ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 2. Державний лад
.
§ 2. Державний лад
XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив
одне з найцінніших завоювань українського народу— його національну державу. На
початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося
з Україною та її народом у цей час, усі їхні біди в кінцевому підсумку
визначалися відсутністю у народу, нації власної держави. Тому цей період слушно
дістав назву бездержавності.
Місце Української держави заступила Російська імперія з її
могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер
були підпорядковані центральним та місцевим органам влади й управління Росії,
які охопили Україну як гігантський спрут.
Центральні органи. На чолі Російської імперії стояв цар,
імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.
Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его
императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сформувалася як
орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після
придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на
державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і
розгалуженню власного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над
державою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них —
третє, політична поліція. Це був орган політичного розшуку і слідства,
утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією,
вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування
політичної поліції, виконавчий орган III відділення.
З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган —
Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.
У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого управління.
Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював
єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність
міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях
головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції
імператора.
Діяльність міністерств направляло і контролювало перше відділення
імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству —
Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на
місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство
очолював вірний царський служака В. Кочубей.
Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інстанцію
для судів губерній.
Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили
довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх
числа вищих чиновників, знатних дворян.
Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював
губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало
також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників,
прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна
палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та
ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпорядковувалися
губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські
збори.
Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся
надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову.
У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву
«нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був
одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. Повіти
поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому
допомагали сотенні і десятські.
Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магдебурзьким
правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві.
Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем
губернатора.
У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градоначальства,
очолювані градоначальниками. Влада останніх поширювалася також на військові та
морські органи.
Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чиновники,
що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тільки деякі з них залишили
по собі добру пам’ять. До освічених, гуманних правителів належали
малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Рєпнін (до речі, він
був рідним братом декабриста С. Волконського, а одружений на племінниці
гетьмана К. Ро-зумовського). М. Рєпнін щиро бажав процвітання українській
нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допоміг
видати працю Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Це було перше
поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах.
Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький,
розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення.
Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава
розв’язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне
завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це завдання формувалося
відверто — усіма можливими засобами з’єднати українські землі з корінними
російськими губерніями. В Україні здійснювалася тотальна русифікація, їй
підпорядковувалися всі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна
подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом царату,
була покликана слугувати русифікації. Душитель України і Росії цар Микола І
вбачав призначення Київського університету в тому, щоб «…поширювати
російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії».
Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокувала
в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на місцеве населення,
переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала.
Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Росії,
здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825
pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було
дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837
р. в Київській та Подільській губерніях було створено п’ять нових округів
військових поселень.
Передбачалося невпинне зростання кількості військових поселенців,
діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12
років вони зараховувалися до резерву, а з 18— до військових частин.
Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губернаторства
— перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова
штаб першої армії, де було збудовано могутню фортецю.
Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-наглядові
органи — жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В
Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одеський жандармський округ, а у
великих містах збільшили чисельність жандармських команд. Нагадаємо, що стани,
на які поділялися повіти, очолювали поліцейські пристави.
Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі намагався
поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних
почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у
високопрофесійному військовому досвіді.
Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для боротьби
з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чотири полки (3000 козаків), а
на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він
збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи
великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобережні
козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, лівобережні —
розформовані. Селяни, які перебували у цих полках, мусили повернутися до своїх
поміщиків.
Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Малоросійський
генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки
для придушення польського повстання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці
полки. Було організовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд
не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них
перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.
Доречно згадати також про долю козаків, які жили у Задунайській
Січі. У 1828 р. кошовий Йосип Гладкий із загоном у 1000 козаків перейшов на бік
Росії, щоб допомогти їй у війні з Туреччиною. Після війни козаків поселили на
території між Бердянськом і Маріуполем і сформували з них Азовське козацьке
військо, яке здійснювало берегову охорону. У 1865 р. це військо ліквідували, а
козаків переселили на Кубань. Задунайську Січ спалили.
Суд. У досліджуваний період судова система України перебудовується
на зразок судоустрою Росії. Ця перебудова почалася ще з 1782 р. коли в
губерніях, створюваних в Україні, вводять суди, передбачені «Учреждениями о
губерниях» 1775 p.. Проте вона здійснювалася повільно, непослідовно. Вже в 1796
р. Павло І розпорядився спростити судову організацію, створену згідно з «Учреждениями
о губерниях». Була ліквідована очевидно зайва судова інстанція — губернські
станові суди. Але при цьому частково відтворювалися колишні, звичні для українців,
суди.
Загалом у першій половині XIX ст. судова організація України
мала такий вигляд:
перша інстанція, де розглядалися справи по суті: для дворян
— повітовий суд, для городян — міський магістрат, для вільних селян — нижня
розправа;
друга інстанція — апеляційна та ревізійна. Для всіх станів у
губернії створювались палата кримінального суду і палата цивільного суду.
Крім того, в кожній губернії засновувався один совісний суд.
Він повинен був розглядати цивільні справи у примирливому порядку, а також
деякі кримінальні справи, наприклад про суспільно небезпечні діяння божевільних
та малолітніх.
З 1808 р. і в Росії, і в Україні вводяться комерційні суди.
Перший такий суд було створено в Одесі.
Вищою судовою інстанцією для усієї Росії залишався Сенат.
До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджували
поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управління державними селянами
для суду над ними в 1837 р. засновувалися волосні та сільські розправи.
На Правобережжі, як і раніше, існували підкоморські і земські
суди. Проте система польських судів, що зберігалася тут до придушення повстання
1830 p., була ліквідована указом Миколи І від ЗО жовтня 1830 р. «О присвоении
всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех
наименований, какие существуют в Великороссийских губерниях».
У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864
р. діяли особливі національні суди. Так, у Маріуполі діяв «грецький» суд, а в
районах дислокації українських козацьких військ — громадські суди, які
керувалися звичаєвим правом і судовими прецедентами.
Важливою антидемократичною віхою у формуванні судової
системи України було переведення судочинства на російську мову (1828—1829 pp.)-
Завершальними були акції щодо припинення дії місцевого права, організація
діяльності судів України виключно на основі загальноросійських законів,
«Сельского судебного устава» 1839 p. Відмінність полягала в тому, що в Україні
судді призначалися, а в Росії — обиралися.
У подальшому українська судова система розвивається разом з
російською як її частина.
Управління судами здійснювало міністерство юстиції, що
зміцнювало зв’язки суду та адміністрації.
Справжні патріоти і України, і Росії не залишали спроб демократизувати
й удосконалити організацію суду. Відомий знавець історії українського і
російського права, систематизатор законів статс-секретар Балудянський (родом із
Закарпаття) у 1826 р. висунув проект відокремлення суду від адміністрації і
побудови судової системи з двох інстанцій.
Упродовж першої половини XIX ст. передова громадськість
Російської імперії, її представники в різних регіонах невпинно шукали
можливості ліквідувати кріпацтво, поліцейсько-казармений режим, що перешкоджали
будь-якому прогресу. Боротьба українського народу проти соціального гноблення,
проти русифікації була складовою цього революційного руху.
У таємних революційних гуртках і товариствах, що існували в
той період в Україні, брали участь і українці, і росіяни, і представники інших
національностей. Досить послатися на персональний склад Південного товариства
декабристів або товариства З’єднаних Слов’ян. До речі, у 1825 р. ці організації
об’єдналися.
Дворянські і різночинні революціонери будували плани створення
держави, яка прийде на зміну ненависній бюрократичній абсолютистській машині.
Гаряче люблячи свою матір-Україну, українці — члени таємних товариств бачили в
майбутньому або унітарну російську державу, до складу якої українські землі
входитимуть як рівні області (див.: «Руська Правда») або як «держави» (див.:
Проект конституції М. Муравйова), або федерацію слов’янських народів (див.:
Правила З’єднаних Слов’ян). Тільки Малоросійське таємне товариство, або
товариство звільнення України, яке в 1819 р. організував відомий масон В. А.
Лукашевич, поставило на меті створити незалежну Україну.
Все це свідчить про те, що передові українські громадські й
державні діячі реально оцінювали назрілі потреби країни і розуміли, що ще
відсутні об’єктивні умови для створення самостійної незалежної української
держави.
.
