§ 2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в...

§ 2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового права в системі права України :: vuzlib.su

179
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 2. Поняття трудового права України як галузі права. Місце трудового
права в системі права України

.

§ 2. Поняття трудового права України
як галузі права. Місце трудового права в системі права України

Для нормального життя люди постійно
повинні їсти, пити, мати одяг, взуття, задовольняти свої духовні потреби.
Тільки на цій основі вони можуть брати участь у виробництві. При цьому слід
враховувати, що людські потреби є надзвичайно еластичними, здатними до
кількісних і особливо якісних змін. Якщо у післявоєнний час люди задовольнялись
простим одягом і кімнатою в комунальній квартирі, то вже через десяток років
була поставлена вимога про забезпечення кожної сім’ї окремою квартирою. Зросли
вимоги і до якості одягу, який бажають придбати люди.

Але людина завжди намагається
проявити себе ще й як особистість. Щастить тому, хто наділений якимось визнаним
талантом: має гарну зовнішність, володіє красивим співучим голосом, досяг
визначних спортивних успіхів тощо. Переважна ж більшість людей може проявити
себе як особистість тільки завдяки праці: майстерність у виконанні певної
роботи, професіоналізм, що набувається роками, та ін.

Без праці не існувало і не може
існувати жодне суспільство. І хоч вона існує з незапам’ятних часів, правове
регулювання праці виникло порівняно недавно — з розвитком капіталістичного
способу виробництва. Обумовлено це тим, що попередні суспільно-економічні формації
(первіснообщинна, рабовласницька, феодальна) не потребували правового
регулювання трудових відносин.

Лише тоді, коли пануючою формою
організації праці стала наймана праця, коли робітничий клас організовано став
вимагати від держави регулювання трудових відносин, держава змушена була піти
на поступки і розпочати регулювання окремих питань трудових відносин.

Тому історично трудове право
становить собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні і
соціальні права. Усвідомивши себе як революційну силу і вступивши в
організовану боротьбу за свої права, робітничий клас прагнув зайняти певні
позиції в економіці. Це, в свою чергу, забезпечувало радикальну перебудову всіх
суспільних відносин.

Під тиском революційних вимог
трудящих держава, намагаючись знизити напруження класової боротьби, змушена йти
на певні поступки. Причому ці поступки вона прагне подати не як вимушені, а як
соціальні гарантії для трудящих з метою послаблення їх намагань змінити своє
становище в суспільстві.

Саме боротьба трудящих за свої права
створює дві тенденції правового регулювання праці:

1)  тенденцію поступок, проведення
під тиском вимог трудящих часткових реформ. Правові норми, що відображають цю
тенденцію, створюють «соціальне законодавство», за максимальне розширення і точне
дотримання якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;

2) тенденцію насильства, відмову
держави від будь-яких поступків, заперечення необхідності проведення реформ.
Норми, що відображають цю тенденцію, одержали назву «антиробітниче законодавство».
Воно має відкриту антидемократичну спрямованість на скасування раніше
проведених поступок.

Соціальний і антиробітничий види
законодавства не становлять різних категорій правових норм, а є двома методами,
двома лініями в правовому регулюванні праці. Досить часто норми права, що мають
антиробітничий і соціальний характер, тісно переплітаються між собою і
вміщуються в одному і тому ж законодавчому акті. Від співвідношення полярних
сил в країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.

Формування капіталістичного ладу і
його зміцнення в усіх країнах проходило майже однаково. Держава, звільнивши
працівника від кріпосницької залежності, одночасно звільнила його і від засобів
виробництва, внаслідок чого створилась вільна робоча сила. Крім того, виникло
правове становище, при якому працівник змушений був, але «вільно» і «за своїм
розсудом», продавати власнику засобів виробництва єдиний належний йому товар —
робочу силу.

Наприкінці XVIII ст. буржуазна
революція у Франції проголосила свободу праці, чим було забезпечено свободу
попиту і продажу робочої сили.

З моменту проголошення свободи праці
трудові відносини складались без порушення інтересів буржуазії, оскільки,
залишившись без засобів виробництва, працівник змушений був погоджуватись на
запропоновані йому умови. При цьому формально «права і обов’язки» визначались
угодою сторін, тому державу трудові відносини не цікавили.

У цих умовах трудові відносини
регулювались лише за допомогою цивільного права, нормами, що відносились до
свободи умов і рівності сторін. Договір найму, або, як його називав
законодавець, — договір про найом послуг (ст. 1779 Кодексу Наполеона),
розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом якої виступав
особливий товар — робоча сила.

Далі цей Кодекс встановлював, що найом
послуг дозволяється лише на певний строк, що є простим нагадуванням усунення
підданства (ст. 1780), і що в разі виникнення спору зі слугою перевага в
показаннях надається хазяїнові (ст. 1781).

Робоча сила, яка була прирівняна до
товару, не знаходила попиту. Появилися перші безробітні. Нелегально стали
створюватися робітничі організації, виникають страйки, які спочатку були
спрямовані проти машин, а не підприємців. У цих умовах буржуазна держава
змушена була зробити деякі поступки робітничому руху. Приймається низка
правових норм, спрямованих на регулювання трудових відносин. Тому історія
трудового права — це послідовність досягнень і поразок робітничого класу,
припливів та відливів у робітничому русі, просування його вперед.

Спочатку система норм, які були
прийняті державою для регулювання трудових відносин, спрямовувалась на
регулювання праці фабричних робітників, у першу чергу жінок і дітей. Тому ці
норми одержали назву «фабричне законодавство». Пізніше почав застосовуватись
термін «промислове законодавство», хоч приписи цих норм охоплювали значно
більше відносин, ніж регулювання трудових відносин робітників у промисловості.
В 20-х роках XX ст. Джордж Шелл застосував термін «робітниче право», термін
більш широкий, тому що він охоплював працю не тільки робітників, а й людей
розумової праці.

В XX ст. значного поширення набуває
термін «соціальне право», що пов’язувалось з проблемою «економічно слабких
громадян». До нього спочатку відносилось законодавство про соціальне
страхування та забезпечення. Поступово це законодавство поширилося й на інші
категорії громадян, економічне становище яких наближалось до становища
робітників, почало охоплювати всю сукупність правових норм, що регулюють
трудові відносини в суспільному виробництві.

Найбільш повно сутність цієї галузі
права відображає термін «трудове право», що закріпився за роки радянської
влади. Трудове право регулює використання особою своєї здатності до праці,
незалежно від того, в якій галузі господарства ця особа погодилася виконувати
роботу і саме яку роботу: службовця чи робітника (за термінологією
законодавства розвинутих країн -«білі» та «сині комірці»). Термін «трудове
право» виявився досить вдалим, бо в ньому відбивається його зміст — регулювання
праці.

Змістом цього регулювання є
сукупність реальних витрат працівником при виконанні ним трудової функції
розумової та фізичної енергії, які створюють спрямований до певної мети
виробничий процес.

Трудова функція, що виконується тим
чи іншим працівником, відображає конкретний зміст його праці. Вона поділяє працю
на фізичну і розумову. Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його
матеріальний компонент, в разі відсутності якого процес обривається, то така
праця за своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником («синій комірець»).

Якщо ж функція працівника зводиться
до того, щоб створювати, проектувати сам виробничий процес або цикл,
налагоджувати і настроювати систему машин, здійснювати контроль за процесом
виробництва, що завершується без його безпосередньої участі, то такий працівник
зайнятий розумовою працею і є службовцем («білий комірець»).

Об’єктивно існуючі відмінності в
змісті праці знаходять своє відображення в нормах трудового права, що
регламентують тарифікацію робіт і професій робітників, посадові обов’язки
відповідних категорій службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них
ставляться. Цим право певною мірою консервує існуючий зміст праці, яка ще довго
залишатиметься фізичною або розумовою.

Тому слід визнати передчасною
відмову законодавця від термінів «робітник» і «службовець» та заміною їх на
термін «працівник», що здійснено Законом України від 20 березня 1991 р. «Про
внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при переході
республіки до ринкової економіки». Терміни «робітник» і «службовець» більш
повно визначають зміст праці цієї категорії працюючих.

Разом з тим ці терміни не охоплюють
зміст розумової праці тих, хто працює в установах державної влади і управління.
Це державні службовці, правове становище яких визначено Законом України від 16
грудня 1993 р. «Про державну службу». Відповідно до ст. 1 цього Закону
державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій
держави.

Для державних службовців Законом
встановлено 7 категорій посад і 15 рангів відповідно до посади, рівня
кваліфікації тощо, тобто фактично визначено чини. Тому це — чиновники, і саме
цей термін повинен застосовуватись при визначенні праці цієї категорії
працюючих. Саме характер праці цих категорій працівників визначає
соціально-економічний аспект місця і ролі працівника в суспільстві.

Трудове право тісно пов’язане з
іншими галузями права. Як трудові відносини, що становлять частину життя
суспільства, не можуть бути відірвані від цього суспільства, так і трудове
право, що регулює ці відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей
права, що регулюють інші відносини суспільства.

.

    Назад

    НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

    ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ