§ 3. Галицько-Волинське князівство :: vuzlib.su

§ 3. Галицько-Волинське князівство :: vuzlib.su

145
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 3. Галицько-Волинське князівство

.

§ 3. Галицько-Волинське князівство

Зі великих князівств, які в цей час існували на території
Украї­ни, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом
Метиславичем. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської
землі хоча і відзна­чався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціаль­но-економічного
й політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших
князівств і земель Пів-денно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть
перебуваю­чи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси
державного та правового устрою, притаманні Давньоруській дер­жаві. Главою тут
був великий князь. Йому належала верховна вла­да: він міг приймати законодавчі
акти, здійснювати поточне управ­ління як у своєму домені, так і в межах усього
князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження.
Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю на­лежало право
збирання податків, карбування монет і розпоряджен­ня скарбницею, визначення
розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади
було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію,
використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися
єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом.
Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління
двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій
величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Да­нила, котрий
безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську
землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою
частиною Волині. Наприкінці ХНІ ст. з’явилася потенційна можливість установити
дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок
міжусобиць між ними він не був реалізований. Однак сини князя Юрія Андрій та
Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній
грамоті 1316 р. вони нази­вають себе «князями всієї Русі, Галичини та
Володимири».

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними
титули «руських королів», «принцепсів», «князів Руської землі». Поширювалися
такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, пе­чатка. Так, сподіваючись
створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському
масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану
йому Іно-кентієм IV королівську корону. Про можливу наявність королівсь­кого
титулу у князя Юрія свідчить його зображення на печатці з короною на голові і
скіпетром у руці, супроводжене написом: «Ко­роль Русі і князь Володимирії ».

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим
князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому переш­коджало
згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити
його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській
землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем,
факти­чно він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його
владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охо­рони власних
інтересів. Бояри, які були великими землевласника­ми, підтримували князівську
владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з
пригнобленим населен­ням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди
Галиць­ко-Волинської Русі значення князівської влади настільки прини­жувалося,
що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без
відома і підтримки бояр. Це дає підставу вва­жати цілком переконливим судження
про те, що в Галицько-Во­линській Русі існувала така форма правління, як
феодальна монар­хія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою
об’єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в
Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили
знатні та великі бояри-землевласники, галицький епископ, суддя князівського
двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого
боярства, але інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права склика­ти
боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр. Очолювалася рада
найвпливовішими боярами, які намагалися об­межити діяльність князя. У період князювання
Юрія II боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи під­писувалися
великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом
влади в Галицько-Волинській землі, бо­ярська рада, однак, відіграла велику роль
у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим,
що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі
управління Галицько-Волинською землею.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівст­вах
Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління.
Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами,
процес переростання двірсько-вот­чинних посад у двірські чини. Особи, які
обіймали посади двірсь­ко-вотчинних слуг у князівському домені, водночас
здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб,
які посідали певне місце в центральному апараті управління Га­лицько-Волинської
землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника
(канцлера), стольника та інші двірські чини.

Двірський був центральною фігурою серед чинів
двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював
апарат управління усім господарством князівського доме­ну. Від імені князя
двірський нерідко здійснював також судочинст­во, будучи «суддею князівського
двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його
обов’язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти
грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів­ські
документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на
місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні пи­сарів, перекладачів та ін.
Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним
надходженням до­ходів із князівських земельних володінь. У літописі є також
відомо­сті про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська;
про отроків, які супроводжували та охороняли князя в по­ходах; дитячих, котрі,
окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під
час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень
і вті­лення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена
система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та по­садники, яких
призначав князь. У їхній особі була з’єднана адмініс­тративна, військова та
судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та
різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами
керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові
повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими
управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції
наділялися адміністративними, військовими та судови­ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпо­рядженні
допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання
обов’язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося
на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах,
виконання де­яких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися
старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, най­вищі посади
в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галиць­ко-Волинській
землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників,
забезпечувати їм умови експлуатації залежно­го від них населення і придушувати
його опір.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинсь­кої
землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття
зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншо­го — являло собою
ефективне знаряддя в руках феодалів для при­душення опору експлуатованих мас.
Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини
і боярсь­ких загонів. На заклик князя бояри мусили з’явитися на чолі своїх
загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська,
використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з про­фесійною
дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності
збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів,
Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту
(«пішці») і пере­озброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і
кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держа­телі)
земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також за­лежні селяни, які
«сиділи» на цих ділянках — феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі
міста. Командував військом най­частіше сам князь, а також воєвода, який
призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг
скликати вій­ськову раду.

У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був
відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера
юрисдикції цього суду визначалася передусім церков­ними статутами князів
Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали
питання, пов’язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для за­хідних
земель і для всієї України. Ця держава досягла значного по­літичного розвитку і
за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних
земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Вели­кого князівства
Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель
перетворилися в удільних князів, за­лежних від великого князя литовського, і
перебували з ним у відно­синах сюзеренітету-васалітету. Над удільними
князівствами висо­чіли органи влади Великого князівства Литовського, які за
своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньо­руської
держави. Велике князівство Литовське значною мірою ус­падкувало політичний
устрій Давньоруської держави з урахуван­ням змін, викликаних розвитком
економіки та класово-соціальної структури суспільства. У цей період, перебуваючи
в становищі удільних, південно-руські князівства користувалися відомою авто­номією.
Влада на їхній території зосереджувалася в руках уділь­них князів. Для
розв’язання важливих питань внутрішнього життя удільного князівства збиралася
рада, до складу якої входили впли­вові місцеві феодали, представники місцевого
боярства та церкви. Удільним князям підпорядковувалися органи управління, а
також військо.

Характерною рисою взаємовідносин центральної влади Вели­кого
князівства Литовського та удільних князівств було прагнення великого князя до
цілковитого підкорення цих князівств Великому князівству Литовському. Це
виявилося, зокрема, у здійсненні по­літики, спрямованої на підрив давньоруської
князівської династії, позбавлення місцевих князів наділів та заміни їх
намісниками ве­ликого князя. Складався також слухняний великокнязівський владі
військовослужилий стан — місцеве дворянство.

14 серпня 1385 р. в Крево була підписана Кревська унія —
угода про династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею.
Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою Ядвігою і
став польським королем, а його князівство увійшло до складу Польщі. До цього
Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби проти агресії
німець­ких хрестоносців. На ті часи Кревська унія відповідала інтересам
польських та литовських феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на
білоруських та українських землях, литовські феода­ли шукали підтримки у
польських феодалів та польського короля. Внаслідок підписання Кревської унії та
реалізації її умов погірши­лося становище південно-руських земель. У 90-х роках
XIV ст. удільні князівства українських земель були значно ослаблені, що стало
однією з передумов здійснення загарбницької політики поль­ських феодалів щодо населення
цих земель.

.

    Назад

    НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

    ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ