14.3. Поняття та зміст інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність :: vuzlib.su
Ищите Господа когда можно найти Его; призывайте Его, когда Он близко. (Библия, книга пророка Исаии 55:6) Узнать больше о Боге
Главная Новости Книги Статьи Реферати Форум
ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ

14.3. Поняття та зміст інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність

.

14.3. Поняття та зміст інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність

Нове кримінальне законодавство, яке побудовано на Конституції України, повною мірою відображає основоположні принципи притягнення до кримінальної відповідальності, закладені в Основному Законі.

Конституція України, як відомо, ґрунтується на загальновизнаних принципах у галузі дотримання прав людини, що знайшли своє закріплення в низці міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, імплементованих у національне законодавство. До цих актів, насамперед, належать Протокол № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 p., ратифікований Україною 17 липня 1977 р., та Загальна декларація прав людини, яка прийнята резолюцією 217 (III) Генеральної асамблеї ООН від 10 грудня 1948 p., закони України «Про біженців» у редакції від 21 червня 2001 р. та «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. та ін.

Ряд положень цих актів вступають у суперечність з принципами кримінальної відповідальності, які встановлені національним кримінальним законодавством. Це вимагає коригування підходів національного законодавства до визначення підстав кримінальної відповідальності. Це положення зумовило впровадження в новому Кримінальному законодавстві інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність.

Зміст цього інституту полягає у виведенні зі сфери дії законодавства про кримінальну відповідальність низки діянь, які за своїми об'єктивними та суб'єктивними характеристиками відповідають ознакам діянь, які в чинному законодавстві оцінюються як злочини.

Як відомо, закон про кримінальну відповідальність діє у відповідній системі просторово-часово-суб'єктивних координат, які на загальному рівні визначені у статтях 4-8 КК.

Детальніше ця система координат закріплена у конкретних статтях Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за окремі злочини. Саме на підставі обмеження цих координат в окремих статтях Особливої частини КК, і побудовано інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність.

Коло діянь, які утворюють цей інститут, досить обмежене і передбачене лише трьома нормами статей Особливої частини КК:

норма ст. 331 ч. 4 КК «Незаконне перетинання державного кордону»;

норма ст. 385 ч. 2 КК «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків»;

норма ст. 396 ч. 2 КК «Приховування злочину».

Вказані статті КК України, визначаючи межі кримінальної відповідальності, суттєво обмежують сферу власного застосування, що у цілому суперечить принципам, визначеним кримінально-правовою теорією та кримінальним законодавством.

Як це загальновідомо, сфера дії кримінально-правової норми встановлюється, передусім, її диспозицією. Саме у цьому елементі норми визначаються всі характеристики конкретного складу злочину, що і обумовлює межі кримінальної відповідальності.

Ці межі визначаються в диспозиціях частин перших вказаних норм Особливої частини КК України.

Приміром, ст. 331 ч. 1 «Незаконне перетинання державного кордону» визначає цей закон як «Перетинання державного кордону України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але без відповідних документів чи дозволу».

Стаття 385 ч. 1 «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків» встановлює відповідальність за відмову «свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків у суді або під час провадження досудового слідства, розслідування тимчасовою, слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України чи дізнання».

Норма ст. 396 ч. 1 «Приховування злочину» встановлює кримінальну відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого і особливо тяжкого злочину.

Як бачимо, межі дії цих норм сконструйовані за загальними правилами.

Однак другі частини вказаних статей КК визначають ситуації, в яких норми частин перших не діють.

Наприклад, ст. 331 ч. 2 КК встановлює, що її чинність «...не поширюється на випадки прибуття в Україну іноземців чи осіб без громадянства без відповідних документів чи дозволу для використання права притулку відповідно до Конституції України, а також з метою набуття статусу біженця, і на випадки прибуття в Україну без встановленого документа її громадян, які стали жертвами злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми». При цьому законодавець застосовує термін, який прямо говорить про обмеження сфери дії норми («чинність не поширюється» - тобто обмежується визначеними ситуаціями).

Ця норма обмежує сферу дії закону про кримінальну відповідальність конкретною життєвою ситуацією, в якій опинилась людина перед вчиненням діяння, що передбачено як злочин частиною першою цієї статті, яка, зрештою, і детермінувала вчинення цих діянь.

Статті 385 та 396 частини 2, визначаючи межі дії диспозиції, пов'язують їх із характеристиками зв'язків суб'єкта з особами, відносно яких він відмовляється від дачі показань або експертного висновку чи здійснює дії по заздалегідь не обіцяному приховуванню злочину. В ст. 385 ч. 2 КК це обмеження визначено таким: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом» (ст. 385 КК).

Практично так само визначаються межі дії диспозиції і в ст. 396 ч. 2 КК.

За своєю правовою природою інститут обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність наближений до розглянутого раніше інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Ця подібність полягає:

- у всіх випадках, як при вчиненні діянь, які утворюють інститут обставин, що виключають кримінальну відповідальність, так і при вчиненні діянь, які об'єднуються інститутом обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність, особа вчиняє діяння, які ззовні за своєю об'єктивною характеристикою належать до категорії суспільно небезпечних;

- усі ці діяння з точки зору характеристики суб'єктивної сторони вчиняються умисно.

Однак між цими групами діянь існує і відмінність, яка не дозволяє об'єднати їх в один інститут. Вона полягає в їх соціально-правовій характеристиці. Якщо діяння, які утворюють інститут обставин, що виключають протиправність діяння за своєю соціально-правовою характеристикою, належать до категорії соціально корисних, то діяння, що входять до інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність, такими визнати неможливо.

Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність за своїми характеристиками максимально наближений до інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Відмінності цих двох інститутів кримінального права полягають у такому:

Інститут обмеження дії

законодавства про кримінальну

відповідальність

1. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність базується на нормах Конституції України, які визначають його практично в повному обсязі.

2.  Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність не визнає злочинними діяння, які за характеристиками складу злочину, встановленого диспозицією частини першої цієї статті, повинні визнаватись злочинними. При цьому закон пов'язує декриміналізацію діяння з чітко визначеними характеристиками.

3. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність адресований достатньо вузькому колу осіб, яке визначено у частинах 2 вказаних норм.

4. Обмеження дії закону про кримінальну відповідальність не пов'язано 5 посткримінальними характеристиками ситуації, особи, її поведінки і т. ін.

Інститут звільнення від кримінальної відповідальності

1.  Норми Конституції України прямо не регулюють звільнення від кримінальної відповідальності, хоча, закріплюючи демократичні, гуманістичні принципи Існування Української держави й суспільства, є джерелом кримінального законодавства.

2. Інститут звільнення від кримінальної   відповідальності не здійснює декриміналізації діяння, а лише звільняє конкретних осіб від відповідальності за реальний злочин, який ними було вчинено.

3. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності адресований невизначеному колу суб'єктів, яке окреслено в достатньо загальних рисах.

4. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності тісно пов'язаний з посткримінальною поведінкою особи.

Таким чином інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність апріорі вважає відповідні діяння незлочинними, виключаючи їх з кола тих, які за загальним правилом утворюють склад відповідного злочину.

Можна навіть стверджувати, що законодавець пов'язує підстави обмеження дії кримінального закону з передкримінальною ситуацією, в якій опинився суб'єкт, тоді як звільнення від кримінальної відповідальності базується на чинниках, пов'язаних виключно з тими чи іншими посткримінальними характеристиками.

Підручники з «Загальної частини кримінального права України», які видані після прийняття Кримінального кодексу України 2001 р., у розділах, що висвітлюють звільнення від кримінальної відповідальності, не розглядають особливостей норм вказаних статей КК. Це є відповідним підтвердженням спрямованості наукової думки на розмежування цих правових інститутів.

.

Назад

Главная Новости Книги Статьи Реферати Форум
 
 
 
polkaknig@narod.ru © 2005-2006 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт.