§ 2. Структура закону про кримінальну відповідальність :: vuzlib.su

§ 2. Структура закону про кримінальну відповідальність :: vuzlib.su

14
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 2. Структура закону про кримінальну відповідальність

.

§ 2. Структура закону про кримінальну відповідальність

Закон про кримінальну відповідальність (далі — Кримінальний
кодекс — КК) складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, у свою
чергу, складається із розділів, а розділи — із статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють
принципи і загальні положення кримінального права, чинність кримінального
закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного
злочину, ознаки суб’єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини
злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від
кримінальної відповідальності та від покарання і його відбування, загальні
засади призначення покарання тощо. Загальна частина складається із 15 розділів,
кожен з яких має відповідну назву: Загальні положення; Закон про кримінальну
відповідальність; Злочин, його види та стадії; Особа, яка підлягає кримінальній
відповідальності (суб’єкт злочину); Вина та її форми; Співучасть у злочині;
Повторність, сукупність та рецидив злочинів; Обставини, що виключають
злочинність діяння; Звільнення від кримінальної відповідальності; Покарання та
його види; Призначення покарання; Звільнення від покарання та його відбування;
Судимість; Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування;
Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Більшість статей Особливої частини КК складається з однієї
або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що
містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме
суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачені за їх
скоєння.

Одна стаття Особливої частини КК (401) визначає поняття
військового злочину, родовий об’єкт військових злочинів, осіб, які можуть нести
відповідальність за їх вчинення, називає умови звільнення від кримінальної
відповідальності військовослужбовця, який вчинив військовий злочин, тощо. Понад
30 статей Особливої частини мають примітки, в яких роз’яснюються окремі
терміни, що вживаються у диспозиції конкретної (их) статті (ей), та
розкривається зміст таких оціночних понять, як значна шкода, істотна шкода,
великий, особливо великий розмір шкоди, тяжкі наслідки тощо.

Більш ніж у 10 статтях Особливої частини КК визначаються
підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили
передбачені в них злочини (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст.
212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289 та
інші). У трьох статтях (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396) сформульовано
виняток із правила, зазначеного у попередніх частинах названих статей, згідно з
яким виключається кримінальна відповідальність осіб, що вчинили передбачене в
них діяння.

Особлива частина складається із 20 розділів, назва кожного з
яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів, схожих між собою за
об’єктом посягання. Наприклад: розділ II. Злочини проти життя та здоров’я
особи; розділ VI. Злочини проти власності; розділ VII. Злочини у сфері
господарської діяльності; розділ VIII. Злочини проти довкілля; розділ XVIII.
Злочини проти правосуддя.

Загальна та Особлива частини КК органічно взаємопов’язані та
взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм.
Найбільш помітно це проявляється при застосуванні закону про кримінальну відповідальність.
Наприклад, для визначення вини особи, яка вчинила діяння, передбачене статтею
Особливої частини КК, необхідно звернутися до статей розділу V Загальної
частини, які розкривають зміст умислу та необережності; для кваліфікації дій
осіб, які вчинили злочин у співучасті — до статей розділу VI Загальної частини,
в якому регламентована відповідальність співучасників; для визначення при
постановлянні обвинувального вироку нижньої межі покарання за злочин, санкція
за який вказує лише верхню межу покарання,- до статті Загальної частини КК, яка
розкриває зміст відповідного виду покарання та його межі; для застосування ст.
396 Особливої частини — до ст. 12 Загальної частини, в якій дається визначення
тяжкого і особливо тяжкого злочинів.

Спостерігається єдність норм і всередині кожної з частин КК.
Наприклад, застосування положень розділу IX (Звільнення від кримінальної
відповідальності) Загальної частини неможливе без використання положень ст. 12
(класифікація злочинів) із розділу III (Злочин, його види та стадії) тієї ж
частини КК. Для визначення повторності вимагання (ст. 189), шахрайства (ст.
190), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання
службовим становищем (ст. 191) треба використати п. 1 примітки до ст. 185
Особливої частини КК. Найчастіше спостерігається єдність норм, розташованих в
одній статті Особливої частини. Вона проявляється у використанні словосполучень
«та сама дія», «дії, передбачені…», «ті самі дії» тощо, якими здійснюється
відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж
статті Особливої частини КК.

Норми Особливої частини закону про кримінальну
відповідальність поділяють на диспозицію та санкцію.

Диспозиція — це та частина норми (статті) Особливої частини
КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки.
Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова «вбивство, вчинене через
необережність»; у ст. 304 — «втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, у
пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми».

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного
виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види
диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну.

Простою вважається диспозиція, яка тільки називає злочинне
діяння, не розкриваючи його змісту. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння
сформульована диспозиція ч. 1 ст. 369 КК — давання хабара. Проста диспозиція
використовується у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в
загальних рисах достатньо зрозумілий і без описування його ознак у законі.

Простими, зокрема, є диспозиції ч. 1 ст. 125, ч. І ст. 146,
статей 178, 302, 335, 336 КК.

Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш
суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 127 розкривається зміст катування
— умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального
страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою
спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі; у ч. 1
ст. 185 дається визначення крадіжки, у ч. 1 ст. 186 — грабежу, у ч. 1 ст. 187 —
розбою, у ч. 1 ст. 189 — вимагання. Більшість статей Особливої частини КК має
саме такі диспозиції.

Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конкретних ознак
злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту
до інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (інших законів,
інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад,
бланкетною є диспозиція ст. 251 (порушення ветеринарних правил), ст. 421
(порушення статутних правил внутрішньої служби) тощо. Суспільно небезпечні
діяння, передбачені такими диспозиціями, називають злочинами зі змішаною
протиправністю.

Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або
іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин, або
описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин,
описаний у цій диспозиції. Наприклад, відповідальність за невиконання наказу
(ст. 403) можлива за відсутністю ознак, зазначених у ст. 402; диспозиція ст.
445 передбачає кримінальну відповідальність за незаконне використання символіки
Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, крім випадків, передбачених цим
Кодексом. Не називаючи конкретну статтю, вона вимагає віднайти у КК норму, яка
виключає відповідальність за описані в ній дії. Нею є незаконне використання
названих видів символіки та зловживання ними (ст. 435). Найчастіше відсилочні
диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Для цього законодавець
використовує словосполучення «та сама дія», «дії, передбачені…», «ті самі
дії», «ті самі діяння», «те саме діяння», «діяння, передбачені…», «вчинене
особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті», «один із
злочинів, передбачених статтями…» тощо, якими здійснюється відсилання до
норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті, або
діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої частини КК. Іноді
замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита в іншій статті або
першій частині відповідної статті. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття
вбивства, а в ч. 2 та статтях 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається; в
частинах перших статей 185, 186 та 187 розкривається зміст крадіжки, грабежу та
розбою, наступні ж частини названих статей починаються відповідно словами
«крадіжка», «грабіж», «розбій», а далі йде перелік кваліфікуючих ознак.

Санкція — це частина статті Особливої частини КК, яка
встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції.

Теорія кримінального права знає, а законодавча практика
різних років розрізняла п’ять видів санкцій: неконкретизовані, абсолютно
визначені, відсильні, відносно визначені та альтернативні санкції. Так, після
Жовтневої революції 1917 р. і до прийняття у 1922 р. першого КК нашої держави
кримінальному законодавству була відома така неконкретизована санкція, як
«покарати по всій строгості законів», яка, виходячи із її змісту, не називала
ні вид покарання, ні його розмір. Абсолютно визначені санкції мали місце у
кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Вони були двох видів. Санкції
першого виду встановлювали один певний вид покарання та (за необхідності) його
точний розмір. Наприклад, за самовільне залишення поля бою під час бою або
відмову під час бою діяти зброєю була передбачена вища міра покарання —
розстріл (ст. 206 КК 1927 р.); за самовільне повернення висланих у місцевість,
де їм проживати заборонено, передбачалась заміна висилки засланням на
невідбутий строк (ст. 185 КК 1960 p.). Санкції другого виду передбачали два
альтернативних абсолютно визначених покарання. Наприклад, санкція ст. 258 КК
1960 р. за добровільну здачу в полон передбачала смертну кару або позбавлення
волі строком на 15 років. Неконкретизовані (невизначені) санкції допускали
свавілля у їх застосуванні, а абсолютно визначені звужували можливості щодо
індивідуалізації покарання. Відсильна санкція — відсилала до санкції іншої
статті КК, де визначався вид і розмір покарання за певні види злочинів.
Наприклад, санкції статей 92 (злочини проти державної або громадської власності
інших соціалістичних країн) та 146 (злочини проти власності об’єднань, що не є
соціалістичними організаціями) КК 1960 р. відсилали до санкцій відповідних
статей глави II та глави IV названого Кодексу.

Чинне кримінальне законодавство використовує два види
санкцій: відносно визначену та альтернативну.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного
(лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його
нижчу межу, але обов’язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, незаконне
введення будь-яким способом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх
аналогів в організм іншої особи проти її волі (ч. 1 ст. 314 КК) карається
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Якщо текстуально нижча межа
покарання певного виду не вказана, вона встановлюється на підставі відповідної
статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення від призову на строкову
військову службу (ст. 335) передбачено покарання у виді обмеження волі на строк
до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду
покарання треба звернутися до ч. 2 ст. 61 КК (обмеження волі), в якій
встановлено мінімальний розмір цього покарання — один рік.

Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше
видів основних покарань, із яких суд може призначити тільки одне. У
формулюванні такої санкції присутній сполучник «або», який стоїть між назвами
основних видів покарань.

Альтернативні санкції, залежно від визначення видів та міри
покарання, мають різновиди:

а) санкція, в якій з кожного виду покарання вказані його
верхня і нижня межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно
визначених види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 (доведення до
самогубства) передбачає покарання у виді обмеження волі строком до трьох років
або позбавлення волі на той самий строк;

б) санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно
визначений види покарання. Наприклад, санкція ст. 112 (посягання на життя
державного чи громадського діяча) передбачає покарання у виді позбавлення волі
на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі;

в) санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види
покарання. Такі санкції були відомі кримінальному законодавству до прийняття
нині чинного КК. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960 p., про яку вже йшла мова
вище, та аналогічна їй санкція ст. 257 (самовільне залишення поля бою або
відмова діяти зброєю) того ж Кодексу.

У відносно визначених та альтернативних санкціях може
міститися вказівка на одне або кілька додаткових покарань, котрі можуть бути
застосовані як додаток до основного (одного із основних) видів покарання.
Додаткове покарання може бути обов’язковим або факультативним. Санкції з
додатковими видами покарання в юридичній літературі називають кумулятивними або
такими, що підсумовують.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ