§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp. :: vuzlib.su

§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp. :: vuzlib.su

104
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654 pp.

.

§ 2, Формування української національної держави у 1648—1654
pp.

Необхідність створення української держави та умов, що
сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий
час український народ не мав 9 власної національної держави, що було унікальним
яви­щем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної
державності. Щоб усунути загро­зу зникнення українського народу як етнічної
спільності, на поря­док денний було поставлено невідкладне завдання — створити
й зміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля усіх класів
українського суспільства в їхній спільній боротьбі за ви­зволення з-під влади
Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та
шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з
багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює
удільне князівство із сто­лицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку
лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про
свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її
ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на ви­значеній
території; територію, яку охоплювала державна організа­ція, і населення, що на
ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади;
правові норми, як регулятор суспільних відносин.

Формування української держави здійснювалося в обстановці
бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання дер­жавних функцій
пристосовувалася вже готова, перевірена практи­кою військово-адміністративна,
полково-сотенна організація козац­тва. В екстремальних умовах війни, коли
потрібно було максималь­но об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ,
ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною
політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Процес створення держави відбувався аж ніяк не стихійно. В
розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Вже в червні 1648 р. він
разом з козацько-шляхетською верхівкою — старшинською радою — затвердив
спеціальний документ для регу­лювання цього процесу. Це був статут «Про устрій
Війська Запо­різького». У його нормах чітко визначалася організація і компетен­ція
всіх органів, котрі перетворювалися в апарат публічної влади.

Органи публічної влади. Повноваження публічної влади було
передано органам управління козацтвом. Система цих органів скла­далася з трьох
урядів; генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноважен­ня
поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стоя­ли тільки збори
всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в
неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші
питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини
тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала
анархічний характер. її важко було скликати, нею важко було керувати. її
рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і
старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути
постійно діючим обо­в’язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби.
Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини.
Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшин­ська рада, яка
здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи — й
сотників.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими
помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при геть­мані. Гетьман
був правителем, главою України, він наділявся ши­рокими державними повноваженнями
для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав
універса­ли — загальнообов’язкові нормативні акти. Багато з них присвячу­валося
організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало
скликання рад — військової і генеральної старши­ни. Він був вищою судовою
інстанцією і верховним головнокоманду­вачем («Tie усі полки були при
гетману…»).

Першим гетьманом вільної України став Б. Хмельницький.
Спочатку у січні 1648 р. його було обрано гетьманом Війська запо­різького —
головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік,
після перемоги під Корсунем, Б. Хмельни­цький оголосив себе гетьманом
звільненої України: «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал
мне, что я есть едино-владец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що
після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних ге­тьманів
українське військо умовило Б. Хмельницького прийняти владу над усією визволеною
Україною, він одержав клейноди збіг­лих коронних гетьманів — їхні булави й
бунчуки. Не дивно, що не тільки сучасники, а й дослідники прирівнювали Б.
Хмельницького до монархів суверенних держав.

Б. Хмельницького як главу України визнавав і польський ко­роль.
19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.
Хмельницькому разом з привілеєм на вільності геть­манську булаву і бунчук,
червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець
стверджує, що «…разных стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и
подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя.

Уже в ті роки керівники іноземних держав вважали Хмель­ницького
монархом і відповідно до нього зверталися. Загальновідо­мо, що турецький султан
називав його «славою монархів христиан-ських».

А ось лист Б. Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от
анг-лийцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей ми­лостью
генералиссимус и стародавней греческой религии и церкви, властелин всех
запорожских казаков, страх и истребитель поль­ской шляхты, завоеватель
крепостей, искоренитель римских свя­щенников, преследователь язычников…».
Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на
повноваженнях дер­жавних володарів.

Нині дедалі більше дослідників вважають, що наприкінці 1650
р. в руках Хмельницького зосередилася фактично самодер­жавна влада.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні стар­шини.
Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В
інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями
управління, мали титул «вель­можа». Генеральний обозний, генеральний осавул,
генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздат­ність
збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим
державцем після гетьмана, генеральний бун­чужний — головним охоронцем знаків
гідності гетьмана і військо­вих з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана.
Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована
канцелярія.

Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів)
очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних
судів. Дослідники припускають, що саме посада ге­нерального судді була другою
після гетьмана.

Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею.

Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при
гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона
вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове,
адміністративне, судове, фінансове управ­ління, складалися універсали.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконав­чим
та судовим органом української держави.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд
складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну
старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла
припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був
репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах —
сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а
у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від
міського населення.

За Україною, як за державою, визнавалося право мати пос­тійне
реєстрове військо. Зборівський договір визначив його чисель­ність — 40 тис.
козаків, після чого Хмельницький почав складати реєстр. Він був затверджений
Генеральною радою на початку бере­зня 1650 р.

Білоцерківський договір зменшив реєстр до 20 тис. Проте
насправді в 1648—1654 pp. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила
чисельністю 300—360 тис. осіб. Самовидець пише, що це була «незличеная лічба
войска». І все це іменувалося козацт­вом. Цікаво порівняти: Б. Хмельницький у
січні 1648 р. перемістив-

ся у Січ із загоном в 300 осіб, а розпочав дії у квітні того
самого року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже
350-тисячне військо.

Збройні сили в період війни формувалися як з добровольців,
так і з мобілізованих. Ухилення від мобілізації загрожувало смерт­ною карою.

Б. Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздат­ність
збройних сил. З цією метою влітку 1648 р. він прийняв війсь­ковий Статут —
«Статут про устрій Війська Запорізького». Дис­ципліна у війську була суворою.
Досить нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за
непокору геть­ману.

У державі, що формувалася, величезний вплив мала церква. І
це природно. Церква і національна держава були потрібні одне од­ному. Церква
освячувала створення держави, піднімала її автори­тет. Нагадаємо, що саме
царградський патріарх Паїісій у грудні 1648 р. під час урочистої зустрічі
Хмельницького в Києві як пере­можця Речі Посполитої титулував його князем Русі.

Держава, зі свого боку, піклувалася про православну церкву.
Церковники-ієрархи православної церкви сміливо засуджували Польщу, а також,
якщо вважали за потрібне, висловлювали свою незгоду з політикою Хмельницького.

Служителі церкви всіх рівнів обиралися, і це було гарантією
їхньої незалежності від держави.

Територія. Б. Хмельницький вже на початку війни визначив
етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з
нею передбачалося прокласти по Віслі.

1654 р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобе­режжя,
частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. Загалом вона сягала: на
заході — до р. Случ, на сході — до російсь­кого кордону, на півночі — до
басейну р. Прип’ять, на півдні — до степової смуги. Площа України дорівнювала
приблизно 200 тис. км. Хмельницький називав її по-старому — Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана Польська
адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виник у 20-ті роки
XVII ст. Але тоді він визначав лише територію, населення якої було зобов’язане
утримувати на свої кошти козаць­кий реєстровий полк, що дислокувався на цій
землі. Проте почина­ючи з літа 1638 р. до полків та сотень як територіальних
одиниць зарахували усе населення, і на нього поширювалася влада полко­вих та
сотенних урядів. Згідно зі Зборівським договором територія вільної
Наддніпрянської України охоплювала три воєводства — Київське, Брацлавське та
Чернігівське. Вони поділялися на 16 пол­ків та 272 сотні. У 1650 р.
налічувалося 20 полків. Це було терито­ріальне ядро української держави, де
проживало 1,4—1,6 млн на­селення. За Білоцерківським договором територія
України обмежу­валася лише Київським воєводством.

На думку деяких учених, полково-сотенний устрій є важли­вим
елементом української державності, притаманний лише їй. Зрозуміло, полки як військові
одиниці існували у багатьох країнах, але саме в Україні полково-сотенна
організація мала військову, ад­міністративну та судову владу. Причому вона
виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах
до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади й управління, що формувався, по­требував
матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними
обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка
перебувала у збройних форму­ваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які
до 1648 р. Украї­на віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до
військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні това­ри.
У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило при­близно 80 тис. злотих
— сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу запровадити
власну грошову систему. У листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького
на козацькій Україні починається карбування монети (монетний двір був у
Чигирині). На одному її боці був меч, а на другому — ім’я «Богдан».

Щодо форми правління молодої української держави вислов­люються
суперечливі думки. Одні дослідники говорять про Україну того часу як про
республіку або християнську демократичну рес­публіку. Інші вчені стверджують,
що «за суттю Українська націо­нальна держава була монархією», що вже в 1649 р.
одночасно з утворенням національної держави відроджується ідея українського
монархізму, носієм якої стає Хмельницький. Висловлюється і така думка, що
гетьманська влада в Україні не мала ні республікансь­кої, ні монархічної форми.

Така розбіжність у поглядах не повинна дивувати, тому що
форма правління української держави в період, що розглядається, ще остаточно не
визначилася.

І хоча справедливо зазначається, що розвиток національної
свідомості відставав від процесу державотворення, слід наголосити, що ідеологія
української національної державності існувала. І вона так чи інакше впливала на
становлення держави, її форму правлін­ня. Ця ідеологія виходила не тільки з
розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення спроможностей та
можливос­тей українського народу створити таку державу.

На час визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій
національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст.,
особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію
«козацького панства», козацької держави, яка грунтувалася на ідеях козацької
соборності. Для втілення в життя цієї концепції багато зробив гетьман
реєстрових козаків П. Сагай­дачний, досвід якого було використано під час
розбудови українсь­кої козацької держави. За участь козаків у поході Польщі
проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П. Сагайдачному титул гетьмана
України та зробив його управителем Київського воєвод­ства. За Сагайдачного Річ
Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб’єктом договори: у 1617 р.
— Вільшанський, у 1619 р. — Ростовицький. У 1622 р. П. Сагайдачний вимагав у
поль­ського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні
і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не
дотримувала обіцянок. У 1625 p., вже піс­ля смерті П. Сагайдачного, козаки
знову звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою
жовнірів та скасувати Брестську унію.

У свідомості українців жила також ідея князівства (за зраз­ком
Київської Русі) з могутнім князем на чолі.

Б. Хмельницький намагався поєднати ідеї козацької собор­ності
з традиціями старої українсько-руської державності, які збері­галися й за часів
панування в Україні Литви та Польщі На ці тра­диції він спирався у своєму
прагненні створити Руське князівство. Але особливість української держави, що
складалася, вияви­лася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їхній
фак­тичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ — рад
різних рівнів. Це дає змогу стверджувати, що в україн­ській державності була
започаткована можливість республіканської форми правління. На користь цієї
думки свідчить і те, що Б. Хмель­ницький негативно ставився до монархічних
інститутів і не раз пу­блічно засуджував їх. Втім це не заважало йому
претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як
в Україні, так і за її межами.

Автори, які підкреслюють монархічні настрої Хмельницького,
його величезні державні повноваження, прагнення підкорити собі козацьку
незалежність, козацькі ради, пов’язують їх з особливос­тями характеру
Хмельницького, його особистими достоїнствами або вадами.

Але, звичайно, не тільки це штовхало Хмельницького прагну­ти
сильної особистої влади. В умовах війни, економічної і політич—ної
нестабільності, за відсутності вірних союзників не було іншого шляху, як сильна
влада сильної особистості, котра не тільки при­власнює певні повноваження, а й
бере на себе відповідальність за долю держави і народу. Добре відомо, що й
могутні, стабільні дер­жави під час війни або інших кризових явищ вживають
надзвичай­ні заходи, способи управління. Тим більше цього не міг не робити
керівник молодої держави, яка тільки ставала на ноги.

Щоб правильніше уявити собі форму правління в Україні в
1648—1654 pp., слід розуміти, що Б. Хмельницький — великий стратег, політик,
дипломат — враховував усі існуючі умови і мож­ливості в організації управління
державою, що будувалася. То­му він намагався поєднати дві державні ідеї. Як
наслідок, у 1648— 1654 рр. в Україні було створено щось на взірець аристократич­но-республіканського
правління. Його основою був козацький демо­кратичний устрій з виборністю,
колегіальністю та гласністю. Вони й виражали ідею козацького панства. А реальна
влада була зосере­джена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв
могутній лідер-гетьман. М. Драгоманов писав, що устрій українсь­кої держави
1648—1654 pp. був більше подібний до устрою тепе­рішніх (друга половина XIX
ст.) держав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої
України у 1648—1654 pp., сучасники нарекли Українською козаць­кою державою,
називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною).
Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король
Ян-Казимир офіцій­но визнав, що в Україні немає іншої влади, крім влади
гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б. Хмельницький) діє, як «пра­витель»,
тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного
суб’єкта міжнародних відносин й охоче вступили з нею у договірні відносини.
Правосуб’єктність у міжнародних відносинах — це най­важливіша ознака держави,
реалізація її зовнішнього суверенітету. Іноземні держави в 1648—1654 pp.
приймали Україну як рівного достойного партнера, хоча вона ще не здобула повної
незалежності. Без сумніву, вони чинили так не тільки з політичних міркувань од­ного
дня, а й завдяки глибокому розумінню геополітичного поло­ження України,
можливостей українського народу в боротьбі за визволення і розбудову вільної
держави. Звичайно, мала значення загальна мирна атмосфера, що складалася у
Європі після заключения 24 жовтня 1648 р. Вестфальського миру, який поклав
кінець 30-річ-ній війні і проголосив фундаментальні принципи права, і серед них
суверенітет і рівність держав. У 1648—1654 pp. Україна підтриму­вала постійні
дипломатичні зв’язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією,
Туреччиною. За договором 1649 р. ту­рецького султана з «Військом запорізьким і
народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі
зобов’язання: Туреччина —- надавати Україні військову допомогу, а українським
купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитно тор­гувати у
турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме за­порізьким і донським
козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж самі роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Анг­лією,
Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існува­ли
як здобутки, так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визна­валася
автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти
замирення з Польщею, яка не задовольняла його справедливі вимоги і мала намір
ліквідувати українську дер­жавність. Найбільше обурення українців викликало
повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожу­вало
втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політич­ну нестабільність в
Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни й міщани вбивали шляхту,
орендарів, урядників, знищува­ли їхнє майно. Стали з’являтися опозиційні до
гетьмана групи і серед старшинства. Український народ дедалі більше переконувався,
що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і пра­вославну віру.
Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної
перемоги. Через це Україна фактич­но і юридично розірвала Білоцерківський
договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Б. Хмельницького полягає в то­му,
що він обрав єдино правильний шлях до незалежності у вигляді соціального
компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги
селян, але не відмовлявся й від захис­ту інтересів старшини і шляхти. У такий
спосіб він пом’якшив на­пруження в суспільстві, замирив населення і після
блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на ство­рення
незалежної держави.

.

    Назад

    НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

    ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ