§ 1. Поняття та ознаки злочину :: vuzlib.su

§ 1. Поняття та ознаки злочину :: vuzlib.su

3
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 1. Поняття та ознаки злочину

.

§ 1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі.
Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім
не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну
властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у
КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні
визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається
діяння, заборонене законом (причому часто — не тільки кримінальним) під
загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття
злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє
законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак,
які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної
поведінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим
Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене
суб’єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього
випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі
обов’язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб’єктом злочину; 2) воно є винним;
3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене
чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов’язковою ознакою поняття
злочину є також 5) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих
ознак вказує на відсутність злочину.

Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні,
застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи,
безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Відтак,
для будь-якого діяння характерною є наявність об’єктивних і суб’єктивних ознак.
Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського
організму (або утримання від таких рухів). До суб’єктивних належать
інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не
можуть бути визнані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або
ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені
(наприклад, викладені в особистому щоденнику); б) вимова, написання чи
висловлення іншим способом думки або побажання, якщо таким висловленням не здійснюється
посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський
порядок, здоров’я населення, репутацію або права інших людей, таємницю
конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34
Конституції України); в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної,
національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи,
навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку; г)
суб’єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї
судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв’язків з особою, яка
вчинила злочин, тощо.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в
якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних
наслідків. Бездіяльність — це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні
воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Злочином визнається діяння, вчинене суб’єктом злочину, тобто
фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого
настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином
прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а
так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також
особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з
необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні
поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип
суб’єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто
за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може
визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні,
інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи;
б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи
впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних
наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об’єктивну
його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через:

1) узагальнене формулювання об’єктів кримінально-правової
охорони, якими визнаються: а) особа (фізична чи юридична); б) суспільство; в)
держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК — також і г) людство;

2) два різновиди наслідків посягання: а) реальне заподіяння
істотної шкоди; б) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об’єкти, що не
охороняються КК (особисті відносини між подружжям, благочинність тощо); б) із
необхідністю не заподіює істотної шкоди об’єктам кримінально-правової охорони
або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння; в) заподіює шкоду
об’єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм
шкоди, але ця шкода не є істотною.

Визнання матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди істотною,
яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, часто здійснюється
в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень
тощо), а нематеріальної (політичної, організаційної, моральної тощо) — як
правило, у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у
випадках, коли мова йде про матеріальну шкоду, визначається за тими самими
критеріями, за якими визначається сама фактично заподіяна матеріальна шкода. Що
ж стосується створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у
багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов’язковою
властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини
КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров’ю
потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244,
ст. 246, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 423 та ін.), у т. ч. для характеристики
кваліфікуючих ознак (наприклад, ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 410), слід розглядати
скоріше за все як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних
наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним
наслідком відповідних діянь є реальне заподіяння істотної шкоди, а не створення
загрози її заподіяння.

Вимога ст. 11 КК про те, що відповідне діяння повинно бути
передбачене (тобто його вчинення заборонене) чинним КК, відображає кримінальну
протиправність злочину. Ця вимога ґрунтується на відомому правовому принципі
Nullum crimen, nulla poena sine lege (Немає злочину, немає покарання, якщо
немає відповідного закону), безпосередньо випливає з положення п. 22 ст. 92
Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та
відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює
вказане положення.

Відтак, не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне
діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може
існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним
КК. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового
знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних
договорах, або, якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не
ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака
кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за
аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за шпигунство на
шкоду інтересам іншої держави, крім України, за ухилення від сплати аліментів
на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які
прямо не передбачені КК як злочини.

Кримінальна караність є обов’язковою ознакою злочину,
оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією
містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне
застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі
вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин,
відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від
кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже
кримінальна караність є обов’язковим компонентом кримінальної протиправності, а
посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і
вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у не-злочин.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ