ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ
§ 3. Джерела та основні риси права
.
§ 3. Джерела та основні риси права
У другій половині XIX ст. на території України, яка входила
до складу Російської імперії, функціонувала імперська система права, закладена
ще в кодифікаційних роботах, здійснених під керівництвом М. М. Сперанського.
Однак соціально-економічний, політичний та культурний розвиток країни зумовили
подальший розвиток російського права в цілому та окремих його галузей. До
значних змін у правовій системі Російської імперії привело скасування
кріпосного права в 1861 p., а також судова, земська, міська, військова,
фінансова та університетська реформи, що відбулися потім і мали буржуазний
характер.
Вступ Російської імперії на шлях капіталістичного розвитку,
нестримне зростання промисловості і пов’язане з цим збільшення кількості
найманих працівників, закономірно потягли за собою становлення і розвиток
спеціального законодавства — фабричного.
У російському пореформеному законодавстві зберігалося водночас
чимало архаїчних норм, які гальмували розвиток капіталістичних відносин.
Наприклад, збереження приватної власності на надра за власниками землі
стримувало розвиток гірничодобувної промисловості. Архаїчним було авторське
право, деякі інші галузі права. Перешкоджали розвиткові капіталістичних основ у
праві контрреформи 80—90-х років XIX ст., які завдали удару «майже по всіх
інститутах і принципах, що тільки формувалися».
Втім, як правильно наголошується в новій історико-правовій
літературі, капіталізм у кінцевому підсумку (тим більше монополістичний
капіталізм наприкінці XIX ст.) уже не міг уживатися з нормами дореформеного
права. Тому передусім цивільне право з його центральним інститутом права
власності поступово почало звільнятися від обмежень часів кріпосництва. Воно
дедалі більше грунтувалося на капіталістичних засадах. Буржуазні правові ідеї
та юридичні конструкції «нехай поступово і непослідовно сприймалися російським
правом і законодавством». При цьому слід зазначити, що автори цитованої
монографії не поділяють точку зору О. М. Давидовича, на думку якого правова
система царату, навіть періоду пізнього капіталізму, аж до Лютневої революції
1917 p., була «кріпосницькою» або «феодальною».
А. Джерела права. Основним джерелом права у пореформе-ний
період продовжувало залишатися Повне зібрання законів Російської імперії
(ПЗЗ). Водночас розвиток буржуазних відносин обумовив, як уже зазначалося,
необхідність внесення істотних змін у чинне законодавство. Це було реалізовано
насамперед у публікації другого та третього видань ПЗЗ.
Нове законодавство включалося і в Звід законів Російської
імперії (33), який визнавався найважливішим джерелом права. У1857 р. вийшло у
світ третє видання Зводу законів, У подальшому повне видання 33 вже не
випускалося. У 1876 р. була зроблена спроба приступити до нового видання 33, однак
воно залишалося незавершеним. У 1885—1897 pp. велика частина томів 33 видання
1876 р. і деякі з томів видання 1857 р. були замінені новими. При цьому до
складу 33 вперше вводилися статути наукових установ та навчальних закладів
Міністерства народної просвіти, а із Судових статутів 1864 р. і колишньої
другої частини X тому у 1885 р. був утворений новий XVI том 33.
На початку 1900 р. 33 складався з 16 томів, що поділялися на
частини, до складу яких входили 86 приватних зводів або окремих законодавчих актів,
що називалися «установами», «статутами», «положеннями», «правилами» тощо.
Загалом 33 містив такі законодавчі акти:
Том І, ч. 1 — звід основних державних законів; ч. 2 — звід
установ державних (Державної ради, Ради міністрів і Комітету міністрів, комітету
Сибірської залізниці, Сенату, міністерств, канцелярії її Імператорської
величності з прийняття прохань, що надсилали на Височайше ім’я, комітету про
службу чинів цивільного відомства і про нагороди, ордени та інші відзнаки).
Том II, ч. 1 — звід губернських установ: 1) загальна
установа губернська; 2) положення про губернські та повітові земські установи;
3) міське положення; 4) установа управління губерній Царства Польського; 5)
установа управління Кавказького краю; 6) тимчасове положення про управління
Закаспійською областю; 7) положення про управління Туркестанського краю; 8)
положення про управління областей Акмолинської, Семипалатинської,
Семирічинської, Уральської та Тургайської; 9) установа Сибірська; 10)
положення про інородців; ч. 2 — установа цивільного управління козаків.
Том III — звід статутів про службу цивільну: 1) статут про
службу за визначенням уряду; 2) статут про пенсії та одночасні допомоги; 3)
положення про особливі переваги цивільної служби у віддалених місцевостях, а
також губерніях західних і Царства Польського; 4) статут емеритальних кас
цивільного відомства.
Том IV — звід статутів про повинності, що складався з двох
книг і особливого додатку. Книга І — статут про військову повинність. Книга II
— статут про земські повинності. Особливий додаток — тимчасові правила для
земських установ у справах про земські повинності.
Том V — статут про прямі податки, положення про державний
квартирний податок, звід статутів про мита, звід статутів про акцизні збори.
Том VI — звід установ та статутів митних у трьох книгах, загальний
митний тариф з європейської торгівлі, конвенційний митний тариф.
Том VII — статут монетний, звід установ та статутів гірничих
у чотирьох книгах.
Том VIII, ч. 1 — статут лісовий в шести книгах, звід
статутів про казенні оброчні статті, статут про управління казенними маєтками
у Західних та Прибалтійських губерніях; ч. 2 — звід статутів рахункових в 13
книгах.
Том IX — закони про стани у двох книгах; особливий додаток
до тому IX.
Том X, ч. 1 — звід законів цивільних у чотирьох книгах; положення
про казенні підряди і поставки; ч. 2 — звід законів межових, у трьох книгах.
Том XI, ч. 1 — звід установ та статутів управління духовних
справ іноземних сповідань християнських та іновірних у семи книгах, звід
статутів наукових установ та навчальних закладів відомства міністерства
народної просвіти; ч. 2. — статут кредитний, статут про векселі, статут
торговельний у трьох книгах, статут судочинства торговельного, статут
консульський, статут про промисловість у трьох книгах.
Том XII, ч. 1 — звід установ і статутів шляхів сполучення,
загальний статут Російських залізничних шляхів, положення про під’їзні шляхи
до залізниць, статут поштовий, статут телеграфний, статут будівельний,
положення про взаємне страхування від вогню; ч. 2 — статут сільського
господарства, положення про наймання на
сільські роботи, положення про трактирний промисел, звід
статутів про благоустрій в казенних поселеннях, звід статутів про благоустрій
в козацьких поселеннях, звід установ і статутів про колонії іноземців в
імперії.
Том XIII — статут про забезпечення народного продовольства,
статут про громадське піклування у двох книгах, статут лікарський у трьох
книгах.
Том XIV — статут про паспорти і біглих, положення про види
на проживання, статут про цензуру і друк, звід статутів про попередження і
припинення злочинів, звід установ і статутів про осіб, яких тримають під
вартою, звід установ і статутів про засланих.
Том XV — уложення про покарання кримінальні і виправні,
статут про покарання, що накладаються мировими суддями.
Том XVI, ч. 1 — установа судових приписів у двох книгах,
статут цивільного судочинства у п’яти книгах, положення про нотаріальну
частину, статут кримінального судочинства у чотирьох книгах, правила про устрій
судової частини та провадження у судових справах у місцевостях, в яких діє
положення про земських дільничних начальників; ч. 2 — установа місцевих судових
приписів колишнього устрою, закони про судоустрій цивільний, положення про
стягнення цивільні, закони про судоустрій у справах про злочини і провини.
У Звід законів не увійшли законодавчі акти з військового і
військово-морського відомств, про імператорський двір. Не увійшли до нього й
деякі інші зводи та збірники законів, наприклад Звід місцевих узаконень, що
діяв в Остзейському краї; французький цивільний кодекс, що був чинним у
губерніях Польського краю, введений там ще у 1807 p.; Шведське уложення 1734
p., що діяло в князівстві Фінляндському, видане російською мовою і затверджене
імператором у 1824 р..
У період, що розглядається, діяли і такі кодифікаційні акти,
як Військовий статут про покарання (1875 p.), Військово-морський статут про
покарання (1886 p.).
Важливе місце серед джерел права посідало зібрання узаконень
і розпоряджень уряду (ЗУ), що видавалося двічі на тиждень під контролем Сенату
з 1863 рА У ЗУ були поміщені усі маніфести,
Височайші веління, укази Сенату, трактати і постанови, що
мали силу закону і підлягали пізніше внесенню в ПЗЗ, а також ті розпорядження
центрального уряду, яким надавалося загальнообов’язкове значення. Надалі в ЗУ
почали друкуватися і статути акціонерних та кредитних товариств, постанови
міністерств, а також сенатська практика. Опублікування законодавчого акта в ЗУ
мало значення офіційного його оприлюднення.
Видавалися і збірники відомчих нормативних актів.
Загальнообов’язковими були роз’яснення Сенату. Крім того,
окремі постанови цього органу, затверджені імператором, мали силу закону.
Як джерело права використовувалось звичаєве право, зокрема
у практиці волосних судів. Про можливість посилатися на місцеві звичаї під час
розгляду і вирішення справ говорилося, наприклад, у Статуті цивільного
судочинства 1864 р. У дореволюційній Росії звичаєве прав як джерело права було
загальновизнаним.
У справах, що розглядалися церковними судами, шлюборозлучних
та деяких інших як джерело права виступало канонічне (церковне) право.
Отже, у пореформеному російському праві джерел не бракувало.
Однак в історико-правовій літературі існує думка, що, незважаючи на
численність законів (як один із показників поліцейської держави), в царській
Росії законності не було, бо ці закони «не завжди могли в умовах
самодержавства додержуватися і виконуватися відповідно до їх точного змісту».
Найгрубіші порушення закону, причому, як правило, безкарно, допускали органи
царської поліції та жандармерії, численні чиновники усіх рангів.
Б. Цивільне право. Скасування кріпосного права потягло за
собою розширення сфери застосування цивільного права, передусім у зв’язку з
тим, що законодавство дозволяло селянам стати активними учасниками цивільних
правовідносин, зробивши їх рівними у правах суб’єктами цих відносин.
Правоздатність фізичної особи починалася з моменту її народження.
Останнє як обставина, що впливає на правовідносини, вимагало офіційного
посвідчення. Головним способом посвідчення факту і часу народження слугувало
метричне свідоцтво. Правоздатність завершувалася насамперед у момент смерті.
Чинне того часу цивільне законодавство (Т. X, ч. 1 33) знало і так звану
цивільну (юридичну) смерть. До неї належали такі випадки: а) позбавлення судом
усіх прав стану; б) постриг у ченці; в) безвісна відсутність особи у місці
проживання впродовж 10 років (Т. X, ч. 1, ст, 54, 1234),
Законодавство відрізняло правоздатність від дієздатності як
здатності особисто здійснювати своє право. При цьому правоздатність і
дієздатність не в усіх фізичних осіб були однаковими і залежали від таких
умов, як вік, стать, стан здоров’я, спорідненість, свояцтво, підданство,
соціальний стан, релігія, громадська честь тощо. Наприклад, цивільне
законодавство надавало фізичній особі повну майнову дієздатність з моменту
досягнення нею 21 року. До досягнення цьоґо віку особа вважалася
неповнолітньою. Так, ст. 213 Зводу законів цивільних видання 1887 р.
проголошувала: «У неповнолітті є три віки: перший від народження до
чотирнадцяти років; другий — від чотирнадцяти до сімнадцяти років, третій — від
сімнадцяти до двадцяти одного року». Щодо стану здоров’я, який впливав на
дієздатність особи, то законодавство визначало статус безумних (тобто позбавлених
розуму з малолітства), божевільних і слабоумних. Ці особи були позбавлені
дієздатності, не могли вступати до шлюбу, управляти своїм майном і були під
опікою. Фізична неміч (хвороба, фізичні вади) дієздатність особи не змінювала.
Вона могла заважати йому самому вчинювати ті або інші дії. їх треба було
вчинювати через відповідних представників.
На обсяг дієздатності особи впливала і стать. Так, заміжні
жінки без згоди чоловіків, а також не відокремлені від батьків повнолітні
дочки без згоди батьків, не могли видавати векселі. Дружина без згоди чоловіка
не могла укласти договору особистого найму, (Т. X, ч. 1, ст. 2202). Особистий
договір прямо суперечив принципам чоловікової влади, бо він підпорядковував
дружину особистій владі іншої особи — наймача. Виконання зобов’язань за цим
договором могло легко перейти в зіткнення як обов’язку дружини не залишати
чоловіка, так і з її загальним обов’язком коритися чоловікові. Тому закон і
вимагав дозволу чоловіка як доказу відмови від таких прав на особистість
дружини, яких він міг позбутися з прийняттям дружиною зобов’язань, що випливали
з договору особистого найму. У цивільному праві пореформеного періоду остаточно
сформувалося поняття юридичної особи. Це поняття застосовувалося до держави,
її органів, навчальних закладів, губернських та повітових органів місцевого
самоврядування, дворянських товариств, а також купецьких промислових об’єднань,
акціонерних та інших товариств, приватних банків, компаній. Що стосується
класифікації юридичних осіб, то російські цивілісти поділяли їх передусім на
публічні і приватні.
Виникали юридичні особи двома способами: 1) юридичні особи
публічного права в силу закону або дій органів влади і 2) юридичні особи
приватного права — за бажанням учасників. Окремі фізичні особи, об’єднуючись,
наприклад, в акціонерне товариство, розробляли початковий статут, який
визначав, зокрема, цілі, склад, майно, порядок діяльності юридичної особи;
після затвердження статуту у встановленому порядку, новий суб’єкт права —
юридична особа могла функціонувати. У деяких інших випадках (наприклад, повне
товариство, товариство на вірі) досить було взаємного договору між учасниками.
Законодавство визначало і порядок припинення існування юридичної особи. Так,
юридичні особи публічного права припиняли своє існування в силу закону чи
іншої постанови відповідного органу влади, а юридичні особи приватного права —
або за ухвалою органу влади, або за наявності волі учасників, або через
досягнення мети, а також за перебігом строків, унаслідок вибуття усіх членів,
втрати майна та ін.
Юридична особа мала право володіти майном, укладати угоди.
Водночас закон забезпечував державний контроль за діяльністю юридичних осіб.
Так, у разі виявлення відхилень у процесі діяльності від цілей, визначених у
статуті, угоди, укладені юридичною особою, могли бути визнані недійсними.
У цивільному праві пореформеного періоду набував розвитку
принцип дедалі меншої обмеженості права власності. Закон давав таке поняття
права власності: «Хто був першим набувачем майна із законним підтвердженням
його приватної власності, набував право у порядку, встановленому цивільними
законами, виключно і незалежно від особи сторонньої, володіти, користуватися і
розпоряджатися ним вічно і потомствено, доки не передасть цієї влади іншому,
або кому ця влада від першого її набувача дійшла безпосередньо або через
наступні законні передачі: той має на це майно право власності» (Т. X, ч. 1,
ст. 420). У цьому визначенні термін «влада» розуміли не в значенні фактичного
панування, а в юридичному. Якщо річ перебувала у чужому володінні, а відтак
виключалася можливість фактичного впливу на неї з боку власника, то влада зберігалася
за власником. Він міг продати, подарувати, заставити річ, витребувавши її з
фактичного володіння.
Закон містив вказівку на такі ознаки права власності, як винятковість
і незалежність від сторонніх осіб. Винятковість означала, що ніхто без дозволу
власника не мав права привласнювати собі чи користуватися річчю, яка становила
об’єкт його права власності. Незалежність вказувала на повну свободу здійснення
свого права без згоди сторонніх осіб.
Найважливіша ознака права власності полягала в поєднанні
володіння, користування і розпорядження. Під володінням розуміли фактичне
панування над річчю. Користування полягало у здобуванні з речі тих вигод, які
вона спроможна була дати. Розпорядження розумілось як влада відчужувати майно
в межах, визначених законом, і «віддавати його в користування іншому шляхом
найму, кредиту або інших договорів» (Т. X, ч. 1, ст. 541). Законодавець
розрізняв повне право власності, коли володіння, користування і розпорядження
поєднувалися в одній особі, і неповне право власності, коли від нього
відокремлювалося одне з трьох названих повноважень (Т. X, ч. 1, ст. 423, 432).
Згідно зі ст. 420 Зводу законів цивільних право власності —
вічне і потомствене. Це означало, що зв’язок власника з майном продовжувався,
доки не наставав юридичний факт, який розривав цей зв’язок. Він міг настати: 1)
внаслідок волевиявлення суб’єкта права власності; 2) коли він був викликаний долею
об’єкта права власності; 3) в силу закону.
У літературі звертали увагу, що термінологія російського цивільного
права пореформеного періоду не вирізнялася особливою точністю. Так, закон в
однаковому значенні використовував терміни «власник» і «володілець». Власністю
називалося як право власності, так нерідко й саме майно, що належало особі на
правах власності.
Право власності на нерухомість у законодавстві часто
позначалося «під назвою права вотчинного».
З даного в ст. 420 Зводу законів цивільних визначення права
власності випливало, що для дійсного набуття права власності вимагалася
законність усіх переходів майна, які йому передували. Через це особа, яка
придбала майно від іншої особи, якій воно не належало, не визнавалася за
законом власником, а була неправомірним володільцем і на неї не поширювалося
правило: «Кожний має право відшукувати своє майно з чужого неправомірного володіння
або діями поліції, або судом» (Т. X, ч. 1, ст. 691). Згідно зі ст. 609 Зводу
законів цивільних, усякий, хто володіє незаконно чужим майном, «незважаючи на
те, сумлінним чи несумлінним було це володіння, зобов’язаний, за остаточним
рішенням суду, негайно повернути майно його справжньому господарю і
винагородити його За неправе володіння на підставі правил», установлених
законом.
Російське цивільне право передбачало цілком обгрунтовані
певні обмеження права власності. Так, у ст. 433 Зводу законів цивільних
говорилося: «Право сторонньої участі у виходах майна є або загальним, або
приватним. Воно є загальним, коли участь у виходах майна встановлюється на
користь усіх без винятку; воно є приватним, коли участь встановлено єдино на
користь кого-небудь з приватних володільців». Право загальної участі
встановлювалося тільки законом і передбачало, зокрема, такі випадки: право переходу
чи проїзду великими дорогами, право прогону худоби, користування бечівниками і
берегами на озерах, де існували рибні лови. Прикладом права приватної
сторонньої участі були обмеження, що випливали із сусідства: сусід не мав права
робити схили даху в бік сусіда, виводити вікна й двері на сусідський двір.
У зазначеній формулі ст. 420 Зводу законів цивільних для характеристики
об’єктів права власності використовувався термін «майно», що вказує на
поступове стирання відмінностей між різними видами власності, характерне для
розвитку буржуазного права.
У цивільному праві застосовувався поділ речей на рухомі і нерухомі
(Т. X, ч. І, ст. 383). До перших відносили земельні володіння, будинки, ліс,
незжатий хліб, заводи, фабрики, залізниці тощо. До других — цінні папери,
капітали, одяг, меблі тощо. Цей поділ мав велике правове значення і виявлявся
як у способах набуття права на річ (рухоме майно можна було придбати простим
фактичним передаванням, а нерухомість набувалася виключно через письмовий акт
з додержанням особливої процедури), так і в спадкуванні за законом.
Речі також поділялися на родові і придбані, подільні й неподільні,
споживні і неспоживні, замінні й незамінні, тлінні і нетлінні, вилучені з
обороту і не вилучені. Як бачимо, цивільному праву Росії пореформеного періоду
були відомі практично усі основні критерії класифікації речей, що
застосовувалися з часів Риму.
Серед нерухомих речей особливо слід виокремити родове майно.
Воно могло стати чиєюсь власністю або внаслідок успадкування за законом, або в
результаті купівлі у родичів, у яких воно було родовим. Решта майна як
рухомого, так і нерухомого вважалася придбаним, тобто таким, яке могло вільно
відчужуватися власником кому завгодно.
Велика група статей Зводу законів цивільних (статті 568— 1553)
була присвячена зобов’язальному праву.
За законом зобов’язання між особами виникали як за волею
сторін, так і поза їх волею (в силу закону). В останньому випадку виникнення
зобов’язань зумовлювали такі обставини:
а) обов’язок чоловіка надавати утримання дружині
(Т. X, ч. 1 ст. 106);
б) обов’язок батьків надавати своїм неповнолітнім
дітям «їжу, одяг і виховання, добре і чесне, по своєму стану» (Т. X, ч. 1, ст.
172);
в) обов’язок дітей надавати їжу та утримання в
разі бідності і старезності батьків (Т. X, ч. 1, ст. 172).
Передбачалися й інші обставини, що зумовлювали виникнення
зобов’язань. Так, винуватець злочину, крім покарання за злочинне діяння,
засуджувався до сплати потерпілому збитків (Т. X, ч. 1, ст. 644—661, 671, 672,
678).
Правовідносини зобов’язального характеру могли виникнути між
особами не тільки в силу договору, припису закону, внаслідок вчинення злочину,
а й у зв’язку із вчиненням цивільного правопорушення. Так, особа мусила
відповідати за шкоду, заподіяну тваринами, які їй належали: «той, хто буде
цькувати кого-небудь собакою чи іншим звіром, або гнати на нього яку-небудь
тварину або ж іншим чином за допомогою тварини завдасть умисно кому-небудь
шкоду, повинен також винагородити за шкоду чи збитки, що від того сталися» (Т.
X, ч. 1, ст. 656); винний у чиїй-небудь смерті відшкодовував витрати на
лікування та поховання померлого і забезпечував його сім’ю (Т. X, ч. 1, статті
657—660); власники залізниць і пароплавств відшкодовували втрати або збитки
внаслідок чиєї-не-будь смерті або пошкодження здоров’я (Т. X, ч. 1, ст. 683).
Цивільне право регулювало питання припинення зобов’язань.
Останнє припинялося: а) його виконанням, б) заміною зобов’язання іншим, в)
давністю, г) смертю сторони в особистих зобов’язаннях (найму, доручення), д)
закінченням строку і настанням умов, якщо зобов’язання було обумовлене певним
терміном або настанням певної події, є) відмовою кредитора від свого права
вимоги, ж) злиттям суб’єктів права.
Зобов’язання з договорів визначали основний зміст зобов’язального
права. Договором визнавалася свідома і вільна угода двох або більше осіб, що
встановлювала між ними обов’язкове юридичне відношення. Згідно зі Зводом
законів цивільних, предметом договору могли бути або майно, або дії осіб, а
його мета «повинна бути не-противною законам, благочинню та громадському
порядку» (Т. X, ч. 1, ст. 1528). Закон розрізняв укладення договору (тобто
домовленість сторін про предмет договору та всі його умови) і вчинення договору
(тобто надання йому тієї чи іншої форми). Форма ж договору була усною чи
письмовою. Письмова форма договору могла бути, за термінологією закону,
домашньою і нотаріальною. Важливе значення закон приділяв забезпеченню
договорів. Надійними способами їх забезпечення визнавалися: а) завдаток, б)
неустойка, в) поручительство, г) застава.
Цивільне право другої половини XIX ст. знало численні види
договорів. Найважливішими з них були: дарування, купівля-продаж, запродаж,
міна, постачання, позика, наймання майна, особисте наймання, підряд,
доручення, товариство, страхування тощо.
В. Сімейне право. Під сімейним правом у пореформений період
розуміли сукупність правових норм, що регулювали відносини, які виникали із
сімейного союзу. Сім’я ж складалася з подружжя, батьків та дітей. Виходячи з
цього, сімейне право періоду, що розглядається, детально регулювало відносини,
що охоплювали: а) шлюбний союз, б) союз батьків і дітей, в) опіку і піклування.
Шлюбно-сімейні відносини регулювалися в пореформений період
передусім статтями книги першої Зводу законів цивільних, яка мала назву: «Про
права та обов’язки сімейственні» і складалася з 381 статті.
З правового погляду шлюбний союз являв собою угоду між
чоловіком і жінкою про спільне постійне життя, що була виражена в передбаченій
законом формі і мала юридичні наслідки.
Закон передбачав додержання певних умов, за наявності яких
шлюб визнавався дійсним. Однією з найважливіших умов дійсності шлюбу вважалася
вільна і свідома згода на його укладення з боку тих, хто його укладав. Так,
згідно зі ст. 12 Зводу законів цивільних, шлюб не міг бути законно укладеним
«без взаємної, без примушування, згоди з боку осіб, які одружувалися». У
зв’язку з цим вважалися недійсними шлюби таких осіб, як безумні і божевільні,
а також шлюби, укладені з примушуванням і обманом. У названих випадках була
відсутньою найважливіша умова укладення шлюбу— наявність свідомості і
свободної волі тих, хто одружується.
Наступною умовою дійсності шлюбу був установлений законом
вік тих, хто одружується. У Зводі законів цивільних він визначався так: для
чоловіків — 18—80 років, для жінок — 16—80 років (Т. X, ч. 1, ст. З, 4). Тобто
закон забороняв брати шлюб до і після вказаного віку.
Закон передбачав ще одну умову, необхідну для одруження, а
саме: згоду батьків осіб, які брали шлюб, або опікунів чи піклувальників (Т.
X, ч. 1, ст. 6), а для осіб, які перебували на військовій чи цивільній службі —
згода їх начальства. І хоча недотримання цієї умови не тягло за собою
недійсності шлюбу, однак могло викликати невигідні наслідки для тих, хто
укладав шлюб. Закон перелічував ще низку обставин, які обумовлювали недійсність
шлюбу: наявність спорідненості чи свояцтва близьких ступенів, перебування у
шлюбі, попереднє перебування православних у шлюбі тричі, перебування в
духовному сані або чернецтві, різниця у віросповіданні, заборона брати шлюб
цивільним або духовним судом.
Особи християнського віросповідання укладали шлюб у формі
церковного вінчання. Так, «бажаючий укласти шлюб повинен повідомити священика
своєї парафії, письмово або словесно, про ім’я своє, прозвання і чин або стан,
так само і про ім’я, прозвання і стан нареченої» (Т. X, ч. 1, ст. 25). Після
цього священик повинен був зробити трикратне «в три найближчі неділі або інші,
що мають місце між ними святкові дні» оголошення в церкві про наступний шлюб.
Це робилося для того, щоб кожний, хто знав про існування перепон до шлюбу, міг
про це заявити. Перед вінчанням здійснювався так званий «обшук», тобто
посвідчення в особливих книгах («обшукові книги») за підписом тих, хто
одружувався, а також їхніх свідків про відсутність перешкод для укладення
шлюбу і наявність умов, що вимагаються для дійсності останнього. Вінчання вчинювалося
в церкві за особистої присутності тих, хто одружувався, двох або трьох свідків
«відповідно до правил та обрядів православної церкви». Вінчання означало, що
шлюб вважався укладеним, про що робився запис в парафіянську (метричну) книгу
церкви (Т. X, ч. 1, ст. 31).
За своєю правовою природою шлюб був союзом довічним. Тому
його об’єктивне припинення наставало у зв’язку зі смертю одного з подружжя.
Водночас законодавець допускав і розірвання шлюбу (розлучення) за життя
подружжя. Так, згідно зі ст. 45 Зводу законів цивільних, шлюб міг бути
розірваним «тільки формальним духовним судом на прохання одного з подружжя: 1)
в разі доведеного перелюбства одного з подружжя або нездатності його до
шлюбного співжиття; 2) у випадку, коли щодо одного з подружжя винесено вирок
про покарання, пов’язане з позбавленням усіх прав стану; 3) у випадку безвісної
відсутності одного з подружжя».
Якщо розлучене подружжя через деякий час, каючись, просило
поновити їхній колишній шлюбний союз, Синод їм «не відмовляв у своєму на то
зволенні».
Шлюборозлучними справами і в пореформений період відали
церковні органи, керуючись при цьому відповідними правилами, які містилися у
Статуті Духовних Консисторій, ст. 158 якого, зокрема, проголошувала, що
єпархіальному суду підлягали люди світського звання «у справах про припинення
та розірвання шлюбу». Цей Статут, що регламентував також і шлюборозлучний
процес (ст. 229—260), узагальнював правові акти, що діяли до його прийняття, і
духовно-судову практику у шлюборозлучних справах. Статут був грунтовно
переглянутий у 1883 р.
Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки,
визначені в ряді статей різнопланових законодавчих актів пореформеного періоду
(Звід законів цивільних, Закони про стани, Статут торговельного судочинства,
Статут цивільного судочинства, Статут кримінального судочинства, Статут
вексельний, Уложення про покарання кримінальні і виправні). Так, чоловік
сповіщав своїй дружині усі права і переваги свого стану, чину, звання.
«Чоловік, — проголошувала ст. 5 Зводу законів про стани, — вищого стану сповіщає
право цього стану дружині, якщо тільки вона не з осіб, позбавлених за вироком
суду усіх прав стану. Дружина не сповіщає свого стану ні чоловікові, ні дітям;
вона сама зберігає повністю, або з деякими обмеженнями права вищого стану, якщо
вони належали їй до заміжжя за походженням або набуті нею через шлюб».
Серед наслідків шлюбу закон виділяв права й обов’язки подружжя,
поділяючи їх на особисті і майнові. Так, закон приписував дружині «коритися
чоловікові своєму як главі сімейства; бути до нього в любові, повазі і
необмеженій слухняності, йому всіляко догоджати як господарка дому» (Т. X, ч.
І, ст. 107). Одночасно і чоловік повинен був «кохати свою дружину як своє
власне тіло, жити з нею у злагоді, поважати, захищати, пробачувати її вади і
полегшувати її немощі» (Т. X, ч. І, ст. 106). Взаємним обов’язком подружжя був
обов’язок жити разом, для чого суворо заборонялися будь-які акти, «що схиляли
до самовільного розлучення подружжя», і в разі переселення, наймання на службу
або зміни постійного місця проживання чоловіка з іншої причини дружина повинна
слідувати за ним» (Т. X, ч. І, ст. 103).
Шлюб породжував і ряд майнових відносин між подружжям.
Насамперед чоловік повинен був забезпечувати дружину «їжею й утримувати її за
станом і можливістю своєю». Стаття 109 Зводу законів цивільних, що відкривала
компактну групу статей під назвою «Про права на майно», встановлювала, що «шлюб
не тягне спільного володіння майном подружжя; кожний з них може мати і знову
набувати окрему свою власність». Цим майном кожен з подружжя міг розпоряджатися
незалежно один від одного. Вони могли, наприклад, взаємно його дарувати,
купувати, заставляти. Подружжя могло успадковувати майно один одного. При
цьому законом дозволялося передавати у власність одного з подружжя, який
пережив іншого, набуте майно. Родове ж майно — у довічне володіння.
Природним наслідком шлюбу було народження дітей. Між ними і
їхніми батьками виникали відносини, зміст яких визначався законом. Так, закон
розрізняв дітей законних (передусім, народжених у законному шлюбі) і
незаконних (зокрема, народжених поза шлюбом, народжених від перелюбства). На
законодавчому рівні регулювалися особисті і майнові відносини між батьками і
дітьми. Насамперед батькам належала батьківська влада над дітьми «обох статей
й усякого віку» (Т. X, ч. І, ст. 164). Зміст цієї норми полягав у тому, що
батьківська влада над дітьми припинялася тільки зі смертю останніх або
позбавленням прав стану батьків. Для виправлення дітей норовистих і непокірних
батьки могли застосовувати домашні виправні заходи. Якщо ж ці заходи були
безуспішними, то батьки мали право просити у властей ув’язнення непокірних
дітей у тюрму. Згідно зі ст. 167 Зводу законів цивільних, у губерніях Чернігівській
і Полтавській батькам надавалося право відмовитися від дітей за наявності
доведених у суді обставин, зокрема, «якщо діти, забувши страх Божий, зважаться
підняти на батьків руку або штовхнути їх у гніві» (Т. X, ч. І, ст. 167). Поряд
з правами щодо особистості дітей, батьки мали щодо них і обов’язки, передусім
обов’язок дати неповнолітнім дітям «їжу, одяг і виховання, добре і чесне, за
своїм станом», а дочок — «віддати в заміжжя» (Т. X. ч. І, ст. 174).
Що стосується дітей, то їм законодавство передусім суворо
приписувало коритися батьківській владі, виявляти до батьків щиросерду повагу,
слухняність, покірливість і любов, а також служити їм, ставитися до них з
повагою і «зносити батьківські умовляння і виправлення терпляче і без ремства»
(Т. X, ч. І, ст. 177).
Регулюючи майнові відносини між батьками і дітьми, закон
передбачав роздільність їхнього майна. Щодо окремого майна неповнолітніх дітей
батьки були лише законними представниками, а з досягненням повноліття діти
могли управляти і розпоряджатися своїм майном незалежно від батьків. Батьки, за
невеликим винятком, не успадковували після своїх дітей. Але, у свою чергу, і
діти, ставши повнолітніми, не мали права вимагати від батьків виділення частини
з батьківського майна. Однак діти вважалися найближчими спадкоємцями за
законом після своїх батьків.
У реальному житті траплялися випадки, коли особа, не досягнувши
зрілого віку, втрачала батьків або ставала обмежено дієздатною через різні
обставини (безумство, психічна хвороба тощо), отже, її особистість і майно
потребували опіки або піклування. У по-реформений період цим питанням
законодавець приділяв достатню увагу. Питанням опіки і піклування був
присвячений розділ третій першої книги Зводу законів цивільних, що містив 169
статей. Передбачалося встановлення опіки: а) над особами малолітніми і неповнолітніми,
б) безумними і божевільними, в) над глухонімими і німими, г) марнотратами, д)
над майном безвісно відсутніх.
Закон передбачав різні випадки призначення опіки над малолітніми.
Якщо батьки були живі, то опіка мала місце тільки над власним майном
малолітнього. При цьому опікуном вважався батько малолітнього, а в разі його
смерті опіка належала матері. Якщо в живих не було ні батька, ні матері
малолітнього або вони обидва не
могли бути опікунами, тоді опікун призначався відповідною
опікунською установою. Такими були, зокрема, сирітський суд, духовне
начальство, сільський і волосний схід.
Закон покладав на опікуна такі обов’язки: турботу про особистість
малолітнього й управління його майном (Т. X, ч. 1, ст. 262). За виконання
обов’язків опікун одержував відповідне винагородження. Закон вимагав, щоб
опікуну були властиві високі моральні якості. Тому марнотратці, неспроможні
боржники, особи, які мали неприязні стосунки з батьками опікуваного, особи,
обмежені у правах, та інші порочні особи не могли бути опікунами (Т. X, ч. І,
ст. 256).
Припинення опіки могло бути пов’язане зі смертю опікуваного,
відмовою опікуна тощо. Припинялася опіка над малолітнім по досягненні ним 17
років. У цьому разі опіка перетворювалася в піклування. Тепер неповнолітній
міг сам просити призначити йому піклувальника або заміни його. Підопічний також
міг приймати за описом своє майно, управляти ним. При цьому, однак, він повинен
був мати виражену у письмовій формі згоду піклувальника на вчинення угод з
приводу свого майна.
Законодавець детально регулював порядок здійснення опіки над
безумними, божевільними, глухонімими, німими, марнотратцями. Так, перш ніж установити
опіку над безумним чи божевільним (вона призначалася на прохання батьків),
хворих оглядали у лікарському відділенні губернського правління (в присутності
губернатора, віце-губернатора, голови окружного суду). У разі визнання особи
хворою, справа направлялася до Сенату. І тільки з дозволу Сенату над
особистістю і майном безумного чи божевільного встановлювалася опіка, яка
покладалася на найближчих родичів. У разі повного виздоровлення опікуваний і
його майно звільнялися з-під опіки.
Г. Спадкове право. У пореформений період спадковому праву
законодавство приділяло велику увагу. Так, 330 статей тільки Зводу законів
цивільних було присвячено цьому інституту цивільного права. Закон передбачав
успадковування за заповітом і успадковування за законом.
Оскільки між відкриттям спадку (воно наставало зі смертю
спадкодавця) і до його прийняття спадкоємцем (спадкоємцями) міг пройти певний
час (можливо декілька місяців, а то й років), передбачалися заходи охорони
спадкового майна. Такими заходами були: «І) опис маєтку, що залишився після
померлого, опечатування і збереження його до появи спадкоємців, 2) виклик
спадкоємців» (Т. X, ч. І, ст. 1225).
Успадковування за заповітом мало місце за наявності заповіту
(духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення
волі власника щодо його майна на випадок смерті. Для чинності заповіту
вимагалася відповідність його зазначеним у законі умовам. Насамперед заповіт
мав був бути складеним особою «в здоровому розумі і твердій пам’яті» (Т. X, ч. І,
ст. 1016). Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів
безумних, божевільних. Заповідачем також не міг бути самовбивця. Крім того,
заповідачем міг бути тільки той, хто мав за законом «право відчужувати своє
майно» (Т. X, ч. І, ст. 108). Тому визнавався недійсним заповіт, складений
такими особами, як неповнолітні, позбавлені усіх прав стану — після оголошення
їм вироку. Одночасно з переліком умов, яким повинен був відповідати заповідач,
закон визначав і, якщо так можна сказати, якості спадкоємця. Передусім він
мусив бути майново правоздатним. Тому з числа спадкоємців виключалися особи,
позбавлені усіх прав стану, ченці (за винятком випадків заповіту їм предметів і
книг релігійного та наукового змісту).
Предметом заповідного розпорядження було майно власника. Як
уже зазначалося, майно поділялося на набуте і родове. Такий поділ враховувався
спадковим правом. Набутим майном заповідач міг розпорядитися цілком вільно.
Родове майно, за невеликим винятком, заповідатися не могло.
До змісту заповіту ставилася ще одна вимога — не суперечити
законам і моральності.
Спадкове право містило норми, що регулювали порядок складання
заповіту, який за своєю формою мав бути письмовим — домашнім або нотаріальним.
З особливою ретельністю і скрупульозністю закон описував умови, додержання
яких було обов’язковим під час складання домашнього заповіту (тобто складеного
без участі нотаріуса). Так, заповіт треба було писати, як правило, заповідачеві
власноручно на папері будь-якого формату і розміру. Заповіт міг бути написаний
на одному або на кількох аркушах. Поправки, підчистки мали бути засвідчені
заповідачем. Крім нього заповіт повинні були підписати грамотні свідки. За
загальним правилом таких свідків мало бути не менше трьох. При цьому свідками
не могли бути: 1) особи, на чию користь складався заповіт; 2) родичі цих осіб
до четвертого ступеня включно та їхні свояки до третього ступеня — у випадку,
якщо заповіт у будь-якій частині обминав прямих спадкоємців; 3) душоприказник
та опікуни, призначені у заповіті; 4) особи, які самі не мали права
заповідати, крім ченців; 5) особи, які за загальними законами не могли
виступати як свідки в цивільних справах (Т. X, ч. І, ст. 1054).
Якщо з яких-небудь причин заповіт було написано не власноручно
заповідачем, а іншою особою, то заповіт підписувався як заповідачем, так і
переписувачем. А якщо через хвороби або неграмотність заповідач сам не міг
підписати заповіт, то за нього підписувалася інша особа (рукоприкладник), яка
повинна була поставити і свій підпис. Закон не допускав поєднання в одній особі
переписувача, рукоприкладника і свідка (Т. X, ч. 1, ст. 1048).
За нотаріальної форми заповіту духовний заповіт повідомлявся
усно або письмово нотаріусу, який фіксував його у свою актову книгу. Після
прочитання змісту зробленого запису заповідачеві заповіт підписувався останнім
та трьома свідками.
Заповідач міг анулювати заповіт повністю або в частині за
своєю волею і в будь-який час. Передбачався і порядок такої відміни: особливим
актом, складанням нового заповіту, знищенням домашнього заповіту.
Норми спадкового заповіту визначали порядок затвердження
заповіту. Це робилося окружним судом за місцем смерті заповідача або за місцем
знаходження майна померлого. Нотаріальний заповіт затверджувався відзразу. У
випадку наявності домашнього заповіту в суд викликалися свідки, які його
підписали. Суд визначав справжність заповіту, наявність у заповідача права
заповідати, а у спадкоємців — права успадковувати спадок. За позитивного вирішення
про затвердження заповіту на цьому документі робився напис і здійснювалася його
публікація у Сенатських об’явах.
Закон надавав право спадкоємцям за законом подавати до суду
позов про визнання заповіту недійсним.
Успадкування за законом передбачалося у таких випадках: а)
померлий залишив родове майно; б) спадкодавець не залишив заповіту щодо
набутого майна; в) залишений померлим заповіт визнавався судом недійсним; г)
власник позбавлявся усіх прав стану; д) чернець не розпорядився своїм майном
до свого постригу в ченці; є) безвісно відсутній не зробив заповідального
розпорядження.
До успадкування за законом призов родичів спадкодавця відбувався
в порядку близькості спорідненості. Насамперед успадковували родичі прямої
спадкової лінії. Це були діти спадкодавця. За відсутності у спадкодавця родичів
прямої спадкової лінії до успадковування за законом залучалися родичі бокових
ліній. До першої бокової лінії входили брати і сестри спадкодавця та їхні діти,
а до другої — дядьки та тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей
не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездітними, батьки
одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права
розпоряджатися на свій розсуд (Т. X, ч. І, ст. 1141).
Що стосується овдовілого подружжя, то воно одержувало так
звану «указну частину» спадку у вигляді 1/7 нерухомого і 1/4 рухомого
спадкового майна. Стаття 1157 Зводу законів цивільних передбачала особливий
порядок успадкування після смерті одного з подружжя у Чернігівській та
Полтавській губерніях.
Затвердження в правах успадкування за законом здійснював
окружний суд за загальним правилом не раніше, ніж через шість місяців після
публікації оголошення про виклик спадкоємців. Підставою для винесення рішення
з цього питання було надання спадкоємцем документальних доказів його
спорідненості з померлим.
Норми спадкового права визначали частку так званого виморочного
майна. Воно мало місце тоді, коли після смерті власника «не залишиться зовсім
спадкоємців або хоча й залишаться, але ніхто з них не з’явиться протягом 10
років з часу останньої публікації у відомостях виклику про з’явлення для
одержання спадку або якщо з тих, хто з’явився, ніхто не зможе довести свого
права» (Т. X, ч. І, ст. 1162). Виморочне майно, як правило, надходило в державну
скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим установам і організаціям,
де померлий служив і числився. Так, згідно зі ст. 1168 Зводу законів цивільних
«виморочне майно, що залишилося після членів університетів і чиновників
навчального закладу, обертається на користь тих навчальних закладів, при яких
перебували померлі».
Д. Фабрично-трудове право. У пореформеній Російській імперії
розвиток промисловості і зростання робочого руху, що загрожував революційним
вибухом, зумовили прийняття низки законодавчих актів, що поклали початок
формуванню фабрично-трудового права. Одним з перших актів у цій галузі права
було «Положення про гірничозаводське населення казенних гірничих заводів
відомства міністерства фінансів» від 8 березня 1861 р. Згідно з положенням,
на казенні підприємства робітники бралися на роботу «не інакше, як за наймом і
добровільними умовами».
31 березня 1861 р. були затверджені тимчасові «Правила про
наймання робітників». Цим правовим актом приписувалося платити робітникам при
каліцтві подвійну плату за увесь строк найму, а у випадку захворювання
робітників казенних, громадських та гірничих заводів їх належало відправляти
до найближчих лікарень. Положення від 31 березня 1861 р. зобов’язувало
підприємства, що мали понад 1000 робітників, влаштовувати за свій рахунок лазарети
на 40 осіб.
1 квітня 1863 р. були затверджені як закон Тимчасові правила
для наймання сільських робітників і службовців, що передбачували розрахункові
книжки, стягнення за псування ввіреного робітникові майна, за самовільну
відлучку, нерадіння.
«Височайшим велінням», прийнятим у серпні 1866 р. у зв’язку
з епідемією холери, хазяї фабрик і заводів зобов’язувалися будувати лікарні з
розрахунку одне ліжко на 100 робітників з безплатним лікуванням. Скільки-небудь
широкого застосування це «веління» не дістало.
Криза перевиробництва, що розпочалася в Російській імперії
взимку 1880—1881 pp., значно погіршила умови життя робітників, зробивши його
злиденним. У цьому зв’язку протест робітників виявився у страйковій боротьбі
небаченого розмаху і примусив уряд зайнятися робітничим питанням впритул, що
відбилося в роботі над створенням фабрично-трудових законів. На початку 1882 р.
чотири міністри; внутрішніх справ, фінансів, юстиції та народної просвіти
подали проект закону, який і був затверджений імператором 1 червня 1882 р. Цей
перший з прийнятих у подальшому фабрично-трудових законів називався так: «Про
малолітніх, працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах».
Названий закон містив такі положення: 1) діти обох статей,
які не досягли 12-річного віку, до роботи не допускалися; 2) підлітки у віці
від 12 до 15 років не могли працювати понад 8 год. на добу, не включаючи часу,
необхідного на сніданок, обід, вечерю, відвідування школи та відпочинок, і
тільки між 5 годинами ранку і 21 годиною; 3) заборонялася праця дітей від 12
до 15 років «у неділю і високоурочисті дні»; 4) на виробництвах, «які за своїми
властивостями є шкідливими» і виснажливими, праця неповнолітніх до 15 років
взагалі не допускалася; 5) власники підприємств зобов’язувалися надавати малолітнім
можливість відвідувати школу; 6) для нагляду «за виконанням постанов про
роботу і навчання малолітніх» засновувалася особлива фабрична інспекція.
Губернії, в яких була фабрично-заводська промисловість, об’єднувалися у
фабричні округи. У кожному з цих округів призначався інспектор. Фабричні інспектори
підпорядковувалися головному фабричному інспектору при Департаменті торгівлі і
мануфактури.
Оскільки багато які з положень закону від 1 червня 1882 р.
були неясними і невизначеними, то 26 лютого 1885 р. були опубліковані правила
для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспекції, покликані роз’яснити
зміст названого закону. Однак правила для фабрикантів і інструкція чинам
фабричної інспекції не відрізнялися від закону ні ясністю, ні визначеністю і
були такими ж суперечливими, як і сам закон від 1 червня 1882 р. І все ж,
незважаючи на істотні недоліки названих правових актів, їх практичне значення
полягало в тому, що питома вага дитячої праці у виробництві знизилася.
Суттєво вплинув на подальший розвиток фабричного законодавства
Морозівський страйк 1885 p., який показав уряду, що страйковий рух набував
надзвичайно гострих і небезпечних для існуючого ладу форм. З червня 1885 р. був
затверджений закон «Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на
фабриках, заводах і мануфактурах». Закон містив усього дві статті такого
змісту: 1) «Заборонити у вигляді досліду на три роки, починаючи з 1 жовтня 1885
р., для жінок і підлітків, які не досягли 17 років, нічні роботи на бавовняних,
полотняних, і вовняних фабриках, надавши міністерству фінансів, за взаємним
погодженням з міністром внутрішніх справ, можливість поширити цей захід і на
інші промислові заклади з попередженням про те фабрикантів до строку звичайного
найму робітників» і 2) «Надати міністру фінансів, за погодженням з міністром
внутрішніх справ, можливість піддати питання про нічну працю підлітків і жінок
всебічному опрацюванню не пізніше встановленого у попередній статті трирічного
строку».
У міру розвитку капіталізму дедалі більше потребували правового
регулювання питання заробітної плати, штрафів робітників (як способу зниження
їхньої заробітної плати і способу покарання), їхніх житлових умов. Адже оплата
тяжкої праці робітників у перші десятиріччя після «великих реформ» була
дріб’язковою, істотну частину (до половини) і без того жалюгідного заробітку
хазяїн відбирав у робітника у вигляді штрафів, а пекельна праця за нікчемну
оплату не давала можливості робітникам забезпечувати собі хоча б елементарне
людське існування. Ось чому 3 червня 1886 р. були затверджені «Правила про
наймання робітників на фабрики, заводи і мануфактури» і «Особливі правила про
взаємні стосунки фабрикантів і робітників». Цими нормативними актами передусім
передбачалося:
укладення договору найму із записом його умов у
розрахунковій книжці, яка мала видаватися кожному робітникові не пізніше семи
днів після допуску до роботи;
обмеження розмірів штрафів і надходження їх в особливий
штрафний капітал для видачі допомоги робітникам;
відрахування із заробітку за нормою, затвердженою фабричною
інспекцією, яка отримувала право затверджувати правила внутрішнього розпорядку
на підприємствах, що підлягали її контролю;
заборонити розплачуватися з робітниками купонами, умовними
знаками, хлібом, товаром та іншими предметами замість грошей;
заборонити стягувати відсотки на кошти, що видавалися
робітникам з наступним поверненням, і винагородження за поручительство за
їхніми грошовими зобов’язаннями;
заборонити стягувати з робітників плату за лікарську
допомогу, за освітлення майстерень і за користування знаряддями виробництва.
Хоча багато в чому Правила від 3 червня 1886 р. були декларативними,
однак їх прийняття забезпечувало певний заслін невтримній експлуатації
робітників. Знижувала ефективність названих Правил значна розтягнутість їх
введення на території Російської імперії. Так, з 1 жовтня 1886 р. Правила від 3
червня 1886 р. поширювалися тільки на Петербурзьку, Московську і Володимирську
губернії, у 1891—1894 — ще на 15 губерній і тільки у 1899 р. — на райони
гірничої промисловості.
У 80—90-ті роки XIX ст. у період здійснення контрреформ
права трудящих, закріплені у фабрично-трудовому законодавстві були помітно
урізані. Так, 24 квітня 1890 р. Державна рада прийняла постанову про зміни і
доповнення відповідних статей законів від 1 червня 1882 р. і від 3 червня 1885
р. Ця постанова замінила собою обидва названі закони, об’єднавши їх в один
законодавчий акт і замінивши колишні норми в найсуттєвіших пунктах. Була,
зокрема, розширена сфера застосування праці малолітніх шляхом дозволу роботи
малолітніх (до 12 років) до 6 год. і нічної роботи дітей (12-—15 років) до 9
год. у тих випадках, коли за родом виробництва це «буде визнано корисним».
Нова могутня хвиля робітничого руху у 90-х роках XIX ст.
примусила царський уряд знову звернутися до фабрично-трудового законодавства.
На цей раз був прийнятий закон від 2 червня
р. «Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах
фабрично-заводської промисловості», який набув чинності з листопада
р. Закон обмежував тривалість робочого дня у фабричній і
гірничій промисловості 11,5 годинами, а ремісників і робітників військового
відомства — 10 годинами і встановлював обов’язковий недільний і святковий
відпочинок.
Праця малолітніх (до 12 років) була заборонена. Понадурочний
час обмежувався 120 годинами на рік (це положення, однак, мало застереження).
Водночас циркуляром міністерства внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. були
посилені покарання за самовільне залишення роботи до закінчення строку найму і
за страйки. В цілому подібно до попередніх законів закон від 2 червня 1897 р.
погано дотримувався через відсутність надійного апарату фабричної інспекції.
Він не привів до істотних змін умов життя і праці промислового пролетаріату,
«вимоги робітників не справдилися, а скоріше, навпаки, зросли». І все ж сам
факт появи фабричних законів «у самодержавній країні свідчив про певні успіхи
робітничого руху».
Е. Кримінальне право. Проведення у царській Росії судової
реформи 1864 p., яка ставила одним із завдань відокремлення судової влади від
поліцейських установ, поєднувалося із введенням інституту мирових суддів. Це
нововведення мало, безумовно, прогресивний характер, оскільки вилучало з
відання поліції, з її адміністративним свавіллям велику кількість справ за
незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. Однак
таке нововведення вимагало реформування кримінального законодавства, передусім
Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (видання 1857 p.).
Реформування кримінального законодавства царської Росії на даному
етапі виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про
покарання, що накладаються мировими суддями. Цей Статут являв собою
кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з Уложення 1845
р. (всього було вилучено 652 статті) про незначні злочини і проступки. Таким
чином, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. було суттєво
реформовано і в редакції 1866 р. містило 1711 статей (проти 2224 статей
Уложення 1845 р.)-
Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, був
буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за формою і змістом від феодального
Уложення про покарання, а тим більше від поліцейських статутів.
Він складався з 13 глав, що містили 181 статтю. Перша глава
— Положення загальні — фактично виконувала роль Загальної частини Статуту. Тут
містилися загальні положення, тобто норми, що застосовувалися до будь-якого з
проступків, описаних у наступних главах. Ці глави утворювали, по суті, Особливу
частину і містили норми, що передбачали відповідальність за проступки проти порядку
управління (гл. 2), проти благочинності, порядку і спокою (гл. 3), проти
громадського благоустрою (гл. 4), про порушення Статуту про паспорти (гл. 5),
про порушення статутів будівельного і шляхів сполучення (гл. 6), про порушення
Статуту пожежного (гл. 7), про порушення Статуту поштового і телеграфного (гл.
8), про проступки проти народного здоров’я (гл. 9), про проступки проти
особистої безпеки (гл. 10), про зневажання честі, погрози і насилля (гл. 11),
про проступки проти прав сімейних (гл. 12), про проступки проти чужої власності
(гл. 13).
У статті першій установлювалось, що за проступки, передбачені
цим Статутом мирові судді визначають такі покарання: 1) догана, зауваження і
вплив; 2) грошове стягнення не вище 300 крб.; 3) арешт не більше трьох місяців
і 4) ув’язнення в тюрмі не більше одного року.
Незважаючи на всі відомі недоліки (недостатній розвиток Загальної
частини, наявність відсильних і бланкетних норм, не досить чіткий опис окремих
проступків, особливо тих, що порушують інші статути) Статут на той
конкретно-історичний період був досить досконалим нормативним актом з погляду
його змісту і рівня законодавчої техніки. Він передбачав відповідальність лише
за ті проступки, перелік яких містився у Статуті; відповідальність наставала
лише за наявності вини особи. Застосування покарань за Статутом базувалося на
принципі індивідуалізації відповідальності, коли враховувались обставини, що
«зменшують» або «збільшують» вину підсудного (ст. 13, 14). Передбачалася також можливість
звільнення від покарання. Друге видання Статуту з’явилося у 1883 p., третє — у
1885 р.
Система кримінального права пореформеного періоду будувалася
на основі Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1866 р. У
цій редакції Уложення стало значно коротшим (1711 статей). Уложення
враховувало низку гуманних ідей, раніше відбитих у законодавстві. Так, у 1863
р. були скасовані тілесні покарання — накладання клейма (тавра) і штемпельних
знаків. Ці новели увійшли і в нову редакцію Уложення, проте зберігалося застосування
такого заходу, як биття батогом, хоча і порівняно рідко (переважно стосовно
селян за вироками волосних судів). Пізніше, у 1885 p., з’явилася наступна
редакція Уложення про покарання кримінальні і виправні, яка містила ширше коло
актів: закони про образу государя (1882 р.), про вибухові речовини (1884 р.),
про зміну паспортного статуту (1885 р.), про робочих і сільськогосподарських
працівників. Уложення в редакції 1885 р. відрізнялося від попереднього (1866
р.) новими складами державних злочинів, поява яких була пов’язана з розвитком
революційного руху в Росії, розширенням відповідальності за страйки. Була,
наприклад, установлена відповідальність за розповсюдження творів, які
закликали до повстання проти верховної влади серед війська. Зазначені зміни в
законодавстві, без сумніву, мали репресивний характер, були спрямовані на
придушення революційного руху.
Поряд з кримінальними законами загального характеру
(Уло-женням про покарання кримінальні і виправні і Статутом про покарання, що
накладаються мировими суддями) у пореформений період діяли окремі закони, що
містили у собі норми, які встановлювали кримінальну відповідальність. До них
належали Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут
(1886 p.). Ці закони встановлювали спеціальні правила про кримінальну відповідальність,
мали репресивний характер, цілком відповідали поміщицько-кріпосній суті
царського самодержавства, посилювали і розширяли заходи кримінально-правової
репресії. Наприклад, Військовий статут, що застосовувався військово-польовими
судами, формально був призначений для військовослужбовців, але насправді
широко застосовувався і до цивільних осіб, якщо вони вчинили злочин у
військовий час.
Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885
р.зберегло структурний поділ на Загальну й Особливу частини. У першому розділі
«Про злочини, проступки та покарання взагалі», який виконував функції Загальної
частини, в ст. 1 вказувалося, що злочином чи проступком вважається як саме
протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання законом
приписано. Отже, під злочином розуміли конкретний акт поведінки людини у
формі дії або бездіяльності, а не її думки й умонастрій. Таке визначення
злочину, однак, не виключало можливості застосування закону за аналогією (ст.
151), яка в той же час мала суттєві обмеження. Обмеження застосування
кримінального закону за аналогією передбачалося і в нормах Статуту
кримінального судочинства — ст, 771. Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності
за Уложенням була наявність вини в дії чи в бездіяльності особи. Злочини і
проступки залежно від форми вини поділялися на умисні та неумисні.
В умисних розрізняли два ступені: а) коли протизаконне діяння
вчинене внаслідок раніш задуманого наміру і б) коли воно вчинене за раптовим
імпульсом, без заздалегідь задуманого наміру. Цей поділ умисної вини
враховувався під час визначення покарання (ст. 105). Поділ умисної вини на види
був відображений і в низці норм Особливої частини Уложення. Причому за діяння,
вчинені із заздалегідь задуманим наміром (наприклад умисне вбивство) передбачалося
суворіше покарання. Устанавлювалася також правило (ст. 5), що не вважається
злочином чи проступком і не передбачає кримінального покарання зло, скоєне без
умислу чи через необережність, тобто за відсутності вини.
У Загальній частині містилися і норми, які регулюють питання
відповідальності за підготування до злочину і замах на нього, надавалося
визначення цих понять (ст. 8, 9). Тут же стадією вчинення злочину визнавалось
виявлення умислу, під яким розуміли виражений усно або письмово, або ж іншою
будь-якою дією намір учинити злочин. При цьому подібні дії визнавались ознакою
умислу (ст. б, 7). Закон не тільки визнавав виявлення умислу стадією вчинення
злочину, а й передбачав у деяких випадках можливість застосування за
відповідні дії покарання. При цьому міра відповідальності залежала від виду
навмисних злочинів (ст. 111). Однак не досить чітке вирішення цього питання в
Уложенні давало можливість становим судам царської Росії нерідко довільно
вирішувати питання про кримінальну відповідальність за виявлення умислу.
Визначалися в Уложенні також і питання про кримінальну
відповідальність за співучасть у злочині. Розрізняли такі форми співучасті: без
попередньої згоди (змови) і з попередньою згодою. У співучасті без попередньої
згоди визначалися головні винуватці (особи, котрі керували діями інших осіб,
які вчинили злочин, або безпосередньо своїми діями вчинили цей злочин) і
учасники (особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні
злочину або усували перешкоди). У злочинах, що вчинялися за попередньою
змовою, вирізнялися звідники, співучасники, підмовники (або підбурювачі) і
посібники. Визначалися й особи, причетні до злочину. Ними визнавалися особи,
які потурали вчиненню злочину або приховували його, а також і ті, які не
доповіли владі про злочин, хоча могли це зробити. Уложення досить детально
регламентувало питання призначення покарання співучасників злочину залежно
від форми співучасті і ступеня участі у злочині, а також осіб, причетних до
злочину (ст. 117—128).
Згідно з Уложенням (ст. 90) особи, які вчинили злочини і проступки,
передбачені законом, підлягають покаранню на підставі постанов закону. При
цьому не підлягали кримінальній відповідальності діяння, невинні: вчинення
злочину малолітніми, тобто коли підсудний не мав можливості сповна оцінювати
наслідки вчинюва-
ного ним діяння; неосудність (божевілля) і припадки хвороби,
які призводять до несамовитості або вчинені у нестямі; помилка випадкова або
внаслідок обману; діяння, вчинені внаслідок примушування непоборної сили у
стані необхідної оборони. Не підлягали кримінальній відповідальності діти
віком до семи років, покаранню — підлітки до 17-ти років, наприклад, смертна
кара замінювалася на тюрму від восьми до дванадцяти років та ін., частково
пом’якшув
