§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття (друга половина...

§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття (друга половина XIX ст.) :: vuzlib.su

314
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної Буковини і
Закарпаття (друга половина XIX ст.)

.

§ 4. Суспільно-політичний лад і право Галичини, Північної
Буковини і Закарпаття (друга половина XIX ст.)

Перетворення Австрії в Австро-Угорську монархію. Після
революції 1848 р. на західноукраїнських землях утвер­джується капіталістичний
спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з
боку ав­стрійської бюрократії, польських, румунських та угорсь­ких поміщиків.

Після невдалих війн 1859 і 1866 pp. багатонаціональна
Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох
держав — Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та
іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга
— з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям — Транслейтанією. Це
поясню­валося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці
Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійсь­кий уряд мав на меті
усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних
конституційних прав він намагався пом’якшити австро-угорські суперечності за
рахунок спільного гно­блення інших народів, зокрема слов’янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й
угорсь­ка. З 52 млн мешканців монархії близько ЗО млн становили слов’я­ни,
причому частка австрійців у Цислейтанії дорівнювала лише 35,78%, а угорців у
Транслейтанії — 45% загальної чисельності на­селення. У подальшому вся політика
буржуазії двох великодержа­вних націй будувалася на спільному гнобленні
багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів
та ін. У зв’язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія
перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну
державу з великими пережитками абсолютизму.

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призво­дили
до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль
якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у
конкуренції з австрійською буржуазією. Остання, використовуючи своє панівне
становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха
(австрійський імператор був одночасно й угорським королем), вла­да якого
формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії — рейхсратом, в
Угорщині — Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси,
проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три
спіль­ні міністерства — іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у
відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об’єднана комісія, яка мала
дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало
предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики
австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 — від верхніх і
по 40 — від нижніх палат) до особливої представницької установи — так звані
Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у
Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголо­шувався
священним, недоторканним, самовільно призначав і змі­щував прем’єр-міністра,
міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював
верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав
міжнародні дого­вори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали
виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди
намагалися використати вельми широкі прерогативи імпе­ратора у боротьбі проти
визвольного руху пригноблених національ­ностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних орга­нів,
кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися
своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята
груднева конституція 1867 р., в Угорщи­ні — поновлена угорська квітнева
конституція 1848 р.

Австрійська конституція складалася з п’яти «конституційних
законів від 21 грудня 1867 p.: Конституційний закон, що змінив за­кон про
імперське представництво від 26 грудня 1861 p.; Конститу­ційний закон про
загальні права громадян для королівств і облас­тей, представлених у рейхсраті;
Конституційний закон про засну­вання імперського суду; Конституційний закон про
судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади. Внутрішній
устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально
вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування
землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні
в Угорщині про загальне ви­борче право не було й мови.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати
панів і палати представників. До першої палати входили потомствені представники
великих дворянських родів, які володіли знач­ним майном, а також вище
духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно.
Кількісний склад цієї па­лати не повинен був перевищувати 170 членів, але
насправді їх бу­ло більше. Українців — членів цієї палати було лише четверо, по­ляків
— 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавали­ся. Так, прем’єр-міністр.
Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від
двох віденських міль­йонерів — Гутнера і Маутнера — хабарі по півмільйона крон
з ко­жного за призначення їх членами палати панства.

Друга палата австрійського парламенту — палата представ­ників
— до реформи 1873 р. обиралася не шляхом прямих виборів, а 14-ма крайовими
сеймами: Буковини, Галичини, Далмації, Ти-роля, Чехії та ін. Введена у 1873 р.
куріальна система виборів усу­нула місцеві сейми від участі у формуванні австрійського
парла­менту. Процедура виборів надавала уряду можливість заздалегідь
забезпечувати місця у парламенті покірними депутатами. Така ор­ганізація
виборів в Австрії, що діяла до 1896 р., не допускала біль­шість населення, у
тому числі весь робітничий клас, трудове селян­ство і значну частину
інтелігенції, до участі у політичному житті країни, хоча австрійський парламент
офіційно включав виборців від чотирьох курій: великих землевласників,
торговельно-промис­лових палат, загальноміської і сільської курії. У 1896 р.
була ство­рена п’ята курія, так звана загальна. Кількість виборців збільшила­ся
від 1,7 млн до 5 млн. Реакційність цієї виборчої системи була очевидною. Досить
сказати, що кожні 64 великі поміщики обирали до парламенту одного депутата,
тоді як по п’ятій курії один депу­тат припадав на 69 697 виборців. Жінки і
військовослужбовці взага­лі не користувалися виборчими правами.

Право австрійського рейхсрату й угорських Державних зборів
були вельми обмеженими, вони являли собою, по суті, «говориль­ню», а не
працюючу установу. За монархом збереглося право в останній інстанції
затверджувати або відхиляти закони, прийняті парламентом. Він мав право
видавати урядові акти у перерві між сесіями парламенту, яким широко
користувався. Йому також нале­жало право розпуску парламенту з призначенням
нових виборів. Уряд був відповідальним перед монархом, а не перед парламентом і
тому проводив політику, бажану для нього.

Поряд з міністрами, у віданні яких були окремі галузі управ­ління,
в Австрії існували так звані міністри без портфеля, або кра­йові міністри, які
представляли землі у центральному управлінні. З 1871 р. була заснована посада
крайового міністра і для Галичини, на яку призначалися тільки польські магнати,
котрі вороже стави­лися до українського народу.

Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особис­тості,
свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні
закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й
управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької
буржуазії і поміщи­ків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів
було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини захо­дом, що не усував
переваг феодальних елементів у державному управлінні.

Зміни у суспільному ладі. Колоніальна політика, яку прово­див
австрійський уряд, гальмувала економічний розвиток західно­українських земель.
Залишаючись і надалі ринком для виробів авс­трійської промисловості,
західноукраїнські землі були водночас джерелом промислової і
сільськогосподарської сировини. Фабрична промисловість тут тільки зароджувалася
і була представлена голов­ним чином дрібними підприємствами. Вони становили у
краї 96,5%. І все ж таки капіталістичні відносини прокладали собі шлях. 31858
р. почалося будівництво першої в Галичині залізниці. У листопаді 1861 р. на цій
магістралі було відкрито рух. Львів був з’єднаний із столицею Австро-Угорщини —
Віднем, а через Краків і Відень — з Централь­ною і Західною Європою. Пізніше, у
1866—1871 pp., були побудовані залізниці, що з’єднали Львів з Росією і
Румунією.

Експлуатація природних багатств краю провадилася коло­нізаторами
хижацьким способом. Про це яскраво свідчить стан ви­добування нафти. Вона
видобувалася і вивозилася переважно як сирий продукт. її переробляли в
центральних районах Австрії.

Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі
Австро-Угорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітни­ків краю,
насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж
у самій Австрії.

Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських
землях існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював
14—16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Селянство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно
малоземельним, унаслідок чого більшість селян змушена була йти в кабалу до
експлуататорів. Поряд з капіталістичними формами у західноукраїнському селі
зберігалися відробітки. Хоча кріпосне право формально було скасовано ще у 1848
p., однак упродовж до­сить тривалого часу залишки кріпосницької системи
накладали свій відбиток на економіку західноукраїнського села. Збереження в
руках поміщиків великої кількості землі за гострого малоземелля селян надало
поміщикам можливість зберегти протягом понад пів­століття після аграрної
реформи напівкріпосницькі відносини. Однак система відробітків у поміщицьких
господарствах не могла зберіга­тися довго. Все більшого розвитку набуває
буржуазна система віль­ного найму, з’являються сільськогосподарські робітники.

Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбува­лося
подальше обезземелювання селян. Понад 42% усіх селянських господарств були
нерентабельними і не мали можливості прогоду­вати своїх власників. Зменшувалася
група середняцьких господарів і виділялася заможна верхівка. Концентрації землі
у своїх руках багаті досягли за рахунок селянських господарств, які розорялися,
а також скуповуючи землі у поміщиків.

Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїн­ських
земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої
промисловості, призвело до появи надлишку робочих.рук і викликало масову
еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні і безземельні селяни залишали
рідні місця і в пошуках роботи виїз­дили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та
інших країн, де їх не­рідко чекали ще суворіші випробування. За даними
офіційної Авст­рійської статистики, за два останні десятиріччя XIX ст. тільки з
Га­личини емігрувало близько 850 тис. осіб, переважно українців.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням на­ціональним.
Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. За даними 1900
p., читати і писати українською мо­вою могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок.
Усі заходи австрійського уряду, польських, румунських і угорських поміщиків
були спрямо­вані на те, щоб утримувати народні маси Галичини, Буковини і За­карпаття
в темноті і безправ’ї. Реакційна політика полонізації, ру­мунізації і
мад’яризації західноукраїнського населення усувала щонайменші можливості для
розвитку української культури.

Хоча у другій половині XIX ст. панівним класом на західноук­раїнських
землях залишалися поміщики, які продовжували посіда­ти ключові позиції у
державному апараті, розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.

Одночасно з іноземною в Галичині, Буковині і в Закарпатті
виникла й українська буржуазія, хоча її частка в промисловості була порівняно
невелика. Серед української буржуазії помітне міс­це посідали представники
українського чиновництва, у тому числі керівники українських політичних партій.
Але найчисленнішою в економічному відношенні групою української буржуазії було
замо­жне селянство.

Унаслідок розвитку капіталізму на західноукраїнських зем­лях
формувався новий суспільний клас — промисловий пролета­ріат. Основними джерелами
його поповнення були безземельні се­ляни і розорені ремісники, які шукали
засобів існування в містах. Великих фабричних підприємств було мало, це
обумовило нечис­ленність фабричних робітників. Значна частина робітників була
за­йнята у гірничій і нафтовій промисловості, але основну масу проле­таріату
становили робітники дрібних і ремісничих підприємств, не­рідко пов’язані із
землеробством. Поряд із зростанням багатства нечисленного гурту підприємців
погіршувалося становище робітни­чого класу, міської бідноти.

З 70-х років у Галичині, Буковині та Закарпатті посилювався
робітничий рух. Українські народні маси єдиним фронтом з польсь­кими,
румунськими й угорськими робітниками та селянами висту­пали проти гноблення
австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр та угорських
магнатів.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес
диференціації селянства, що свідчило про подальший розвиток капіталістичних
відносин на селі. Трудове селянство терпіло без­просвітну нужду, а сільське господарство
внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік
деградувало. Безземельні і малоземельні селяни були змушені орендувати зем­лю
за дуже високу плату або за відробітки на поміщиків.

Для організації і об’єднання дрібного селянства у 1890 р.
вели­кий українських мислитель Іван Франко та відомий громадський діяч Михайло
Павлик заснували українську радикальну партію, що поширювала свою діяльність
також на Буковину і частково на Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми
були ліквіда­ція феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод і рівно­сті
всіх перед законом. «Основний закон, — казав І Франко на загальноміських зборах
мешканців Львова, — обіцяє рівність усіх громадян перед законом. Але той же
закон, перед яким вони повин­ні бути рівними, сам встановлює нерівність. Чинне
цивільне і част­ково кримінальне право засновані на соціальному ладі, який
особи­сте значення людини збільшує пропорційно капіталу, котрий вона має.
Звідси, чим багатша людина, тим більше вона варта, а людина без капіталу є
нуль».

Державний лад. Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ
на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, бу­ли ще
судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райо­ни, податкові
райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині бу­ло
засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління,
очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і
губернськими управліннями поля­гала в тому, що в останніх зберігався якийсь
елемент колегіальнос­ті. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним
главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були ви­значені
імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції наміс­ництва належало
підтримання буржуазно-поміщицького правопо­рядку, поліцейський нагляд, питання
просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства,
будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у
своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтри­манням спокою,
порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо.
Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами
визначався «вплив» намісника на справи, -що підлягали віданню міністерств
фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи
міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф
А. Голуховський, останнім — австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими маг­натами,
які вороже ставилися до українського населення краю.

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник
граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університе­ту
Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю
пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовід­даний проступок вразив широкі
маси населення, став відомим да­леко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова ди­рекція
(створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяль­ність останньої
спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були
проголошені рівними, відкриття навчаль­ного закладу з українською мовою
навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток
української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася
систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку
української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх
школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в
школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до
1887 р. існувала тільки одна укра­їнська гімназія (у Львові), і лише після
тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у
Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і
німецькою професурою. Доступ до професури пред­ставникам української
інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від револю­ційної
демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний пре­дставник українського
народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському
університеті. В останньому не­рідко траплялися криваві зіткнення між польською
націоналістич­ною молоддю і студентами-українцями.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісни­цтвом,
знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких
елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася
політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді
і в ад­міністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очо­лювані
радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій
половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту наміс­ництва.
Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління,
поліції і жандармерії, призначав службов­ців, організовував вибори до
рейхсрату, сейм та повітові ради, кло­потав перед імператором про надання пільг
для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у
вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація гали­цького
намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об’єднували споріднені
департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках
для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у
разі зміни чин­них і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення
штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті ав­стрійського
громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначали­ся
із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійсню­вали в Галичині
національно-колоніальну політику Австро-Угорсь-кої монархії. На підставі тих
самих соціально-політичних і націо­нальних принципів формувався і весь апарат
намісництва.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували
місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони
призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх
справ. Компетенція повітових старост визна­чалася розпорядженням 1853 p., яке
було чинним майже до розпа­ду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різ­них
господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала
жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на
території повіту. Будучи виконавчою ін­станцією вищих державних установ,
причому не тільки суто ад­міністративних, а й фінансових, військових,
торговельних тощо, по­вітові старости здійснювали функції нагляду за
товариствами, об’єд­наннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже,
ста­ростати були створені як місцеві органи управління, наділені вели­кою
владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого
проти австрійського владарювання і па­нування поміщиків та капіталістів.
Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані
повітовим старо­стам бургомістри і війти.

На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі
Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся терито­рія Угорщини
поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі
складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Берез-ської, Угочанської і
Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за
допомогою адміністративно-судо­вого апарату тримали населення в покорі, збирали
податки та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їх автоно­мія
здійснювалася через сільські представництва, постійними вико­навчими органами
яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління
підпорядковувалося безпосередньо начальни­ку комітатського управління, яке мало
досить широкі повнова­ження.

Поряд з урядовими органами адміністративного управління в
Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування.
Антидемократичний принцип австрійського само­врядування полягав у розчленуванні
завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський
імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною
створив галицький і буковинський крайові сейми. Ви­бори до сейму мали чітко
виражений класовий характер, були не­рівними. Положення про вибори
забезпечувало в галицькому і бу­ковинському сеймах повну перевагу буржуазії і
поміщиків. До його складу за посадою входили так звані вірилісти — митрополити,
єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на чоти­ри курії, з
яких кожна окремо обирала депутатів до сейму на строк б років.

До першої курії входили великі землевласники-поміщики. Друга
курія складалася з представників великої торговельно-про­мислової буржуазії. До
третьої курії входила міська буржуазія ве­ликих міст, а також чиновники і
представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін). Якщо перші три курії
обирали своїх депу­татів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської
курії, були двоступеневими: на 500 так званих провиборців обирався один упо­вноважений,
який мав право безпосереднього голосування. Однак через дію майнового цензу не
всі селяни входили до четвертої ку­рії, багато хто був позбавлений виборчого
права. Помилково дума­ти, що сільська курія могла обирати депутатів-селян.
Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків,
буржуазії і сільського духовенства.

Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим
цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можли­вості для
зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.

У національному відношенні більшість членів галицького кра­йового
сейму становили поляки, а в буковинському — румуни. Представництво українців
становило в середньому 10% депутатів.

Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його за­сіданнях
передавалося до рук найважливішого крайового чиновни­ка — крайового маршалка
або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму
призначався, як прави­ло, з числа польських магнатів, його заступником був
звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинсь­кий сейм
очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні
митрополити. Вся діяльність сейму під­порядковувалася центральній владі. Він
був частиною колоніально­го апарату Австро-Угорщини. Його постанови хоча й мали
харак­тер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в
обов’язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і
розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо
контролював у Галичині намісник і в Буковині — крайовий президент. Вони самі
або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий
нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення
яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд
за повітовими, міськими і сільсь­кими органами самоврядування здійснював
крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет
створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): шести членів (на
Буковині — 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до
складу комітету входили польські поміщики і пред­ставники великої польської
буржуазії, як «поступка» обирався один українець.

Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядало­ся
як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р. було ухвалено
загальнодержавний закон про місцеве самовряду­вання, і на його підставі у 1866
р. опублікований галицький крайо­вий закон про громади (гміни). Цим
створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону
1866 р. заснову­валися повітові громади, які територіально збігалися з
адміністра­тивними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у
складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі семи членів.
Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він
обіймав цю посаду тільки після затверджен­ня імператором. У містах і селах за
наявності майнового цензу оби­ралися міські і сільські ради й останніми
формувалися міські і сіль­ські управи (у великих містах — магістрати).
Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала
реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвале­ний окремий
статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у
тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада
і магістрат на чолі з прези­дентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні
магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість
участі в їхній роботі представників трудящих міста.

Зміни в системі державного апарату, викликані потребами ка­піталістичного
розвитку і революцією 1848 p., торкалися і органів суду. Згідно з австрійським
Положенням 1849 р. судова влада відо­кремлювалася від законодавчої і виконавчої
і проголошувалася не­залежною. Колишні станові суди замінялися загальними
судовими установами для всіх станів. За конституцією 1867 р. в Австрії було
створено триступеневу систему загальних судів: одноособові по­вітові суди,
колегіальні окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. У Галичині,
на відміну від інших коронних країв, були створені два вищі крайові суди — у
Львові і Кракові. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і
касаційний трибунал у Відні.

Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських зем­лях,
існували ще спеціальні суди (військові, промислові, торговель­ні та ін.), що,
безперечно, було відхиленням від принципу рівності усіх перед законом. Для
розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання
не нижче п’яти років тю­ремного ув’язнення, при окружних судах створювалися
суди присяжних. До їх складу входили три професійні судді і 12 присяжних
засідателів. Списки останніх щорічно складалися адміністративни­ми органами з
осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

У процесі проведення буржуазних судових реформ у 1850 р.
була заснована державна прокуратура. Вона створювалася для здійснення нагляду
за законністю дій державних установ і окремих осіб, для участі у судових
справах, нагляду за судами, слідством і місцями ув’язнення. Очолював
прокуратуру генеральний прокурор при Верховному судовому і касаційному
трибуналі, який підпоряд­ковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При
вищих крайових судах були засновані посади старшого прокурора і при окружних
судах — державного прокурора.

У 1851 р. для захисту матеріальних інтересів держави при су­дах
усіх інстанцій була організована фінансова прокуратура, яка підпорядковувалася
безпосередньо міністру фінансів. Галицька фінансова прокуратура у Львові до
1867 р. поширювала свою дія­льність і на територію Буковини.

Інститут адвокатури був заснований у Галичині ще у 1781 р. У
подальшому, згідно з австрійським Положенням, щоб бути адво­катом необхідно
було мати ступінь доктора права, пройти семиріч­не стажування і скласти перед
спеціальною комісією адвокатські іспити. Президія адвокатської палати, що
обиралася адвокатами (в Галичині — у Львові), здійснювала нагляд за їх
діяльністю. Однак загальний нагляд за роботою адвокатів здійснювався міністром
юс­тиції.

Право. Після скасування в Австрії кріпосного права помітно
пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. У зв’язку з цим був розроблений
торговельний кодекс, уведений в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компе­тенцію
суду 1852 р. і закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. Останні за
своїм змістом і обсягом фактично являли собою кодекс, який регулював також
питання спадкування й опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс набув
чинності з 1898 р. Цей ко­декс порівняно з попереднім проголошував усність і
гласність ци­вільного процесу і трохи прискорював розгляд судових справ.

Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії при­вів
до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з
проголошенням низки буржуазно-демократич­них норм містив і середньовічні
положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Щоправда, законом від 15
листопада 1867 р. в Австрії скасовувалися тілесні покарання, але в Галичині до
кінця XIX ст. продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 p., який поряд з
арештом і штрафом передбачав биття різками. Кодекс 1852 р. увів поділ на
злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через
повішення або тюремне ув’язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав
грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній
місцевості та ін.

У 1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений війсь­ковим
кримінальним кодексом, який посилив відповідальність вій­ськовослужбовців за
державні злочини, та низкою інших законів. Серед них закон від 24 жовтня 1852
р. про зброю, 27 жовтня 1862 р. — про охорону особистої волі і 17 грудня 1862
р. — про друк, 25 липня 1867 р. — про відповідальність міністрів, 6 квітня 1870
р. — про охорону таємниці листування, 10 травня 1873 р. — про бродяг та ін.
Однак, незважаючи на видання багатьох законо­давчих актів, які доповнювали
кримінальний кодекс 1852 p., він ба­зувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому
австрійські юристи ви­магали перегляду багатьох його положень. Зокрема,
середньовіч­ним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого
урегулювання питання про відповідальність неповнолітніх, висту­пали проти
застосування статей кримінального кодексу за анало­гією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився
дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в
Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був
затверджений свій кримінальний кодекс, який поши­рював свою дію на територію
Закарпаття. Щоправда, до його при­йняття тут тимчасово застосовувався
австрійський кримінальний кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було
кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського
цивільного кодексу 1811 р.

У 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуаль­ний
кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до роз­паду Австро-Угорщини
у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь
«громадськості» (йдеться про суд присяжних) при розгляді тяжких злочинів і
проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Аналіз суспільно-політичного ладу і права України у другій
половині XIX ст. у період затвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що
державний лад і право в Україні багато в чому визна­чалися загальними для Росії
і Австро-Угорщини буржуазними ре­формами.

Селянська реформа 1861 p., незважаючи на збереження чис­ленних
пережитків кріпосництва, на свою незавершеність, була за своїм характером
буржуазною. Вона підірвала тут монопольне пра­во дворян на землю і створила
умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність
селян від по­міщиків і надала широкі можливості для формування армії робочої
сили, необхідної для розвитку капіталістичної економіки.

Скасування кріпосного права, затвердження приватної влас­ності
і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни в суспільному
ладі. Особливо ці зміни зачіпали селянство, якому надавалися права стану
вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові. Дворянство, незважаючи
на понесені втрати, залиша­ючись, як і раніше, «першим станом імперії», змогло
зберегти за со­бою монополію політичних прав і колишній перелік корпоративних і
особистих прав і привілеїв. Духовенство також зберегло свої пра­ва стану і
привілеї. У місті руйнувалися станові перегородки, роз­кладалася категорія
«міських обивателів». На перший план все чіт­кіше виступав поділ не за станами,
а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку. Загальна тенденція
кристалізації со­ціально-класової структури міст виражалася у появі і
зосереджен­ні буржуазії, з одного боку, і розвитку і зростанні найманих робіт­ників,
пролетарів — з іншого.

Загалом державний устрій українських земель у складі Ро­сійської
імперії у другій половині XIX ст. зазнав суттєвих змін. Консервація
феодально-кріпосницьких відносин, що чинилася уря­дом самодержавної Росії,
призвела до кардинальних суперечностей з реаліями соціально-економічного
розвитку. Система органів дер­жавної адміністрації не була належним чином
адаптована до бур­жуазних реформ 60—70-х років. І хоча самі вони були досить
ради­кальними для феодально-кріпосницької Росії, практично всі виріз­нялися
непослідовністю і не були доведені до логічного завершення.

Незважаючи на відсутність власної державності, Україна спо­вна
відчула наслідки всіх реформ. Тут (за винятком Правобереж­жя) встановилося
земське самоврядування. Після проведення місь­кої реформи 1870 р. міста України
вперше здобули реальне самоврядування. Користувалися ним передусім великі міста
— Київ, Харків, Одеса, Катеринослав. Крім розв’язання господарських і
культурних завдань, органи самоврядування почали виходити на
суспільно-політичну арену, демонструючи помірну ліберальну опо­зиційність
самодержавству. Значний крок уперед був зроблений в організації судочинства.

Роль царського адміністративно-бюрократичного апарату за­лишалася
значною. Генерал-губернатори, губернатори, чиновники повітового рівня, які
уособлювали собою державну владу на місцях, у більшості випадків зберегли свої
досить широкі повноваження.

Реформи 60—70-х років не змінили абсолютистської сутності
царського самодержавства. Свідченням тому були контрреформи 80-х — початку 90-х
років, спрямовані на відмову від завоювань «великих реформ». Втім,
контрреформи, спрямовані проти реаль­них суспільних тенденцій і процесів, не
змогли зупинити їх. Бур­жуазні зміни в Російській імперії дедалі більше ставали
незворот-ними, суперечили абсолютистському політичному режимові. Поси­лювалися
буржуазні тенденції у розвитку права.

Західна частина України у розглянутий період перебувала під
владою Австро-Угорської монархії, на неї поширювався колоніаль­ний режим. Однак
зміни буржуазного характеру в державно-пра­вовому режимі у другій половині XIX
ст. тією чи іншою мірою від­бивалися і на українських землях — Галичині,
Північній Буковині і Закарпатті.

Визвольний, у тому числі ліберально-демократичний, револю­ційний
і національно-визвольний, рух зростав. Про це переконливо свідчили факти
державно-правової історії України у другій поло­вині XIX ст.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ