ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
14.2. Види звільнення від кримінальної відповідальності
.
14.2. Види звільнення від кримінальної відповідальності
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з
дійовим каяттям. Стаття 45 КК встановлює: «Особа, яка вперше вчинила злочин
невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона
після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і
повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».
Правовими підставами звільнення від кримінальної
відповідальності в цьому випадку будуть:
вчинення злочину особою вперше,
приналежність злочину до категорії злочинів невеликої
тяжкості;
дійове каяття особи.
Поняття дійового каяття та зміст його характерологічних
ознак детально було розглянуто.в темі «Стадії злочину».
Нагадаємо, що воно визначається наявністю трьох ознак:
щирого каяття;
активного сприяння розкриттю злочину;
повного відшкодування збитків, заподіяних злочином, або
усуненням заподіяної злочином шкоди.
Цей вид звільнення належить до загальних, обов’язкових,
безумовних видів, тобто є таким, що застосовується в будь-якому випадку за наявності
підстав, визначених законом.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з
примиренням винного з потерпілим. Стаття 46 КК встановлює: «Особа, яка перше
вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані
нею збитки або усунула заподіяну шкоду».
Правовими підставами звільнення від кримінальної
відповідальності в цьому випадку є;
вчинення злочину вперше;
приналежність злочину до категорії злочинів невеликої
тяжкості;
досягнення примирення між злочинцем та потерпілим, яким
згідно із ст. 49 ч. 1 КПК України визнається «особа, якій злочином заподіяно
моральну, фізичну або майнову шкоду». Особа визнається потерпілою на підставі
постанови особи, яка проводить дізнання, досудове слідство, судді або ухвали
суду.
Примирення — це угода, що досягається між потерпілим та
особою, яка вчинила злочин, внаслідок чого потерпілий прощає особу, яка вчинила
злочин і заподіяла йому шкоду. Примирення має бути добровільним волевиявленням
потерпілого і не бути наслідком застосування до нього примусу. Примирення також
пов’язане з відшкодуванням винним або його рідними шкоди, яку було заподіяно
потерпілому злочином. Однак останнє не є обов’язковою умовою, оскільки
примирення може бути досягнуто і без відшкодування заподіяної шкоди.
Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності, як і
попередній, належить до загальних, обов’язкових та безумовних видів звільнення.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з
передачею особи на поруки передбачено ст. 47 КК України, яка встановлює, що
особу, «яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро
покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її
на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням
за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру
колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме
громадського порядку».
Даний вид звільнення від кримінальної відповідальності
досить давно відомий кримінальному законодавству. Історія застосування цього
виду звільнення від кримінальної відповідальності пам’ятає часи невиправдано
широкого його застосування в практиці, яке було пов’язане з волюнтаризмом
внутрішньої політики, що проводився в Радянському Союзі на початку 60-х років
XX ст.
Правові підстави цього виду пов’язані із:
вчиненням особою злочину вперше;
приналежністю злочину до категорій невеликої або середньої
тяжкості (ст. 12 КК);
щирого розкаяння особи, яка вчинила злочин, у вчиненому.
Таке розкаяння повинно бути добровільним висловлюванням жалю у зв’язку із
вчиненим злочином і може супроводжуватись принесенням вибачення потерпілим,
якщо такі є, залагодженням заподіяної шкоди;
наявність клопотання колективу підприємства, установи або
організації про передачу особи на поруки. Воно має прийматись на загальних
зборах колективу, бути належним чином оформлено і представлено в органи
досудового слідства або до суду в офіційному порядку.
Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності
належить до загальних, необов’язкових та умовних видів.
Необов’язковість звільнення від кримінальної
відповідальності навіть за наявності всіх підстав, вказаних у законі, визначена
посиланням, яке міститься в цитованій нормі КК («може бути звільнено…» — див.
статті 45, 46 та ін. де вказується — «звільняється…»). Тому суд приймає
рішення про застосування цієї норми відносно конкретної особи з урахуванням
всього комплексу обставин, що характеризують злочин та злочинця. Він є вільним
у прийнятті рішення і не пов’язаний з імперативом кримінально-правової норми.
При визнанні недоцільним задовольняти клопотання, суд в ньому відмовляє.
Умовність звільнення з передачею особи на поруки пов’язана з
тим, що особа протягом року після звільнення з передачею на поруки повинна
виправдати довіру колективу, не ухилятись від заходів виховного характеру та не
порушувати громадського порядку. У разі порушення цієї умови особа
притягатиметься до кримінальної відповідальності за вчинений злочин (ст. 47 ч.
2 КК),
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв ‘язку із
зміною обстановки передбачено ст. 48 КК, яка визначає: «Особу, яка вперше
вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від
кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або
розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило
суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною».
Даний вид звільнення від кримінальної відповідальності
фактично містить у собі два самостійних види — звільнення у зв’язку із втратою
діянням ознак суспільної небезпечності і звільнення у зв’язку із зміною
обстановки, внаслідок чого особа перестала бути суспільно небезпечною.
Звільнення у зв’язку із втратою діянням ознак суспільної
небезпечності. Суспільно-політична ситуація, що існує в суспільстві, є
категорією динамічною, особливо в сучасних умовах розвитку держави. Ці зміни
можуть зумовлювати і зміну в соціально-політичній оцінці діяння, фіксації факту
втрати діянням на момент проведення досудового слідства або судового розгляду
справи ознак суспільної небезпечності. Такі зміни, як правило, мають глобальний
характер. Вони стосуються політичної, економічної, правової, міжнародної та
інших характеристик існування суспільства. Однак вони можуть відбуватись не в
масштабах всієї країни, а в її окремих регіонах, місцевостях. Звичайно, в цьому
випадку зміни передусім будуть пов’язані з припиненням дії екстремальних факторів,
стосуватись конкретних осіб І носити локальний характер.
У зв’язку з цим втрата діянням характеру суспільно
небезпечного може бути двох видів:
втрата суспільної небезпечності діянням, визначеним як
злочин в Особливій частині КК України, яка насамперед пов’язана із глобальними
змінами соціально-політичної обстановки в країні в цілому, які внаслідок
динамічності соціально-політичних процесів ще не привели до змін у
законодавстві. Як правило, надалі вони визначають прийняття рішення про
декриміналізацію тих чи інших діянь. Однак на даному етапі їх відсутність
вимагає застосування норми ст. 48 КГС;
втрата суспільної небезпечності конкретним діянням
відбувається найчастіше при змінах локального характеру. Ці зміни не приводять
до змін законодавства, а впливають лише на оцінку конкретних злочинних діянь,
внаслідок чого вони втрачають характер суспільно небезпечних.
Застосування ст. 48 КК можливе лише після встановлення факту
відбуття таких змін.
Ці зміни повинні мати такий вплив на характер вчиненого
діяння, що воно або взагалі перестало бути суспільно небезпечним, або втратило
її до рівня, який оцінюється, як малозначний (ст. 11 ч. 2 КК).
Підстави для застосування цього виду звільнення від
кримінальної відповідальності:
вчинення злочину вперше;
вчинення злочину, який належить до категорії злочинів
невеликої тяжкості або злочинів середньої тяжкості (ст. 12 КК);
наявність нової суспільно-політичної обстановки, яка
виключає характер суспільної небезпеки вчиненого особою діяння.
Звільнення в зв’язку із зміною обстановки, внаслідок чого
особа перестала бути суспільно небезпечною. Визнання особи суспільно
небезпечною здійснюється на підставі наявності в неї комплексу характеристик,
які свідчать про об’єктивну можливість вчинення нею нового злочину. Вони
стосуються як поведінкової, так і соціально-побутової сфери діяльності особи і
визначаються соціально-психологічною та правовою її характеристиками. Однак
особу в контексті ст. 48 КК не можна оцінювати у відриві від обстановки, в якій
вона перебуває, від соціально-побутового оточення. Саме зміни в обстановці
обумовлюють згідно з позицією законодавця те, що особа перестає бути суспільно
небезпечною. Однак такий підхід не може не викликати заперечень. Якщо прийняти
позицію закону, то слід визнати, що особа сама по собі, внаслідок власної
позиції, зміни власної системи цінностей не може перестати бути суспільно
небезпечною, для цього потрібні зміни в зовнішній обстановці. Звичайно, це не
так, І норма закону в цій частині повинна тлумачитись розширено.
Правові підстави застосування звільнення цього виду:
вчинення злочину вперше;
вчинення злочину, який належить до категорії злочинів
невеликої тяжкості або злочинів середньої тяжкості (ст. 12 КК);
зміни в соціально-побутовій сфері, а також у системі соціальних,
моральних та правових орієнтацій особи, які свідчать про те, що особа перестала
бути суспільно небезпечною.
Цей вид належить до загальних, необов’язкових та безумовних
видів звільнення від кримінальної відповідальності.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із
закінченням строків давності, яке передбачено ст. 49 КК, визначає той проміжок
часу, який минає після вчинення злочину, після закінчення якого притягнення до
кримінальної відповідальності є недоцільним, а звідси, згідно із законом і
неможливим. Недоцільність притягнення після закінчення визначених даною нормою
КК строків обумовлюється як втратою діянням суспільної небезпеки, так і тим, що
особа перестає бути суспільно небезпечною. За наявності тривалого розриву між
злочином та покаранням, яке призначається за нього, як правило, втрачається
виховний потенціал покарання, не може бути досягнута його мета.
Важливим є питання про початкову і кінцеву точки в
розрахунках строків давності, тобто визначення моментів його початку та
закінчення.
Зрозуміло, що початок відрахування перебігу строків давності
збігається із закінченням злочину. Однак, як відомо, для різних видів злочинів
цей момент також визначається по-різному. Приміром, для матеріальних складів
злочину ним є момент настання злочинного наслідку, визначеного диспозицією
норми Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за злочин. Злочин з
формальним складом вважається закінченим, коли діяння, що виконується особою,
починає містити в собі характеристики об’єктивної сторони складу відповідного
злочину, визначеного нормою КК. Для усічених злочинів момент закінчення настає
з виконанням у повному обсязі діяння, визначеного як злочин. Особливим є
визначення моменту закінчення для триваючих і продовжуваних злочинів. Триваючий
злочин вважається закінченим з моменту його припинення, яким може бути
з’явлення із зізнанням або затримання особи. Продовжуваний злочин закінчується
із закінченням виконання кожного чергового злочинного діяння, яке міститься в
«ланцюгу» діянь, що утворюють продовжуваний злочин. При вчиненні замаху на
злочин моментом закінчення є момент виконання діянь, що утворюють замах, а при
готуванні — виконання дій, що характеризують цю стадію вчинення злочину.
Визначаючи закінчення злочинної діяльності, було використано
термін «момент». Це є доволі умовним. Виходячи з того, що Кримінальний кодекс
України використовує як відрізки часового вимірювання поняття «день», «місяць»
і «рік», моментом закінчення злочину слід вважати той конкретний день, у який
було виконано діяння, що визначають закінчення злочину. Саме з цього дня і
починається відрахунок строків давності притягнення до кримінальної
відповідальності.
Закінчення строків давності слід поєднувати з моментом
притягнення до кримінальної відповідальності, який співвідноситься з днем
вступу в дію обвинувального вироку суду. Відповідно до ст. 401 КІЖ України:
«Вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання
апеляцій, а вирок апеляційного суду — після закінчення строку на подання
касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи
на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи
внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної
сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією,
якщо інше не передбачено цим Кодексом».
Однак застосування давності можливо лише при дотриманні
особою двох основних умов — непереривання і незупинення перебігу строків
давності.
Зупинення перебігу давності викликається вчиненням дій, які
характеризуються, як ухилення від слідства або суду. Закон не розшифровує цих
дій однак за загальним правилом ним є скриття з місця постійного проживання,
його зміна, зміна прізвища, анкетних даних, зміна зовнішності, нез’явлення за
викликами осіб що здійснюють досудове слідство, суду та ін. У цій ситуації
строк давності починає продовжуватись або з моменту затримання особи або з
моменту її з’явлення Із зізнанням. При зупиненні давності особа звільняється
від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину минуло
п’ятнадцять років (ст. 49 ч. 2 КК). При зупиненні давності строк, який минув
від дня вчинення злочину до дня початку ухилення від слідства та суду, не
скасовується, а зберігається і приєднується до строку, який продовжує
відраховуватись після затримання особи або її явки із зізнанням.
Перерва строків давності викликається вчиненням особою
нового злочину, який належить до категорій середньої тяжкості, тяжких або
особливо тяжких злочинів, до закінчення перебігу строків давності за попередній
злочин. Кримінальний кодекс 2001 р. вніс у це поняття суттєву зміну — за КК
1960 р. строк давності переривався вчиненням будь-якого нового злочину. За
чинним законодавством вчинення злочину який належить до категорії невеликої тяжкості,
не перериває перебігу давності. При перерві давності строк, який минув від дня
вчинення злочину до дня вчинення нового злочину, касується, і строки давності
починають обчислюватися з дня вчинення нового злочину. При цьому строк буде
визначатись за більш тяжким злочином з тих, що входять у сукупність (с. 49 ч. З
КК).
Строки давності визначені в ст. 49 ч. 1 і диференційовані
залежно від виду злочину за його ступенем тяжкості.
«Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо
з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі
строки:
1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої
тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки — у разі вчинення злочину невеликої
тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
3) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої
тяжкості;
4) десять років — у разі вчинення тяжкого
злочину;
5) п’ятнадцять років — у разі вчинення особливо
тяжкого злочину» (ст. 49 ч. 1 КК).
Даний вид звільнення від кримінальної відповідальності
належить до загальних, обов’язкових та умовних.
Разом з тим ця кримінально-правова норма не така проста за
своєю конструкцією, як інші, що визначають види звільнення від кримінальної
відповідальності. В одній із своїх частин вона є необов’язковою, оскільки
рішення про її застосування приймається судом на підставі оцінки характеристик
особи винного. Ця ситуація пов’язана з вирішенням питання про застосування
давності до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин, за який, згідно із
законом, може бути призначене довічне позбавлення волі, після того як з моменту
Його вчинення минуло п’ятнадцять років (ст. 49 ч. 4 КК). Якщо суд дійде
висновку про неможливість застосування давності, він постановляє обвинувальний
вирок і призначає покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Довічне
позбавлення волі в такому випадку призначено бути не може.
Відповідно до прийнятих міжнародних зобов’язань у норму ст.
49 КК введене обов’язкове обмеження застосування інституту давності звільнення
від кримінальної відповідальності, яке пов’язане з поширенням на території
України положень Конвенції ООН «Про незастосування строків давності до воєнних
злочинів і злочинів проти людства». Ця Конвенція була ратифікована Президією
Верховної Ради УРСР 25 березня 1969 p., набрала чинності з 11 листопада 1970 р.
і згідно ст. 9 Конституції України стала частиною національного законодавства.
У зв’язку з цим давність притягнення до кримінальної відповідальності не
застосовується до осіб, які вчинили злочини проти миру та людства, передбачені
у статтях 437 39 і ст. 442 ч. 1 КК України.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’зку з
актами амністії та помилування. Слід одразу зауважити, що кримінально-правова
регламентація питання про звільнення від кримінальної відповідальності на
підставі актів амністії і помилування не знайшла достатнього врегулювання в
чинному КК України. Якщо це питання достатньо детально врегульовано відносно
звільнення від кримінального покарання, то в розд. IX КК вони згадуються
практично фрагментарно у ст. 44 ч. 1, що слід визнати недостатнім.
Проголошення амністії в Україні відповідно до ст. 92 ч. З
Конституції України є виключною прерогативою вищого органу державної влади —
Верховної Ради України. Відповідно до Закону України «Про застосування амністії
в Україні» від 1 жовтня 1996 р. вона проголошується не частіше одного разу на
рік (за винятком законів про умовну амністію) і визначає основні характеристики
цього правового інституту.
За загальним правилом амністія є правовим актом держави,
згідно з яким повністю або частково від кримінальної відповідальності та
відбування покарання звільняються відповідні категорії осіб, які вчинили
відповідні види злочинів. Теорія права виділяє три види амністій:
персональні (поширюються на відповідні категорії злочинців);
предметні (поширюються на осіб, що вчинили злочини
відповідних видів);
предметно-персональні (поширюються на відповідні категорії
осіб, що вчинили відповідні види злочинів).
Україні притаманно прийняття актів про амністію третього
виду.
Відповідно до них у т. ч. припиняються провадженням
відповідні категорії кримінальних справ відносно визначених актом амністії
злочинів, що вчинені визначеними категоріями осіб, чим здійснюється звільнення
їх від кримінальної відповідальності.
Більш складною є ситуація з актами помилування.
Кримінальний кодекс України в ст. 44 ч. 1, визначаючи
поняття звільнення від кримінальної відповідальності, встановив можливість
звільнення від кримінальної відповідальності в т. ч. на підставі актів
помилування. Так само розглядає це питання і КПК ст. 6 п. 4 якого визначає, що:
«Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю:
4) внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування
покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням окремих осіб»
(виділено мною.- П. Ф.).
Однак основний нормативний акт, який визначає порядок
здійснення помилування в Україні — «Положення про порядок здійснення
помилування» яке затверджено Указом Президента України від 12 квітня 2000 р., в
ст. 2, визначаючи види помилування, передбачає можливість його проведення
виключно відносно осіб, засуджених судами за вчинення злочинів, тобто відносно
тих, хто вже притягнутий до кримінальної відповідальності. Разом з тим, маючи
на увазі Ієрархію нормативних актів в Україні, в якій Закон України займає
провідне місце, в тому числі щодо Указів глави держави, слід визнати можливість
застосування помилування і відносно осіб, які ще не притягнуті до кримінальної
відповідальності, тобто здійснення звільнення від кримінальної
відповідальності. Цей висновок базується на аналізі змісту ст. 106 п. 27
Конституції України, яка передбачає серед повноважень Президента України
здійснення ним помилування. При цьому Конституція не визначає кола осіб,
відносно яких здійснюється помилування, що приводить до висновку про можливість
застосування розширеного тлумачення цього положення і поширення права
Президента на помилування особи, яка перебуває на будь-якій стадії кримінального
процесу.
Колізія в законодавстві, що існує з цього приводу, повинна
бути вирішена на користь Кримінального закону.
Що стосується порядку здійснення звільнення від кримінальної
відповідальності, то воно може здійснюватись Президентом України на підставі
процедури, розробленої для випадків помилування засуджених.
.
