, способом передачі образу тощо.
Увага! Художній розвиток людства йшов від первісного синкретизму до виділення окремих видів мистецтв (від злитого в єдине ціле художнього мислення у давнину відокремились танець, музика, театр, література і т.д.). У подальшому здійснюється зворотній рух — від окремих мистецтв до їх синтезу (архітектура вступає в синтез з живописом, кіно об’єднує ряд мистецтв).
Співвідношення між видами мистецтва, їх більша чи менша залежність один від одного має історичні корені. Кожна історична епоха вибудовує свою систему класифікації видів мистецтва.
Аристотель стверджував, що у всіх видів мистецтв є спільна основа -це мімезіс (наслідування дійсності). Різниця між ними у тому, з якої причини і якими засобами це наслідування відбувається. В епоху Відродження різницю між мистецтвами вбачали у тому, який матеріал використовується, відповідно, який орган чуття активізується при сприйнятті твору мистецтва. Подібний підхід втримався досить довго. Лише у німецькій класичній естетиці виникли нові ідеї. Зокрема, Регель стверджував, що види мистецтв розвиваються як система, що народжується «духовним кліматом епохи».
Система міняється, в ній виділяється той вид мистецтва, який найбільше відповідає історичній своєрідності епохи:
Перша стадія розвитку мистецтв — символічна. Ідея шукає адекватного їй чуттєвого прояву, у матеріалі виявляється натяком, тут необхідна повна відповідність між змістом і формою (як, наприклад, у архітектурі Стародавнього Єгипту).
Друга стадія — класична. Прикладом може виступити скульптура Давньої Греції — домінанта всього античного мистецтва, що утверджує гармонійну єдність людини і світу.
Третя — романтична. За словами Гегеля, головна ознака цієї стадії у тому, що ідеї прагнуть переваги над зовнішнім, це призводить до невідповідності змісту і форми. У ролі ведучих видів мистецтва свого часу Гегель визначав музику, поезію, живопис.
У XIX ст. процес формування основних видів мистецтва був практично завершений. Запропонована у той час класифікація мистецтв акцентувала художнє значення простору або часу у видах мистецтва, їх впливі на органи чуття. Виробилась і стала традиційною вищенаведена схема.
Зрозуміло, що запропоновані принципи класифікації творів мистецтва не можна вважати остаточними, вони носять лише загальний характер і потребують подальшого уточнення, тим більше, що з розвитком технічних засобів, появою нових виражальних можливостей можна очікувати виникнення нових видів мистецтва. Крім того, розширюється простір для взаємовпливів, синтезу мистецтв.

ПРОСТОРОВІ (СТАТИЧНІ)

Прикладні:

Архітектура

Декоративно-ужиткове

Образотворчі

Живопис.
Графіка. Скульптура

Художнє
фото

ЧАСОВІ (ДИНАМІЧНІ)

Мистецтво
слова

Література

Мистецтво
звуку

Музика

Мистецтво
жесту

Хореографія

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ (СИНТЕТИЧНІ)

Театр.
Кіно. Телебачення. Відео. Анімація

Естрада.

Цирк

Синтез мистецтв — це союз рівноправних видів мистецтва, що скеровані до однієї мети і у результаті дають нову художню якість.
Наприклад, поєднання музики і театру призводить до появи музичного театру у різноманітних його формах. Архітектурний простір обумовлює характер оздоблення. Синтез образотворчого мистецтва і архітектури породжує монументальний живопис. Не менш важливим є і безпосередній зв’язок, який здійснюється між видами мистецтва, коли під впливом одного твору мистецтва народжується інший. Під впливом вражень від живописних творів народжується музичний твір (наприклад, «Картинки з виставки» Модеста Мусоргського), або літературний твір вимагає образотворчого доповнення (згадаймо геніальну «Катерину» Тараса Григоровича Шевченка).

Стиль у мистецтві
Ще одним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору мистецтва виступає поняття «стиль». Саме слово має давньогрецьке походження, в давнину означало назву палички для письма. Поступово значення слова змінювалося, хоча в основі залишилося уявлення про ті риси, які можуть бути зовнішньо виявлені.
Стиль у мистецтві — це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності, що застосовуються у мистецтві.
Поняття «стиль» використовується для характеристики етапу у розвитку мистецтва різних художніх напрямків, індивідуальної манери художника. У цьому випадку поняття «напрям», «течія» можна вважати синонімами стилю. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри, можна вважати стиль у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її «візитною карткою».

2. Основні види мистецтва.
Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності і багатстві. Нема головних і другорядних видів мистецтва, кожний з них має свої особливості та переваги. Зупинимось на короткій характеристиці деяких з них.
Література. Назва походить від латинського слова «буква».
Література — це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові.
Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності — не тільки чуттєво, але й через умовивід. Слово — ось матеріал літературного образу. Образність в самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. В процесі формування усного мовлення відбувалося перенесення подібних рис від явища до явища, збагачення асоціативними переходами. Це і стало основою здатності до художнього відображення дійсності у слові. Гегель назвав слово найпластичнішим матеріалом, який безпосередньо належить Духу.
У доісторичні часи література існувала лише в усному вигляді. При виникненні писемності починається новий етап розвитку літератури, хоча фольклор не втрачає свого значення як основа літератури і по сьогодні.
Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно — розповідь), лірика (дослівно — те, що виконується під ліру), драма (дослівно — дія). Відрізняється один різновид від іншого способом формування художнього образу. Наприклад, драма об’єднує твори, що призначені для виконання на сцені, її жанрові підрозділи: трагедія, комедія, Ядрами, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб’єктивністю, насиченістю художнього образу. Призначення епосу — викласти поступову оповідь про ряд подій. В письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, доповідання, нарис. Характеристика кожного з названих жанрів теж вимагає уточнень. Так, наприклад, історичні перекази давнини склали основу для середньовічних рицарського та комічного роману, а потім розвинулись у побутовий, історичний, пригодницький, любовний та інші романи.
Ніщо, ніякі інші художні враження не можуть замінити художнє читання, бо це основна форма художньої комунікації. Цей статус літератури пояснюється її опорою на природне мовлення, в якому сконцентровано досвід людства, її орієнтацією на співтворче сприйняття, на роботу уяви, фантазії, на постійне обов’язкове вловлювання надсмислу (підтексту).
Танець (від німецького слова «рух»). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла. Танець і може бути пов’язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається «хореографія».
В основі танцю, як окремого виду мистецтва, лежать первісні ритуали, ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих. Танець існував одночасно і як виконавське, як творче мистецтво, тобто автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у Стародавній Індії, де і сьогодні залишається важливим компонентом культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу. В епоху Відродження з’являються нові, світські форми танцю (швидкі та повільні). У 1661 р. у Франції створюється Королівська Академія танцю, що розробила систему класичної хореографії. Це зіграло велику роль у розвитку балетного мистецтва, адже тоді й було визначено основні нормативні правила балету: виворотність ніг, відповідні положення рук, встановлено перелік основних позицій і переміщень. Поступово танцювальна техніка ускладнювалась, з’являлися нові рухи і прийоми. Поряд з дійовим танцем, де були сюжетні мотиви, розвивались і форми «чистого» танцю. А в романтичному балеті з 30-х років XIX ст. у танці вже на «пуантах» (спеціальному взутті) танець отримав образне осмислення.
Існують різноманітні форми так званого побутового танцю -народного, бального. В цих танцях яскраво виявляються національні особливості. А сценічні варіанти цих форм танцю широко відомі у всьому світі, це один з найпопулярніших видів мистецтва.
Музика. Назва походить від грецького виразу, що перекладається як «мистецтво муз».
Музика — це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких — узагальнені інтонації людської мови.
Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання роботи та сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в природі і які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною «безпосередньою мовою душі», хвилює людину, викликає багато емоцій.
Увага. Музика — це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок.
Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Музика має яскраво виражені національні риси, що виявляються у інтонаційному, мелодійному, ритмічному строї. Як правило, лише з декількох звуків ми можемо впізнати, якому народові належить твір і у який час його написано.
В залежності від того, як виконується музичний твір, розрізняють вокальну, інструментальну та вокально-інструментальну музику. Найголовніші види музики: симфонічна, камерна, оперна. А жанри — симфонія, соната, ораторія, сюїта, пісня, папера (героїчна, комічна, лірико-побутова) та інші. Музика по своїй природі динамічна, це потік звуків, що живе у часі. Це один з найдійовіших видів мистецтва.
Театр.
Театр — це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами
Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об’єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру — драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації.
Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже відрізняється від європейського театру.
Кіномистецтво — це вид художньої творчості, що увійшов в систему синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.
Загальноприйнято, що у сферу мистецтва входять:
1. документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів);
2. науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й ігровими кадрами та епізодами);
3. рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості;
4. експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.

Архітектура. Образотворче мистецтво
Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об’єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Можна сказати, що пам’ятники архітектури, шедеври живопису втілюють мрію гетівського Фауста: «Зупинись, мить, бо ти прекрасна». Образи всіх просторових мистецтв створюються художниками з мертвої матерії, їм надається форма, яка відповідає уявному зоровому образу, що виник у свідомості художника під безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на підставі образів, збережених пам’яттю. Тому ці мистецтва ще можна було б назвати формотворчими. Але у широкий вжиток увійшли терміни «образотворчімистецтва», «пластичнімистецтва» від грецького слова — ліпити, створювати форми.
Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon — будівничий) — мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства.
Мета цього виду мистецтва — формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям використовувати цей «олюднений простір» у відповідності з їх потребами і можливостями.
Образи архітектури принципово відмінні від образів інших видів мистецтва. Головне, що справляє враження в архітектурному творі, це його пропорції, ритміка об’ємних мас, які і роблять одну споруду величною, а іншу — примхливо-грайливою чи похмурою. У цьому розумінні архітектуру називають «застиглою музикою».
Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які б були недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, яке використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним — це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.
Живопис — це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.
Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою «‘художника» тоді було бажання передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського образу у багатоманітності його проявів.
Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення творчої фантазії художника. Використовується живопис:
1. монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) і система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);
2. незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів і в їхньому положенні в просторі;
3. рефлекси, що показують взаємодію фарб;
4. загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;
5. на безпосередньому вивченні натури засноване відтворення природного висвітлення і повітряного середовища (пленер).
Виразність живопису визначається і характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Передача обсягу і простору зв’язана з лінійною і повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних градацій і просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може бути одношаровим (Алла прима) і багатошаровим, що має підмальовок і лесіровки.
Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у XIX ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши рисунок помічним компонентом, узаконив перелік основних виражальних засобів. Ось вони:
1. колорит — гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;
2. композиція — поєднання всіх елементів картини у єдине ціле;
3. світлотінь;
4. фактура, спосіб накладання фарб.

Скульптура.
Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає «висікаю», «вирізаю».
Скульптура — це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об’ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів.
У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов’язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір. Відтак, можемо виявити декілька найголовніших способів творення скульптури: висікання (якщо використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево), ліпка (глина та інші м’які матеріали), лиття (метал, пластмаса). У наш час кількість матеріалів, які можуть використовувати скульптори, значно розширилась, і це дозволяє урізноманітнити виражальні засоби цього виду мистецтва.
Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на монументальну (включаючи монументально-пам’ятникову та монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру малих форм. Монументальна скульптура буває, як правило, великих розмірів, вона розрахована на складну взаємодію з архітектурою або ландшафтом. Це пам’ятник, монумент, інтер’єрні оздоби. Якщо скульптор робить фігуру у повний зріст — це статуя, до стегон — напівфігура, торс, зображення до пояса — бюст, від плечей — скульптурна голова (якщо із стесаними плечима — герма). Скульптурними групами називають композицію, де є фігури декількох людей.
Склалися два основні різновиди скульптури: кругла — якщо є можливість розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф — об’ємне зображення, розташоване на деякій площині.
Скульптура малих форм — це скульптурні твори, орнаменти та деталі, які прикрашають предмети побуту. Це різні статуетки, підстаканники, попільнички, настільні лампи, все, що знаходиться посередині між станковою скульптурою і декоративно-прикладним мистецтвом. Сюди ж відносяться медальєрне мистецтво, гліптика (різьба по каменю) та ін.

Графіка.
Це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає «пишу, дряпаю, малюю». Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього образу у графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого — лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури. Малюнок — це найбільш давній вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Витоки малюнку можна знайти у наскельному живописі неоліту, у античному вазописі, середньовічній мініатюрі. З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера, ~ ,-, ,„ пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.
Інший різновид графіки — гравюра або естамп (станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного малюнку, який виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже багато різновидів гравюри. Це гравюра на дереві та лінолеумі (ксилографія та ліногравюра), гравюра на металі (акватинта, меццо-тінто), пунктирна манера, м’який лак, суха голка, офорт, літографія.
Найдавніший вид естампу — ксилографія, гравюра на дереві. Це так званий високий друк.
Літографія — вид плоского друку. Друкована форма у ній не має рельєфу. Тому, в строгому смислі, це не є гравюра.
Наприкінці XIX ст. почалися розвиток і утвердження нового способу друку, фотомеханічного, набагато ефективнішого і дешевшого, ніж всі інші графічні техніки. Це викликало до життя новий різновид графіки, так звану друковану графіку — книжкову, журнально-газетну, художньо-виробничу. Та при цьому своєї привабливості не загубили і традиційні способи гравірування. Цьому сприяють особливі характеристики графіки як виду мистецтва — високий ступінь умовності зображення, лаконізм, загостреність образів, сконцентрованість засобів виразності, імпровізація, ефект незакінченості, який примушує глядача довершити процес творення художнього образу у своїй уяві.

Резюме
Художня культура — складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.
Мистецтво — це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образної формі. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.
Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості,, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.
Вид мистецтва — це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.
Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань людства можна лише шляхом вдосконалення творчих потенцій суспільства, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння перспективи гуманітарного розвою культури.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення:
1. У чому, на Вашу думку, полягає основна відмінність художньої культури від інших компонентів духовної культури? Які існують теорії походження мистецтва?
2. Які функції мистецтва Ви вважаєте найголовнішими і чому?
3. Які, на Вашу думку, елементи творчого процесу піддаються вихованню?
4. Як Ви вважаєте, чому зараз прихильників кінематографу і відео значно більше, ніж прихильників театру?