Глава 10. Моделювання діяльності банків, фондових бірж та акціонерних підприємств Ищите Господа, когда можно найти Его, призывайте Его, когда Он близко. (Библия, книга пророка Исаии 55:6) Узнать больше о Боге
Главная Книги Статьи Реклама на сайте

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ

Глава 10. Моделювання діяльності банків, фондових бірж та акціонерних підприємств

10.1. Принципи та типи банківської комерції
Як зазначалося вище, банк – це кредитно-фінансова установа, яка залучає та накопичує вільні грошові засоби підприємств та організацій усіх форм власності, населення (пасивні операції), а також здійснює емісію (випуск грошей в обіг), випуск цінних паперів, кредитування народного господарства та населення, надає різного роду позики на умовах платності, поворотності та терміновості (активні операції).
У світовій практиці існують наступні типи банків.
1. За характером операцій, що виконуються: емісійні; комерційні.
2. За господарською ознакою: промислові; торговельні; сільськогосподарські; зовнішньоторговельні; ощадні; депозитні.
3. За ознакою підпорядкованості: місцеві (регіональні); що обслуговують потреби ряду регіонів; що обслуговують потреби держави в цілому; міжнародні.
4. За ознакою власності: державні; акціонерні; приватні; муніципальні; змішані. 
Основні завдання: 
· акумуляція вільних грошових засобів;
· залучення депозитів (вкладів) та їх використання переважно для кредитування установ та населення. 
Принципи банківської комерції:
· прибутковість господарювання;
· відсутність бездіяльних ресурсів;
· безпека банківської діяльності. Спочатку це ризик, потім – період очікування, а наступним етапом є прибуток чи збиток;
· орієнтація на клієнта. Банк може ризикувати своїм капіталом, але не капіталом клієнта, його прибутком. 
Рекомендації для поведінки банківського службовця:
1) ввічливість, уміння слухати;
2) простота та доступність для клієнта рішень і рекомендацій, що приймаються;
3) творчий підхід до справи;
4) освоєння єдиної методології.

10.2. Банківський маркетинг
Маркетинг – це система управління та організації діяльності компаній і фірм, яка всебічно враховує процеси, що відбуваються на ринку.
Характер банківських послуг: кредитні; операційні; інвестиційні. 
Послуги бувають:
· пов’язані з розрахунками, грошовими та іншими операціями за дорученням власників рахунків (вкладників);
· факторингові; 
· лізингові; 
· довірчі; 
· консультаційні; 
· інформаційні та інші.
Факторингові операції. Факторинг – це, як зазначалося раніше, особлива форма діяльності на внутрішньому ринку спеціалізованої установи, пов’язана із стягненням грошей з підприємств-покупців, які є клієнтами.
Факторинг з оборотом – це сума, вказана у розрахунковому документі, що не була сплачена у встановлений термін платником, відшкодовується банку постачальником.
Факторинг без обороту полягає у тому, що після купівлі банком несплаченого розрахункового документа постачальник не відповідає за своєчасність сплати цього боргу.
Лізингові послуги містять:
· пошуки орендодавця та орендаря;
· розробку умов лізингової операції;
· розробку програм для ЕОМ, що дозволяють вибрати найкращий варіант для банку та інших учасників угоди;
· визначення верхньої та нижньої меж плати до початку переговорів;
· ймовірне моделювання поведінки орендаря;
· залучення спеціалістів для консультацій щодо податків та звітності;
· підготовка юридичних документів;
· залучення коштів зовнішніх інвесторів;
· отримання орендних платежів від орендарів;
· консультації щодо кредитоспроможності орендаря.
Лізингові послуги оренди полягають у тому, що банк може виступати орендодавцем чи посередником між орендодавцем та орендарем.
Довірчі послуги пов’язані з:
1) цінними паперами:
· обслуговування облігаційної позики;
· розміщення акцій;
· агентські функції з передачі власності на акцію та облігацію;
· оплата купонів;
· зберігання цінних паперів;
2) депозитними операціями. Банк допомагає клієнтам визначати стабільну частину грошових засобів, яка може перетворюватися у терміновий депозит. Для цього використовується інформація про залишки коштів на рахунках до вимоги. Основою методики розрахунку стабільної частини залишку може бути модель імовірнісного нормального розподілу;
3) управління майном:
· розпорядження майном клієнта після його смерті;
· опікунські функції; 
· консультації щодо продажу майна;
4) інформаційними послугами:
· кредитоспроможність клієнтів;
· ринок банківських послуг;
· відсотки з активних та пасивних операцій;
5) консультаційними послугами: 
· підвищення класу кредитоспроможності клієнта;
· розробка умов лізингових операцій та інноваційного кредитування;
· вибір варіантів кредитування та розрахунків у конкретних економічних ситуаціях;
· складання звітності;
· вибір варіанта вигідного вкладання коштів;
· оптимальне керування ліквідними ресурсами підприємства;
· фінансове планування;
· оцінка ризику та прибутковості окремих операцій;
· раціональне комбінування надходжень та платежів;
6) стратегією та моделлю. Як складові частини банківського маркетингу можна виділити:
· збирання інформації, необхідної для вивчення ринку;
· вивчення товару та визначення його ціни;
· організація збуту послуг.
Метою збирання інформації є визначення реального (освоєного) та потенційного ринку даного комерційного банку (КБ), вивчення потреб та очікувань цього ринку. Для характеристики ринку визначається загальна частка, що належить банку, у тому числі частка ринку позик та депозитів, а також ринку окремих видів послуг; порівнюється ринок даного КБ із ринком інших конкуруючих кредитних установ. Велике значення для детального вивчення ринку має його сегментація.
В основі сегментації лежить характер банківських послуг (кредитні, операційні, інвестиційні та інші), клієнтурна ознака (юридичні та фізичні особи, корпорації, банки-кореспонденти, уряд). Використовується також географічна, демографічна, психокультурна та поведінкова сегментація. При сегментації ринку підприємств враховується розмір підприємства, сфера діяльності, кількість працюючих, рівень підготовки керівника, характер попиту (первинний чи вторинний).
На підставі інформації про ринок КБ розробляє власну стратегію:
· продаж нових або освоєних послуг старим клієнтам;
· проникнення (продаж старих послуг новим клієнтам на старому ринку);
· розвиток (продаж старих послуг на новому ринку);
· диверсифікація (продаж нових послуг на новому ринку).
Важливою складовою частиною банківського маркетингу є вивчення характеру послуг, що продаються, та цін на них [20, 21]:

де ЦК – ціна за кредитні послуги чи договірний відсоток за кредит; – середня ціна кредитних ресурсів чи основний процент; ДН – договірна надбавка; ДЗ – договірна знижка.
Залежить від:
1) офіційної чи облікової відсоткової ставки;
2) рівня відсотків за міжбанківськими кредитами та внесками.
Слід розрізняти ринкову та реальну ціну ресурсів. Реальна ціна є скоригованою на норму обов’язкових резервів ринкова ціна:


де РЦкр – реальна ціна кредитних ресурсів; РЦр – середньозважена ринкова ціна ресурсів; Nфр – норма відрахування до фонду регулювання кредитних ресурсів.
Договірну надбавку (ДН) іншими словами можна назвати кредитною маржею, яка визначається з урахуванням таких факторів, як:
· вид та термін кредиту;
· кредитоспроможність клієнта;
· тривалість ділових зв’язків; 
· темпи інфляції; 
· розміри бюджетного дефіциту;
· фаза економічного циклу;
· можливості рефінансування у центральному банку (ЦБ); 
· розміри депозитної гарантії.
Для встановлення маржі КБ вивчає динаміку відсоткових ставок за позиками з урахуванням впливу інфляції. 
Розрізняють реальні та номінальні відсоткові ставки за
ВСр=ВСн – I,
де ВСр – реальна відсоткова ставка за кредит; ВСн – номінальна відсоткова ставка за кредит; І – темпи інфляції.
При розробці відсоткової політики важливо знати відсоткову маржу, яка буде достатньою для даного КБ. Її основою може бути коефіцієнт внутрішньої вартості банківських послуг, яким користуються іноземні КБ на підставі даних балансу:

де М – відсоткова маржа; В – загальні витрати банку, включаючи витрати за позиковими операціями; Дin – доходи; Пд – достатній прибуток; Аn – актив, що приносить дохід.
При встановленні вартості операційних послуг враховується їх працеємність.

10.3. Ліквідність та платоспроможність
Ліквідність – швидка реалізація, продаж, перетворення матеріальних цінностей у грошові засоби. 
Активи банку (за ступенями ліквідності) бувають наступних видів. 
1. Ліквідні кошти, що перебувають у негайній готовності, чи першокласні ліквідні кошти: 
· каса;
· кошти на кореспондентському рахунку; 
· першокласні векселі; 
· державні цінні папери.
2. Ліквідні кошти у розпорядженні банку, які можуть перетворюватися у грошові кошти – кредити та інші платежі на користь банку з терміном виконання у 30 діб, цінні папери, що умовно реалізуються та зареєстровані на біржі (як і участь в інших підприємствах та банках), інші цінності (включаючи немаржинальні).
3. Неліквідні активи – прострочені кредити та ненадійні борги, будівлі та споруди, що належать банку та відносяться до основних фондів. Баланс вважається ліквідним, якщо його стан дозволяє шляхом швидкої реалізації коштів за активом покривати термінові зобов’язання за пасивом.
Найбільш ліквідною частиною активу вважається касова готівка, під якою розуміють не тільки гроші у касі, а й грошові засоби на поточному рахунку даної кредитної установи у ЦБ. 
Статті ліквідності:
· першокласні короткострокові комерційні векселі, які банк може переоблікувати у ЦБ;
· цінні папери, гарантовані державою.
Менш ліквідними є банківські інвестиції та довгострокові цінні папери. 
Складноліквідні активи: 
· довгострокові позики; 
· вкладення у нерухомість. 
Ліквідність балансу залежить від:
1) структури його активів;
2) ступеня ризику окремих активних операцій. Чим більша частка високоризикових активів у балансі банку, тим нижча його ліквідність.
Надійні активи – готівкові грошові кошти. 
Високоризикові – довгострокові вкладення банків;
3) структури пасивів балансу. Підвищення питомої ваги вкладів до вимоги та зниження частки термінових вкладів послаблює банківську ліквідність;
4) надійності депозитів та позик, отриманих банком від інших кредитних установ.
Отже, банк вважається ліквідним, якщо сума грошових активів, які банк може швидко мобілізувати, дозволяє своєчасно виконати зобов’язання за пасивом.
Для оцінки ліквідності застосовуються коефіцієнти коротко мінової та середньотермінової ліквідності:


де Акр – короткотермінові ліквідні активи; Пкр – короткотермінові пасиви;
де Аср – середньотермінові активи; Пср – середньотермінові пасиви.

Норма ліквідності – коефіцієнт ліквідності, не нижчий визначеного рівня.
Платоспроможність банку – спроможність у визначені строки та у повному обсязі відповідати за своїми зобов’язаннями. 
Фактори, що впливають на платоспроможність:
1) ліквідність балансу;
2) політична та економічна ситуація у державі чи регіоні;
3) стан грошового ринку;
4) можливість рефінансування у ЦБ;
5) стан ринку цінних паперів;
6) наявність та досконалість заставного та банківського законодавства;
7) забезпеченість банку власним капіталом;
8) надійність клієнтів та банків-партнерів;
9) рівень менеджменту у банку;
10) спеціалізація та різноманітність банківських послуг даної кредитної установи. 

Показники ліквідності та платоспроможності банків
Обмеження зобов’язань банку

де ВКБ – власні кошти банку; ЗБ – зобов’язання банку.
Власні кошти банку:
1) статутний фонд (СФ);
2) резервний фонд (РФ);
3) фонд основних засобів (ФОЗ);
4) фонд амортизації (ФА);
5) спеціальні фонди (наприклад, фонди економічного стимулювання);
6) нерозподілений прибуток за мінусом:
· суми відшкодування коштів та збитків банку;
· вартості будівель та споруд;
· дебіторська заборгованість (дебетове сальдо); 
· суми вкладень в інших підприємствах;
· капітальних внесків банку. 
Зобов’язання банку (ЗБ):
1) залишки коштів на розрахункових рахунках підприємств;
2) власні кошти підприємств та організацій для фінансування капітальних вкладень за мінусом сум фінансування державних капітальних вкладень;
3) внески та депозити підприємств;
4) внески населення;
5) кошти у розрахунках;
6) позики в інших банках (50 % гарантій доручень, виданих банком).

де ЗВ – залишок внесків громадян. 
Через коефіцієнти К1, К2 встановлюються межі зобов’язань банку.
Коефіцієнти ліквідності:
1) показник поточної ліквідності балансу: К4 – періодичне порівняння усіх ліквідних балансових активів ринку з його обов’язками до вимоги. 
Основні статті ліквідних активів балансу банку: 
· грошові засоби у касах банку та грошові засоби в дорозі; 
· залишки коштів на рахунках за розрахунками з кредитними установами країни;
· облігації державних позик, що належать банку; 
· кредити та інші види платежів, до погашення яких залишилося не більше місяця;
2) показник середньотермінової ліквідності:

де Апр – активи банку терміном понад 1 рік; ЗБпр – зобов’язання банку за депозитними рахунками та кредитами терміном понад 1 рік; 
3) обмеження зобов’язань банку:

де К – капітал банку; 
4) забезпеченість кредитів внесками:

де К – сума кредитів; С – сума розрахункових, поточних рахунків, внесків та депозитів.
Відношення показує дохідні та одночасно найризикованіші активи, покриті внесками;
5) забезпеченість внесків ліквідними активами:

де Ал – сума ліквідних активів;
6) частка ліквідних активів у загальній сумі активів:

де А – загальна сума активів за мінусом кредитів та інших платежів на користь банку з терміном виконання до 30 днів.
Коефіцієнти ризику:
1) показник забезпечення капіталом вкладень з підвищеним ризиком:

де Ар – сума активів з урахуванням ризику;
2) показник співвідношення капіталу з активами підвищеного ризику, балансова сума яких скоригована на процент ризику:

де Апр – активи з урахуванням ризику їх втрат; 
3) максимальний розмір кредиту на одного клієнта, що отримує позику.
При розміщенні кредитів банку потрібно виходити із ступеня кредитоспроможності підприємств та організацій, не виключаючи можливості неплатежів, дотримуючись обмеження видачі кредиту на одного клієнта. У протилежному випадку прострочення лише одного клієнта з великим кредитом може порушити ліквідність балансу банку.
Максимальний розмір кредиту встановлений ЦБ у вигляді співвідношення сукупної заборгованості за позиками одного клієнта (сума дебетових сальдо за позиковими рахунками плюс 50 % позабалансових зобов’язань, виданих цьому клієнту) з власними коштами банку:

де ЗП1 – заборгованість за позиками одного клієнта. 
З метою дотримання платоспроможності введено поняття “великий кредит” – величина сукупної заборгованості клієнта плюс 50 % виданих гарантій та зобов’язань, яка перевищує 15 % ВКБ. Загальна сума великих кредитів, виданих КБ на кінець звітного місяця, не повинна перевищувати власні кошти банку більше ніж у 8 разів.
Сума 5 найбільших кредитів з урахуванням забалансових операцій не може перевищувати власні кошти банку більше ніж у 3 рази; 
4) максимальний ризик на одного клієнта, що отримує позику:

де Р – сума зобов’язань боржника банку за кредитами, а також 50 % суми позабалансових зобов’язань, виданих банком даному клієнту, які передбачають виконання у грошовій формі. При підрахунку Р виключається:
· 90 % суми залишку заборгованості за позиками, виданими під заставу державних цінних паперів;
· 75 % суми залишку заборгованості за позиками, наданими під заставні зобов’язання, реальне матеріальне забезпечення, вільне від застави за іншими угодами;
· 70 % залишку заборгованості за позиками, гарантованими третіми особами з відомою платоспроможністю;
· 80 % суми застрахованих кредитів;
· 60 % заборгованості за позиками під заставу векселів, що мають гарантію банку;
· 50 % заборгованості за позиками під заставу перекладних векселів, що акцептовані платником і мають аваль;
· 40 % зобов’язань, що виникли на підставі операцій обліку векселів; 
· 40 % заборгованості за позиками, виданими під заставу акцій, зареєстрованих на фондовій біржі.

Фонд регулювання кредитних ресурсів
КБ повинні депонувати на резервному рахунку у центральному банку 10 % залучених коштів. Обсяг коштів, що підлягають депонуванню, розраховується, виходячи із залишків залучених коштів на перше число кожного місяця.
До суми останніх включаються пасивні залишки за поточними, розрахунковими та іншими рахунками бюджетних, державних, спільних, суспільних організацій, колгоспів, внесками громадян, внесками та депозитами кооперативів, а також кошти у розрахунках основної та інвестиційної діяльності (включаючи міжбанківські розрахунки). Кредити, одержані в інших банках, не враховуються [11, 19].

Механізм управління ліквідністю та прибутковістю
Обсяг ефективних ресурсів, які можуть спрямовуватися на кредитні вкладення, розраховується наступним чином:

КРе = Сф + Звк + Д + Зр + Зін – НА – 0,1(Д+Зр) – 0,3ЧЗр,

де КРе – ефективні кредитні ресурси; Сф – статутний фонд; Звк – залишки власних коштів банку; Д – депозити; Зр – залишки на розрахункових та інших рахунках клієнтів у банку; Зін – інші залучені кошти; НА – ресурси, вкладені у банківську споруду, обладнання та інші низьколіквідні активи; 

КРв( КРд )=КРе – КВф ,

де КРв – обсяг вільних ресурсів; КРд – дефіцит ресурсів;
КВф – фактичні кредитні ресурси банку.

Приклад нормативного розподілу обсягів та періодів можливого використання кредитних ресурсів КБ


Ефективність використання кредитних ресурсів (КР):

де КВ – кредитні вкладення (КВ); КВеі – нормативні КВ; Ті – термін, на який видані ресурси.

Згідно з наведеними табличними даними:

Ступінь недовикористання ресурсів (СНР) оцінюється величиною:

Відсоткові ставки
Рівень відсоткових ставок за банківськими позиками визначається відповідно до коливань грошового ринку (залежно від змін співвідношення пропозиції грошей та попиту на гроші).
1. Загальна базова ставка:

де КРе – ефективні ресурси; ВСпо – відсоткові ставки за відповідними видами пасивів.
2. Базова ціна кредиту:

де КВ – кредитні вкладення.
Показники розраховуються з урахуванням фактора часу – періоду користування позикою (Т).
Приклад. Підприємство отримує від банку кредит на суму 12 млн. грн. терміном до 4 років. Кредит погашається, починаючи з другого року, щоквартально, рівними частками; термін погашення – останній робочий день кварталу. 
За ресурси сплачується: 
– за перший рік – 8 %; 
– за другий і третій роки – 10 %; 
– за четвертий рік – 12 %. 
Тоді:

3. Реальна ціна кредиту: 
РЦк = БЦк + М,
де М – величина маржі.
В основі обчислення М лежить мінімально необхідний дохід (НОД), що розраховується відповідно до суми витрат банку (ВБ) та необхідного прибутку (Пн).
Витрати банку (ВБ):
· плата за кредитні ресурси; 
· оплата праці; 
· орендна плата;
· амортизаційні витрати на споруди та обладнання; 
· оплата охорони, господарсько-операційні витрати та ін. 
В основу методики обчислення суми Пн покладено достатній розмір доходу чи дивіденду, що припадає на власний капітал банку, оскільки у протилежному випадку ринкова вартість цінних паперів, випущених банком, буде нижче номінальної.

4. Маса прибутку, спрямована на сплату дивідендів:
МПД = NDЧ К,
де ND – середня норма прибутковості.

5. Загальна сума необхідного прибутку:
ПН = МПД + РФ + ПЛ Б + ФЕС;
де РФ – відрахування до резервного фонду; ПЛ Б – платежі до бюджету; ФЕС – мінімально доцільний розмір фондів економічного стимулювання банку. 

6. Мінімально необхідний дохід банку:

НОД = ВБ + МПД + РФ + ПЛ Б + ФЕС.

7. Розмір відсоткової маржі:

де КВ – кредитні вкладення.

8. Фактична ціна кредиту. 
ФЦк може бути вищою чи нижчою від РЦк . 
Якщо ФЦк<РЦк, то КБ змушений запровадити додаткові заходи щодо управління ліквідністю, шукати резерви зниження витрат, що дозволяє забезпечити достатній рівень загальної ліквідності в умовах зниження відсоткових ставок за активними операціями.

10.4. Організація платіжного обігу
Порядок, форми та терміни платежів безпосередньо впливають на стан фінансів та платоспроможність підприємств. При безготівковому платіжному обігу (БПО) рух грошей відбувається у вигляді переказів на рахунках у кредитових установах та зарахувань взаємних вимог.
Принципи безготівкових розрахунків
1. Обов’язковість зберігання грошей на рахунках у банку всіма підприємствами та організаціями, проведення усіх розрахунків через банківські установи.
2. Платежі здійснюються, як правило, після відвантаження продукції, надання послуг, виконання робіт. Однак це не виключає авансових платежів та попередньої оплати за домовленістю платника та того, хто отримує гроші.
3. Платежі здійснюються при наявності коштів на рахунку платника чи права на кредит.
4. Згода платника на списання коштів з його рахунка. 
5. Згода платника шляхом виписки платіжних документів.
Вимоги до безготівкових розрахунків (БР)
1. Повинні сприяти нормальному кругообороту коштів, забезпеченню безперервного потоку реалізації продукції. 
2. Своєчасність.
3. Платники несуть відповідальність за здійснення платежів у встановлений термін. 
4. Контроль за дотриманням зобов’язань.
Основні форми безготівкових розрахунків
Платіжна вимога (ПВ) – розрахунковий документ, що містить вимогу того, хто отримує кошти, до платника про сплату певної суми через банк.
ПВ найдоцільніші при розрахунках за товари та послуги. Вони зручні для постачальника, оскільки банк здійснює інкасування ПВ, стежить за стягненням грошей з покупця.
Покупець має можливість за документами контролювати дотримання постачальником договірних умов, відмовитися від акцепта, якщо умови порушені. 
Акцепт буває: попередній (ПА); наступний (НА). 
ПА – банк списує кошти з рахунка платника, не отримавши від нього у встановлений термін відмови.
НА – банк списує кошти одразу, але якщо платник у встановлений термін представить відмову від акцепта, відновлює їх на рахунку.
За такого порядку списання коштів рух їх основної маси набирає швидкість.
Недоліки системи ПВ: 
· складний документообіг;
· можливість виникнення неплатежів через відсутність коштів у платника.
Розрахунки платіжними дорученнями. Платіжне доручення (ПД) – розрахунковий документ, що містить доручення платника банку про перерахування з його рахунка певної суми на рахунок постачальника.
ПД використовуються, зокрема, у розрахунках за сільськогосподарську продукцію, закуплену в колгоспах. За допомогою ПД здійснюється: 
· попередня оплата товарів та послуг; 
· авансові платежі;
· переважна частина нетоварних платежів до бюджету. 
Розрахунки дорученнями прискорюють платежі, однак постачальники потрапляють у залежність від покупців, які можуть затримувати виписку ПД.
Розрахунки чеками. Розрахунковий чек (РЧ) – документ, що містить доручення чекодавця банку про перерахування з його рахунка певної суми на рахунок клієнта.
Чек виписує представник покупця одразу після одержання товару у постачальника.
З підприємством, що своєчасно виконує свої зобов’язання перед банком та постачальниками, банк може укласти угоду про видачу чекових книжок без депонування коштів та гарантувати платежі за чеками за рахунок банку у випадку відсутності коштів у чекодавця.
Розрахункові чеки використовуються:
· у розрахунках за товари, одержані за приймально-здавальними документами;
· у розрахунках за транспортні послуги.
Відмінність РЧ від грошових чеків (ГЧ) полягає в тому, що з РЧ не можна давати здачу готівкою, а за ГЧ з банку можуть видавати готівку.
Акредитивна форма розрахунків. Акредитив (АР) – доручення банку покупця до банку постачальника про оплату рахунків останнього за відвантажений товар чи надані послуги на умовах, передбачених в акредитивній заяві покупця.
З підприємствами-платниками, які своєчасно виконують зобов’язання перед банком та постачальниками, банківські установи можуть укласти угоду на відкриття акредитива без депонування коштів. У цьому випадку банк гарантує при тимчасовій відсутності коштів на рахунку підприємства оплату дебетових авізо, що надходять, на суми виплат за акредитивами за рахунок банку.
АР застосовуються при іногородніх розрахунках за товари, головним чином при разових поставках. Недоліки АР – затримка вантажообігу, оскільки товар відвантажується тільки після отримання акредитива.
РЧ та АР зручні для постачальників у розрахунках з недобросовісними платниками чи покупцями, чия платоспроможність невідома. Для платників депонування власних коштів при виставленні акредитива чи купівлі чекової книжки на окремих рахунках уповільнюють грошовий обіг та можуть призвести до тимчасових фінансових ускладнень.
Способи розрахунків
До найпоширеніших способів розрахунків належать: заліки взаємних вимог; планові платежі.
Заліки взаємних вимог (ЗВВ) можуть носити постійний та разовий характер, проводяться між двома чи групою підприємств. Для проведення заліку кожному його учаснику відкривається окремий рахунок, з якого здійснюються платежі та на який зараховуються надходження. Якщо надходження більші, ніж виплати, утворюється кредитове сальдо, сума якого заноситься на розрахунковий рахунок (РР). 
Сума дебетового сальдо, що утворилося внаслідок перевищення виплат над надходженнями, оплачується з РР чи за рахунок банківського кредиту (БК).
Використання БК для погашення сальдо за ЗВВ є економнішим, ніж спрямування його на оплату кожного окремого розрахункового документа, оскільки сума кредиту зменшується на суму взаємно залікових платежів.
Планові платежі застосовуються у розрахунках між підприємствами, що мають постійні та відносно рівномірні поставки продукції.
Наприклад, поставляючи залізну руду на металургійні заводи, платник не оплачує окремо кожну поставку, а сплачує кошти періодично (один раз за 3-5 днів). У кінці кожного місяця розрахунки уточнюються.
Цей спосіб розрахунків значно спрощує їх, скорочує кількість розрахункових документів, максимально зближує рух грошових засобів і рух продукції.

10.5. Ресурси та пасивні операції
Ресурси КБ – це власні (ВКБ) та залучені кошти банку (ЗКБ):
1) позики, одержані від НБУ та інших кредитних установ;
2) кошти інших банків, що зберігаються на кореспондентських та міжбанківських депозитних рахунках;
3) кошти від випуску облігацій;
4) товарно-матеріальні цінності, придбані банками та призначені для здійснення лізингових операцій; 
5) кошти підприємств і організацій (між якими важливе значення мають термінові депозити), залучені на банківські рахунки;
6) кошти населення у внесках;
7) бюджетні кошти (кошти місцевих бюджетів);
8) кошти, залучені від громадських організацій, фондів, органів та установ страхування, кредитних товариств, ломбардів, кас взаємодопомоги.
Пасивні операції банку – це операції, внаслідок яких відбувається збільшення коштів на пасивних чи активно-пасивних рахунках у формі перевищення пасиву над активом без еквівалентного збільшення коштів на активних рахунках. 
Форми пасивних операцій:
1) відрахування від прибутку банку на формування чи збільшення його фондів;
2) кредити від юридичних осіб;
3) депозитні операції.
Відрахування від прибутку банків на формування чи збільшення їх фондів здійснюють до таких фондів КБ:

Рахунки, №
статутний 010
резервний 011
спеціальний 012
основних засобів 013
амортизації 014
економічного стимулювання
розвитку банківської справи 016
соціального розвитку 016
оплати праці 017
страхові резерви комерційного ризику 891

Кредити, одержані від інших юридичних осіб, – це короткотермінові та довготермінові позики, надані одними банками іншим (рахунок № 823).
Депозитні операції (ДО) – це основна група пасивних операцій у світовій банківській практиці щодо залучення коштів юридичних та фізичних осіб. Депозити – певні суми грошових засобів (цінних паперів), що вкладаються у банк на певний час.
Існує 4 групи депозитів:
· термінові (з їх різновидом – депозитними сертифікатами);
· депозити на вимогу;
· ощадні внески громадян (населення); 
· цінні папери.
Термінові депозити поділяються за термінами: 
· до 3 місяців; 
· від 3 до 6 місяців; 
· від 9 місяців до 1 року; 
· понад 1 рік;
· депозитні сертифікати.
Депозити на вимогу:
· кошти на розрахункових, поточних рахунках підприємств;
· кошти на спеціальних рахунках для збереження різних (за цільовим економічним призначенням) фондів;
· власні кошти підприємств, призначені для капітальних вкладень, що зберігаються на окремих рахунках; 
· кошти у розрахунках; 
· кредитні залишки коштів на кореспондентських рахунках за розрахунками з іншими банками; 
· кошти місцевих бюджетів;
· кошти на рахунках за доходами місцевих бюджетів;
· кредитні залишки коштів на рахунках іноземних банків – кореспондентів.
Ощадні внески населення:
· термінові;
· термінові з додатковими внесками;
· виграшні;
· грошово-речові виграшні;
· молодіжно-преміальні; 
· умовні;
· на пред’явника; 
· на поточні рахунки; 
· на вимогу;
· депозитні сертифікати. 
Цінні папери як вид депозитів: 
· акції та облігації підприємств і організацій, акціонерних товариств та компаній, що належать даному банку; 
· акції та облігації, що знаходяться на зберіганні та прийняті під забезпечення позик; 
· цінності та документи на іноземні операції (акредитиви в іноземній валюті).
Основні правила депозитних операцій (ДО)
1. Одержання банківського прибутку або створення умов для отримання прибутку у майбутньому. 
2. Забезпечення різноманітності суб’єктів ДО та поєднання різних форм депозитів. 
3. При здійсненні банківських операцій повинна забезпечуватись взаємна узгодженість і взаємозв’язок між ДО та операціями щодо надання позик за термінами і сумами депозитів та кредитних вкладень. 
4. Особливе значення у процесі організації ДО приділяти терміновим депозитам, що найбільше забезпечують підтримання ліквідності балансу банку. 
5. Мінімізація вільних (незалучених в активні операції) коштів на депозитних рахунках.
6. Розробка заходів щодо розвитку банківських послуг та підвищення якості й культури обслуговування клієнтів.

10.6. Оцінка економічного ризику
Головний елемент діяльності КБ протягом усієї його діяльності – це ризик, що виражається у відхиленні очікуваних результатів від середньої або очікуваної величини [14, 21, 38].
Одним з показників ступеня ризику є середньоквадратичне відхилення:

де N – кількість спостережень; Е – очікуваний дохід; Еі – дохід, передбачений у і-те спостереження; Рі – значення ймовірності.

Модель вибору портфеля цінних паперів
Фахівці з фінансового аналізу, що працюють у банках, приділяють багато часу розробці методів визначення найкращого набору акцій, облігацій та інших цінних паперів на певну суму.
Нехай хj – частка коштів, спрямована на придбання цінних паперів j.
Припустимо, що прибуток у кінці планового періоду на одиницю вкладень у папери j характеризується двома показниками: 
aj – фактичний прибуток (випадкова величина); 
aj – відповідний очікуваний прибуток.
Припустимо, що задана умова: очікуваний питомий прибуток для всього набору цінних паперів повинен бути не меншим заданої величини b.

Тоді обмеження моделі матимуть наступний вигляд:
Ризик враховується за допомогою цільової функції. 
Нехай хj, j=1,п вибираються таким чином, щоб дисперсія фактичного прибутку мінімізувалася при виконанні умов (6.1)-(6.3). Тоді цільова функція матиме наступну квадратичну форму:

де Е – символ середнього значення. 
Оскільки
то дисперсія питомого прибутку визначатиметься виразом:


10.7. Аналіз показників банківської звітності

В аналізі показників використовуються дві форми банківської звітності (табл.10.1 та 10.2).

Таблиця 10.1

Форма 1. Типовий звіт про доходи за рік

Показник

Формула

Позначення

Приклад, млн. грн.

1.

Виручка від продажу товарів

 

В

20000

2.

Собівартість

 

С

16000

3.

Валовий дохід (прибуток)

(3) = (1) – (2)

W

4000

4.

Операційні, адміністративні витрати, амортизація

 

   2000

5.

Операційний прибуток

(5) = (3) – (4)

ОП

   2000

6.

Відсотки за позики

 

%

   44 (10 %)

7.

Прибуток до нарахування податків

(7) = (5) – (6)

Д

   1956

8.

Податки

0,4   (7)

П

   782 (40 %)

9.

Чистий дохід

(9) = (7) – (8)

ЧД

   1174

10.

Дивіденди за звичайні акції

 

М

   974

11.

Нерозподілені прибутки

(9) - (10) + (11)

НП

   200

12.

Кількість акцій

 

А

   300000 шт.

13.

Дохід на 1 акцію

(9)/(12)

ДНА

   3913 крб.


Таблиця 10.2

Форма 2. Типовий баланс діяльності фірми, млн. грн.

Актив

Позна- чення

Прик ­ лад

Заборгованість та власний капітал

Позна ­ чення

Приклад

1.

Гроші на ра­хунках

Г

40

Кредиторська заборгованість

КЗ

150

2.

Цінні папери ліквідні

ЦП

50

Короткострокові позики

КОП

50

3.

Дебіторська заборгова­ність

ДЗ

320

Інші поточні пасиви (зобов’язання)

Ін

20

4.

Товарно-матеріальні запаси

МЗ

250

Усього поточних пасивів

ПП

220

5.

Усього поточних активів

ПА

660

Довгострокова заборгованість

(> 1 року)

ДСЗ

440

6.

Фіксовані ак­тиви за залишковою вартістю (виробничі будівлі, обладнання)

ФА

550

Звичайні акції

ЗА

350

7.

Усього активів

ВА

1210

Нерозподілені прибутки

НП

200

 

 

 

 

Усього пасивів та власного капіталу

ВП

1210



Таблиця 10.3
Аналітичні показники


1.

Коефіцієнт кратності

КК=         

2.

Коефіцієнт валового прибутку

КВП=            

3.

Коефіцієнт операційного прибутку

КОП= 10%

4.

Коефіцієнт чистого доходу

КЧД= =5,87%

5.

Оборотність товарно-матеріальних запасів

ОЗ=

6.

Власний капітал

ВК = ВА - (ПП + ДСЗ) = 1210 – –(220 + 440) = 550 = ЗА + НП

7.

Коефіцієнт окупності власного капіталу

КОК=

8.

Коефіцієнт окупності інвестування

KOI=

9.

Ліквідність фірми

Л= ПП-ПА=220-660=-440

10.

Поточний коефіцієнт ліквідності

ПЛ=

11.

Коефіцієнт “кислотного тесту” (платоспроможність у разі падіння виручки)

КТ=

12.

Коефіцієнт довгострокової

заборгованості

КДВ=

13.

Коефіцієнт заборгованості

КОЗ=

14.

Коефіцієнт довгострокового левериджу

КДП=


Усі зазначені аналітичні показники (табл.10.3) розраховуються за даними форм 1, 2 банківської звітності (виконано С. Велицьким).

10.8. Особливості функціонування акціонерних підприємств в умовах ринкової економіки
Акціонерні підприємства у власній виробничій діяльності часто стикаються із серйозними труднощами правового, економічного, фінансового та соціального характеру. Аналіз їх діяльності підприємств свідчить, що більшість таких проблем є загальними для усіх підприємств і тільки незначною мірою залежать від місцевих умов.
Причин цьому багато. Це і відсутність досвіду в організаторів виробництва за нових виробничих відносин, і невідповідність існуючої кредитно-фінансової системи особливостям таких підприємств, і суб’єктивні причини галузевого та місцевого керівництва, і загальні недоліки дефіцитної економіки та системи постачання, і багато іншого.
У найближчий час очікується значне збільшення питомої ваги акціонерних підприємств практично в усіх галузях промислового виробництва. Тому ефективність нової економічної системи, що створюється, багато у чому залежатиме від того, як успішно акціонерні підприємства зможуть переборювати труднощі, що виникають. Це викликає необхідність проведення глибокого економічного аналізу виробничої та фінансової діяльності акціонерних підприємств, що вже накопичили багатий досвід власної діяльності.
На основі такого аналізу доцільно побудувати спеціалізовані математичні моделі, які можна пристосовувати до місцевих умов, у яких діють чи лише створюються конкретні акціонерні підприємства. Виробнича та фінансова діяльність підприємства – процес динамічний, що протікає у часі. Часто на деяких проміжних та початкових етапах, коли приймаються важливі рішення щодо управління виробництвом, не завжди можна передбачити результати цих заходів через досить тривалий проміжок часу. Розпізнати можливі наслідки прийнятих рішень, застерегти від нових труднощів допоможуть імітаційні математичні моделі. На етапі вибору відповідного рішення вони можуть відігравати роль компетентного механічного радника.
В умовах вільного ринку, що створюється, діяльність акціонерних підприємств у системі нашого промислового виробництва поки що не має аналогів. Імітаційні моделі можуть відшкодовувати нестачу такої інформації та відповісти на питання, якими будуть результати впровадження у життя тієї чи іншої виробничої та фінансової політики акціонерного підприємства. У багатьох випадках ринкові механізми, що впливатимуть, зокрема, і на акціонерів підприємства, на цей час ще однозначно не визначені.
В імітаційних моделях повинна передбачатися багатоваріантність відображення основних властивостей цих механізмів, що дозволить керівництву акціонерних підприємств краще орієнтуватися у нових умовах, приймати обґрунтовані рішення з усвідомленим поглядом на майбутнє. Банкам та іншим фінансовим органам, що регулюють ринкові відносини (а управління ринком здійснюватиметься в основному економічними засобами), імітаційні моделі дозволять вибирати такі шляхи кредитного та фіскального впливу, які стимулюватимуть виробництво, забезпечуватимуть зайнятість, підтримуватимуть надходження до бюджету.
Акціонерні підприємства дедалі активніше набуватимуть досвіду та властивостей, завдяки яким позитивно впливатимуть на стабілізацію та підвищення ефективності виробництва. Ці властивості вже враховуються при розробці проектів переходу до ринкової економіки. Наведемо найважливіші з них.
1. Акціонерні підприємства мають можливості значно швидше та якісніше модернізувати виробництво; замінювати зношене обладнання новим, досконалим; розширювати виробничі потужності, збільшувати випуск продукції, підвищувати її якість; забезпечувати зростання продуктивності праці.
2. Акціонерні підприємства можуть підвищити зацікавленість виробника у результатах своєї праці, створити умови, що сприяють удосконаленню виробничої кваліфікації працівників, засвоєнню суміжних спеціальностей; удосконалити систему оплати праці, що забезпечує стабільний справедливий заробіток, знижує плинність виробничих кадрів.
3. На акціонерних підприємствах створюються умови для досить високого накопичення та реалізації фондів соціально-економічного розвитку, що дозволяє покращити забезпечення працівників житлом, оздоровчими та спортивними закладами, культурним обслуговуванням; сприяє згуртуванню колективу, розвитку творчих здібностей працівників та членів їх родин.
4. Робота на акціонерних підприємствах сприяє розвитку виробничої, економічної, організаторської та управлінської ініціативи практично усіх членів виробничого колективу. Участь працівників та власників акцій в управлінні виробничою та економічною діяльністю є практичною школою господарювання.
5. На акціонерних підприємствах у працівників-власників акцій формується господарське ставлення до ефективного функціонування підприємства, стану виробничих фондів, виробничих процесів, розвивається виробнича ініціатива, прагнення покращувати якість продукції, удосконалювати технологію, підвищувати продуктивність праці.
Математична формалізація побудови автоматної імітаційної моделі динаміки виробничо-фінансової діяльності акціонерного підприємства. Оскільки процес функціонування акціонерного підприємства триває в часі, його математична повинна бути динамічною, тобто відображати зміну стану об’єкта, що моделюється у часі. Робота моделі повинна будуватися таким чином, щоб відображати процес зміни станів системи, що моделюється.
На наш погляд, найбільш зручним та результативним є метод автоматного моделювання, розроблений в Інституті кібернетики НАН України, що довів свою ефективність при побудові більш ніж ста моделей великих систем народного господарства. Цим методом доцільно скористатися і при побудові імітаційної моделі акціонерного підприємства. Це стає очевидним, якщо врахувати такі переваги даного методу, як наочність опису моделі, стандартність моделюючого алгоритму, можливість використання вставних функцій для відображення змінних алгоритмів впливу на систему (різні способи розподілу прибутку, правила продажу та придбання акцій, податкові правила та ін.).
Таким чином, математична модель, що створюється, повинна бути імітаційною автоматичною моделлю. Для її побудови повинна прийматися певна математична формалізація, тобто мають бути постульовані основні обмеження на докладність опису моделі та вибір компонента стану системи, що моделюється, обиратися тимчасова градація моментів зміни станів, тобто прийматися умовна одиниця автоматного часу. У задачах оперативного календарного виробництва за одиницю дискретного часу часто беруть годину або навіть хвилини. У нашому випадку такої необхідності немає. Облік акціонерно-фінансової діяльності акціонерних підприємств, підведення підсумків, нарахування та виплата доходів за акціями, як правило, здійснюється щоквартально. Тому і в моделі, що створюється, доцільно за єдину, загальну для всієї моделі одиницю автоматного часу взяти один квартал.
Автомати моделі, як це часто робиться при побудові імітаційних моделей, можуть становити окремі групи, кожна з яких відображає певну галузь діяльності підприємства або виконує певну роль. У моделі, що розробляється, виведені групи автоматів, що виконують різні функції. За встановленою термінологією, ці групи автоматів можна назвати агрегатними. У даній моделі розглядатимуться агрегати, що відповідають за своїм функціональним призначенням наступним блокам:
· основні фонди з урахуванням амортизації, без урахування їх конкретного виду та призначення;
· оборотні кошти у вигляді особових рахунків у банку, кредитних позик іншим організаціям, незакінченого виробництва, запасів сировини, матеріалів та комплектуючих; 
· трудові ресурси за стажем їх роботи на підприємстві; 
· акції на підприємстві, на руках у співробітників, інших власників; 
· надходження та розподіл прибутку; 
· накопичення коштів на культурні та соціальні потреби співробітників підприємства; 
· придбання нового обладнання, технологій; 
· формування портфеля замовлень на виробництво продукції; 
· обсяг випуску та реалізації готової продукції. 
У моделі, що розробляється, використовуються так звані вставні функції. У програмуванні цей термін вживається давно та має однозначний і конкретний зміст. Використовуються вони для здійснення багатоваріантності окремих обчислювальних процесів і є досить зручним інструментом для оцінки результатів рішень, що приймаються.
Суть вставних функцій в автоматних імітаційних моделях зводиться до наступного: на окремих етапах доводиться обчислювати деяку сукупність величин на основі певних наборів вихідної інформації, користуючись при цьому певними фіксованими правилами. Насправді при функціонуванні реальної системи, що модулюється, набір правил обчислень може змінюватися.
Зміни можуть бути трьох видів:
· кожен фіксований набір правил характерний для даного організаційного варіанта і може змінюватися тільки при переході до іншого варіанта (постійний алгоритм);
· існує певний набір правил обчислень та задана ззовні до початку експерименту певна процедура їх зміни, жорстко пов’язаних з певними вузловими моментами часу (алгоритм, що жорстко змінюється);
· набори правил автоматично замінюються залежно від потрапляння поточного стану системи, що моделюється, у ту чи іншу множину станів (алгоритм із внутрішнім управлінням).
У моделі, що використовує зустрічні функції, необхідно передбачити певну кількість типів вставних функцій. Опис моделі повинен мати хоча б одну вставну функцію кожного передбаченого типу. Однотипних вставних функцій може бути безліч. У процесі роботи з моделлю кількість вставних функцій одного й того ж типу може змінюватися, і можуть додаватися нові.
Число і зміст вхідних та окремо вихідних змінних повинні бути однаковими для всіх однотипних вставних функцій. Вставна функція не повинна обов’язково показувати певну функціональну залежність між вхідними та вихідними змінними. У загальному випадку це може бути деякий обчислювальний алгоритм. У багатьох випадках так і відбувається.
У моделі, що пропонується, планується передбачити вставні функції трьох типів. Один з них дає алгоритм розподілу прибутку; другий забезпечує коригування виробничої програми; третій використовує різні правила оподаткування. Як і в загальному випадку, однотипних вбудованих функцій може бути безліч. Зокрема, для вставних функцій третього типу, крім існуючих та позначених правил оподаткування, можна передбачити пільгове оподаткування для частини прибутків, передбачених на розширення та модернізацію виробництва. Таких правил у існуючому законодавстві поки що не передбачено. Доцільно досліджувати розвиток типів зростання виробництва за параметрами вставної функції, що відображає дію пільгового оподаткування.

Блочна структура імітаційної моделі. Введення вставних функцій наближує імітаційну модель, що розробляється, до імітаційних систем. Її системні особливості зводяться до наступного:
· наявність моделі вхідної мови повідомлень; 
· побудова спеціального дешифруючого блоку, що розпізнає вид вставних функцій;
· можливість переходу до діалогового режиму та діалогова заміна вставних функцій; 
· редагування вихідних повідомлень.
Загальна блок-схема системного забезпечення моделі зображена на рис. 10.
Порядок виконання логічних та обчислювальних дій чітко представлений на рисунку.
Елементарний цикл тут містить визначені проміжні величини. До їх переліку включені величини, що обчислюються за допомогою вставних функцій. На кожному елементарному циклі обчислення за вставними функціями виконуються саме за тією функцією, яка була “рекомендована” відповідним блоком або вибрана у режимі діалогу безпосередньо перед початком даного елементарного циклу. Винятком є лише випадок постійного завдання вставних функцій, при якому одна вставна функція може замінюватись на іншу тільки при переході до нового варіанта.
Механізм заміни варіантів на рисунку не відображений, оскільки він здійснюється шляхом введення нового завдання для моделювання. Останнє повинно містити інформацію про початкові стани автоматів моделі, способу заміни вставних функцій, значення постійних параметрів моделі, про вузлові моменти, критичні стани та моменти контрольного переходу до діалогового режиму.
Побудована за такою схемою імітаційна модель дозволить акціонерним підприємствам краще орієнтуватися в ситуаціях, що виникають, передбачити можливі наслідки прийнятих рішень, оцінювати зміни, пов’язані із зовнішнім управлінням. Модель може бути корисною і при виборі кредитних та фіскальних зовнішніх управлінь, що стимулюють виробництво, його розширення та модернізацію.

10.9. Приклад побудови ймовірнісно-автоматної моделі діяльності комерційного банку
Розглянемо діяльність контори комерційного банку, що здійснює операції вкладення та кредитні операції. Нехай через випадкові проміжки часу до банку надходять внески постійної величини c1, а через випадкові проміжки часу від вкладників надходять заяви на вилучення внесків на постійну суму c2. Банк оплачує вкладникам відсоток а з розрахунку за одиницю часу. Банківський капітал, що перевищує резервне значення R, може використовуватися для кредитування клієнтів, що сплачують банку відсоткову ставку [22].
Якщо на момент надходження заяв на вилучення внесків банк не має достатньої кількості готівкових коштів, він кредитує недостатню суму у сторонніх кредиторів під відсоток y. Передбачається, що усі виплати за відсотками здійснюються відразу за кожну одиницю часу.

Р

 

D

D

 

Р

D

D

 

 

Z

Z

 

 

 

Z

Рис. 10.1. Матриця алфавітів

Моделювання такої спрощеної схеми доцільне з метою визначення оптимального значення банківського резерву R при кожній фіксованій сукупності значень.
Розмірність змальованої схеми дорівнює 4. Її модель створюється за допомогою чотирьох автоматів, внутрішнім станам яких приписується наступний зміст:
a1(t) – проміжок часу від моменту t до моменту надходження чергового внеску;
a2(t) – проміжок часу від моменту t до подання чергової заяви на вилучення внеску;
a3(t) – поточна сума внесків на рахунках у банку; 
a4(t) – поточний банківський капітал. 
Матриця алфавітів зображена на рис. 10.1.
Через Р позначена множина усіх додатних цілих чисел, через Z – множина матеріальних чисел, через D – двобічний алфавіт. Більш предметно зв’язки між автоматами подані на графі міжавтоматних зв’язків (рис. 10.2).

Рис 10.2. Графік міжавтоматних зв’язків 
Система функцій виходів матиме наступний вигляд:


Таблиця 10.4

Умовні функціонали переходів (основна частина моделі)

А1.

                         a1(t) > 1

              A1(t)= 1

                         a1(t) – 1

 

А2.

                         a2(t) > 1

              a2(t)= 1

                        a2(t) – 1

 

З.

                                       a3(і)+c1 х1(t) – c2x2(t)

А4.

Вектор початкових станів, функціональний вигляд та параметри розподілів випадкових величин вибираються довільно, виходячи з особливостей конкретної задачі, що розв’язується. 
Наведений приклад є граничним узагальненим і навряд чи може безпосередньо застосовуватися у практиці банківських установ. Однак на основі цього прикладу можуть будуватися інші складні моделі, що адекватно відображають різноманітні банківські механізми.

10.10. Моделювання діяльності фондових бірж
Фондова біржа – це, насамперед, місце, де знаходять один одного продавець та покупець цінних паперів, ціни визначаються попитом і пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами та нормами, тобто фондова біржа – це певним чином організований ринок цінних паперів. 
Діяльність біржі ґрунтується на наступних принципах: 
· особиста довіра між брокером та клієнтом (наприклад, угоди на біржі укладаються усно і юридично оформляються заднім числом);
· гласність (публікуються відомості про всі укладені угоди);
· жорстке регулювання адміністрацією біржі та аудиторами діяльності дилерських фірм шляхом встановлення правил торгівлі та обліку.
Кожен крок брокерської фірми – від подання заявки на придбання місця на біржі до складання позабіржевих угод – обумовлений численними нормами з боку адміністрації біржі та її комітетів з метою забезпечення ліквідності.
Ліквідність – це чинник, що забезпечує поступовий перехід коштів від кредитора до одержувача кредиту, і навпаки.
Створення механізму негайного перепродажу цінних паперів підвищує ступінь довіри інвесторів та їх бажання купувати нові цінні папери. Ефективне функціонування вторинних ринків має важливе значення для загальної підтримки ліквідності фінансових ринків.
Тепер про біржові ціни. Ціна попиту – ціна, яку пропонує покупець. Ціна пропозиції – ціна, яку пропонує продавець. Різниця між ними має назву “СПРЕД” (“SPREAD”). Контрастна ціна – фактична ціна за біржовою угодою; котирувальна ціна – фактична середня ціна за біржовими угодами на певний період часу (на початок, середину або весь біржовий день).
Котирування (від французького “COTER” – висунення ціни, буквально “нумерувати”) – це визначення та фіксування цін, укладених на біржі угод, а також аналіз інформації, що характеризує кон’юнктуру ринку.
Біржова котировка використовується як орієнтир при укладанні угод, у тому числі поза біржею. Через котирування відбувається протилежний вплив біржових торгів на ринкову кон’юнктуру взагалі.
Роль біржової котировки різна для касових та термінових угод на біржах.
Касові – це угоди купівлі-продажу реальних цінних паперів з оформленням їх протягом найближчих трьох днів. У цьому випадку ціни котировки мають, як правило, інформаційний характер та виступають орієнтирами для учасників біржових торгів у визначенні рівня цін на цінні папери, що купуються та продаються.
Котирування складається спеціальною котирувальною комісією за результатами попереднього біржового торгу та надається учасникам біржових торгів у вигляді біржового бюлетеня.
Таким чином, ціни котирування для касових операцій не є завчасно встановленими для даного біржового торгу, це інформація про попереднє становище на ринку. Вони необхідні для правильного визначення продавцями та покупцями ринкової ситуації (рівня цін на цінні папери, що на даний момент купуються та продаються) на біржі.
Біржове котирування має визначальне значення для біржової гри, бо котирувальна ціна є основою для взаємних розрахунків учасників у період ліквідації (виконання) угоди. Додатний або від’ємний результат біржової гри є різницею між ціною укладеної угоди (купівля у квітні 30 акцій АВС за 100) та ринковою ціною в період ліквідації цієї угоди (тобто котирування). Наприклад, 1 акція коштує 95 – покупець програв, продавець виграв.

Таблиця 10.5
Таблиця котирування на 1 квітня

Код

Назва

Продавець

Курс

Покупець

Курс

Суб.

 

 

кількість

ціна

 

кількість

ціна

 

 

1.

АВС

100

90

 

100

95

95

90

Код – реєстраційний номер цінного паперу. 
Курс продавця – поточний курс у доларах, за яким продавались дані цінні папери на зазначений момент.
Курс покупця – поточний курс у доларах, за яким купувалися цінні папери.
Суб. – можливі власники даного цінного паперу. 
На підставі даних про реєстрацію угод та заявок учасників торгів котирувальна комісія визначає верхні та нижні межі ціни продавців, ціни покупців та ціни угод за кожним конкретним видом цінних паперів. Вона має право вилучати ціни, що не відображають ринкової ситуації дня. Існує цілий ряд правил котирування, що зводиться до обліку систематичності продаж, динаміки цін.
Власник акцій може прийняти рішення щодо їхнього продажу, якщо:
· погіршується становище компанії-емітента; 
· він одержав інформацію, що галузь, у якій працює компанія, не є перспективною; 
· його не задовольняють дивіденди;
· почав падати курс акцій;
· курс акцій підвищився, і він вирішив одержати дохід у вигляді різниці курсів і т. п.
За яку ж ціну він запросить брокера продати свої акцій? Або за ціною попереднього дня, або за ціною трохи більшою від попередньої, або за ціною придбання акцій, або за ціною трохи більшою від ціни придбання і т. д.
Власник коштів може прийняти рішення про придбання акцій у наступних випадках: якщо він планує одержати прибуток у вигляді дивідендів; якщо в нього виникло бажання взяти участь в управлінні компанією; якщо він розраховує на збільшення активів компаній, зростання прибутку, підвищення курсу акцій та одержання доходу від перепродажу акцій. Якщо він вирішив купувати цінні папери, то вибирає компанію-емітента, акції якої, на його думку, принесуть найбільший фінансовий прибуток.
За якою ж ціною він запросить брокера купити акції? Покупець, що вирішив придбати акції для одержання дивідендів, визначає ціну акцій, виходячи з фактичного або очікуваного розміру дивідендів, які сплачує компанія, та допустимої для нього норми доходу: 

де Р – ціна однієї акції, визначена покупцем; d – дивіденд (фактичний); r – норма доходу, допустима для покупця. 
Наприклад, якщо дивіденд дорівнює 3 дол., а допустима норма доходу 10 %, тоді ціна покупця, що розраховує на одержання означеного дивіденду, становитиме:

Допустима норма доходу від акції визначається за низкою показників та видів доходів покупця. Один з них – відсоток, який банк сплачує вкладнику за зберігання його коштів. Допустима норма доходу трохи більша від цього відсотка, і перевищення є для власника акцій винагородою за ризик:

де і – відсоток за внесками (депозитами); 
а – винагорода за ризик.
Наприклад, якщо банк сплачує вкладникам 5 % річних, а винагорода за ризик дорівнює 5 %, ціна акцій становитиме:

Інший показник, який покупець може прийняти до розрахунку, – це відсоток, що сплачується за державними облігаціями. Припустимо, що він дорівнює 7 %, тоді ціна акції становитиме:

Третій показник, який покупець може прийняти до розрахунку, – показник ефективності капітальних вкладень. Покупець розмірковує: “Я міг би не купувати акції, а спрямувати кошти на капітальні вкладення самостійно або з групою інвесторів. Тоді я отримував би щорічно прибуток, що дорівнював би ефективності капітальних вкладень”. Але допустима норма доходу нижча від показника ефективності капітальних вкладень, оскільки для одержання прибутку треба мати власну справу, побудувати (придбати) підприємство, налагодити виробничий процес і т. п. А власник акцій звільнений від цих проблем, оскільки має намір одержувати прибуток без докладання власних зусиль:

де е – ефективність капітальних вкладень; l – знижка за неучасть у виробництві.
Наприклад, якщо ефективність капітальних вкладень дорівнює 15 % і знижка за неучасть у виробництві 5 %, тоді ціна акції становитиме:

Власник акцій також враховує зміни дивідендів у наступні роки і свої пропозиції з цього приводу. Відповідно у цьому випадку до розрахунку приймається допустима норма доходу того року, якому відповідає очікуваний дивіденд:

rt – допустима норма доходу t-го року.
Наприклад, якщо дивіденд через 5 років дорівнюватиме 3,83 дол. (тобто щорічно збільшуватиметься на 5 %), а допустима норма доходу 12,8 %, тоді ціна акції у даному році, тобто у (t-5)-му, становитиме:

Наведемо розміри дивіденду та допустимої норми доходу t-го року до базового року (t =5). Дивіденд у базовому році дорівнює:

де d0 – дивіденд базового року; dt – дивіденд t-го року; q – темп приросту дивіденду.
Якщо темп приросту дивіденду 5 %, то дивіденд у базовому році становитиме:

Допустима норма доходу від акцій у базовому році дорівнює:

де r0 – допустима норма доходу базового року; rt – допустима норма доходу t-го року; і – норма дисконтування.
Нехай норма дисконтування дорівнює відсотку за вкладами, тобто 5 %. Тоді допустима норма доходу від акцій у базовому році дорівнює:

Ціна акції, розрахована за наведеними значеннями дивіденду та допустимою нормою доходу, становитиме:

Якщо очікуваний середній приріст дивіденду протягом 5 років дорівнює 3 %, ціна акції дорівнюватиме (%):

а якщо приріст дивіденду 6 %:

Покупець, що запланував одержати прибуток від перепродажу акцій, згоден придбати їх за попереднім курсом, оскільки очікує, що у майбутньому курс акцій компанії, яку він вибрав, підвищуватиметься.
Виходячи з цього, ціну покупця у першому наближенні можна визначити за формулою:

де d – дивіденд; Рy – попередній курс акцій; Sd – частка покупців акцій, що розраховують на одержання доходу у вигляді дивідендів; Sc – частка покупців, що розраховують на одержання доходу у вигляді різниці курсів акцій.
Наприклад, якщо попередній курс акцій даної компанії дорівнює 28 дол., дивіденд – 3 дол., допустима норма доходу з акцій – 10 %, частка покупців, що розраховують на одержання дивідендів, – 60 %, а частка покупців, що розраховують на продаж акцій при підвищенні курсу, – 40 %, тоді ціна покупця у першому наближенні становитиме:

Кожен покупець розраховує на певні дивіденди, допустиму норму доходу, курс акцій. Тому ціна акції, за якою хотів би її придбати кожен покупець, різна. У наведених прикладах при визначенні ціни попиту та пропозиції враховувались показники однієї компанії. Поряд з цим на ціну акцій впливають загальноекономічні, політичні, психологічні та природні чинники.

10.11. Сфера кредитно-грошових відносин
Центральний банк (ЦБ) виконує одну з основних функцій – контроль за грошовою масою і кредитом в економіці. Якщо економічна активність погіршується, ЦБ намагатиметься збільшувати грошову масу і кредит. Але якщо видатки стають загрозливо надлишковими, у результаті чого зростають ціни і з’являється багато вільних робочих місць, тоді ЦБ робить усе можливе, щоб скоротити грошову масу та кредит.
До методів, за допомогою яких ЦБ діє на сукупні видатки, належать:
· заходи, спрямовані на скорочення банківських резервів;
· скорочення сукупних банківських грошей (тобто сукупних безстрокових депозитів), обумовлене скороченням кожної грошової одиниці банківських резервів;
· скорочення сукупної грошової маси, яке приводить до зменшення обсягу кредитів. Це означає подорожчання кредитів і їх меншу доступність. Скорочення грошової маси обумовлює зростання норми відсотка;
· запобігання скороченню приватних та державних інвестицій внаслідок подорожчання і зниження доступності кредиту;
· вплив на кредит та інвестиційні видатки і, як наслідок, на витрачання доходу, ціни та зайнятість.
ЦБ може впливати на здатність банківської системи до створення грошей за допомогою наступних інструментів: операції на відкритому ринку, зміни резервної норми, зміни облікової ставки.
Операції на відкритому ринку здійснюються у вигляді купівлі і продажу державних облігацій ЦБ, тобто шляхом купівлі та продажу облігацій КБ і населенню.
Як КБ може оплатити облігацію, куплену у приватної особи, шляхом збільшення поточного рахунку продавця, так ЦБ може оплатити й облігації, куплені у КБ, за рахунок збільшення резервів банку. Найважливіший аспект цієї операції полягає в тому, що, коли ЦБ купує цінні папери у КБ, резерви (а водночас і здатність до кредитування комерційних банків) зростають.
Вплив на резерви КБ буде таким же, якщо ЦБ купуватиме цінні папери у населення, хоча існує невелика різниця між купівлею ЦБ цінних паперів у КБ і населення. Якщо всі КБ початково знаходяться на межі вичерпання кредитних можливостей, то придбання ЦБ облігацій у КБ збільшить фактичні та надлишкові резерви останніх на всю суму купівлі облігацій. З іншого боку, купівля облігацій ЦБ у населення теж збільшує фактичні резерви, але, разом з тим, і поточні рахунки. В обох операціях загальний результат однаковий: коли ЦБ купує цінні папери на відкритому ринку, то резерви КБ збільшуються; якщо банки дають у позику власні надлишкові резерви, пропозиція грошей у країні зростає.
Продаж ЦБ державних облігацій знижує резерви КБ, які оплачують їх, виписуючи чеки на свої вклади, тобто свої резерви у ЦБ. ЦБ переводить у готівку їх чеки, відповідно зменшуючи резерви КБ. Коли б ЦБ продавав цінні папери населенню, кінцевий результат був би такий же.
КБ і населення спонукають продавати або купувати державні цінні папери у ЦБ, бо ціни та відсоткові ставки облігацій перебувають в обіговій залежності. Коли ЦБ вирішує купувати державні облігації, попит на них зростає. Отже, ціни державних облігацій піднімаються, а відсоткові ставки падають. Ціни, що зросли, і знижені відсоткові ставки облігацій спонукають банки та власників державних облігацій серед населення продавати їх ЦБ. І навпаки, коли ЦБ вирішує продавати державні облігації, додаткова пропозиція на ринку знижує ціни на них і підвищує відсоткові ставки, тому купівля державних облігацій стає привабливою для банків і населення.
Зрозуміло, що зростання резервної норми збільшує кількість необхідних резервів, які повинен тримати банки, бо банки або втратять надлишкові резерви і процес створення грошей шляхом кредитування уповільниться, або вважатимуть свої резерви недостатніми та будуть змушені зменшувати чекові рахунки і тим самим грошову пропозицію.
Зниження резервної норми переводить обов’язкові резерви у надлишкові і тим самим збільшує можливість банків створювати нові гроші шляхом кредитування. Хоча зміна резервної норми – спосіб, що має потужний потенціал, але використовується нечасто.
ЦБ надає позики КБ з надійним фінансовим станом, які мають потребу в терміновому залученні додаткових коштів. Коли КБ беруть позики, вони переводять у ЦБ виписане на себе боргове зобов’язання, яке гарантується додатковим забезпеченням (як правило, державними цінними паперами). Подібно до того, як КБ відшукують відсоткові платежі на свої позики, ЦБ відшукує відсоткові платежі на позики, надані КБ. Така ставка відсотка називається “облікова”.
ЦБ має повноваження встановлювати і змінювати облікову ставку, за якою КБ можуть брати в нього позики. З погляду КБ, облікова ставка – це витрати, викликані придбанням резервів. Отже, падіння облікової ставки заохочує КБ до придбання додаткових резервів через позику ЦБ. Кредити КБ, що базуються на цих нових резервах, збільшують грошову пропозицію, і навпаки, зростання облікової ставки знижує зацікавленість КБ в отриманні додаткових резервів через позику ЦБ. Тому підвищення облікової ставки відповідає спробам керівних кредитно-грошових установ обмежити пропозицію грошей.
Якщо економіка стикається з безробіттям і зниженням цін, тоді і керівні кредитно-грошові установи приймають рішення про збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат для сприяння поглинанню вільних ресурсів. Для того, щоб збільшити пропозицію грошей, ці керівні установи повинні потурбуватися про зростання надлишкових резервів КБ. Цього можна досягти шляхом: 
· зниження резервної норми, що автоматично переведе необхідні резерви у надлишкові;
· зменшення облікової ставки, щоб спонукати КБ до збільшення власних резервів через позику ЦБ. 
Такий набір політичних рішень називається “політикою дешевих грошей”і використовується, щоб зробити кредит дешевим та доступним, збільшити обсяг сукупних витрат та зайнятість.
Припустимо, що надлишкові витрати підштовхують економіку до інфляційної спіралі. ЦБ повинен спробувати знизити загальні витрати шляхом обмеження або скорочення пропозиції грошей. Ключ до розв’язання цієї проблеми – зниження резервів КБ. 
Для цього необхідно:
· ЦБ продати державні облігації на відкритому ринку, щоб зменшити резерви КБ;
· збільшити резервні норми, які автоматично звільнять КБ від надлишкових резервів;
· підняти облікову ставку, що знизить бажання КБ збільшити власні резерви через позику ЦБ.
Такий підхід отримав назву “політика дорогих грошей”, мета якої – обмежити пропозицію грошей для зниження витрат, стримання інфляційного тиску.
Серед усіх видів грошового контролю найважливішим регулюючим механізмом є операції на відкритому ринку – головний інструмент кредитно-грошової політики. Перевагою цього механізму кредитно-грошового регулювання є гнучкість: державні цінні папери можна продавати або купувати, а його вплив на резерви банку здійснюється досить швидко. Порівняно із зміною резервних вимог, операції на відкритому ринку діють більше.
Три основні інструменти кредитно-грошової політики періодично доповнюються деякими менш важливими засобами контролю у формі селективного регулювання, яке стосується фондової біржі.
Нестримна спекуляція може викликати серйозні проблеми в економіці. Наприклад, падіння курсу акцій може знищити майно приватних осіб або підприємств, що мають велику кількість акцій. Це змушує їх зменшувати споживчі та інвестиційні видатки і стимулює економічний спад (депресію).
Аналогічним чином підприємство, яке бажає розширитися, виявить, що зниження ціни акцій ускладнює надходження необхідних коштів. Щоб протистояти спекуляції на фондовій біржі й можливості краху, ЦБ має право встановлювати відповідно до законодавства маржу або мінімальний відсоток первісного внеску для покупця акції. 
Час від часу ЦБ надаються повноваження встановлювати певні обмеження на споживчий кредит. Умовляння означає використання керівними кредитно-грошовими установами дружнього переконання – політичної заяви, громадського рішення, відкритого заклику до того, щоб не допустити надмірного розширення або скорочення банківського кредиту, який може мати серйозні наслідки для банківської системи й економіки в цілому.
Невід’ємною частиною стабілізаційної політики є кредитно-грошова. Остання, порівняно з фіскальною, може швидко змінюватися. Відомо, що застосування відповідної фіскальної політики може надовго затягуватися через обговорення в Парламенті. Державний банк має можливість оперативно вирішити цю проблему. Члени правління ЦБ призначаються на певний (тривалий) строк і не залежать від різних політичних партій. Тому їм легше, ніж Парламенту, проводити політику непопулярних заходів, необхідну для оздоровлення економіки.
Крім того, за своєю природою кредитно-грошова політика делікатніша та консервативніша з політичної точки зору, ніж фіскальна. Зміни державних витрат безпосередньо впливають на розподіл ресурсів, а аналогічні зміни можуть мати далекосяжні політичні наслідки. Кредитно-грошова політика, навпаки, діє більш витончено, і тому більш сприйнятлива у політичному плані.
Але кредитно-грошова політика має певні обмеження і стикається з багатьма труднощами та проблемами. До них, передусім, належать:
· надлишкові резерви, що виникають у результаті “політики дешевих грошей” і можуть не використовуватися банками для розширення пропозиції грошей;
· викликані кредитно-грошовою політикою зміни грошової пропозиції, що можуть частково компенсуватися зміною швидкості обігу грошей;
· зміни грошової пропозиції, що не викликають значних змін інвестицій.
Важливо враховувати, що хоча більшість вважають і фіскальну, і кредитно-грошову політику дієвими інструментами стабілізації, але існує чимала група економістів (монетаристи), які переконані, що зміна грошової пропозиції – найважливіший чинник визначення рівня економічної активності, а фіскальна політика є порівняно неефективною. Хоча погляди сучасних кейнсіанців і монетаристів дещо схожі, але вони суттєво розходяться у крайніх проявах щодо питання про внутрішню стабільність ринкової економіки, а також мають важливі ідеологічні відмінності, зокрема, щодо ролі держави.
Кейнсіанці переконані, що система вільного ринку як така страждає від вроджених вад. Найважливішим для даного аналізу є кейнсіанське твердження, що ринок позбавлений механізму економічної стабільності. Невідповідність між плановими інвестиціями та заощадженнями дійсно існує і викликає коливання ділової активності, що виражається в періодичній інфляції і безробітті.
Зокрема, багато ринків не є конкурентними, що спричиняє негнучкість механізму зниження цін і ставок заробітної плати. Виходить, що коливання сукупних витрат впливає, передусім, на рівень виробництва і зайнятості, а не на ціни. Тому держава, з погляду кейнсіанців, може і повинна відігравати активну роль у стабілізації економіки; дискретна, фіскальна та кредитно-грошова політика необхідна для пом’якшення різких економічних коливань, які можуть супроводжувати розвиток ринку.
Монетарний підхід полягає в тому, що ринки достатньо конкурентні та система конкуренції забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності. Ідейне коріння монетаризму сягає у класичну економічну теорію, згідно з якою гнучкість цін і ставок заробітної плати, що забезпечується ринковою конкуренцією, спричиняє коливання сукупних видатків і впливає на ціни продукції та ресурсів, а не на рівень виробництва й зайнятості. Таким чином, ринкова систем без державного втручання у функціонування економіки здатна забезпечити макроекономічну стабільність.
Проблема, з погляду монетаристів, полягає в тому, що законодавство про мінімальну ставку заробітної плати, законодавча діяльність в інтересах профспілок, підтримка цін на сільськогоподарську продукцію, законодавство про монополії в інтересах бізнесу та інші заходи держави послаблюють дію і гнучкість цін та заробітної плати. Мовляв, система вільного ринку здатна забезпечити макроекономічну стабільність, але державне втручання всупереч добрим намірам її підриває. Монетаристи вважають, що держава своїми незграбними та непродуманими спробами стабілізувати економіку за допомогою дискретної фіскальної і кредитно-грошової політики насправді зумовлює нестабільність системи, посилює циклічні коливання.
Отже, не дивно, що монетаристи є заповзятими прихильниками вільного ринку. Державне управління вважається бюрократичним, неефективним, шкідливим для індивідуальної ініціативи і, як вважають вони, часто призводить до політичних помилок, які дестабілізують економіку. До того ж централізоване державне управління неминуче придушує свободу людини. Державний сектор, на їх думку, повинен бути якнайменшим.
Виходить, що погляди кейнсіанців і монетаристів на приватний і державний сектори діаметрально протилежні. З погляду кейнсіанців, нестабільність приватних інвестицій обумовлює нестабільність економіки. Держава відіграє позитивну роль, застосовуючи відповідні стабілізуючі заходи. З погляду монетаристів, держава має шкідливий вплив на економіку. Вона створює негнучкість, яка послаблює саморегульованість ринкової системи, а застосування фіскальних та кредитно-грошових заходів, які, незважаючи на добрі наміри, викликає ту ж нестабільність, для боротьби з якою вони призначені.

 

<< попередня     зміст     наступна >>

polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 474849132 © 2005-2009 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт.