Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша...

Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина XVII ст.) — § 1. Колонізація українських земель :: vuzlib.su

86
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV
— перша половина XVII ст.) — § 1. Колонізація українських земель

.

Розділ четвертий Українські землі під владою Польщі та Литви
(кінець XIV — перша половина XVII ст.) — § 1. Колонізація українських земель

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для по­переднього
періоду, не міг тривати вічно. Навіть у цих умо­вах економічної і політичної
відокремленості князівств від­бувався хоч і поступовий, але неухильний розвиток
фео­дального способу виробництва. Його основою були такі фактори, як подальший
розвиток продуктивних сил, по­глиблення суспільного поділу праці, розширення
економічних зв’яз­ків між окремими регіонами й областями. Припинялося дроблення
окремих земель, з’являлися передумови для їх об’єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі законо­мірності.
Одчак процес подолання феодальної роздробленості від­бувався тут у дуже
складних умовах. Безперервні війни, що спала­хували в цьому регіоні, ворожі
навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали перебіг політичного
об’єднання. І все ж поступово тут створювалися економічні й політичні умови для
об’єднання південно-західних князівств.

Першими у цьому регіоні об’єднання феодально роздроблених
князівств намагалися здійснити Галицько-Волинські князі. Захи­щаючи свої землі
від посягань з боку феодальної Угорщини, Поль­щі й Литви, вони наполегливо
домагалися об’єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало,
і в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й
поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Таким чином, процес консо­лідації та
об’єднання, що розпочався, був припинений і не набув подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до
складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і Черніго-во-Сіверщина, то
і тут процес об’єднання був також малоефектив­ним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній
Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої
державності, як українська народність, та конкретна територія її розселення.
Основними місцями проживання україн­ського населення стали простори Київського,
Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств.
Тери­торіальним ядром було Середнє Подніпров’я, оскільки Київська зе­мля і сам
Київ продовжували відігравати важливу роль у політич­ному, економічному,
культурному і релігійному житті цього регіону. Здобиччю Польського королівства
у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших
порах Гали­чина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю
інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівсь­кою і
Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводст­во». У 1430 р. польські
феодали загарбали Західне Поділля.

Польська держава проводила на цих землях відверто коло­нізаторську
політику. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних
утисків, мусило коритися введенню чужо­го, польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової
частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359
р. ця територія стала залежною від Молдавії, а у середині XVI ст. Північна
Буковина разом з Молдавією опинилася під владою султанської Туреччини.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феода­ли,
яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго
утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилася в
руках угорських магнатів. Після турецької аг­ресії 1543 р. Угорське королівство
фактично розпалося. Західна ча­стина Закарпаття тепер перебувала під владою
австрійських Габс-бургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політично роз’єднаних Південно-Західних
земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Могутність Литви,
вільної від золотоординського ярма, неухильно зростала. Особливо зміцніла
Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля,
Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної
Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну
військову силу, здатну надати їм значну допомогу. Розу­міючи це, литовські
феодали поширювали свою експансію, вико­ристовуючи для цього і силу зброї, і
дипломатичні союзи, і відкрите захоплення сусідніх територій. Так здійснювалося
приєднання ос­новної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали
сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у
тім, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного
життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правні норми
та ін., а тому і пере­творилася поступово на Литовсько-Руську державу. Хоча
слід ма­ти на увазі, що литовська влада, незважаючи на її м’якість, для
українського народу була все ж чужою.

Ситуація різко змінилася, коли розпочався процес зближення
Литви та Польщі. Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформова­но союз двох
держав — Литви і Польського королівства. Литовсь­кий князь Ягайло зобов’язувався
прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої
багатства в ін­тересах Польщі, приєднати до Польського королівства «на віки віч­ні»
усі підлеглі йому, в тому числі й українські, землі. Після цього на сеймі в
Любліні Ягайло був обраний польським королем.

Кревська унія призвела до поступової ліквідації
самостійності південно-західних князівств, забезпечила панування польських фео­далів
над населенням українських земель.

Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого кня­зівства
Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена
наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали
посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано
Волині. У 1452 р. Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у
звичайну литовсь­ку провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське
князівство. З цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а
замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля
перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об’єднала, а точніше
злила Польське королівство і Велике князівство Литовське в «одне,
не-розрізнюване, неподільне тіло», утворивши єдину державу — Річ Посполиту зі
спільними органами влади й управління, єдиною гро­шовою системою.

Люблінська унія означала різке посилення влади польських
феодалів над українським населенням. Відтоді українські землі перейшли до
короля на правах коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на
всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне
закріпачення українсь­кого селянства, політичне і національно-релігійне
гноблення насе­лення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення
українського народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською
церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було
підписано угоду про унію православної це­ркви України і польської католицької
церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах Київської
метрополії адміністративної та обрядової автономії. Але мета, яку ставили
ініціатори унії, не була досягнута, навпаки — упродовж усього XVII ст. вона
давала результати, протилежні бажаним. Реального об’єднання церков
(православної і греко-католицької) не відбулося. Взаємна ворожість
православних, греко-католиків та уніатів справляла величезний вплив на боротьбу
України з Польщею, у якій пе­реплелися релігійні елементи з соціальними і
національними.

Посилення соціально-економічного, політичного і
національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і
національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманіт­ними;
втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні по­встання.
Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі се­лян на східні і
південно-східні землі. Вони засновували нові посе­лення — слободи, освоювали
малозаселені землі й пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто
вільними людьми. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси.

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають не­великі
козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється найбільший центр
українського козацтва — Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби
народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI
ст. масові коза­цько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: по­встання
1591—1595 pp. на чолі з К. Косинським; повстання 1594 р. під проводом С.
Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617—1618, 1625, 1635—1638 pp. та ін. І хоча
ці збройні повстання зазнали поразки, їхня роль в історії українського народу
була надзвичайно великою. Завдяки цій боротьбі розхитувалася
феодально-кріпосницька сис­тема, зміцнювалося самовизначення українського
народу.

Кінець XVI— перша половина XVII ст. стали часом пробу­дження
національної свідомості українського народу, його духовно­го піднесення.
Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків поколінь,
історичного обов’язку збере­гти духовні здобутки свого народу — культуру,
мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі
акти­вного розвитку української суспільної думки виникають концепції
державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української
державності.

.

    Назад

    ПОДЕЛИТЬСЯ
    Facebook
    Twitter
    Предыдущая статьяВсё для ремонта iPhone
    Следующая статьяН. А. БЕРДЯЕВ :: vuzlib.su

    НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

    ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ