§ 3. Право :: vuzlib.su

§ 3. Право :: vuzlib.su

61
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 3. Право

.

§ 3. Право

початком першої світової війни виникла потреба внести низку
змін у чинне законодавство Російської імперії, а та­кож прийняти нові
нормативні акти. Це торкнулося прак­тично всіх галузей російського права.

А. Адміністративне законодавство. Одним з перших нормативних
актів у цій галузі законодавства був указ від 24 липня 1914 р. «Про прийняття
виняткових заходів до посиленої охорони в усіх місцевостях імперії порядку і
громадської безпеки», згідно з яким в усіх місцевостях Російської імперії
(зрозуміло, й України), що не перебували у той час на воєнному становищі, ого­лошувався
стан надзвичайної охорони з усіма наслідками, що ви­пливали з цього указу.

28 липня 1914 р. адміністративне законодавство поповнилося
царським указом, що установив правила, якими Росія керувалася під час війни,
зокрема щодо підданих держав, які воюють з Росією. Ці піддані обмежувалися у
своїй дієздатності. їх могли вислати за межі Росії, а також за межі окремих її
територій. В’їзд до Росії їм дозволявся тільки в особливих випадках з дозволу
відповідних ор­ганів влади. Згідно з указом торговельні судна ворожих держав,
що опинилися під час війни у російських портах, підлягали затриман­ню, а ті
судна, які будувалися для цих держав як військові, конфіс-ковувалися. У ст. 4
вказаного вище указу називалися міжнародні договори і декларації про поведінку
воюючих держав, яких припи­сувалося дотримуватися на основі взаємності, а також
подібні дого­вори про права й обов’язки нейтральних держав. Серед переліче­них
документів були, наприклад, підписані на Першій Конференції Миру в Гаазі у
липні 1899 р. декларації, а саме: а) декларація про невикористання снарядів,
єдиним призначенням яких є поширення задушливих або інших шкідливих газів; б)
декларація про невико­ристання куль, що легко розгортаються або сплющуються у
людсь­кому тілі.

Простір для адміністрування відкривало прийняте 1 вересня
1916 р. Положення, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ саме або через
уповноважених ним осіб наділялося правом закривати будь-які збори громадських
організацій, їхніх комітетів, інших виконавчих органів.

Б. Фінансове законодавство. Перша світова війна зробила
фінансове питання в Росії надзвичайно гострим, бо витрати на ве­дення країною
бойових дій неухильно зростали, а прибуткові над­ходження до державного бюджету
різко скоротилися. У зв’язку з цим 22 серпня 1914 р. було оголошено «Височайше
веління» про за­борону продажу спиртних напоїв до закінчення війни. Відповідно
до цього рішення уряду багато земських і міських органів самовря­дування
прийняли обов’язкові постанови про припинення торгівлі виноградними винами. Ці
заходи значно підірвали дохідну частину бюджету, бо казенний продаж горілки
вилучав у населення країни надзвичайно велику кількість грошей, даючи скарбниці
величезний чистий дохід, що обчислювався сотнями мільйонів карбованців що­річно.
Напередодні війни чистий дохід від казенної винної монопо­лії становив 700 млн
крб., що майже втричі перевищувало суму всіх прямих податків. Надходження до
бюджету зменшилися й у зв’язку із зниженням розмірів митних зборів, скороченням
зовніш­ньої торгівлі, збільшенням великомасштабних безоплатних військо­вих
перевезень залізницею, які зробили цей вид транспорту збит­ковою галуззю
державного господарства країни.

Царський уряд прийняв низку нормативних актів, призначе­них
забезпечити поповнення дохідної частини бюджету.

Одним з основних джерел фінансування війни стало викорис­тання
паперово-грошової емісії. Для забезпечення дієвості цієї ак­ції був прийнятий
закон, відповідно до якого заборонявся розмін паперових грошей на золото і
розширювалося емісійне право Дер­жавного банку. Скориставшись цим правом,
Державний банк ви­пустив на початку війни кредитних білетів без золотого
покриття на 1,5 млрд крб. і в такий спосіб скарбниця одержала джерело для
фінансування війни. Протягом війни право емісії Державного бан­ку безперервно
розширялося і все нові й нові потоки кредитних білетів направлялися в канали
грошового обігу. Внаслідок цього споживча здатність грошей знижувалася, що
неминуче вело до зу­божіння народу.

У пошуках джерел фінансових надходжень царський уряд прийняв
кілька десятків нормативних актів (законів і постанов), що передбачали значне
підвищення акцизних ставок на цукор, тютюн, сірники та інші предмети першої
необхідності. Першим у низці цих актів став закон від 27 липня 1914 р. «Про
деякі заходи щодо по­силення коштів казни з урахуванням обставин воєнного
часу». Наслідком дії такого фінансового законодавства було збагачення
буржуазії, поміщиків і бюрократії, пов’язаної з фінансовими кола­ми, які зуміли
«заробити» на першій світовій війні сотні мільйонів карбованців. Розплачуватися
довелося робітникам і селянам, бо тя­гар усіляких платежів лягав на плечі саме
цих груп населення.

І все ж таки, незважаючи на зусилля уряду, поповнення бю­джету
відбувалося надто повільно. Однією з головних причин краху податкової політики
було те, що населення припинило сплачувати податки. Особливо трагічною стала
ситуація з лютого 1917 p., коли ідея свободи багатьма підданими Російської
імперії почала роз­цінюватися як свобода від сплати податків і надходження їх з
місць фактично припинилося.

В. Цивільне право. Під час першої світової війни продовжу­вало
діяти цивільне законодавство попереднього періоду. Однак об­ставини воєнного
часу все ж вимагали прийняття низки нових актів у галузі цивільного права.

Під тиском економічних чинників уряд був змушений прийня­ти
правові акти, які більшою чи меншою мірою стосувалися ін­тересів власників.
Поширився такий захід, як реквізиція, тобто примусове стягнення натурою з
населення в районі воєнних дій усіляких предметів для потреб війни. З серпня
1914 р. було затвер­джено «Положення про порядок здійснення реквізицій на час
війни та у період мобілізації». 17 лютого 1915 р. було затверджено Поло­ження
Ради Міністрів «Про деякі особливі заходи щодо заготовлен­ня продовольчих та
фуражних запасів для потреб армії і флоту». У цьому акті встановлювалися
правила реквізиції продовольчих і фуражних припасів за вказівкою командувачів
військовими округами на територіях імперії, розташованих поза театром воєнних
дій.

Слід наголосити, що законодавство про реквізицію передбача­ло
досить широке обмеження прав власників, бо будь-яке майно (механізм, сировина,
товар) могло бути реквізованим для забезпе­чення державних потреб, зумовлених
війною. Однак на практиці реквізиції найчастіше поширювалися на невитребувані
залізничні вантажі (паливо, хліб, цукор тощо). Так, 16 лютого 1916 р. Міністр
торгівлі і промисловості підписав постанову «Про реквізицію і пе­редачу
невитребуваного на станціях мережі Російських залізниць твердого мінерального
палива», у якій, зокрема, зазначалося, що в усіх випадках неприйняття
адресатами твердого мінерального па­лива і невивезення його у встановлені
строки зі станцій мережі Ро­сійських залізниць останні мусять негайно
повідомити про це теле­графом районних з мінерального палива уповноважених
Голови Особливої наради з палива, яким надавалося право реквізувати за­значене
паливо. Втім, власникам реквізованих залізничних ванта­жів сплачувалася грошова
винагорода.

Щодо збиткових і малоперспективних підприємств застосову­вався
спеціальний захід — секвестр, який являв собою тимчасове вилучення підприємства
(або іншого майна) у власника і передачу його в розпорядження компетентного
органу. Порядок секвестру­вання майна, управління ним, зняття з нього секвестру
і передачі власнику детально регламентувався Положенням «Про порядок за­відування
й управління секвестрованими підприємствами і май­ном» затвердженим імператором
12 січня 1916 рА Обмежував права власників схвалений Державною радою і
Державною думою та зат­верджений царем 13 червня 1916 р. закон «Про заходи до
скорочен­ня споживання населенням м’яса і мясних продуктів від великої рогатої
худоби, телят, овець, ягнят, свиней та поросят». Згідно з цим законом
заборонявся повсюдно у вівторок, середу, четвер і п’ятницю продаж м’яса і
м’ясних продуктів (м’ясних консервів, ко­вбас, сала тощо), а в понеділок,
вівторок, середу і четвер забороня­вся забій великої рогатої худоби, телят,
овець, ягнят, свиней і поро­сят на бойнях, а також особами, які здійснювали
забій худоби на продаж. Решту днів тижня забій зазначених тварин допускався у
кількості, що визначалась органами міського самоврядування і по­вітовими
земськими установами. Винні у порушенні вимог закону про забій тварин і продаж
м’яса і м’ясопродуктів за рішенням ми­рового судді каралися грошовим штрафом
або тюремним ув’язнен­ням.

Зумовлене війною великомасштабне втручання держави у
приватнокапіталістичну діяльність виявилося і в галузі зобов’я­зального права,
бо в часи, що розглядаються, чинні до війни інсти­тути зобов’язального права
були не в змозі забезпечити ефективне функціонування економіки. Тому уряд
перейшов до примусових форм договорів. Так, 4 вересня 1914 р. імператор
затвердив Поло­ження «Про заготівлю у воєнний час необхідних для армії предме­тів
і матеріалів», що внесло досить серйозні зміни у зобов’язальне право. Згідно з
цим Положенням договірні зв’язки промислових підприємств, що виробляли
продукцію, необхідну для постачання армії і флоту, переходили під контроль
державних посадових осіб. Ними контролювалися усі договірні зв’язки з постачання
сировини та інших матеріалів. У разі відмови власника промислового підпри­ємства
«з будь-яких причин» приймати і виконувати замовлення воєнного і морського
міністерств таке підприємство за постановою Ради Міністрів могло «тимчасово
перейти у розпорядження уряду».

Свобода договорів істотно порушувалася й тим, що обмежува­лося
укладання угод стосовно деяких товарів. Заборонялася, на­приклад, застава
хліба, цей продукт підлягав нормованому розпо­ділу. Закон забороняв вивозити
деякі продовольчі товари за межі району, де вони вироблялися. Подальше
обмеження свободи дого­ворів виявилося в прийнятті низки законодавчих актів,
якими ка­тегорично заборонявся вивіз матеріальних цінностей за кордон. Так, у
затверджений 3 травня 1915 р. Міністерством фінансів «Список товарів,
заборонених до вивозу з Росії за кордон за обста­вин воєнного часу» потрапили
метали, хутро і шкури, коні, продо­вольство і фураж, спирт, нафта і
нафтопродукти та інА 18 липня 1915 р. Міністр фінансів затвердив нову редакцію
такого списку, яка містила збільшений перелік усіляких товарів, експорт яких за­боронявся,
а отже, вони не могли бути предметами договорів, од­нією із сторін якого могли
бути іноземні юридичні й фізичні особи.

У подальшому список заборонених до вивозу за кордон товарів
постійно розширювався.

Порушувався ще один принцип зобов’язального права — не­похитність
укладених договорів і їх неухильне виконання відповід­но до досягнутої
сторонами домовленості. Це виявлялося в тому, що законодавство надавало
міністрам право оголошувати про недійс­ність укладених договорів. Так,
прийнятою у листопаді 1915 р. обо­в’язковою постановою Міністра торгівлі і
промисловості, що стосу­валася встановлення граничних цін на продаж шкіряних
виробів, оголошувалися недійсними всі угоди з продажу цих товарів, «укла­дені
за цінами, що були вищими від цін передбачених» вказаною обов’язковою
постановою.

Як бачимо, у період першої світової війни уряд був змушений
перейти до досить широкого втручання у сферу зобов’язального права, що неминуче
призводило до порушення прав власників. То­му в процесі реалізації нового
законодавства в галузі зобов’язаль­ного права уряд зіткнувся з численними
труднощами, а саме: пере­хід підприємств під урядовий контроль вимагав
докорінної реорга­нізації постачання сировини; надійного і кваліфікованого
апарату управління, який мав би достатній досвід; надійного контролю; ура­хування
такої обставини, як протилежність інтересів буржуазії і уряду. Тому попри всі
заборони й обмеження ринку, чимало під­приємств, як і раніше, будували свої
господарські зв’язки на основі вільного укладення договорів.

Г. Фабрично-заводське законодавство. У період війни було
зведено нанівець законодавче обмеження щодо тривалості робочого часу. Широко
застосовувалися понадурочні роботи.

Війна вимагала постійної мобілізації робітничого населення
чоловічої статі, що неминуче призвело до зростання частки жіночої і дитячої
праці. Особливо важке становище склалося на підприємс­твах видобувної
промисловості. Зменшення робочої сили тут було настільки значним, що багато
рудників і шахт, зайнятих видобу­ванням вугілля та залізної руди, опинилися
перед загрозою за­криття. Тому царський уряд, піклуючись про безперебійну робот
у підприємств гірничозаводської промисловості, прийняв 9 березня 1915 р. закон
«Про допущення осіб жіночої статі і малолітніх, які не досягли
п’ятнадцятирічного віку, до нічних і підземних робіт на ка­м’яновугільних
копальнях Європейської Росії». У законі, крім вка­зівки на тимчасовий (до
закінчення війни) характер цього правово­го акту відзначалося зокрема, що
робочий день малолітніх не може перевищувати вісім, а у нічний час шість годин
на добу. Для допу­щення жінок і малолітніх до нічних і підземних робіт
вимагався медичний огляд рудничними, а де таких не було — земськими і міськими
лікарями.

19 жовтня 1915 р. імператор затвердив положення, яким нада­валося
право Міністру торгівлі і промисловості дозволяти нічну і пе­редсвяткову роботу
не тільки жінок і підлітків, а й малолітніх дітей на фабрично-заводських,
гірничих і гірничозаводських підприємст­вах, що виготовляли предмети, необхідні
для воєнних потреб.

Поширення дитячої і підліткової праці допускалося законо­давством
і в подальшому. Наприклад, 21 квітня 1916 р. своїм нака­зом Міністр шляхів
сполучення в умовах воєнного часу і відчутного для судноплавства браку робочих
рук визнав можливим надати су­дновласникам право допускати до виконання
обов’язків кочегарів при судових котлах осіб, які досягли 15-річного і, як
виняток, 14 річного віку.

Правове становище робітників погіршувалося й у зв’язку із закриттям
низки профспілок, обмеженням урядом можливостей лікарняних кас. Усе це
революціонізувало робітників, штовхаючи їх на страйки як економічного, так і
політичного характеру.

Д. Кримінальне право. Розвиток кримінального законодавст­ва
характеризувався посиленням кримінальної репресії, що зумов­лювалося специфікою
воєнного часу. Так, уже 20 червня 1914 р. в день прийняття «височайшого»
маніфесту «Про оголошення воєн­них дій між Росією і Німеччиною» імператор
Микола II затвердив «Положення про військово-автомобільну повинність», яке
завершу­валося статтею, що передбачала кримінальну відповідальність за
порушення припису, вказаного Положенням. Наприклад, за умисне пошкодження,
знищення, приховування від посадових осіб, які за­відували постачанням,
«саморушних екіпажів» для збройних сил або їх запасних частин винні каралися
ув’язненням у тюрмі від двох до восьми місяців.

Указ від 20 липня 1914 р. «Про затвердження тимчасового По­ложення
про військову цензуру» доповнив Уложення про покаран­ня кримінальні і виправні
статтями, що передбачали кримінальну відповідальність осіб, які припустилися
порушень цензурних пра­вил, зокрема винних у публічному розголошенні
відомостей, що стосувалися безпеки Росії та її збройних сил: Було затверджено
перелік відомостей про зовнішню безпеку і воєнний потенціал краї­ни,
розголошення яких розглядалося як державна зрада у формі шпигунства. У
подальшому тенденція до посилення кримінальної відповідальності за злочини, що
підривали обороноздатність Росій­ської імперії, виявлялася досить чітко.

Кримінальне законодавство використовувалося урядом для
розв’язання завдань у різних сферах економічної діяльності. Захо­ди
кримінально-правової репресії спрямовувалися проти власників підприємств, які
допускали порушення під час виконання дер­жавних замовлень щодо забезпечення
потреб армії і флоту. Так, 24 травня 1915 р. було прийнято Положення про
встановлення кри­мінальної відповідальності у вигляді ув’язнення в тюрмі на
строк від одного року і чотирьох місяців до двох років з позбавленням де­яких
прав і переваг завідувачів (власників і управляючих) підпри­ємств, котрі
виробляли предмети, необхідні для постачання армії і флоту, й ухилялися від
прийняття і виконання замовлень воєнного і морського міністерств без поважних
причин. А вже 26 липня 1915 р. правила про примусові замовлення і
відповідальність поши­рювалися на завідувачів (власників і управляючих)
промислових і торговельних закладаів, котрі виробляли і продавали предмети і
матеріали, необхідні для санітарної та евакуаційної частини. У по­дальшому
кримінальна відповідальність установлювалася не тільки для осіб, які ухилялися
від прийняття і виконання воєнних замов­лень, а й для тих, хто приховував
сировину і деякі товари. Наприк­лад, згідно із затвердженим 7 липня 1915 р.
Положенням «Про де­які заходи щодо упорядкування постачання сировини бавовняним
і суконним фабрикам» винні у приховуванні запасів бавовни або шерсті каралися
ув’язненням у тюрмі на строк не вище одного року і чотирьох місяців.

Несли кримінальну відповідальність керівники підприємств,
винні у невиконанні розпоряджень Особливої наради з оборони про надання їй
відомостей щодо діяльності підприємства.

Посилилися кримінальні репресії і в армії. Так, «височайшим
велінням» від 9 листопада 1914 р. Військово-кримінальний статут був доповнений
статтею, згідно з якою винні в умисному заподіянні собі вогнепальних або інших
поранень з метою ухилитися від служ­би або участі у воєнних діях підлягали
суворому покаранню: а) в районі воєнних дій — позбавленню всіх прав стану і
смертній карі або засланню на каторжні роботи строком від чотирьох до 20 років
або без строку; б) «в виду неприятеля» — позбавленню всіх прав стану і смертній
карі. Ці покарання застосовувалися і до тих, хто умисно, сприяючи дезертирам і
самострілам, калічив їх.

25 грудня 1914 р. «височайшим велінням» були змінені статті
Вій­ськового статуту про покарання, які у новій редакції посилювали кри­мінальну
відповідальність військовослужбовців за самовільне залишен­ня місця служби, а
також за втечу під час війни з району воєнних дій. Законами уточнювалося
поняття втечі й самовільного виходу.

У другій половині 1916 р. в армії різко зросли революційні
на­строї, почастішали випадки відмови брати участь у воєнних діях,
дезертирство. Тому царський уряд установив суворі покарання за підбурювання до
ухилення будь-яким способом від військової служби або від участі, хоча б
тимчасово, у воєнних діях. Винні у цих діяннях каралися позбавленням усіх прав
стану і засланням на каторгу строком від 4 до 20 років або без строку, або
позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Це покарання застосовувалося до
винних навіть у випадку, коли підбурюваний указаного діяння чи спроби до нього
не вчинив.

Вища міра покарання застосовувалася до винних у підбурю­ванні
словом, особистим прикладом або іншими діями до здачі во­рогу або ухилення від
бою в районні воєнних дій, хоча б ці діяння і не мали жодних наслідків.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ