Глава 2. Суб'єкти інвестиційної діяльності Ищите Господа, когда можно найти Его, призывайте Его, когда Он близко. (Библия, книга пророка Исаии 55:6) Узнать больше о Боге
Главная Книги Статьи Реклама на сайте

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ

Глава 2. Суб'єкти інвестиційної діяльності
2.1. Класифікація суб’єктів інвестиційної діяльності.
2.2. Економічні засади взаємодії різних груп інвесторів.
2.3. Держава як суб’єкт інвестиційної діяльності.
2.4. Державне регулювання інвестиційної діяльності.
2.5. Організаційна структура та форми діяльності інвестиційних компаній.
2.6. Розвиток інвестиційних компаній в Україні.

Ключові слова: суб’єкти інвестиційної діяльності, учасники інвестиційної діяльності, класифікація інвесторів, стратегічний інвестор, портфельний інвестор, державний інвестор, держава-інвестор, інвестиційна концесія, регулювання інвестиційного процесу, реструктуризація, кредитна експансія, державний кредит, інвестиційні банки, інноваційний фонд, інвестиційні компанії, акції. 
2.1. Класифікація суб’cктів інвестиційної діяльності
До суб’єктів інвестиційної діяльності віднесено інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій. 
Суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Іншими словами, інвестор відмовляється від задоволення нагальних потреб у розрахунку на очікуване задоволення їх у майбутньому, але вже в більших розмірах.
Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави в особі урядів.
Учасники інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.
Як передбачено законодавством, інвестори можуть виступати в якості:
– покупців (якщо вони купують страхові поліси, ощадні сертифікати комерційних банків і т.д.);
– продавців;
– замовників (під час укладення договору-підряду на будівництво);
– кредиторів.
Інвесторам в умовах ринку надається широке коло повноважень відповідно до їх економічної самостійності. Це, перш за все, визначення цілей, спрямованості, видів та обсягів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності (рис. 2.1). Законодавством передбачена заборона втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності.
Рис. 2.1. Класифікація суб’єктів інвестування
Суб’єкти інвестиційної діяльності реалізують власні економічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвестиційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об’єктами.
2.2. Економічні засади взаcмодії різних груп інвесторів
Інвестиційні можливості економіки, що нормально функціонує, визначаються мотивацією різних груп інвесторів.
В основі інвестиційної діяльності приватних інвесторів лежить їх ставлення до рівня власного добробуту та заощадження.
На початку 20-го сторіччя Ірвіном Фішером була розроблена теорія заощаджень та добробуту, який зробив ряд припущень щодо заощадження та споживання домогосподарств.
1. Початковий добробут, потік та процент прибутку є головними чинниками, що визначають пересічне життєве споживання домогосподарств і визначають усі життєві ресурси.
2. Споживання не залежить від тимчасової структури прибутку.
3. Зміни у прибутку за певний рік можуть лише несуттєво впливати на всі життєві ресурси, а, отже, і на споживання у будь-якому році.
4. Майбутній прибуток матиме значення для поточного споживання і впливає на всі життєві ресурси.
5. Домогосподарства будуть розподіляти свій життєвий прибуток між роками так, щоб одержати найбільше задоволення.
Мілтон Фрідман (теорія перманентного прибутку) у 50-і роки додав до теорії Фішера припущення про те, що домогосподарства бажають мати сталий рівень споживання весь час і, зрозуміло, хочуть мати його настільки великим, наскільки можуть це дозволити. Найбільший рівень споживання, що можуть собі дозволити домогосподарства, – це ануїтет (щорічні постійні грошові надходження) усіх життєвих ресурсів. 
Цей ануїтет Фрідман назвав перманентним прибутком і довів, що щорічне споживання домогосподарств буде дорівнювати їх перманентному прибутку.
Заощадження, за Фрідманом, є різницею між щорічним прибутком, що спостерігається (дійсним) і перманентним прибутком. Перманентний прибуток є константою (як і всі життєві ресурси), тому споживання теж є постійним. Флуктуації прибутку, що спостерігаються, викликають зміни не у споживанні, а у заощадженні. Високоприбуткові роки, в які прибуток, що спостерігається, вищий перманентного, будуть також роками високого рівня заощаджень, і навпаки. Добробут буде зростати у високоприбуткові роки та зменшуватися у низькоприбуткові.
Франко Модігліані (гіпотеза життєвого циклу) припустив, що домогосподарства бажають розділити своє споживання рівномірно протягом усього життя, але з тенденцією до підвищення. Він також припустив, що трудові прибутки домогосподарства протягом життя мають вигляд горба з пологим і крутим боками. Прибутки зростають до виходу господарів на пенсію, після – знижуються досить різко.
Домогосподарства мають від’ємне заощадження та малоприбуткові роки на початку трудової діяльності господарів, високе заощадження та високоприбуткові роки у середині, від’ємне заощадження та малоприбуткові роки з виходом господарів на пенсію. Добробут на початку падає нижче нуля, бо домогосподарства позичають під майбутні прибутки, після цього піднімається до піка, потім – падає до нуля.
Сьогодні всі три теорії утворюють єдину перманентно-прибуткову теорію життєвого циклу, яка є теоретичною основою вивчення інвестиційної діяльності приватних інвесторів.
Розглянемо дві основні теорії, що застосовуються для пояснення інвестиційної діяльності нефінансових фірм (підприємницька інвестиційна діяльність), – теорію граничної ефективності інвестування (теорію Кейнса) та теорію Тобіна.
При поясненні інвестиційної діяльності фірм Кейнс у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» виходив із припущення, що фірми намагаються максимізувати прибуток у будь-якому році, що розглядається. З точки зору інвестування, фірма повинна знайти для себе такий рівень активів та заборгованості, який буде максимізувати її прибуток. Фірма обмежена у виборі цього рішення двома чинниками.
По-перше, рівень її заощаджень є постійним протягом короткого терміну, тому, купуючи додаткові активи (інвестуючи), фірма змушена запозичати кошти.
По-друге, у фірми є тільки обмежений список нових активів, про які вона має достатню інформацію. Якщо фірма розмістить усі свої потенційні активи у порядку їх прибутковості, а вартість запозичених коштів на період інвестування буде постійною, то інвестиційна діяльність фірми може бути представлена графіком, зображеним на рис. 2.2.
Рис. 2.2. Інвестиційна діяльність фірми за теорією граничної ефективності

Похила випукла лінія на графіку відома як лінія граничної ефективності інвестування. Вартість ресурсів (фондів) фірми показана горизонтальною лінією, де ro – процентна ставка кредитного ринку.
Фірма, що максимізує прибуток, буде інвестувати у нові активи та позичати для цього нові ресурси, поки прибуток від кожного нового активу буде більшим, ніж вартість позичених коштів. Тому будь-яка фірма буде нарощувати інвестиції до того обсягу, який відповідає тій точці на графіку, де лінія граничної ефективності інвестування перетинає лінію вартості позичених коштів (лінію вартості ресурсів). Ця точка буде визначати оптимальний рівень інвестицій фірми.
Джеймс Тобін розвинув альтернативну теорії Кейнса версію. Він припустив, що менеджери фірм намагаються максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу, а не поточного прибутку.
Ринкова вартість власного капіталу фірми визначається як різниця між ринковою вартістю активів та всіх боргів. Для фірм, акції яких обертаються на ринку цінних паперів, цей показник дорівнює добутку кількості акцій на їх ринкову ціну. Економісти визначають вартість власного капіталу фірми через ринкову оцінку всіх очікуваних прибутків акціонерів, тобто дисконтовану вартість поточних та майбутніх прибутків фірми.
За теорією Тобіна, фірма може намагатися знайти такий обсяг активів та боргів, який буде максимізувати ринкову вартість її власного капіталу. При цьому вона матиме такі ж обмеження, що й у теорії Кейнса: скінчену множину активів, про які фірма добре інформована, та необхідність фінансування додаткових активів шляхом запозичення капіталу.
Фірма буде підтримувати покупку активів (інвестувати) та запозичати капітал, поки кожний новий придбаний актив збільшує ринкову вартість акціонерного капіталу.
Це твердження може уточнюватися за допомогою так званого коефіцієнта Тобіна (звичайно позначається символом q), що є відношенням ринкової вартості активів фірми (інвестиційних проектів) до ціни їх купівлі (дійсної вартості витрат на інвестиції). Фірма буде додавати активи доти, поки їх коефіцієнт q буде більшим 1,0. Якщо фірма розташує покупку нових активів за порядком їх коефіцієнтів q, тоді інвестування фірми можна представити графічно (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Інвестиційна діяльність фірми за теорією Тобіна

Як видно з рис. 2.3, фірма буде купувати нові активи доти, доки коефіцієнт q не досягне одиниці. Додаткова ринкова вартість акціонерного капіталу, одержана від інвестування, еквівалентна площі між кривою q та горизонтальною прямою q = 1.
Інвестиційна діяльність фінансових інститутів, як і діяльність нефінансових фірм, також може описуватися за допомогою теорій Кейнса або Тобіна. Суттєва відміна цієї групи інвесторів полягає в тому, що вони інвестують не у матеріальні, а фінансові активи. Такі фірми можуть максимізувати прибуток шляхом нових кредитів (або купівлі фінансових активів) до певної межі – на графіку до тієї точки, де горизонтальна лінія термінових депозитів (позикового капіталу) буде перетинати лінію прибутку за новими фінансовими активами.
Розрізняють економіки з нульовими чистими інвестиціями, чисті інвестиції з достатніми та від’ємними величинами. Суспільство з нульовими чистими інвестиціями характеризується умовами, при яких економіка не зростає і запаси капіталу залишаються сталими. В економіці з достатніми сталими інвестиціями відбувається класичне розширене відтворення, повністю відтворюються елементи основного та оборотного капіталу, а також капіталізується частина національного доходу. А якщо чисті інвестиції становлять від’ємну величину, тоді в економіці не забезпечується відтворення зношених засобів виробництва новими, відбувається скорочення товарних запасів, суспільство споживає більший за обсягом чистий продукт, ніж виробляє. Сучасна економіка України якраз і відображає стан суспільства з від’ємною величиною чистих інвестицій.
2.3. Держава як суб’скт інвестиційної діяльності
Держава виступає в ролі інвестора за наступних умов:
– як інвестор – бере на себе функції інвестора тих галузей економіки і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і відповідно до законодавства може вироблятися на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких проводитиметься найближчим часом;
– фінансування тих галузей та виробництв, де держава є замовником та споживачем продукції (оборонна промисловість, об’єкти державної інфраструктури, магістралі, термінали);
– функції інвестора в соціальній сфері, особливо при фінансуванні продукції агропромислового комплексу;
– держава тимчасово може інвестувати ті виробництва, де спостерігається спад виробництва (агрегати, вузли, запасні частини, які споживаються вітчизняними підприємствами);
– держава може інвестувати розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується ринковою кон’юнктурою (з метою отримання прибутку).
Зростаюче недофінансування сектора економічної інфраструктури державою, з одного боку, та все більш низька ефективність функціонування державних підприємств у даному секторі – з іншого, обумовили пошук урядами багатьох країн світу виходу із становища, що склалося.
Приблизно в один і той же час (70-і роки) багато з них прийшли приблизно до однакового висновку про необхідність залучення до сектора економічної інфраструктури приватного капіталу, конкретні способи та умови якого досить різноманітні:
– приватизація об’єктів економічної інфраструктури;
– контракти на управління цими об’єктами приватними структурами;
– лізинг об’єктів;
– створення спільних підприємств за участю державних та приватних структур в секторі економічної інфраструктури;
– державні концесії і т.д.
Найбільш радикальним способом із перерахованих вище є приватизація, однак вона пов’язана з високими ризиками як для держави, так і приватних структур, може породжувати великі витрати для суспільства, створювати політичну спрямованість економічних перетворень.
Найменш «революційною» формою залучення приватних структур є контракти на управління об’єктами економічної інфраструктури, але при цьому фінансування створення самих об’єктів, як і раніше, здійснюється з державного бюджету, що не викликає радикального оздобровлення державних фінансів. Проміжне положення замають такі форми, як лізинг, спільні підприємства та державні концесії.
Державні концесії буквально передбачають передачу (уступку) державою своїх прав приватній структурі на здійснення тих чи інших господарських операцій на обумовлений термін. 
У секторі економічної інфраструктури передаватися (уступатися) можуть:
– уже створені за рахунок держави об’єкти для їх експлуатації (використання) приватними інфраструктурами (операційна концесія);
– права на створення таких об’єктів та їх подальшу експлуатацію (інвестиційна концесія).
У реальному житті найчастіше мають місце змішані форми концесії. Наприклад, держава передає приватній структурі автомобільну дорогу, але з вимогою її реконструкції та розширення. Чи мова може йти про передачу одного об’єкта (наприклад, автомобільної дороги) з умовою, що приватна компанія побудує протягом року ще один об’єкт (дорогу).
Зрозуміло, що будь-яка інвестиційна концесія має для приватної компанії значення тільки в тому випадку, якщо створений об’єкт буде нею експлуатуватися (тобто, ця концесія є одночасно операційною). Класична форма державної концесії в секторі економічної інфраструктури – концесія на основі так званого контракту ВОТ (Build, Operate, Transfer). Як видно із назви контракту, приватна структура, що виступає концесіонером, здійснює будівництво об’єкта (Build), його експлуатацію (Operate) та передачу державі після закінчення терміну концесії (Transfer). Інколи під абревіатурою ВОТ розуміється будівництво об’єкта, володіння ним протягом певного (концесійного) періоду (Own) і подальша передача його державі.
Зустрічається також абревіатура ВООТ (Build, Own, Operate, Transfer). За контрактом ВООТ після завершення будівництва об’єкта здійснюється одночасно і володіння ним, і його експлуатація протягом концесійного періоду. Усі ці назви контрактів (ВОТ, ВООТ) нерідко називають «формулою Озала», бо вони виникли в Турції на початку 80-х років та були розроблені урядом, який очолював Тургат Озал.
Сьогодні існує багато інших формул та абревіатур, за якими стоять інші контрактні умови та відношення між державою і приватними структурами в галузі економічної інфраструктури (а також інших галузей економіки). Деякі з них наведені у таблиці 2.1.
Держава впливає на інвестиційну діяльність як прямо через державний сектор економіки, так і опосередковано – через свої інститути (органи виконавчої влади, Національний банк, Фонд державного майна, Інноваційний фонд, інші позабюджетні фонди, антимонопольний комітет, органи держарбітражу).
Таблиця 2.1
Назви та умови деяких контрактів
FBOOT (Finance, Build, Own, Operate, Transfer) Фінансування, будівництво, володіння, експлуатація, передача
BOO (Build, Own, Operate) Будівництво, володіння, експлуатація
BOL (Build, Operate, Lease) Будівництво, експлуатація, лізинг
DBOM (Design, Build, Operate, Maintain) Проектування, будівництво, експлуатація, ремонт
DBOT (Design, Build, Operate, Deliver) Проектування, будівництво, експлуатація, передача
BOD (Build, Operate, Deliver) Будівництво, експлуатація, передача
BOOST (Build, Own, Operate, Subsidies, Transfer) Будівництво, володіння, експлуатація, субсидування, передача
BRT (Build, Rent, Transfer) Будівництво, оренда, передача
BTO (Build, Transfer, Operate) Будівництво, передача, експлуатація
BLT (Build, Lease, Transfer) Будівництво, лізинг, передача
ROT (Rehabilitate, Operate, Transfer) Відновлення, експлуатація, передача
ROO (Rehabilitate, Own, Operate) Відновлення, володіння, експлуатація
AOT (Add, Operate, Transfer) Технічна реконструкція або розширення об’єкта, експлуатація, передача
LAO (Lease,. Add, Operate) Лізинг, технічна реконструкція чи розширення об’єкта, експлуатація

2.4. Державне регулювання інвестиційного процесу
Залежно від стану економіки (рівня інфляції, дефіцитності) використовуються різні концепції державного регулювання.
Відомо, що в розвинених країнах існує добре відпрацьована законодавча система захисту інтересів приватних інвесторів, що, в свою чергу, стимулює трансформацію інформації про окремі компанії у вартість їх акцій, і це призводить до того, що ціни на них змінюються вільно.
У країнах із перехідною економікою ситуація дещо інша. Саме проблема недостатнього ступеня законодавчого захисту приватних інвесторів може служити ще одним поясненням взаємопов’язаного руху котировок на фондовому ринку. Цей висновок збільшує достовірність того, що неефективна політична та законодавча системи можуть зробити збір та аналіз інформації про конкретні компанії відносно незначним для прийняття рішення про інвестування в їх акції.
Створення фондових ринків у країнах із перехідною економікою не гарантує більш ефективного розподілу капіталу між фірмами. Отже, фондовий ринок може забезпечити необхідний рух капіталу до конкретних ефективних фірм, але лише в тих країнах, уряд яких незначною мірою корумпований, а законодавчі системи надійно захищають права власності приватних акціонерів.
Практика надання економічно необґрунтованих податкових пільг (найбільш яскраво проявляється в кількості створених вільних економічних зон, пріоритетних галузях та конкретних підприємствах) не сприяє ефективності інвестицій.
Недостатність коштів призводить до ручного управління державними фінансами, не дозволяє планувати і підтримувати навіть середньострокові пріоритети бюджетної та економічної політики.
Із розвитком ринкової економіки функції прямого впливу держави на інвестиційний процес будуть звужуватися, що дозволить більше уваги зосередити на методах опосередкованого впливу, які держава реалізує через свої інститути як учасник інвестиційного процесу.
Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:
– державне кредитування;
– державні позики;
– роздержавлення та приватизація;
– податкове регулювання;
– амортизаційна політика;
– державний лізинг;
– ліцензування і квотування;
– антимонопольні заходи;
– стандартизація.
Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється за допомогою:
– високих митних зборів на товари, що імпортуються;
– податки на іноземні інвестиції;
– обмеження або заборону ввозу окремих товарів;
– заохочення розвитку національного товаровиробника;
– субсидіювання національного інвестора.
Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється через:
– податкові пільги чи канікули;
– пільгові кредити;
– державні субсидії;
– заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (офшорних) зон.
Окремим напрямом держаного регулювання є регулювання ринку цінних паперів (табл. 2.2).



Таблиця 2.2
Державне регулювання ринку цінних паперів
Мета Методи Результат
Сприяння розвитку привабливого інвестиційного середовища - сприятливе та стале законодавство- державний моніторинг- розкриття інформації- розвинена інфраструктура- захист інвесторів Залучення внутрішніх та іноземних інвестицій
Обмеження інфляції - розвиток ринку державних цінних паперів- емісія цінних паперів органами місцевого самоврядування- продаж державних пакетів акцій інвестиційно привабливих підприємств - покриття дефіциту бюджету- збереження накопичень громадян- стабілізація курсу національної валюти- реалізація регіональних соціальних програм
Реструктуризація - приватизація- використання механізму банкрутства- конкуренція- ефективний менеджмент - пожвавлення підприємницької діяльності- збільшення кількості робочих місць- збільшення доходів бюджету
Інтеграція в міжнародні фінансові ринки - впровадження міжнародних стандартів діяльності професійних учасників ринку в Україні- обіг іноземних фінансових інструментів в Україні та українських за межами України- міжнародне співробітництво - доступ на міжнародні ринки капіталів- зміцнення міжнародного авторитету- зближення національних законодавств- раціоналізація ринку
Соціальна стабільність у суспільстві - аналіз соціально-економічних аспектів- захист прав власності- розвиток інститутів спільного інвестування- інформування та освіта населення - довіра населення до ринку та держави- збільшення накопичень громадян- прогнозованість соціально-економічного розвитку
Фінансово-кредитна система, її вплив на інвестиційний процес
Фінансово-кредитна система – це складна система, до якої входять різні структури: банки (національні, комерційні, інвестиційні, ощадні); біржі (товарні, фондові, трудові); торгово-посередницькі фірми; комерційні центри; страхові, брокерські, дилерські компанії; інвестиційні інститути як спеціалізовані учасники фондового ринку; пенсійні фонди. 
Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється через НБУ шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені кошти. Грошово-кредитна політика НБУ залежно від стану економіки проводиться або в формі кредитної експансії, або кредитної рестрикції.
Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду, коли необхідно активізувати кон’юнктуру ринку, розширити обсяги виробництва, збільшити зайнятість тощо. 
Кредитна експансія – інтенсивне розширення кредитних операцій з метою отримання прибутку. Вона включає зниження офіційних ставок центральних банків і розширення лімітів на їх облікові та ломбардні операції, зміну норм обов’язкових резервів (або їх скасування) кредитних установ, купівлю цінних паперів на відкритому ринку, розширення купівлі у комерційних банків іноземної валюти і зниження процентної ставки за цими операціями, скасування кількісних обмежень на кредити. 
Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримання інвестиційної діяльності. Подорожчання кредитних ресурсів змушує інвесторів вкладати тільки в найбільш ефективні, прибуткові проекти, сприяє росту державних інвестицій, залученню коштів на депозити фінансово-кредитних установ.
НБУ проводить і операції на фондовому ринку, тобто здійснює продаж та купівлю державних цінних паперів (облігацій, казначейських зобов’язань).
У світовій практиці операції з цінними паперами вважаються найдієвішими методами грошово-кредитного регулювання економіки. З метою кредитної експансії центральні банки купують державні цінні папери і, навпаки, продають їх, коли прагнуть обмежити розширення кредиту комерційних банків.
Центральні банки опосередковано впливають на інвестиційну діяльність і через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів. Цей метод полягає у встановленні комерційним банкам норм обов’язкових резервів у вигляді певного проценту від суми їх депозитів, що зберігаються у нього на рахунках. При збільшенні норм обов’язкових резервів зменшується розмір кредитних ресурсів і, навпаки, при їх зниженні комерційні банки отримують можливість для розширення кредитних операцій, збільшення частки довгострокових кредитів, стимулюючи тим самим інвестиційний процес.

Система довгострокового кредитування за рахунок централізованих ресурсів НБУ
Державний кредит надається об’єктам, перелік яких розробляється Міністерством економіки та затверджується Кабінетом Міністрів. Перелік комерційних банків, які здійснюють таке кредитування, складає Міністерство фінансів, воно ж укладає з ними договори і доводить до них та до позичальників обсяги державного кредиту та плани фінансування.
Державне довгострокове кредитування здійснюється в основному Укрінвестбанком та Укрсоцбанком.
Банки є фінансово-кредитними установами, які обслуговують рух капіталів та грошей. Функції банків наступні:
– залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів;
– фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;
– випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів);
– купівля, продаж і зберігання цінних паперів;
– придбання права вимоги до поставки товарів і надання послуг, прийняття виконання таких вимог та їх інкасація (факторинг);
– довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами) за дорученням клієнтів;
– надання консультаційних послуг.
Банки здійснюють зазначені операції у межах, встановлених їх статутами та ліцензіями НБУ.
Статутний фонд акціонерного банку може формуватися тільки за рахунок власних коштів акціонерів. Забороняється збільшувати статутний капітал і створювати нові банки за рахунок нерозподілених прибутків або коштів інших фондів. Не можна робити внески за рахунок бюджетних, кредитних і заставних коштів.
Інвестиційні банки – спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які спеціалізуються на операціях із цінними паперами з метою залучення коштів, здійснення довготермінового кредитування і фінансування підприємств різних галузей народного господарства.
Інвестиційний банк виконує наступні функції:
– емісія цінних паперів;
– погодження умов та видів позик (облігацій, акцій);
– випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі за власний рахунок;
– гарантія емісії (зобов’язання купити нереалізовану частину випущених цінних паперів);
– надання звичайних і довготермінових кредитів інвесторам;
– консультаційні послуги.
У сучасних умовах інвестиційні банки, пов’язані з комерційними через вкладання залучених внесків у прибуткові операції з цінними паперами підприємств, надають їм кредити під заставу цінних паперів.
Значний вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідний період, має Фонд державного майна України, на який покладено:
– захист майнових прав України на її території та за кордоном;
– здійснення повноважень щодо проведення приватизації майна загальнодержавної власності;
– сприяння процесу демонополізації економіки та створення умов для конкуренції виробників;
– розробка і контроль за проектами державних програм приватизації.
При цьому Фонд є власником тої частини акцій акціонерних товариств, яка не була реалізована в процесі приватизації. На нього покладено повноваження щодо створення комісій з приватизації, видачі ліцензій посередникам, залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації шляхом укладання з ними або їх посередниками договорів.
Фонд розробляє нормативні акти з питань управління державним майном, проводить інвентаризацію, здійснює аудиторські перевірки ефективності його використання, складає кошторис витрат позабюджетного фонду і контролює їх використання.
Невід’ємним учасником процесу роздержавлення майна в Україні впродовж п’яти років була Національна мережа центрів сертифікатних аукціонів, а з квітня 1999 р. – Державна акціонерна компанія «Національна мережа аукціонних центрів», яка створена з метою подальшого забезпечення процесу приватизації, сприяння розвитку фондового ринку, підтримки підприємництва та прискорення економічних реформ в Україні. ДАК «Національна мережа сертифікатних аукціонів» має у розпорядженні централізовані бази даних за результатами аукціонів за приватизаційні папери та грошові кошти, в яких зберігається інформація про власників акцій приватизованих підприємств на більш ніж 7 тисяч підприємств, які провели первинне розміщення акцій через мережу аукціонних центрів. Поєднуючи інформаційні та телекомунікаційні можливості, компанія надає наступні інформаційно-консультаційні послуги:
– підготовка підприємств до приватизації;
– надання статистичної та аналітичної інформації про аукціони і підприємства, пакети яких пропонувалися для продажу через мережу аукціонних центрів;
– інформаційно-аналітична підтримка учасників фондового ринку та потенційних інвесторів;
– розробка проектів реструктуризації;
– розробка бізнес-планів інвестиційних проектів, інвестиційних меморандумів;
– проведення маркетингових досліджень та аналіз конкурентоспроможності;
– впровадження системи управління фінансами;
– аналіз структури факторів прибутковості підприємств та розробка програми зменшення витрат;
– експертна оцінка майна.
Протягом усього періоду функціонування основним видом діяльності компанії було забезпечення виконання Державних програм приватизації щодо проведення аукціонів за приватизаційні папери, а пізніше – за грошові кошти. Сьогодні відбувається приватизація не тільки за грошові кошти, а й проводяться відкриті торги з продажу майна, що перебуває у державній власності, об’єктів незавершеного будівництва, пакетів акцій.
Спеціалісти компанії вивчають та аналізують інвестиційні потреби регіонів України. Інформація про підприємства консолідується в базі даних інвестиційних пропозицій та бізнес-планів. Для представлення інвестиційних проектів зарубіжним партнерам створена та діє програма «Інвестиційний міст», основною метою якої є впровадження механізму ознайомлення реального інвестора з інвестиційними можливостями та потенціалом українських підприємств.
Усі пропозиції щодо інвестиційних проектів розкривають сутність інвестиційної пропозиції, її ринкову орієнтацію, бажану форму участі інвестора, реальну вартість проекту, прогнозовані обсяги виробництва, а також дозволяють проаналізувати фінансовий стан підприємства.
Програма «Інвестиційний міст» продовжила розробку та впровадження проекту щодо створення Системи маркетингової інформації, яка впроваджується з метою:
– реалізації комплексу заходів з удосконалення руху товарів та послуг від виробника до споживача;
– забезпечення для виробників товарів та послуг можливості оперативного отримання обробленої та систематизованої інформації про товарний ринок;
– підтримки та розвитку приватного підприємництва.
Чітко організована Система реально працюючих підприємств з інформацією щодо комерційних пропозицій в поєднанні з консультаційною підтримкою дадуть позитивний результат щодо налагодження прямих господарських зв’язків, а отже, сприятимуть фінансовому оздоровленню підприємств.
Значний вплив на інвестиційну діяльність мають позабюджетні фонди, через які держава формує додаткові джерела фінансування: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд.
Державний інноваційний фонд створено для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки. Формується Інноваційний фонд за рахунок відрахування підприємствами 1 % від фактичного обсягу реалізації продукції, робіт та послуг (з відрахуванням податку на додану вартість і акцизного збору) за попередній місяць. Розрахована сума відрахувань відноситься на собівартість продукції. Торгові, постачально-збутові, посередницькі організації роблять внески, виходячи із розміру валового доходу. 
Зібрані Інноваційним фондом кошти розподіляються галузевими спеціальними фондами позабюджетних коштів – 70 % та обласними відділами фонду – 30 %. Кошти Інноваційного фонду повинні бути джерелами:
– розвитку технічної і технологічної бази підприємств;
– оновлення виробничих фондів;
– впровадження нових матеріалів, які б відповідали сучасним вимогам.
2.5. Організаційна структура та форми діяльності інвестиційних компаній
Інвестиційні компанії – це нова форма кредитно-фінансових інститутів, що активно почали розвиватися в західних країнах у повоєнні роки, хоча існувала і в довоєнний період.
Інвестиційні компанії шляхом випуску власних акцій залучають грошові кошти, які потім вкладають у цінні папери промислових та інших корпорацій. Таким чином, за рахунок придбання цінних паперів вони здійснюють нарівні з іншими кредитно-фінансовими інститутами фінансування різних галузей економіки.
Нині інвестиційні компанії поділяються на два типи: закриті та відкриті.
Інвестиційні компанії закритого типу здійснюють випуск своїх акцій у певній кількості. Новий покупець може купити їх у попередніх утримувачів за ринковою ціною.
Інвестиційні компанії відкритого типу, які називаються взаємними фондами, випускають свої акції поступово, певними частинами, в основному новим покупцям. Ці акції, як правило, можуть передаватися або продаватися. Більш зручна організаційна форма – компанії відкритого типу, бо постійна емісія дозволяє їм збільшувати власний грошовий капітал і таким чином постійно нарощувати інвестиції в цінні папери корпорацій.
Особливість інвестиційних компаній полягає в тому, що серед їх покупців зростає частка кредитно-фінансових закладів і торгово-промислових корпорацій.
Кожний інвестор інвестиційного фонду повинен платити комісійні при купівлі для нього акцій та управлінні внеском. Розмір комісійних різним компаніям і залежить, як правило, від фінансової могутності і репутації компанії. У повоєнні роки в розвинених капіталістичних країнах найбільш швидкими темпами зростали компанії відкритого типу (взаємні фонди). У цілому розвиток інвестиційних компаній тісно пов’язаний із динамікою та масштабністю ринку цінних паперів: чим вищий рівень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційної компанії. Тому найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених капіталістичних країнах, особливо в США, Канаді, Англії, ФРГ, Японії.
Основою пасивних операцій інвестиційних компаній є залучені грошові кошти від реалізації власних цінних паперів, акціонерний капітал, резервний фонд, нерухомість компанії.
Активні операції інвестиційних компаній мають певну специфіку і відрізняються від операцій інших небанківських кредитно-фінансових інститутів. Справа в тому, що основні грошові кошти, отримані від продажу власних акцій, інвестиційні компанії обох типів вкладають в акції різноманітних корпорацій і компаній. Майже 80 % активів інвестиційних компаній становлять акції. В останні роки інвестиційні компанії диверсифікують власну діяльність, вкладаючи кошти в облігації корпорацій. Специфіка вкладень полягає в тому, що одні компанії концентрують свої інвестиції в прості акції, інші – в привілейовані, треті – в облігації. Крім того, існує галузева спеціалізація, коли компанія купує цінні папери, наприклад, тільки, залізничних чи машинобудівних компаній, автомобільних чи електронних корпорацій.
Розвиток інвестиційних компаній залежить від стану ринку цінних паперів, в основному акцій. Тому часті коливання їх курсів впливають на фінансовий стан інвестиційних компаній. Падіння курсів акцій, і особливо біржові крахи, уповільнюють їх розвиток, а іноді призводять до банкрутств. У США в середині 70-х – на початку 80-х років темпи їх розвитку суттєво знизилися, а деякі компанії збанкрутіли. При цьому розмір активів інвестиційних компаній суттєво знизився.
Інвестиційні компанії залучають до інвестиційної діяльності широкі верстви населення, тобто дрібного інвестора. Завдяки цьому вдається, по-перше, мобілізувати значні кошти для капіталовкладень в економіку, по-друге, створити певну ілюзію, що можна стати володарем акцій і таким чином власником. З цією метою ціни на цінні папери встановлюються низькі, доступні для середніх верств населення. У США, наприклад, вони коливалися в повоєнні роки від 2 до 20 – 30 дол. Звичайно дрібного інвестора залучають у періоди біржового буму, коли курси акцій зростають. Однак в умовах погіршення кон’юнктури (особливо при біржових крахах) вони, як правило, несуть найбільші збитки. Практика західних країн показує, що основними вкладниками є великі індивідуальні та колективні інвестори, а контроль за діяльністю інвестиційних компаній здійснюють найбільші акціонери.
У 70-і роки виникли нові інвестиційні компанії відкритого типу, які отримали назву взаємних фондів грошового ринку (Money Market Mutual Funds). Такий вид інвестиційних компаній отримав розвиток, в основному, в США і Канаді. Їх назва обумовлена тим, що вони працюють на ринку цінних паперів в основному з короткостроковими цінними паперами. Як і інші фонди відкритого типу, вони теж випускають акції. Однак їх акції дуже дешеві (1 дол. за акцію). При цьому вартість акцій не змінюється в результаті коливань позикового процента, і тому мають тверді ціни. Це зумовило широкий приплив клієнтів до таких фондів, забезпечивши їм досить великі накопичення. Так, активи фондів грошового ринку в США з нуля в 1970р. виросли до 200 млрд. дол. у 1982 році, а на початку 90-х років – до 300 млрд. дол.
Формування пасивних операцій цих компаній здійснюється в основному за рахунок випуску дешевих акцій. Свої грошові кошти вони вкладають у короткострокові папери: короткострокові державні (федеральні) облігації (короткострокові векселі), муніципальні облігації, комерційні папери приватних корпорацій, а також у фінансові інструменти (акцептовані векселі, депозитні сертифікати банків). Деякі фонди такого типу спеціалізуються на паперах тільки федерального уряду. Фонди грошового ринку мають певні пільги порівняно з іншими інвестиційними фондами: вони вільні від вимог зберігати свої обов’язкові резерви в Центральному банку (ФРС), не сплачують податків за муніципальними облігаціями. Крім того, необхідно зазначити ще одну обставину: тривалий час процент за їх акціями був вище, ніж за вкладами комерційних банків (5,25 %). Більш низький процент у вказаних кредитно-фінансових інститутах обумовлено інструкцією ФРС. Це зумовило в кінці 70-х років широкий відплив грошових коштів із комерційних та ощадних банків і позиково-ощадних асоціацій до взаємних фондів грошового ринку, що суттєво погіршило ліквідність цих інститутів. Тому з 1982 року в США було проведено дерегулювання процентних ставок та введені депозитні рахунки грошового ринку (Money Market Deposit Account), що дозволило відрегулювати потоки грошових накопичень між комерційними банками, позиково-ощадними асоціаціями та взаємними фондами грошового ринку. У результаті відбулося збільшення грошових коштів на цих депозитних рахунках і почався відтік грошових коштів із фондів грошового ринку, що суттєво скоротило розмір їх активів.
У кінці 80-х – на початку 90-х років конкуренція за залучення грошових коштів між банками і фондами увійшла в більш стійку фазу, бо останні використовували свободу від резервних вимог ФРС, а перші користувалися перевагами федерального страхування депозитів. У той же час, взаємні фонди стали проводити та розширяти деякі спекулятивні операції. Так вони почали використовуватися для зберігання процентних платежів і дивідендів в очікуванні реінвестування. Крім того, багато приватних осіб, які самостійно розпоряджаються власними активами, мали право відкривати тут власні акціонерні рахунки (share accounts). Це дозволило акціонерам досить швидко і безкоштовно переводити грошові кошти з рахунків взаємних фондів грошового ринку залежно від кон’юнктури на рахунки інвестиційних фондів, що займаються вкладеннями в довгострокові цінні папери.
2.6. Розвиток інвестиційних компаній в Україні
В Україні досвід роботи інвестиційних фондів (ІФ) та інвестиційних компаній (ІК) нараховує близько 5 років. На кінець 1998 року в країні діяло 159 інвестиційних фондів та 129 інвестиційних компаній, а загальний обсяг емісії цінних сертифікатів становив 1,47 млрд. грн. Зазначена сума емісій сформована, головним чином, за рахунок приватизаційних сертифікатів.
За умовами функціонування інвестиційні фонди та інвестиційні компанії належать до портфельних інвесторів, вони не орієнтуються на встановлення контролю за діяльністю підприємств. Їх місія та можливості, що надаються законодавством, у цьому плані обмежені. В Україні інвестиційні фонди та інвестиційні компанії не можуть володіти більш ніж 10 % акцій одного емітента (25 % – якщо акції придбані за приватизаційні сертифікати). Одночасно ІФ та ІК беруть досить активну участь у загальних зборах акціонерів, намагаються делегувати своїх представників до складу спостережних рад акціонерних товариств, регулярно отримують інформацію про стан справ на підприємстві.
Завданням ІК та ІФ є розв’язання проблем, які виникають у непрофесіональних суб’єктів при самостійному інвестуванні на ринку акцій. До яких проблем можна віднести:
1) проблему вибору об’єкта інвестування. Її ефективне розв’язання залежить від компетентності інвестора, обсягу та достовірності інформації, якою він володіє. Проведення навіть простого порівняльного аналізу в межах фондового ринку потребує отримання та обробки досить значної за обсягом інформації. Інвестору необхідно визначити дохідність акцій окремих емітентів, секторів економіки, простежити динаміку курсів за певний період часу тощо; 
2) окремі привабливі фінансові інструменти можуть бути просто недоступними для дрібних непрофесійних інвесторів. Акції з найвищим рівнем ліквідності обертаються на біржових ринках, а учасниками біржових операцій можуть виступати тільки професіонали – продавці цінних паперів, які обслуговують досить масштабні операції з цінними паперами.
Поява в Україні ІФ та ІК пов’язана, головним чином, із приватизацією. Засновники ІФ та ІК переважно розраховували на отримання приватизаційних доходів за рахунок:
а) придбання акцій інвестиційно привабливих підприємств, від яких у подальшому можна отримати певний дохід – дивіденди, продаж за більш високою ціною;
б) надання послуг у придбанні акцій під замовлення – для тих клієнтів, які були позбавлені можливості брати участь у сертифікатних аукціонах. 
Для цього багато ІФ та ІК здійснювали фактичну скупку приватизаційних сертифікатів у громадян за наступною схемою: громадяни обмінювали свої «ваучери» на інвестиційні сертифікати ІФ чи ІК, які тут же спорідена для ІФ чи ІК фірма у них викуповувала.
Результати діяльності нинішніх ІФ та ІК такі, що їх учасники не мають ніякого зиску. Причини цього – поганий добір пакетів акцій, придбання акцій за дуже завищеними цінами, неефективна робота з управління інвестиційним портфелем тощо. Ці обставини у поєднанні з фінансовою кризою 1998 року, тривалою рецесією в українській економіці поставили багато ІФ та ІК на межу виживання. До того ж їх засновники помітно зменшили інтерес до підприємницької діяльності на ринку цінних паперів.
Фактором, що зменшує інтерес до ІФ та ІК, є те, що в Україні практично діють тільки фонди закритого типу, які становлять 95 % від загальної кількості ІФ та ІК України. Такі структури не здійснюють поточного викупу своїх цінних паперів, а тому нецікаві для реальних інвесторів. Інвестор (особливо непрофесійний) бажає постійно конвертувати цінні папери в гроші. Володіння цінними паперами закритого фонду не надає в цьому плані ніякого виграшу порівняно з володіннями акціями звичайного емітента. У цілому, як свідчить світова практика, інвестори віддають беззаперечну перевагу відкритим фондам. Так, у США активи компаній відкритого типу становлять приблизно 95 % від активів інвестиційних компаній взагалі.
Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює свою діяльність, пов’язану із залученням коштів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестуванням власних коштів у цінні папери інших емітентів.
Інвестиційні фонди є дилерами і поділяються на відкриті та закриті. Відкритий інвестиційний фонд випускає інвестиційні сертифікати із зобов’язаннями перед учасниками щодо їх викупу, а закритий інвестиційний фонд здійснює випуск інвестиційних сертифікатів без взяття зобов’язань про їх викуп. 
Статут інвестиційного фонду повинен становити не менше 2 тисяч мінімальних заробітних плат, встановлених на момент його реєстрації, та може формуватися за рахунок внесків у вигляді коштів, цінних паперів і нерухомого майна. Частка останнього не повинна перевищувати 25 %.
Фізичні та юридичні особи, що придбали інвестиційний сертифікат (цінний папір, який випускається винятково інвестиційним фондом чи інвестиційною компанією і дає власнику право на отримання доходу у вигляді дивідендів), стають учасниками інвестиційного фонду.
Інвестиційний сертифікат повинен містити наступні реквізити: фірмове найменування інвестиційного фонду; його місцезнаходження; найменування цінного паперу («інвестиційний сертифікат») та його порядковий номер; дату випуску; вид інвестиційного сертифіката (іменний, на пред’явника); номінальну вартість; ім’я власника (для іменного інвестиційного сертифіката); строк виплати дивідендів; підпис посадової особи – інвестиційного управляючого чи іншої уповноваженої особи; печатка інвестиційного фонду.
Для випуску інвестиційних сертифікатів укладається договір із інвестиційним управляючим, який управляє активами фонду, організовує продаж інвестиційних сертифікатів, підраховує вартість чистих активів (спільно з депозитарієм) із розрахунку на один випущений інвестиційний сертифікат. За виконання обов’язків інвестиційному управляючому виплачують винагороду в розмірі, що не перевищує 5 % середньорічної вартості чистих активів інвестиційного фонду, або 10 %, якщо активи інвестиційного фонду більш ніж на 50 % сформовані за рахунок приватизаційних паперів.
Держава накладає обмеження на діяльність інвестиційних фондів з метою зниження ризику капіталовкладень в акції фонду. Це стосується наступних моментів:
– інвестиційний фонд не має право тримати у своїх активах більш ніж 10 % цінних паперів одного емітента (25 % – за умови їх придбання за приватизаційні папери) та інвестувати понад 5 % своїх активів у цінні папери одного емітента;
– не має права тримати в цінних паперах менш ніж 70 % активів інвестиційного фонду;
– займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами;
– здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа інвестиційного фонду;
– брати банківські кредити, крім випадків, коли цей кредит буде використано на викуп відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів.
Інвестиційна компанія (інвестиційний дилер) – торговець цінними паперами, що залучає кошти для спільного інвестування шляхом емісії та розміщення цінних паперів. 
Для здійснення спільного інвестування ІК повинна заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів.
Інвестиційна декларація (згідно з п. 10 Положення «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії») містить наступні реквізити:
– назву документа («інвестиційна декларація»);
– назву, вид і місцезнаходження інвестиційного фонду, розмір статутного фонду;
– основні напрями, предмет, цілі та обмеження інвестиційної діяльності інвестиційного фонду, порядок продажу інвестиційних сертифікатів;
– відомості про випуск інвестиційних сертифікатів, зобов’язань щодо їх викупу, наслідки невиконання таких зобов’язань;
– комісійні, винагороди та витрати, що можуть сплачуватися за рахунок коштів інвестиційного фонду;
– місце, терміни та порядок сплати дивідендів;
– застереження щодо створення будь-яких спеціальних або резервних фондів.
Емісію інвестиційних сертифікатів інвестиційний фонд та взаємний фонд інвестиційної компанії здійснюють після реєстрації їх випуску Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Фонди мають право здійснювати загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму, розмір якої не повинен перевищувати 15-разовий розмір їх статутних фондів.
Діяльність ІФ та ІК повинен контролювати незалежний аудитор чи аудиторська фірма. Антимонопольний комітет зобов’язаний стежити за дотриманням антимонопольного законодавства. Згідно з п. 28 Положення «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» ІФ або ІК повинні повідомити у 5-денний строк Антимонопольний комітет у разі укладання договорів про придбання ними 10 % цінних паперів.
Розвиток інститутів спільного інвестування переживає сьогодні суттєву кризу. Специфіка нинішнього стану така, що інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, які обслужили більше 30 млн. юридичних та фізичних осіб у процесі масової приватизації, прийняли на себе всю відповідальність за непослідовність та правову недосконалість концепції масової приватизації, погіршення фінансового стану приватизованих підприємств, за відсутність корпоративної культури основних учасників фондового ринку.
На сьогоднішній день сценарій подальшого розвитку подій навколо інвестиційних фондів та інвестиційних компаній може виглядати наступним чином.
1. Оптимістичний сценарій. Закриття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній проходить без скандалів навколо легітимності сертифікатної приватизації. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії розраховуються зі своїми клієнтами і реорганізовують свою діяльність на новій законодавчій базі.
2. Песимістичний сценарій. Проголошується помилковість державної політики приватизації з використанням приватизаційних майнових сертифікатів. Силові органи починають масовий перегляд її результатів. Більшість фінансових посередників залишають фондовий ринок.
3. Реалістичний сценарій. На державному рівні приймаються законодавчі акти, які дозволяють працювати інвестиційним фондам та інвестиційним компаніям на фондовому ринку в умовах, що склалися. Але відсутність високодохідних інструментів та ліквідного фондового ринку не дозволить ІФ та ІК ефективно працювати з коштами населення.
09.12.99 п’ять провідних компаній фондового ринку прийняли концепцію реформування законодавчої бази, необхідну для розвитку інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основні її моменти полягають у наступному:
– перегляд підходів до самих інститутів спільного інвестування. Необхідно зняти обмеження щодо обсягу і напрямів інвестицій, залишивши тільки вимоги до диверсифікації власних активів;
– лібералізація валютного законодавства України для інвестиційних фондів та інвестиційних компаній із правом управляючого компанії інвестувати кошти фонду в інвестиційні фонди чи корпоративні папери західноєвропейських фондових бірж відповідно до процедури, яка встановлюється Нацбанком;
– вжиття заходів щодо захисту грошових коштів учасників, що дозволяють тримати їх у валюті з довгою позицією.

Питання для перевірки засвоєних знань
1. Дайте характеристику суб’єктів інвестиційної діяльності та їх діяльності на інвестиційних ринках.
2. Заповніть схему «Класифікація суб’єктів інвестування».

3. Охарактеризуйте інвестиційну діяльність нефінансових фірм.
4. Дайте характеристику держави-інвестора.
5. Наведіть способи та умови залучення приватного капіталу до сектора економічної інфраструктури.
6. Охарактеризуйте державне регулювання інвестиційного процесу.
7. Дайте характеристику державному регулюванню ринку цінних паперів.
8. Як впливає фінансово-кредитна система на інвестиційний процес?
9. Які функції виконує інвестиційний банк?
10. Охарактеризуйте діяльність інвестиційної компанії.
11. Які обмеження накладає держава на діяльність інвестиційних фондів?
12. Дайте характеристику діяльності інститутів спільного інвестування.
Тести для проведення контролю
1. Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:
а) державне кредитування, державні позики, роздержавлення та приватизація, податки на іноземні інвестиції, амортизаційна політика, стандартизація;
б) антимонопольні заходи, стандартизація, ліцензування і квотування, державний лізинг, амортизаційна політика, податкове регулювання, державне кредитування, державні позики, роздержавлення та приватизація;
в) податкові пільги, субсидування національного інвестора, державне кредитування, державний лізинг, стандартизація, антимонопольні заходи;
г) державне кредитування, амортизаційна політика, бюджетна політика, податкова політика, стандартизація, ліцензування і квотування.
2. Захист національного інвестиційного ринку здійснюється за допомогою:
а) високих митних зборів на товари, що імпортуються, податків на іноземні інвестиції, обмеження або заборони ввезення окремих товарів, заохочення розвитку національного товаровиробника, субсидування національного інвестора;
б) митної політики, податкової політики, роздержавлення та приватизації;
в) податкової політики, обмеження або заборони ввезення окремих товарів;
г) державних субсидій та митної політики.
3. Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату здійснюється через: 
а) податкові пільги чи канікули, пільгові кредити, стандартизацію;
б) державні субсидії, пільгові кредити, податкові пільги чи канікули, заохочення до створення підприємств з іноземними інвестиціями;
в) митну політику та державні субсидії;
г) податкову політику та пільгові кредити.
4. Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що:
а) здійснює діяльність, пов’язану із залученням коштів, за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестування власних коштів у цінні папери інших емітентів;
б) здійснює діяльність, пов’язану із залученням коштів за рахунок емісії цінних паперів інших компаній та інвестування цих коштів у власні цінні папери;
в) здійснює діяльність, пов’язану із залученням коштів від продажу матеріальних цінностей в інвестиційну діяльність інших компаній;
г) здійснює діяльність, пов’язану із залученням коштів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестування власних коштів у власні цінні папери.

 

<< попередня     зміст     наступна >>

polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 474849132 © 2005-2009 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт.