§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і Закарпаття ::...

§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і Закарпаття :: vuzlib.su

124
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і
Закарпаття

.

§ 4. Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини,
Буковини і Закарпаття

Рух за виборчу реформу, що розгорнувся наприкінці 1905 —
«початку 1906 pp., охопив усю Галичину. Збори, що про­водилися у кожному
селі, набули чітко вираженого по­літичного характеру. У відповідь прокуратура і
суди орга­нізували переслідування учасників зборів за виборчу ре­форму.

Спеціальна комісія запропонувала парламенту проект закону
про виборчу реформу, який нижча палата представників прийняла 1 грудня 1906
року більшістю голосів (194 проти 63), а палата панів 13 грудня 1906 р.
затвердила і передала для санкції імператору.

Загальне виборче право з відомими обмеженнями (не мали права
голосу жінки, молодь до 24 років, військовослужбовці) вводи­лося в Австрії
законом від 26 січня 1907 р. Однак, попри всі обме­ження, закон 1907 p.,
знищивши середньовічну куріальну виборчу систему, був кроком уперед у справі
демократизації політичного ладу Австрії, хоча депутатські місця в парламенті за
національ­ністю розподілялися нерівномірно. Так, один депутат-австрієць оби­рався
на 40 тис. населення, румун — на 46 тис, поляк — на 52 тис, чех — на 60 тис,
українець — на 105 тис Реформа виборчого права в Австрії стала поштовхом до
нового загострення національних суперечностей у країні.

Введення загального виборчого права внесло чимало змін у
дискримінаційну австрійську практику на західноукраїнських зем­лях. Щоправда,
водночас з новим виборчим законом був затвер­джений також «Закон про
кримінально-правові постанови для охо­рони свободи виборів і зборів», але він
не привів до суттєвих змін. Збільшилось число виборців і водночас кількість
убитих і поране­них під час виборів. Наприклад, тільки в одному селі Горуцко
Дро­гобицького повіту в 1907 р. під час перших загальних виборів було вбито 4 і
важко поранено 6 виборців, ав 1911 р. у Дрогобичі загину­ло 28 і поранено понад
100 осіб.

Пропозиції з вимогами загального і рівного виборчого права в
галицький крайовий сейм викликали рішучий протест з боку авст­рійського уряду.
Умовою одержання санкції імператора на нове положення про вибори було
збереження куріального характеру ви­борчої системи. Водночас консервативна
поміщицька преса закли­кала дати рішучу відсіч вимогам галицьких українців і не
робити навіть щонайменших поступок.

Після тривалих дебатів 14 лютого 1914 р. галицький сейм
затвердив новий виборчий закон. Він увів загальне і пряме за таєм­ного
голосування виборче право, однак нерівне — воно спиралося на засади
представництва з поділом на шість курій (великої влас­ності, торговельних і
промислових палат, промислових об’єднань, сільських громад і містечок, цензової
міської, загальної міської). Окрім того, чинником нерівності була так звана
плюральність, яка надавала деяким виборцям два, а інколи навіть три голоси в
одній або різних куріях. Засобом забезпечення національних інтересів бу­ли:
національний кадастр (виборча система, відповідно до якої усі виборці
поділялися за національністю і голосували виключно за кандидатів своєї
національності), і так звана виборча географія.

Згідно з новим виборчим законом до сейму обиралися 228 де­путатів
(спочатку було 150, а пізніше 161 депутат), але тільки 62(27,2%) з них могли
бути українцями. Отже, депутати-українці, як і до реформи, не могли впливати на
рішення сейму. Українське населення Галичини ніколи не мало понад 15% загальної
кількості депутатів сейму.

Новий виборчий закон, на відміну від попереднього, скасував
у курії сільських громад і містечок багатоступеневі вибори і надав право голосу
всім повнолітнім чоловікам. Проте закон надав цій ку­рії право подвійного
голосу тим виборцям, які сплачували найбіль­ше податків або мали вищу освіту.
До участі у виборах не допуска­лися жінки.

В усіх куріях впроваджувалося таємне голосування і надалі
залишався інститут вирилістів, серед яких передбачалося місце для ректора
майбутнього українського університету в Галичині. Пасивне виборче право
надавалося всім, кому виповнилося ЗО років і хто не менше трьох років був
австрійським громадянином.

У липні 1914 р. австрійський імператор Франц-Йосип І санк­ціонував
новий виборчий закон, розпустив галицький сейм і при­значив нові вибори. Пізніше
намісник Галичини В. Коритовський своїм секретним циркуляром дав відповідні
вказівки усім повітовим старостам про підготовку виборів до сейму за новим
виборчим за­коном, які мали відбутися у жовтні 1914 р. Проте у зв’язку з
початком першої світової війни закон про вибори до галицького сейму 1914 р. не
набув чинності.

Перша світова війна відбилася на соціально-економічному
становищі народних мас західноукраїнських земель і на їх виз­вольній боротьбі.

Царські власті, захопивши Галичину і Буковину, розглядали їх
як завойовані області і виділили в окреме генерал-губернатор­ство.

У вересні 1914 р. губернатором був призначений реакціонер
граф Бобринський, а чернівецьким губернатором — реакціонер Євреінов. Під час
повторного захоплення Галичини і Буковини вища адміністрація не поступалася за
своєю реакційністю попередній. Генерал-губернатором був Трепов, а чернівецьким
губернатором — Лігін.

Після лютневої революції обласним комісаром Галичини і Бу­ковини
згідно з рішенням Тимчасового уряду став Д. Дорошенко, котрий замість Лігіна
призначив комісаром Чернівецької губернії Лотоцького. У руках цих людей
сконцентрувалася вища адмініст­ративна влада Галичини й Буковини, вони
визначали долю бага­тьох мільйонів українців, які зазнавали такого самого
гноблення, як і український та інші народи Росії. За аналогом вищої
адміністрації призначалися начальники повітів, їх помічники, поліцмейстери та
інші чини. У рамках політики русифікації окупаційна адміністра­ція, зокрема,
закрила українські громадські установи, у тому числі «Просвіту» і Наукове
товариство ім. Шевченка, розгромила їхні бібліотеки та музеї, редакції
українських газет, заборонила вжи­вання української мови. Тисячі українців були
депортовані на Схід. Розпочалася кампанія проти греко-католицької церкви,
насильно запроваджувалося в Галичині православ’я. Митрополита А. Шеп-тицького
заарештували і вислали в Росію.

Після відходу російських військ австрійська влада застосу­вала
репресії до населення західноукраїнських земель, звинувачу­ючи його у своїх
воєнних невдачах.

Коли розпочалася перша світова війна, українські політичні
партії з метою забезпечення західних українців єдиним представ­ницьким органом
створили у Львові 3 серпня 1914 р. Головну укра­їнську раду на чолі з
авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога
Австро-Угорської монар­хії буде і нашою перемогою», Рада закликала усіх
українців боро­тися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії.

Галицька молодь з ентузіазмом відреагувала на заклик ство­рювати
національні збройні сили. Вперше у новітній історії були сформовані українські
частини — добровільний легіон Українських січових стрільців. Налякана
величезним напливом добровольців ав­стрійсько-польська верхівка Галичини
обмежила легіон кількістю 2500 солдатів. Значна кількість українців включалася
в регулярні австрійські підрозділи. Українські січові стрільці пройшли бойове
хрещення у битвах у Галичині й Карпатах під час російського на­ступу 1914—1915
pp.

Після окупації Галичини російськими військами у Відні 5 тра­вня
1915 р. була заснована Загальна українська рада — координа­ційний орган, до
складу якого увійшли 21 представник від Галичи­ни, 7 — від Буковини, а також 3
члени Спілки визволення України (емігрантської організації східних українців,
члени якої планували за допомогою австро-німецьких військ відірвати Україну від
Росії і створити незалежну Українську державу). Це представництво україн­ців
Австрії продовжувало здійснювати програму Головної україн­ської ради, а саме:
створення самостійної держави на Наддніпрян­щині і автономії для українців у
межах Австро-Угорщини.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на межі виснаження.
Особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тоталь­ної війни
посилювали недоліки відсталого режиму царя Миколи II. Наприкінці 1918 р. в
умовах поразки у першій світовій війні багато­національна Австро-Угорщина
розпалася. На її території були ство­рені нові держави — Австрія, Угорщина,
Чехословаччина, частина території була приєднана до складу Югославії, Румунії,
Польщі. Населені українцями землі, що входили до складу колишньої Авст­ро-Угорщини,
за Версальським договором 1919 р. були передані: Закарпаття — Чехословаччині,
Буковина — Румунії, Галичина — Польщі.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ