§ 1. Суспільний лад :: vuzlib.su

§ 1. Суспільний лад :: vuzlib.su

45
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 1. Суспільний лад

.

§ 1. Суспільний лад

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлю­ються
елементи капіталістичного укладу, зростає ману­фактурне виробництво, яке
розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва.
Багато ма­нуфактур належало казні. Закладену у 1719 р. першу в Україні
Путивльську суконну мануфактуру в 1726 р. було взято до казни. У 1770 р. тут
працювало близько 9,5 тис. осіб. У дру­гій половині XVIII ст. засновано
казенний пороховий завод у Шостці, київський «Арсенал», Луганський
чавуноливарний завод, Кате­ринославську мануфактуру. Було створено й чимало
приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам (серед
останніх були й росіяни). У 1726 р. була створена парусино­во-полотняна
мануфактура в Почепі. Це було об’єднання двох ма­нуфактур, власниками яких були
Меншиков і Строганов.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській
Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у
розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів,
яких привозили найчастіше з Росії. На Глушковській мануфактурі працювали 5000
селян. Наприкінці XVIII ст. на мануфактурах України почала застосовуватися
найма­на праця. Вільнонайманих працівників використовували передусім на
відповідальних операціях.

У промисловому виробництві України відбувалася спеціаліза­ція,
чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобу­вання кам’яного
вугілля (у Бахмуті).

Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися
нові.

Україна постійно підтримувала широкі торговельні зв’язки з
Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра,
скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із За­хідною Європою через
балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показують, що
найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі,
промислів і ре­месел.

У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною бу­ло
ліквідовано. Відомий дослідник історії України В. Смолій вважає, що вплив
господарської системи Росії в Україні виявився лише з се­редини XVIII ст. і то
частково.

Багато уваги управлінню економікою України приділяв геть­ман
І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.

Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася
економічна єдність українського суспільства.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залиша­лося
феодальним, що обумовило його класову та станову струк­туру.

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний фео­дальний
клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української
шляхти, реєстровців ще польських часів та з но­вих козацьких старшин, які
з’явилися вже після 1648—1654 pp. Цей клас мав свою формальну організацію. її
створив І Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної
надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне вій­ськове
товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких
наділявся відповідними привілеями і пільгами, і бу­ла покликана охороняти
особисті й майнові права нової шляхти.

Вищий розряд — це бунчукові товариші. Вони перебували
безпосередньо в оточенні гетьмана — «під бунчуком», виконували відповідальні й
почесні доручення. їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові
товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генерального суду.

Другий розряд — військові товариші. Вони належали до кола
генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебу­вали в їхньому
віданні, виконували їхні доручення.

Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі
посади.

Третій розряд — значкове товариство. Воно належало до пол­кового
оточення. Його члени перебували у тому ж самому станови­щі, що й бунчукові,
тільки при генеральних старшинах і полковни­ках. Існує думка, що значкове
товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені
спеціально для охорони осо­бистих та майнових прав козацької старшини як
привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».

За підтримки знатного військового товариства у XVIII ст. в
Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу:
Апостоли, Безбородьки, Галагани, Горленки, Гудовичі, Ко-чубеї, Милорадовичі,
Полетики, Ханенки та ін. (Більша частина ко­лишньої елітної верстви була
знищена в період анархії.)

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно
збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливо щедрою була
Катерина II. Вона жалувала землі Російської держа­ви українським феодалам, а
російським — землі України.

Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали
намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьо­му українські
феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так,
гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з
чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові
кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських
феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона ви­ходила
із збереження в Україні козацько-старшинської адміністра­ції. Водночас
Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські
титули, їх було допущено до кола росій­ської аристократії. У 1767 р. комісія зі
складання Уложення підтвер­дила вільності українського шляхетства, рівність
його прав з права­ми російського дворянства. У 1764 та 1783 pp. вийшли укази
про включення українського шляхетства та козацької старшини до скла­ду
дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамо­ты на права,
вольности и преимущества российского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на
всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.

Справедливою є думка, що нобілітація українських феодалів,
тобто включення їх до складу російського дворянства, була компен­сацією за
позбавлення України автономії, ліквідацію української державності.

Духовенство. Доки православна церква в Україні зберігала
автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а з другої
половини XVIII ст. — Духовний регламент та шта­тний розпис 1764 р. Російськими
правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам
духовенства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрархами.

Селяни-посполиті. Чисельність вільних селян, підлеглих ко­зацькій
адміністрації, зменшувалася. У 1731 р. вони становили ли­ше одну третину
сільського населення Гетьманщини. Водночас чи­сельність залежних селян постійно
зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською
грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчий обов’язок селянина — відбування панщини. У1710 р.
було встановлено два дні обов’язкової панщини на тиж­день. На Правобережжі
панщина досягала 4—6 днів. Згодом і на Ге­тьманщині було встановлено 4—6-денну
панщину. Селяни відбува­ли також інші повинності — подвірну, постоєву
(утримання царсь­ких військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову.
Вони також виконували роботу, пов’язану з будівництвом фортець, рит­тям каналів
та ін.

У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку за­тримувати
селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 р. універсал Ско­ропадського наказував
старшині не допускати селянських перехо­дів. З 1739 р. генеральна військова
канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення
селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що
вико­нає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої ад­міністрації.

Отже, експлуатація українського селянства старшиною та
шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управ­ління. Проте
феодальній верхівці цього було замало, вона час від часу зверталася до
царського уряду за захистом своїх прав і при­вілеїв, наполягала на введенні
кріпосного права в Україні. При цьо­му продовжувалося юридичне закріплення
селян. 22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у
1763 р. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмо­вого
дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала
селянинові. У 1765—1769 pp. був складений генераль­ний опис населення України,
а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. — на
Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина II наказала селянам
залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ
попе­реджав, що до порушників ставитимуться суворо, «по общегосу­дарственным
установлениям». Очевидно, акт 1783 р. був лише юри­дичною формою того процесу,
що об’єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його
свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду. Тому важко погодитися з
тими дослідниками, котрі вважають, що кріпосне право в Україні було введено в
1783 р. вперше.

Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів.
Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х роках XVIII ст.
селян Галичини (опришки — винищувачі шляхти), Право­бережжя (гайдамацький рух,
коліївщина під керуванням М. Заліз­няка та І. Ґонти) була тісно пов’язана з
виступами селян Лівобе­режжя. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна.
Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надси­лав
їм «манівні» листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес економічного
послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархіч­на структура.
Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв’язку з
участю у воєнних походах, а також у бу­дівництві фортець, шляхів, ритті каналів
позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою
чергу, від­бивалося на їхній військовій службі. Тому в 1735 р. за указом цар­ського
уряду реєстровці були поділені на дві групи; виборних і під-помічників.

Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, кілька
голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто
повноправних. їх було занесено до спеціальних списків за со­тнями, вони
зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — значно більшу групу — становили підпомічники, або
підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали
ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того,
вони мусили забезпечувати виборних усім необхідним для походів: зброєю, кіньми,
провіантом тощо. У кожно­го «виборного» налічувалося два-три підпомічники,
тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих «виборних».

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (безземе­льні).
Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості,
працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх
одягали та годували. Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право
пересуватися в пошуках кра­щих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких
тенет, хоча за­кон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть
до першої групи (виборних та підпомічників), якщо вони обзаве­дуться майном. За
період 1654—1730 pp. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася.
На початок 1730 р. дві трети­ни загальної маси селян перетворилися на феодально
залежних. У 60-ті роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. вибо­рних
козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі ко­заки та
селяни становили 90% населення країни.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 p.,
але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобереж­ного
гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій
завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та
царського урядів. Вважалося, що у самій Січі про­живало не менше як 20 тис.
неодружених козаків-січовиків. Саме вони, власне, і становили запорізьке
братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на
кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, по­люванням).
У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зи-мовники, де жили сімейні
козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на
території Нової Січі у 1775 р. про­живало приблизно 200 тис. осіб, з них
козаків-січовиків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не об­минули
і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію. З середини XVIII ст.,
коли Січ переходить до колонізації своїх зе­мель та ведення осілого
інтенсивного землеробства, хутори-зи-мовники старшини перетворюються на великі
феодальні господарс­тва, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома
— низи запорізького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі
Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі по­міщиків, гетьмана та
царя, вони ставали «поддаными Войска Запо­рожского». Залежність посполитих від
січової влади виявлялася, зокрема, в їхніх зобов’язаннях сплачувати «войськовой
оклад» — головну подать кошу. Експлуатована сірома час від часу повстава­ла.
Найбільше з повстань відбулося в 1768 р.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й
Лівобережжі та ліквідації Січі запорізьких козаків було переведено в розряд
селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно
переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила
навіть назву «запорізь­кий козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм
улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення
України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був до­сить строкатим і
багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних
взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були юридично вільними людьми. Звіль­нившись
від дискримінації з боку польської держави, вони одержа­ли право займатися
ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит. їх
головний обов’язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської
скарбниць. Вони мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них
поши­рювалася рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городо­вой
службы»). За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисель­ності городян
становили власне міщани.

Деякі вчені їхнє становище вважають схожим зі становищем
державних селян. Однак у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував
подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов’язані круговою
порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання
повинностей. З до­зволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани
могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого
стану.

Правове становище міщан залежало також від статусу і під­леглості
міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Маг­дебурзьким правом
(царський уряд надав це право Батурину, Глу-хову, Кролевцю, Почепу та ін.),
міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття
ремеслами, проми­слами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки
полкові уряди самі визначали для них види та розміри по­датків і повинностей.

У приватновласницьких містах міщани залишалися залежни­ми
від феодала-власника міста.

Існували й дві інші станові групи міщан — ремісники, об’єдна­ні
у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об’єднані у
гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу,
кожна з цих груп підрозділялася на окре­мі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об’єднувалися в цехи за
фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою
управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довіч­них цехових і тимчасових
майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та наявності
власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра
посвідчува-лося свідоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великі пра­ва.
Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адмініст­рацію, самостійно
вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут
своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, яки­ми
обкладалася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті
податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу
управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів.
Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам.
Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (сте­повій
її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало право­вий статус
ремісників. Основу цього законодавства становили ре­місниче положення 1785 р.
та статут про цехи 1799 р.

Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, корис­тувалися
купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг ■ записатися в
купці. Останні об’єднувалися в гільдії. Але їхнє право-| ве становище не було
стабільним. Воно залежало передусім від І своєчасної сплати гільдійського
внеску. Достатньо було цей внесок І не сплатити, як неплатник автоматично
переводився до міщансько­го стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від
, подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водно-|; час воно
мало низку феодальних повинностей. За рішенням купецького товариства воно
зобов’язувалося сплачувати громадські збори, а також дорожню, постойну та інші
повинності. Щоправда, ба­гаті купці могли від них відкупитися.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісника­ми
та купцями — тут проживали також козацька старшина, шлях­та, духовенство,
рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська вер­хівка та міська адміністрація
увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним
виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVII ст. суспільний лад України втратив
самобутні риси. Тут фактично і формально запроваджується со­ціальна структура
Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та
її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде непов­ним,
якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо
освічених людей — учителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. За
походженням вони належали до різних верств населення, але переважно були
вихідцями із старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони
здобува­ли в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах,
серед яких була Києво-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком
нового державного ладу при Б. Хмельниць­кому.

Російський уряд високо цінував освічених українців і охоче
залучав їх на свою службу. Феофан Прокопович став духівником Петра І, залишив
помітний політичний слід у розвитку російської державності. Він автор Слова про
правду монаршу, що ідеологічно обґрунтовувало абсолютистське правління в Росії.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ