§ 3. Боспорське царство :: vuzlib.su

§ 3. Боспорське царство :: vuzlib.su

17
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 3. Боспорське царство

.

§ 3. Боспорське царство

Населення берегів Керченської протоки розпочалося в першій
половині VI ст. до н. є. У V ст. до н. є. оформився союз кількох грецьких
держав-полісів, розташованих на обох берегах протоки. Так виникло Боспорське
царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.

У середині IV ст. до н. є. після об’єднання ще кількох
грецьких міст Боспор перетворився у значну за своїми розмірами державу, що
займала весь Керченський півострів, Таманський півострів з бе­реговою смугою до
Новоросійська, а також прилеглу до Тамані те­риторію низу Кубані й східний
берег Азовського моря. До її складу увійшли великі міста-держави Північного
Причорномор’я (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри
(Мірмекій, Нім-фей, Кіммерик та ін.) і, крім того, землі, заселені численними
пле­менами синдів, торетів, дандаріїв і псесів, які не мали ще своєї дер­жавності.
Становлення держави у скіфських племен — основної частини населення
Керченського півострова — тільки починалося. Центром цієї території було місто
Пантикапей (сучасна Керч), яке мало дуже вигідне економічне й політичне становище.
Воно і стало столицею Боспорського царства.

Свого розквіту Боспорське царство досягає у IV—III ст. до н.
є. Саме до цього періоду належить спроба Боспору поширити свою владу і вплив на
все узбережжя Чорного моря. Але вже з III ст. до н. є. Боспор вступає в пору
поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна
зазнає глибокої економічної кризи, загострюються класові суперечності,
спалахують повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а
повстання рабів і підкорених скіфських племен, яке спалахнуло у Пантикапеї в
107 р. до н. є., жорстоко придушено, колишнього процвітання Боспору повернути
вже не вдалося.

На початку І ст. до н. є. понтійський цар Митридат VI
Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорно­мор’я, у
тому числі й Боспорське царство. Щоправда, Боспор пере­бував у складі
Понтійської держави недовго. Після поразки й загибелі Митридата VI у боротьбі з
Римом у середині І ст. до н. є. він опинився під владою римлян. Поступово
залежність від Риму стала слабшати. Боспорське царство накопичувало сили. Однак
у середи­ні III ст. н. є. на нього нападають готські племена. Наслідком цього
стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень, ро­зорення і
занепад великих міст. Останній удар по царству був за­вданий гунами. Кочові
орди гунів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті IV ст. й
учинили жахливий погром. Боспор­ське царство було зруйноване. З VI ст. Боспор
увійшов до складу Візантії як її безпосереднє володіння. На цьому його
існування припинилося.

Соціально-економічні відносини у Боспорському царстві були
такими самими, як і в окремих грецьких містах-колоніях і місцевих племінних
союзах, котрі входили до його складу.

Економічну основу Боспору становило розвинуте землеробст­во,
яке не тільки давало продукти харчування для власного насе­лення, а й
забезпечувало значний експорт хліба та інших сільсько­господарських продуктів.
Густа мережа сільських поселень покри­вала його територію. Родючий грунт сприяв
успішному веденню зернового господарства, городництва, вирощуванню садів.
Жителі Боспору до III ст. до н. є. перетворили виноградарство в одну з ос­новних
галузей господарства, а виноробство — у добре розвинуте товарне виробництво.
Розвивалося також тваринництво, велике значення мало рибальство. У містах
процвітало ремісниче виробни­цтво, що досягло у багатьох галузях високого
рівня. Одним із про­відних ремесел стало керамічне. Серед боспорських майстрів
були металурги, які обробляли залізо й бронзу, каменярі, теслі, ткачі та
представники інших професій. Надзвичайно розвинутим було юве­лірне виробництво.
Ніде в античному світі немає такої кількості чудових виробів ювелірного
мистецтва, як у Північному Причорно­мор’ї.

Різноманітними були торговельні зв’язки Боспору. Основу
бо-спорської торгівлі становив експорт зерна, передусім в Афіни та ін­ші міста
материкової й острівної Греції. Крім хліба, Боспор вивозив худобу, шкіру,
рабів. В обмін на ці товари держави Греції відправ­ляли до Боспору вино,
маслинову олію, металеві вироби, дорогі тка­нини, дорогоцінні метали та ін.

З IV ст. до н. є. Боспор стає основним постачальником ан­тичних
товарів у північно-чорноморські степи.

Активна зовнішня й внутрішня торгівля, яку вів Боспор, ви­магала
створення власної монетної системи. Пантикапей почав кар­бувати власну срібну
монету ще в VI ст. до н. є., інші боспорські міс­та — у V ст. до н. є. Надалі
право власного карбування було закріп­лено тільки за Пантикапеєм, срібна та
золота монети якого стали загальнодержавними.

Досить виразно виявлявся у Боспорському царстві поділ на ра­бовласників
і рабів, вільних і невільників. Панівний клас складався з правителів з їхнім
оточенням, чиновників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних
ділянок, ремісничих майсте­рень — ергастерій. Серед експлуататорів було чимало
представників скіфської та меотської знаті, які перейняли грецьку культуру й пе­ретворилися
у таких самих рабовласників, як і грецькі аристократи. Саме ця
рабовласницько-купецька знать (як грецька, так і місцева) відігравала
вирішальну роль у житті Боспорського царства.

Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер­жаві
було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп­лювали у сутичках із
сусідніми племенами. Боспорські купці купу­вали рабів у кочівників. Рабська
праця використовувалась у реміс­ничих майстернях, у виноробстві, на різних
промислах, будівель­них роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому
господарстві. Працювали вони й у сільському господарстві, але тут їх кількість
була незначною.

Раби становили основну продуктивну силу боспорського су­спільства.
Однак у землеробстві були й інші форми залежності та експлуатації. Поряд з
рабською тут використовувалася праця зале­жного населення. Із залежного
сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробітку
земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласники. І
все ж основною соціальною суперечністю Боспорського царства було про­тистояння
рабів та рабовласників. Найяскравіше воно виявилося у повстанні в Пантикапеї у
107 р. до н. є., коли прапор повстанців під­няв «раб, якого вигодували у палаці
Перісада» — Савмак, скіф за походженням.

Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін­ним.
Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких
зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших
правителів Боспору Археанакти-дів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами
Пантикапею і всього Боспору. Однак, якщо в грецьких державах посада архонта
була тимчасовою, то в Боспорській державі вона набула характеру спадкової
влади. У 438 р. до н. є. влада переходить до династії Спартокідів, засновником
якої став Спарток І. Нова династія прави­ла до кінця II ст. до н. є.
Спартокіди, як це було й раніше, вважали­ся архонтами Боспору й одночасно —
царями підвладних варварсь­ких племен. При цьому влада боспорських правителів
поступово посилюється, дедалі більше наближаючись до монархічної- Коли
Спартокіди у IV ст. до н. є. у боротьбі за розширення держави зу­міли приєднати
до своїх володінь такий великий торговельний центр, як Феодосія, правитель
Левкон І обрав собі титул «архонта Боспору і Феодосії, який царює над сіндами,
торетами, дандаріями і псесами». Відомий тут у IV ст. до н. є. інститут
співправителів, коли Левкон І одержав в управління європейський Боспор, а
Гор-гіпп — азійський. У середині IV ст. до н. є. на боспорський престол
вступили одночасно Спарток II і Перісад І.

Подвійний титул зберігався до початку III ст. до н. є., доки
Спарток НІ (304—284 до н. є.) не відмовився від нього і не став іме­нувати себе
«царем Боспору», як називалися надалі усі інші прави­телі Боспорської держави.
Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демократичні установи,
що виникли у ранній пе­ріод існування грецьких міст Причорномор’я. Боспорська
держава перероджувалась у монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим
главою держави, який розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами
царства. У його руках зосереджується вер­ховна влада, командування військом,
судові функції та ін. Прави­телі стають володарями величезних земельних угідь,
найбагатши-ми торговцями, власниками майстерень і промислів. Вони іменують себе
«великими царями царів», а піддані називають царя «своїм бо­гом і застуг шком»,
інколи навіть «спасителем». На початку III ст. н. є., коли боспорські царі
підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид III був названий в
одному із написів не тіль­ки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.

У перші століття нашої ери Боспор стає союзним Риму царст­вом.
Уже у І ст. н. є. Боспорська держава остаточно переходить під безпосередній
контроль римських намісників. Саме з цього часу на території Боспору періодично
перебувають воїни римських допо­міжних підрозділів. Опинившись у залежності від
Риму, правителі Боспору дістали офіційний титул «друга кесаря і друга римлян».
Під час вступу на престол боспорський цар обов’язково здобував затвердження
римського імператора і регалії своєї влади — куру-льне крісло, скіпетр та інА
Статус союзного царства накладав на боспорських правителів певні обов’язки щодо
імперії. Ними, зокре­ма, передбачалося комплектування підрозділів допоміжних
військ для римської армії. Крім того, боспорські царі у II ст. передавали
римській адміністрації «щорічну данину».

Центром державного апарату був палац боспорського царя, де
вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближ­че оточення
правителя — військову і цивільну знать, яка дістала найменування «кращих біля
брами». Особливу роль відігравав глава палацу (дворецький) та особистий
царський секретар.

Існувало багато усіляких управителів: охоронець царських
скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини. Зв’язки з
місцевими племенами та сусідніми державами забезпечу­вали спеціальні чиновники
під керівництвом головного переклада­ча. Важливу роль відігравали фінансові
органи. Спеціальна колегія відала доходами держави.

До складу Боспорського царства входили як грецькі міста, так
і землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку деякою
автономією користувалися міста: у них зберігалися тради­ції полісного
самоврядування у вигляді народних зборів, міської ра­ди, виборних посад. Дуже
довго зберігав таке міське самоврядуван­ня Пантикапей — столиця Боспорського
царства. Певна автономія була у місцевих племен, які проживали у внутрішніх
областях дер­жави. Так, у деяких племен, що визнали владу боспорського царя,
залишалися свої царки, або вожді. Вони були зобов’язані платити боспорським
правителям данину хлібом та іншими продуктами, але у внутрішньому житті
зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.

Однак поступово і міста, і місцеві племена стали втрачати
свою колишню владу й елементи автономії. У перші століття нашої ери управління
найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам.
Особливий намісник — «началь­ник острова» — управляв азіатською частиною
Боспорського цар­ства. Були також посади намісників прикордонних міст: Феодосії
— на заході і Горгіппії — на сході. Особливе управління було надано місту
Танаїс, де вища влада належала царському послу — пресбев-ту. Пояснювалося це
тим, що в Танаїсі, крім греків, мешкала впли­вова група сарматського населення.
Тут була заснована подвійна адміністрація: елінарх очолював грецьку частину
населення, а ар­хонт — сарматську.

Військова організація Боспорського царства мала таку струк­туру:
основною силою, на яку могли опиратися правителі, були на­йманці, переважно
греки та фракійці. Боспорська аристократія формувала кінноту. У складі
боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У
разі потреби склика­лося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські
правителі мали і власний військовий флот.

Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав
гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього
рабовласницького світу проти «варварських» пле­мен на крайньому північному
сході цього регіону.

Збереглося надто мало відомостей про боспорське право. Його
джерелами, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були пра­во грецьких
міст-полісів, що входили до складу Боспорського цар­ства, і звичаї місцевих
племен. Певний вплив мали також норми та інститути римського права.

У Боспорському царстві існувала державна і приватна влас­ність
на землю, худобу, рухоме майно. Були як палацові, так і при­ватні раби.

Характерною особливістю поземельних відносин була наяв­ність
різних форм землеволодіння: по-перше, полісного, по-друге, царського
землеволодіння. Існували також особливі общинно-вар­варські території.
Всередені цих форм були свої різновидності: наділи військових поселенців і
найманців, храмове землеволодіння, землі, які належали боспорській аристократії
тощо.

Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля,
наявність власної грошової системи стимулювали розвиток договір­них відносин:
купівлі-продажу, дарування, позики тощо.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: повстання, змова
проти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти влас­ності, проти
особи. Як покарання застосовувалися смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

У І тисячолітті до н. є. на землях сучасної України
відбували­ся важливі події. її територію заселяли різноманітні етнічні спіль­ноти,
народи, племена, хвилями рухалися численні кочівники. Всі вони залишали свій
слід в історії, впливаючи на економічний, со­ціальний, культурний розвиток, у
тому числі й ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я.

Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу й збагачення
відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час на те- ренах
України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північ­ного Причорномор’я,
Боспорське царство. Виникали та розвивалися сталі економічні й політичні
зв’язки між названими державними центрами і войовничими степовиками, а також
землеробами укра­їнського Полісся та Лісостепу. Так, у Скіфській державі значну
ча­стину місцевого населення становили скіфи-орачі. Постійні зв’язки з
населенням Подніпров’я, носіями черняхівської культури, різни­ми етнічними
групами Таврії підтримували грецькі міста-держави Північного Причорномор’я.
Завдяки цьому місцеве населення — східні слов’яни — знайомилося з передовим для
тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також з
їхніми політичними та правовими інститутами.

Скіфи, греки, римляни — всі вони на різних етапах через свої
державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або
й назавжди стаючи його частиною.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ