ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 3. Право
.
§ 3. Право
Для України XVIII ст. характерним є завершення становлення
української національної правової системи і перші спроби кодифікації права.
Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного
визнання і законодавчого закріплення.
Джерела права. Як і в попередні часи, важливим джерелом
права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало суттєвих змін як за формою і
змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що
не суперечили російському законодавству, підтверджувалися санкціонуванням
державної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та матеріали,
зокрема прохання генерального обозного Я. Лизогуба (1729 p.), «доношение»
генерального судді І. Борозни (1735 р.) та ін. Водночас під традиційними
юридичними нормами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім
ті, що служили інтересам правлячої еліти (раніше встановлені і закріплені в
різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від ЗО
листопада і 4 грудня 1796 р. про «восстановления» в Малій Росії «правления и
судопроизводства сообразно тому как оное там сходственно правам и прежним
обрядам существовало».
Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі,
особливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до дедалі
більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя різноманітними
письмовими приписами офіційних властей.
Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право
продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і
держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним
напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що
норми звичаєвого права мали переважно об’єктивний характер, вони глибоко
проникли в усі сфери суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв’язку з еволюцією
суспільних відносин, втратою державності сфера застосування звичаєвого права
обмежується у зв’язку з витісненням його російским законодавством, звичаєве
право продовжувало жити, його норми обов’язково враховувались усіма без винятку
кодифікаторами, імперським законодавством.
Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло
писане право. Значною мірою було поновлено дію Литовського статуту 1588 p.,
Саксонського зерцала, «Порядку». Законність цих джерел підтверджували
загальноімперські акти, універсал гетьмана І. Скоропадського від 16 травня
1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 p., інструкція
гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.
Поширилося застосування Магдебурзького права, причому не
тільки в містах, айв усіх ланках судової системи України. У першій половині
XVIII ст. з метою полегшення праці юристів-практи-ків виникла гостра потреба
перекладу збірників Магдебурзького права з латинської на українську мову. Тому
створюються: Короткий вказівник Магдебурзького права за книгою «Порядок» і
своєрідна праця під назвою «Кратко выписано з прав малороссийских книги
«Порядку», з артикулов прав Магдебургского, права цесарского з означением,
какое в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значат
страницях». У зазначених і деяких інших збірниках зміст Магдебурзького права
було дещо трансформовано порівняно з оригіналами. Реалії суспільно-політичного
життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосування Магдебурзького
права на місцях. Наприкінці XVIII ст. Магдебурзьке право майже перестало
застосовуватися на українських землях, але багато які з його положень
збереглися з різних нормативних актах.
У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади
Російського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір
визначав у загальних рисах правове становище Лівобережної України на правах
провінції Речі Посполитої. Соратник Мазепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м.
Бендерах (Молдавія) підписав зі старшиною акт «Пакты и конституции…». Обидва
ці документи не були втілені в життя, але становлять інтерес як пам’ятки
державно-правової думки України.
Події 1708—1709 pp. посилили негативне ставлення російської
адміністрації до інституту гетьманства та договірних відносин. Спроби гетьмана
І. Скоропадського підписати нові договірні статті закінчилися прийняттям так
званих Решетилівських статей 1709 p., що були одностороннім законодавчим актом
царського уряду про управління Лівобережною Україною. Звернення гетьмана Д.
Апостола до імператора Петра І про повернення Україні давніх прав відповідно
до договорів другої половини XVII ст. завершилися відмовою. У відповідь гетьман
у 1728 р. одержав від Вищої таємної ради так звані «Решительные пункты», які до
кінця існування гетьманщини залишалися її основним законом.
Як і раніше, важливе місце серед джерел права гетьманщини
посідали нормативні акти військово-адміністративної влади, передусім гетьмана.
Ці акти мали форму універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів, грамот.
Серед найважливіших універсалів можна назвати: універсал К Розумовського від
20 квітня 1760 р. про фактичне закріплення селян України, також цілу низку
земельних, імунітетних, військово-службових універсалів. За правовим характером
близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції, наприклад
інструкції судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апостола (1730 р.), К.
Розумовського (1761—1763 pp.), листи і декрети про порядок судочинства, грамота
К. Розумовського про кількість розквартирування та порядок утримання військ
(1751 р.).
У формі універсалів та указів видавала свої акти Генеральна
військова канцелярія. Це були підзаконні акти, спрямовані на реалізацію актів
гетьмана і царя, за їх допомогою здійснювалася виконавчо-розпорядча функція.
У XVIII ст. рішення таких органів, як військова рада, рада
генеральної старшини, практично втратили своє значення, тому їхні засідання
відбувалися дуже рідко, зміст їхніх рішень заздалегідь визначався царською
владою.
На початку XVIII ст. в умовах наступу на вільності України
на її територію поширюється дія різноманітних актів царської Росії (регламенти,
приписи, положення, зводи, накази, інструкції, укази, маніфести). Прикладами
можуть бути: указ 1714 р. про єдиноспадковість, Табель про ранги 1722 р., указ
1783 р. про закріплення селян, жалувана грамота дворянству 1785 р. На
судочинство в Гетьманщині вплинули петрівські укази з питань кримінального
права 12 і 19 листопада 1721 р. і «Про форму суду» від 3 листопада 1723 р. та
ін. Збільшується також кількість нормативних актів.
У XVIII ст. у зв’язку зі зміною правового статусу Російської
православної церкви посилилося втручання самодержавства і в правове життя
української православної церкви шляхом введення в дію «Духовного регламенту» та
інших нормативних актів.
На Правобережній Україні та Західній Волині (до приєднання
їх до складу Росії в 1793 та 1795 pp.) найважливішими джерелами права
залишались акти центральної влади Речі Посполитої, Магдебурзьке право,
Литовський статут, а також норми звичаєвого права. У 1768—1775 pp. польський
Сейм затвердив так звані Кардинальні права, які гарантували панування шляхти
та католицької церкви в усіх сферах життя.
На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишалися
найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.
Писемні пам’ятки адміністративного та судового діловодства,
що зберігаються в архівах, дають змогу проаналізувати й оцінити застосування
права України.
Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVIII
ст., та їхнє значення в житті українського суспільства свідчать про високий
ступінь розвитку правової системи України.
Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української державності
сфера застосування права України дуже звузилася, його витісняло законодавство
Російської імперії.
Кодифікація права. У першій чверті XVIII ст. у процесі динамічного
розвитку суспільно-політичного і правового життя України виникла гостра
потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України.
У той час на території України використовувалася велика
кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи
суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще
більше ускладнилась обстановка у зв’язку з поширенням в Україні (спочатку в
окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Мало
значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським
дворянством.
Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана,
обмежувало водночас і його законодавчу владу, а отже, і можливості України
підтримати й зберегти власну систему права.
Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними
особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окремих інститутів
та галузей права, наприклад створення «ручних книг» для судів. Під ручними
книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в
порядку приватної систематизації). Часто «ручні книги» включали коментарі
вчених. «Ручні книги» називилася ще «керівними» книгами. Наприклад, «Порядок» —
це одна з таких книг.
Гетьман Д. Апостол і старшинсько-шляхетська верхівка, прагнучи
домогтися дозволу на систематизацію українського права, посилалися на Березневі
статті, які встановлювали, що управління і суд Малоросія здійснюює за своїми
стародавніми правилами та законами. Наступні договори підтверджували це
положення Березневих статей. Царський уряд дав такий дозвіл, сподіваючись, що,
контролюючи хід систематизації, переведе цю роботу на шлях створення єдиної для
України і Росії правової системи.
За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала
створити з місцевого українського населення кодифікаційну комісію для
створення Зводу законів. За 15 років роботи над Зводом склад її неодноразово
змінювався. Комісія працювала переважно в Глухові — столиці України і
гетьманській резиденції того часу. Комісія сама встановлювала для себе порядок
роботи, хоча суперечки з цього приводу не припинялися протягом усього часу
роботи над Зводом. Спочатку членів комісії було 12, а з 1738 р. їх стало 18. Росія
намагалася вплинути на перебіг кодифікації через включення до складу комісії
людей, на яких можна було б здійснювати тиск. Тому князю Шаховському було
надано право призначати членів комісії з числа представлених йому кандидатів. У
1735 р. було прийнято рішення про несплату жалування членам комісії на тій підставі,
що вони, працюючи в Глухові, можуть забезпечувати себе за рахунок власних
коштів. Очевидно, що за такої умови в комісії могли працювати лише заможні
люди.
Робота в комісії посувалася повільно, бо її членів часто
відволікали для виконання інших державних справ. Першим головою комісії був
генеральний суддя І. Борозна. Його змінив генеральний обозний Я. Лизогуб. Члени
комісії належали до старшинсько-шляхетської верхівки й обіймали високі посади в
козацько-адміністративній системі, здебільшого вони були високоосвіченими
людьми й фахівцями в галузі права. В комісію також входили представники
духовенства.
Чимало упорядників Зводу були вихованцями
Києво-Моги-лянської академії. Один із членів комісії, генеральний хорунжий Н.
Ханенко навчався в Києві та за кордоном, в його бібліотеці було багато творів
європейських юристів. Члени комісії перекладали польські, німецькі та латинські
джерела на сучасну на той час державну мову. Цей переклад на доступну для населення
мову також був завданням кодифікаторів.
Упорядники Зводу більше за все використовували «Порядок» (це
та версія Магдебурзького права, яку найчастіше застосовували в судах Польщі,
Литви та України).
Члени комісії добре володіли законодавчою технікою. Упорядники
Зводу створили свою власну систему розміщення матеріалів, відмінну від системи
Литовського статуту та інших джерел, що були використані комісією. Створений
ними Звід будувався за чіткою системою, складався з ЗО розділів, які поділялися
на 531 артикул і 1716 пунктів. Користування Зводом полегшувалося тим, що він супроводжувався
алфавітним реєстром, в якому викладався короткий зміст артикулів.
Упорядники Зводу прагнули до чітких формулювань. Щоб забезпечити
читачам ясне розуміння норм Зводу, їх доступність, вони включали в Звід
пояснення значення цитат та юридичних термінів.
У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів
кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе
відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на
затвердження цариці Єлисаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі
матеріали до нього 17 липня 1744 р. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо
його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.
Відомо, що після 1743 р. робилися спроби поновити роботу над
Зводом. У 1756 р. Єлисавета звеліла повернути цей Звід гетьману Розумовському,
щоб він переглянув його з точки зору відповідності сучасним (тим, що існували
на той час) умовам. Останні відомості належать до вересня 1758 p., коли за
велінням гетьмана Розумовсь-кого була скликана генеральна старшина в Глухові
для вирішення питання про перегляд Зводу. Проте знову виникли суперечки з
приводу системи Зводу. Відтоді усілякі офіційні відомості про Звід надовго зникли.
У науці висловлюється думка: Звід був забутий навмисно, що
відповідало політиці Катерини II щодо України. Катерина II хотіла
підпорядкувати кодифікацію українського законодавства загальній роботі з
кодифікації загальноросійського права, у зв’язку з чим у 1767 р. вона зібрала
Уложенну комісію, до складу якої входили й представники України.
Отже, в 1743 р. з’явився збірник, який називався «Права, за
якими судиться малоросійській народ». До недавнього часу це визначне джерело
права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній
громадськості український вчений А, Ф. Кістяківський.
Ця пам’ятка заслуговує уваги і доброї пам’яті нащадків тому,
що:
вона ґрунтувалася на усьому багатстві оригінального
національного правового матеріалу, який мала Україна;
упорядники цієї пам’ятки поставили перед собою благородну
мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і
вільності українського народу. Певно, тому царський уряд, погодившись на
проведення кодифікаційних робіт, несанкціонував їх результати по закінченні цих
робіт. А втім, завдякицінному змісту цього документа, його об’єктивній
відповідності суспільно-політичному становищу України його норми застосовувалися
судами України і впливали не тільки на правову практику, а йна
суспільно-політичне життя України. Тому доцільно детальнішезупинитися на цьому
документі.
Перший текст Кодексу з власним коментарем видав у 1879 р.
професор Київського університету А. Ф. Кістяківський. Напередодні Великої
Вітчизняної війни молодий учений В. Д. Місяць знову повернувся до дослідження
Кодексу, присвятив йому кандидатську дисертацію. В наш час вивчали і вивчають
Звід професори А. П. Ткач, В. С. Кульчицький. У 1997 р. Інститут держави і
права АН України опублікував Звід за редакцією академіка Ю. С. Шем-шученка.
Велику вступну статтю написав старший науковий співробітник К. Вислобоков.
Багато уваги приділили дослідженню Зводу А. Яковлів, М. Слабченко, М. Чубатий,
В. Рауделюнас та ін.
Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали
такі галузі права, що в основному склалися на той час:
державне право;
кримінальне право;
цивільне право;
процесуальне право.
Розділ 1 — це свого роду вступний закон, що визначає компетенцію
і сферу чинності Зводу. Закон убачав призначення «Прав…» у тому, щоб
застосовувати їх в усіх справах, які підлягали «суду і розправі».
За сферою дії Звід поширювався на дві категорії населення:
природних малоросіян і немалоросіян. Категорія природних малоросіян — це
«малоросійські обивателі та весь без винятку малоросійський народ», тобто
основна маса міського та сільського населення, за винятком приватницьких
селян.
У розділі 2 визначена форма державного правління, а саме
роль і прерогатива монарха в державі. Зазначається, що влада монарха є вищою,
від єдиного Бога визначена, тому всі статути й укази монарха повинні
виконуватися усіма його підданими з повагою і покорою і ніхто, крім монарха,
законів та інших прав не може встановлювати. Не має сумнівів, що під час
формування цього пункту упорядники виходили з «Правди монаршей» Феофана
Прокопови-ча, який проголошував владу монарха як таку, що походить від Бога,
коритися якій велить сам Бог. Можливо, упорядники спеціально вже на початку
Зводу помістили цю норму, щоб продемонструвати лояльність до царської влади і
Росії й цим викликати спокійне, доброзичливе ставлення до інших норм Зводу,
які передбачали самоврядування України у складі Російської імперії.
З огляду на це, ймовірно, зовсім не випадково розділ вельми
невизначено говорить про владу гетьмана. Не дивно, що за такої ситуації не
приділили уваги гетьманській владі, тим більше, якщо згадати, що в період
роботи кодифікаційної комісії влади гетьмана в Україні не було.
Далі в розділі державного права визначається суспільна структура
України. Все населення поділялося на дві основні категорії: місцеві (тутешні) і
чужоземці. Місцеві, у свою чергу, поділялися на вільних і невільних. Чужоземці
благородного походження прирівнювалися до відповідних розрядів місцевого
населення.
Найбільший інтерес для науки історії держави і права становлять
розділи цивільного і кримінального права.
Відносно детально Звід регулював цивільні правовідносини,
чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував суб’єктів
цивільного права, об’єкти, право власності, договірне право.
Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй
частині регулював судоустрій, а в другій — судочинство.
Судоустрій, за Зводом, засновано на поєднанні влади судової
і адміністративної, на давніх порядках і звичаях Малоросії.
Звід установлював чітку ієрархію судів, визначав їхню компетенцію,
підсудність, судові штати. Звід знав інститут адвокатури.
Звід не проводив відмінності між процесом цивільним і кримінальним.
Форма процесу була обвинувально-змагальною, вирішальну роль у ній відігравала
ініціатива сторін. Водночас Звід знав і елементи слідчого процесу, зокрема як
докази використовувались документи і тортури. Вельми детально розглядалися
основні стадії процесу.
Зрештою, цей Звід був типовим кодексом феодального права,
яке забезпечувало економічне панування українських феодалів — козацької
старшини і шляхти.
Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування України
не вдалися, тому що царський уряд суворо стежив, щоб на Україні зберігалася
влада Росії.
Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному
правовому урегулюванні її суспільно-економічного і політичного життя, то в
Україні були зроблені нові спроби систематизації права.
Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник «Суд и расправа
в правах малороссийских…». Бунчуковий товариш, він багато років служив у
Генеральному суді, але не був ученим, нічого нового, оригінального він не
пропонував. Це була лише нова спроба систематизації українського права. «Суд и
расправа» створювалися поступово. В основному збірник був завершений в 1750 p.,
а остаточно — в 1758 р. Головне джерело — Великий Литовський статут 1588 p.,
Магдебурзьке право (Саксонське Зерцало і Порядок). Чуйкевич був добре обізнаний
також із законодавством гетьманів України й указами російського уряду, широко
використовував статті Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, Д. Апостола тощо.
Цю свою працю Чуйкевич присвятив гетьману Розумовсько-му.
Однак вона призначалась не тільки для нього, а й «въ прекращение горькой въ
судах волокиты» і «въ полезное употребленіе малорос1янамъ». Ця праця мала
велике значення для потреб практики.
Метою праці Чуйкевича було створення системи статутових
судів на зразок судової системи Литовського статуту. Він пропонував гетьману
заснувати в усіх 10 полках посади суддів земських, замкових і межових, щоб вони
діяли сепаратно (окремо) на підставі законів малоросійських, складали присягу,
вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися. Праця Чуйкевича
розвивала ідею Б. Хмельницького про статутові суди. Вона вплинула на реформу
Генерального суду, яка була проведена в 1760 р.
Наступною спробою приватної кодифікації українського права
другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут и прочие права
малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практиком В. П. Кондратьєвим.
Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовський
статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке право («Порядок»),
екстракт Статуту, польське законодавство, законодавство гетьманів Д.
Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право.
Збірник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з таких,
частин: 1) про докази; 2) про строки; 3) про процес; 4) про апеляцію; 5) про
виконання судових рішень; 6) про посаг і віну; 7) про давність земську; 8) про
апеляцію в Статут; 9) про суд польовий, підкоморський та комісарський.
У другій половині XVIII ст. повний текст Литовського статуту
для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і конструкцією, і
поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу
Статуту і впорядкуванні відповідного збірника. Так на підставі «Книги
Статут…» з’являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских».
«Экстракт» — це переказ тексту Великого Литовського статуту
в «стислому» вигляді.
Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова
особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, бо «Экстракт» широко
застосовувався судами України.
Академік Н. П. Василенко вважав, що «Экстракт» міг виникнути
в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської
влади в Україні, коли велика увага приділялася систематизації українського
права, спрощенню правової системи.
Для юристів «Экстракт» мав дуже велике значення, бо допомагав
орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно
застосовувати його на практиці.
«Экстракт» мав два списки. Один належав В. П. Кондратьеву і
входив до його збірника. Другий — невідомого походження. Він застосовувався в
Гадяцькому полку, а також у Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Обидва
списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.
Наприкінці XVIII ст. робилися й інші спроби інкорпорації і
кодифікації українського права, але вже в нових умовах — могутнього тиску на
нього з боку російського законодавства.
Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулювання
приділяло праву власності на землю.
З другої половини XVII ст. в Україні почався процес перерозподілу
землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво)
поспішала утвердитися в правах власності на землю як основу феодального
господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустищ, купівля-продаж,
спадщина, пожалування (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а
також захоплення земель, що раніше належали польським магнатам. Важливим
джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних
володінь і одержання класного чину за службу царю.
Як у російському, так і в українському праві існували два
різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана «на вічність» —
вотчина, та рангова — на зразок маєтку. У зв’язку зі стабілізацією
полково-сотенної системи поширювалася рангова земельна власність.
Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На
ранг старшина наділялася і від царського уряду, при цьому розмір земельних
наділів залежав від посадового становища.
Як і в Росії, в Україні тривав процес зближення правового режиму
рангових земель з правовим режимом вотчин. Ідеться про передачу рангових земель
у спадщину за умов, що нащадки нестимуть службу.
У 1729—1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д. Апостолом
було проведено «Генеральне слідство по маєтності», метою якого був облік
земельної власності для встановлення титулу землеволодіння, пов’язаного з
рангом землеволодільця. У результаті значна кількість рангових земель перейшла
у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків.
Своєрідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали
царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 р., за якими на
Лівобережжі здійснювалося генеральне межування, що остаточно закріпило
феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому
у 1769—1781 pp. межування було проведене на Слобожанщині, Катеринославщині та
Херсонщині.
У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні
належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряджатися землею, за
винятком тих випадків, котрі спеціально передбачалися законом (наприклад
заборона дарувати землю церкві). Тривалий час зберігався майорат — система
успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або
до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з цивільного
обороту. їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дробити між
нащадками.
У першій половині XVIII ст. ще зберігалася «займанщина» —
земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель,
що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з
окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 р. було
ліквідовано у процесі реалізації генерального межування.
У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвірного
землекористування, регламентованого нормами литовського права та нормами звичаєвого
права, які залишалися майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст.
подвірне землекористування було юридично підтверджено нормами генерального
межування.
До зруйнування Нової Січі у 1775 р. на її землях зберіглося
традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об’єктом власності
Коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового
товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли
скористатися й селяни, що проживали на території «вольностей запорожских».
Щороку земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю
користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як
правило, відводилися Кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і
селян. Землі було багато, що дало змогу козакам самим обирати ділянки, після
чого вони одержували від Коша «паспорт», чи «білет» на право користування цією
землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. Власник зимівника за
згодою кошової адміністрації мав право розпорядитися своїм зимівником:
продати, заставити, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися
як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома
зимівниками. Кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники.
Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були
три зимівники. Землекористувачі платили податок Кошу та виконували інші
повинності.
У середині XVIII ст. право Коша на землю було обмежено, частина
землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних
колоністів. Значна частина землі Коша заселялася селянами, які платили йому за
це податок. Січова старшина намагалася перетворити свої хутори-зимівники у свою
власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.
У XVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов’язані
з різними формами оренди землі.
У праві України другої половини XVII—XVIII ст. існувала
добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі
товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори ку-півлі-продажу як
рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна.
Існували правові гарантії виконання договірних зобов’язань. їх укладання
засвідчувалося записом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася
універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими грамотами.
За порушення договірних зобов’язань застосовувалися різні санкції.
Крім того, право знало зобов’язання із заподіяння шкоди. Вони
розрінялися залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колективу. Збитки
обов’язково компенсувалися. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки
своїм майном чи відпрацювати.
На Правобережній Україні особливою рисою зобов’язального
права була заміна застави іпотекою.
Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами
церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік установлювався на
основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років,
юнак — 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов’язковою, але
на практиці вона враховувалася. Згода батьків на шлюб дітей була обов’язковою.
Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благословення,
а інколи й спадщини. Як і раніше, шлюбно-сімейні відносини регулювалися
звичаями, які не завжди збігалися з церковним правом.
Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні відносини
перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж
церкви. Так, наприклад, запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 р.
наказав Самарському полковнику О. Козирі негайно припинити зловживання
священиків у формі «здирства» за вінчання.
За часів Катерини II у зв’язку з поділом усього нерухомого
майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном
обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В
особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній
Україні.
Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян.
Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки
не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи
приймати заповітне майно.
Кримінальне право. У XVIII ст. у кримінальному праві України
принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імперської ідеології
Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік
кримінальної відповідальності, посилюються елементи жорстокості, частіше
використовується принцип об’єктивного поставлення.
Уточнюється поняття державної зради. Під зрадою переважно
розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана
І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що
він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та
Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив
як сепаратизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою.
Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини
проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від
юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на
Лівобережній Україні були рідкістю. На Правобережнії Україні до кінця XVIII ст,
було зареєстровано близько ста справ про чаклування та чарівництво.
Най небезпечнішими службовими злочинами вважалися казнокрадство
та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії.
У XVIII ст. досить поширеними були злочини проти порядку
управління. Юридична практика того часу перенасичена адміністративно-кримінальними
справами, особливо пов’язаними зі злочинами, спрямованими проти російської
адміністрації на території України. На території Нової Січі до злочинів проти
порядку управління відносилися навіть такі діяння, як самоуправне підвищення
цін, норм продажу товарів та продуктів, установлених Кошем, приведення на Січ
жінки, пияцтво під час несення служби чи військового походу та ін.
До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гайдамацтво,
підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон
регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час
стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи
однією з форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст.
проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення,
розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів.
Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворому
покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит женщину по
пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению |всего войска
запорожского простирается». Серед видів злочинів, заніше невідомих в Україні,
з’явилося старцювання. Петро І установив кримінальну відповідальність не
тільки за старцювання, а й за давання милостині. Ці положення діяли і в
Україні. Як юридич-Црий казус можна розглядати Указ Сенату 1759 р. про дозвіл
киянину Зимовичу на «собирание от доброхотных дателей милостыни».
Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального
становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався
грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину,
карався теж штрафом і був зобов’язаний відшкодувати збитки родині вбитого.
Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становище
козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що
коли будь-хто з них учинював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому
покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.
Загострення класової боротьби зумовило посилення кримінальної
репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного законодавства чи
правового звичаю, а й широким застосуванням нових кримінально-правових норм,
уведенням нових видів покарання, а також поширенням на територію України
російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів.
Відомий історик права і судочинства О. Левицький зазначав, що у другій половині
XVIII ст. в Україні «правосудие немилосердно вешало «разбойников» за ту вину,
за которую есче совсем недавно отсекали только руку, ногу или отрезали нос или
ухо…».
Вища міра покарання — страта — поділялася на просту та
кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішанні та
розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать
запорізькі архіви 1700 р.: «Насыпав за пазуху песку, посадить его в реку
Чортомлык». Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування
населення застосовувалися кваліфіковані види страти: четвертування —
відсікання кінцівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і покладення
тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п’яти
стикалися з головою; посадження на кіл (палю); підвішування за ребро на гак;
закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до
матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем
разом з убитим.
Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати козаків
за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М. Тимофеев наказав
полковнику Самарської паланки стратити захоплених гайдамаків у такий спосіб:
«Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторых тем же жребием, виселицею, а других
их товарищей, поелику они перешли все пределы нашей умеренности… непосредственно
в Самаре казнить смертью — Каленика Донця потягнуть на железной в столпе
спины, а Степана Тарана зацепить ребром на крюк». Тіла страчених тривалий час
залишали на місці страти.
Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліцтво,
та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кінцівок. У 1765 р. у
вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказувалося: «Чтобы впредь воровать не
дерзали, при народном собрании по единой ноге выломать». Але на прохання
запорожців «ног не ломано, да только киями жестоко до полусмерти поприбивано и
в шпиталь козацкий отданы».
З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом,
яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями —
палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля
ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти. Такому
покаранню винні підлягали за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері
Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на
базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою
відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман П. Калнишевський наказав
курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, «и по сыску по двести киев
дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в оного до повороту
нашего с походу». З метою загального запобігання злочинів та залякування усі
перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним
бажанням могла брати участь у його виконанні.
Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому
вироки виконувалися навіть за відсутності злочинця (якщо він був утікачем).
Одним із таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана
Мазепи. Широке застосування заслання було зафіксоване в «Правах, за якими
судиться український народ». Найчастіше до заслання засуджувалися противники
царизму. Серед видів покарання було й позбавлення волі. В’язниць, як правило,
не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах,
пушкарнях, камерах при ратушах. Ув’язнення часто поєднувалося з «заковыванием в
железа», приковуванням до стовпа чи гармати. В’язні мали самі себе утримувати,
випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув’язненні становив від
чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.
Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид
покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан
використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки
тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після
придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М.
Залізняка — керівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768 р.
На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як
вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без
права надання вигнанцю на території «вольностей запорожских» (у межах кордонів
земель Запорізької Січі) притулку та захисту.
З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув’язнення
набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку
управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст.
російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув’язнення.
Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них
було прив’язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний
бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв,
поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2—3 дні. В Новій Січі як
ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дерев’яну кобилу. В
одному з листів Коша говорилося: «Мы того человека приковали было к кобылице
за свое злое дело, т.е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал…».
Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми
позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника феодального стану
розглядалося як серйозне покарання.
Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні
з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах
цього періоду штрафи називалися «виною». Вони диференціювалися на «вину
рядову», «панську», «до шкатули вой-ськовой», «вину злодейскую», «вину
паненскую». Такий вид покарання, як відшкодування за «моральну кривду»,
іменувався нав’яз-кою. З середини XVIII ст. до нав’язки, як правило, стали
додавати визначення «шляхетская», оскільки вона присуджувалася на користь
козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.
Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додаткові.
Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфісковане — одна половина
пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і
майно останнього отамана Запорізької Січі — Калнишевського.
У зв’язку із широким застосуванням норм звичаєвого права
окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві
каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням
збитків (якщо вони були реальними).
Процесуальне право. В Україні існували дві форми процесу:
обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було
чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція
розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні — в
межах слідчого процесу.
На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим.
У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи,
порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо
кримінальні.
До останньої чверті XVIII ст. все населення України вважалося
правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправоздатними були тільки
«баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало
дієздатними: дітей, розтратників, психічно хворих, німих, залежних селян, якщо
їх пан не виступав «асистентом».
Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом
від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони брали участь у
розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу,
іменувалася «поводом», «актором», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим»,
«жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася,
називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поширення
терміни відповідно «позивач» та «відповідач».
Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований
учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором»,
«патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно до Зводу 1743 р. «адвокатом,
пленіпотентом, прокуратором, повіреним називається той, хто в гучній справі з
доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і
розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні
повірені», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасування
Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені
адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів
було введено до складу нижчих судів.
Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і
в кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали
прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову починалася так звана судова
контраверсія.
Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в
кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — адміністративно-судові
органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».
Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу
державну установу, пізніше — в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній
книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо
злочинець залишив слід, починалося його переслідування — «погоня». Потерпілий
мав право сам захопити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди
вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його
майно.
Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласного
розгляду справ.
Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська
мова, але вона перебувала під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З
середини XVIII ст. застосування російської мови на Лівобережній Україні значно
посилилося, тому протоколи судових засідань почали складатися на цій мові.
Ведення протоколів було обов’язковим. За інструкцією Апостола вони
підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочинство,
суд відбувався суворо «за формою».
Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін.
Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення
позову потерпілого. Сторони були зобов’язані в процесі судоговоріння («завод
свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися
копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися
власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут
судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст.
Свідків приводили до суду сторони, їх мало бути не менше
двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків звичайних та
офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у
справі та свідчили про факти, пов’язані з нею. Офіційні свідки — це також
заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і
возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи
співприся-ганням. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.
Нерідко суд вдавався до застави — «викидщини». Сторона, яка
прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи
пропонувала ушкодити їй здоров’я, навіть позбавити її життя, якщо вона
виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду.
У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого
чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії»,
«муки». Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів,
божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р.
подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого
изображения процессов» — збірника процесуальних законів Росії.
Судовий процес завершувала судова постанова — «декрет». У
XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение»,
постанова в цивільних справах — «решение». Крім того, суди приймали постанови,
що стосувалися окремих питань судочинства. Вони ухвалювалися більшістю голосів
членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові
книги «для пам’яті».
Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду,
могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися
звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів,
апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності.
Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише
після набрання постановою чинності.
Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про
те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення.
Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення
скасовувалося, на суддів покладався обов’язок відшкодувати усі судові витрати.
Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала
заявити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція
подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Скасовуючи
рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть
ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчастіше
апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення.
Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду
рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них —
виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їхнім
представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, у разі встановлення
факту зловживання суддів та учасників процесу.
Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З
XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Вироки виконував
кат («містр»), іноді самі засуджені.
У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змагального
перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і
здійснювалося на латині.
У Новій Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд. Він
керувався переважно нормами «козацького права» і «здоровим глуздом». Винесені
судом вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг їх скасувати чи
змінити. Судові вироки, особливо до суворих покарань, наприклад до «страти на
горло», виконувалися відразу після проголошення вироку. У Січі за формальної
рівності усіх суб’єктів правовідносин суди діяли вельми диференційовано, визначаючи
вину і міру покарання козака або представника іншого стану. Так, козакам
частіше призначали м’якше покарання або взагалі звільняли їх від нього.
Козацький суд мав і власні інтереси під час розгляду справ. Так, у 1747 р.
розглядалася справа п’яти козаків, які пограбували двох чумаків, одного з яких
убили. Винним було призначено «с мертвым телом схоронить в яму…», але на
прохання вдови повернути майно суд відповів, що «по их запорожскому
обыкновению разделили (имущество потерпевшего) по себе». Скарга потерпілої до
самої імператриці результату не мала.
.
