Частина І. Методологічні і політичні аспекти економічної трансформації

Частина І. Методологічні і політичні аспекти економічної трансформації

3
0


Частина І. Методологічні і політичні аспекти економічної трансформації
Розділ 1. Теоретичні основи стратегії економічного розвитку


Нова соціально-економічна парадигма
Економічна теорія як важливий складовий елемент нової парадигми суспільного мислення переживає сьогодні складні часи. У суспільства виникла реальна потреба в фундаментальних дослідженнях і розробках економічних відносин на створюючих ринкових началах. Ідеться про глибинні трансформації всього економічного організму так званих «постсоціалістичних» країн, формування соціальне орієнтованої моделі господарювання з притаманними їй функціями активної мотивації високих темпів динамізму і оновлення.
Переважання руйнівних тенденцій перехідного періоду (80-90 рр.) входження в «ринкову економіку» колишнього СРСР, а після й Росії, України, Білорусі, Молдови, Казахстану та інших країн Центральної Азії, Кавказу і Прибалтики, які вийшли з нього, нічого спільного не має з сучасними теоріями і регулюючими механізмами економічного зростання, структурного і якісного оновлення макро- і мікроекономічних систем ефективного ведення господарства, конкурентоздатних на внутрішніх і зовнішніх ринках.
Економічна наука цивілізованого світу спирається на критичний синтез класичних теорій і новітніх поглядів, що грунтуються на моделюванні складних і суперечливих соціально-економічних процесів, які властиві сучасному і майбутньому прогресу людства. Саме ці погляди стали визначальними для різноманітних моделей і регулюючих механізмів соціально-економічного управління ходом суспільного розвитку. Стратегія і тактика економічного керівництва базується на органічному поєднанні ринкових і державних регуляторів з широким використанням новітніх наукових відкриттів і досягнень у галузі технології, інформатики, менеджменту і багатьох інших сферах знань і умінь створювальної людської діяльності. У кінці XX століття мало хто серйозно сподівається на чисто «ринкові регулятори» невидимої руки Адама Сміта епохи більш ніж двохсотрічної давнини так само, як і на ідеологію архіреволюційних суспільних перетворень і силового поневолювання сильних слабкими.
Разом з тим очевидно й те, що як показує досвід, на основі характерного для прихильників прямого запозичування економічних теорій і моделей сучасних західних мислителів і механічного перенесення їх на свій національний грунт, тобто в інші соціально-економічні й суспільні умови, не можна одержати достовірних відповідей на багато досить складних і гострих питань вітчизняної дійсності, у тому числі й щодо входження посттоталітарної економіки в сучасну високоорганізовану ринкову економіку. Мабуть, країни колишнього Радянського Союзу ще не переживали такої катастрофічної ситуації розвалу в умовах мирного часу на величезній території (1/6 земної суші). І це не може не впливати на весь хід сучасного світового розвитку. Вже звідси випливає об’єктивна необхідність старанного визначення і виваження сукупності причин і наслідків вибухового економічного занепаду, всебічного врахування глибоких історичних традицій і національних особливостей розвитку, ведення системного аналізу процесів, що відбуваються в часі й просторі, щоб новітні теоретичні концепції відображали дійсність, були надійним фундаментом творчої соціально-економічної політики держави. За справедливим визначенням М. Кондратьєва, потрібне врахування «суспільного середовища», в якому формувалися ті чи інші економічні явища і знаходили відображення в наукових розробках сучасників певної епохи .
Тільки на такому базисі, доповненому застосуванням основних принципів історико-критичного методу, а також методів моделювання і вибору оптимальних варіантів сучасних і майбутніх процесів можливо адекватно їх оцінити, створюючи новітні теорії майбутнього суспільного прогресу, відібрати з світового досвіду за оптимальними оціночними критеріями зразки соціальної «корисності», моделі високоефективного господарювання, які можуть стати органічною складовою ланкою вітчизняної моделі ринкової економіки, адекватної загальносвітовим створювальним процесам.
Серед важливих складових елементів формування такої моделі є проблема власності і пов’язана з нею система відносин. Від її фундаментального наукового вирішення значною мірою залежить швидке подолання не лише кризових явищ, а й трансформація економіки в новий якісний стан. Без глибокого пізнання генезису форм і відносин власності державна політика «зверху», не рахуючись з інтересами «знизу», так званого роздержавлення і приватизації шляхом одночасного правового акту «перетворення» нібито всього населення в «паперових власників».
Швидше це можна назвати наданням видимості «законності прихватизації» суспільної (названої тепер «нічийною») власності, кримінальне розбагатілою верхівкою, котра переважно не заінтересована, та й по-справжньому не володіє знанням і умінням конкурентоздатного виробничого бізнесу. До того ж паралізовані економічні передумови для його успішного розвитку. Законодавча й виконавча гілки державної влади своєчасно не створюють необхідних правових і виконавчих основ для економічного пожвавлення, оновлення та зростання.
Втрата державою регулюючих функцій соціально-економічного оновлення під виглядом демократизації суспільного устрою і вільного ринку супроводжується проявом хаосу. Що ж до реформації відносин власності з метою формування на принципі нереальної вартісної (ринкової) основи «рівноправних власників», включаючи до них і вкрай зубожілі верстви населення, то вона є не більше, ніж фарсом. Російська «ваучеризація за Чубайсом» особливо наочно показала, в чиїх руках концентрується де-факто суспільна власність і в якому економічному становищі опиняються рядові «власники» ваучерів.
У щорічній доповіді Президента України «Економічний і соціальний розвиток України в 1995 р.» відзначається, що всього приватизовано у 1992-1995 рр. 27903 об’єкти, а структура промислових підприємств за формами власності в 1995 р. склалася так: загальнодержавна — 36,5%, комунальна — 6,9%, колективна власність — 56,3%, власність міжнародних організацій — 0,2% . У групах колективної і комунальної власності, які вже вийшли із загальнодержавної, сформувалися різноманітні господарські структури перехідного типу. В більшості вони виявилися не здатними, без належного інвестиційного капіталу, знань і умінь здійснення нормального відтворення, структурного і якісного оновлення виробництва, щоб перемагати в сучасній ринковій конкуренції. Надії лише на приватні ініціативи в цих структурах не справдилися. В результаті промисловість і виробниче будівництво опинилися в глибокому занепаді, а їх структура — в ще більш деформованому стані, ніж була за тоталітарного режиму. Національне промислове виробництво досить успішно витісняється з свого внутрішнього ринку іноземними конкурентами.
У сільському господарстві змінили форму господарювання з розпаюванням майна 92% колгоспів, приватизовано 650 радгоспів (34% загальної їх кількості) . Збільшено земельні ділянки присадибних господарств селян. За принципом паювання передбачається трансформація земельної власності. Створено близько 35 тис. фермерських господарств. Торгівля фактично вже давно є приватною і неймовірно марнотратною, враховуючи, що значна її частина набула човниково-базарного характеру; розкрадено й розпродано значну частину рухомих транспортних засобів.
Приватизуються обслуговуючі підприємства. Купується і продається державний квартирний фонд. І це важливий етап переходу до ринкових перетворень. Але суть проблеми полягає в тому, що такого роду бурхлива й безсистемна реформація поки що не приносить ні стабілізації, ні економічного пожвавлення, ні тим більше зростання. Навпаки, вона виступає активним каталізатором спаду національного товарного виробництва, ВВП і НД, перетворивши власний споживчий ринок у всевладдя низькоякісних і дорогих товарів іноземного виробництва. З цим багажем на рівних у світове і навіть у європейське співтовариство не ввійти.
В умовах руйнівної інфляції, що хоча останнім часом й загальмована, але ж не припиняється, скорочуються робочі місця, зростає явне і особливо приховане безробіття. Відбувається процес дискваліфікації і деградації робочої сили. Продуктивність промислової й аграрної праці, так само, як і праці в ряді інших сфер діяльності, має тенденцію до зниження. Рівень реальних доходів населення та його купівельна спроможність знаходяться на надто низькій відмітці навіть відносно рівня 1990 р., коли вони вже були незрівнянно нижчі аналогічних показників економічно розвинутих країн. І це не може не викликати соціальної напруженості, розгулу протиправності в суспільстві, закладаючи відповідні негативи в його майбутній розвиток. Багато соціальних прошарків населення України, також як і Росії та інших країн СНД, стали значно гірше харчуватися, гірше одягатися і жити, що загострює не лише загальноекономічну, а й демографічну кризу, призводить до небувалого суспільного розшарування, проявів соціальних конфліктів.
Формування не примітивного рудимента минулого (хаотичного базару), а високорозвиненого і високоорганізованого сучасного ринку, соціальне орієнтованої ринкової економіки постіндустріальної епохи вимагає відповідно вищих форм і відносин власності, систем господарювання новітнього типу, що встановлюється в ході послідовного еволюційного розвитку, створення розгалуженої інфраструктури на найновіших технологічних і організаційно-управлінських розробках. Приватизація і формування високоефективних форм господарювання, безперечно, є одним із важливих, але в той же час складних і суперечливих процесів трансформації системи соціально-економічних відносин. Вона стосується інтересів усіх без винятку соціальних прошарків населення і, отже, вимагає виваженого і обережного підходу. Тільки розвиток по-справжньому здорової системи ринкової конкуренції однозначно розкриває, які системи й форми господарювання життєздатні й прогресивні, а які приречені кінець кінцем на банкрутство і природне відмирання.
Держава покликана на суворо законодавчій базі створювати рівні умови для форм власності і господарювання, при відмові від попередньої державної монополії, широкого розвитку на ринкових засадах приватної, державної, колективної, корпоративної і змішаної форм власності в межах національних і транснаціональних систем; відповідно — орендних, акціонерних, кооперативних, корпоративних, приватно-індивідуальних та інших форм господарювання, з забезпеченням єдиного правового поля їх функціонування на принципах конкуренції, взаємовигідних зв’язків та взаємовідносин.
При цьому держава забезпечує законодавче регулювання, а ринок — стимулювання, своєрідний каталіз реформування в найбільш результативні за критеріями прибутковості й темпами розвитку форми й відносини власності та господарювання. Дрібновласницька її система в сучасну епоху науково-технічного прогресу, як свідчить досвід багатьох економічно розвинених країна не є пануючою. Національні і транснаціональні корпорації, кооперовані й інтегровані системи поступово втягують дрібновласних господарів у більш інтенсивні і високоефективні господарські й ринкові структури. Проблема розмірів («великих», «середніх» і «дрібних» господарських і ринкових структур) сугубо конкретна, вирішується і формується стосовно до умов, форм і видів діяльності, технологічних, ресурсних і організаційно-управлінських можливостей забезпечувати максимальний економічний, соціальний і духовний ефект. Проте загальносвітові тенденції до інтеграції спеціалізованих і кооперованих структур формування велетенських регіональних світових ринків зараз очевидні.
Аналізуючи різні форми і відносини власності, їх складну ієрархічну структуру і динамізм, деякі дослідники часом непомірне захоплюються лише зарубіжним досвідом, досягненнями західної економічної думки, іноді однобічно й помилково їх тлумачать, забуваючи при цьому про власну наукову спадщину, теорії, розроблені російською й українською наукою, особливо в епоху, коли розвиток ринкових відносин ще не згортався диктаторськими режимами.
Між тим, у цих теоріях знайшли відображення проблеми, що не втратили актуальності й сьогодні. У теоретичному аспекті, наприклад, система орендних відносин має багато спільного з ідеями розподіленої власності, які широко розвинуті в працях М. Туган-Барановського. Актуальні для сучасного розвитку фермерських господарств і системи . їх кооперації розробки визначних російських економістів М. Макарова і О. Чаянова. Дуже багато є співзвучним сьогоднішньому дню у широкій науковій спадщині М. Кондратьєва, М. Туган-Барановського, П. Струве, С. Булгакова та ін. Вони аж ніяк не дивилися на форми й відносини власності як щось застигле, раз і назавжди дане економічне явище. Суспільно-економічний прогрес немислимий без прогресивних зрушень у системі відносин власності. Дуже примітивно виглядають у цьому світлі вимоги деяких сучасних архірадикалів, які називають себе «демократами», негайно перетворити всю власність у приватну після сімдесятирічного панування суспільної, тобто здійснити стрибок з однієї крайності в іншу, зробити чергову революцію з відповідним господарським розвалом.
Прогресивний суспільний розвиток значною мірою наперед визначається усвідомленням механізму дії мотивації в системі відносин власності, розумінням їх динамізму, неминучих структурних і якісних змін у взаємодії з новими науковими і технологічними відкриттями та господарськими перетвореннями. Не вина, а біда геніальних для свого часу вчень К. Маркса і його найбільш вірного послідовника В. Леніна, на мій погляд, перш за все, в однобічній трактовці ідеї революційного зламу відносин власності, зведенні їх у кінцевому рахунку до єдиної суспільної (комуністичної) власності шляхом негайної націоналізації, при цьому не навчившись і не вміючи створювати більш ефективне нове. І хоча заради справедливості слід сказати, що ними робилися відповідні застереження про необхідність дозрівання умов і передумов, перехідних етапів у часі, проте однозначність політичних висновків дала підстави архіреволюційним комуністичним силам взяти їх на беззастережне ідеологічне озброєння для розгрому системи, що діяла, а заразом і розгрому ефективного ринкового господарства. Дальші спроби і щирі прагнення В. Леніна повернути державну машину до ринкового господарства (непу) ні до чого радикального не привели, а лише посилили подальші устремління до сталінської диктатури й тоталітаризму. Потребують уточнення і марксистські теоретичні трактування поділу суспільної праці на продуктивну й непродуктивну, щоб не припускати зневажливого ставлення до праці, яка створює духовні блага.
Ефективне функціонування ринкової економіки вимагає від держави здійснення активної і жорсткої валютно-фінансової і кредитної політики. Наші дослідження надійно свідчать про те, що економіка України не може прогресивно розвиватися, якщо по-справжньому не стабілізувати валютно-фінансове й кредитне становище, не подолати згубні інфляційні й стагфляційні процеси. За допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову, процентну, страхову) можна створити умови як для швидкого економічного піднесення, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки.
Помилки в грошово-кредитній і фінансовій політиці, паралізуючи мотивацію до високопродуктивної праці й підприємництва, знецінюють гроші, стимулюють емісію та інфляцію, підривають власне товаровиробництво; створюється штучна криза взаємоплатежів. Власне, це значною мірою паралізувало економіку більшості країн колишнього Радянського Союзу.
На вкрай деформованій грошовій системі ефективно реформувати економіку в ринковому напрямі неможливо. Цивілізоване й ефективне ринкове господарство може бути створене на базі науково-технічного прогресу, надійно і стабільно функціонуючої національної грошової системи, на чітко регульованому державою й ринком механізмі дії банківської і фінансової систем.
У цьому контексті актуальні ідеї М. Туган-Барановського щодо розвитку й вдосконалення грошової системи й обмеження інфляції. Він вважав монетарну систему і відповідно монетарну політику необхідними умовами реформування вітчизняної економіки. Зокрема, заслуговує на увагу нині вже далеко не нова його думка про відповідність грошової маси і цін, які можна стабілізувати, змінюючи обсяги грошової маси. Крім того, за допомогою виведення з обігу певної частини зайвих грошей, можна, на думку М. Туган-Барановського, обмежити інфляцію і таким чином уникнути її тиску на економічну діяльність і розподіл прибутку .
Балансова рівновага товарів і грошей в обігу, ринкового попиту і пропозиції, вартісно-натуральних структур створює оптимальну модель функціонування товарно-грошового кругообігу. Випуск в обіг додаткової маси купюр не повинен порушувати моделі оптимальної рівноваги, тобто емісія грошових знаків має бути органічно пов’язана зі змінами показників ВВП і НД, виведенням з обігу зношених купюр, забезпечувати рівновагу валютного і фондового ринків. Отже, держава зобов’язана ставити валютно-фінансову і кредитну систему в умови надійного регулювання і контролю. Без цього не будуть ефективними ні банківська система, ні діяльність фінансових органів, ні загальні ринкові реформи.
Складні і суперечливі процеси трансформації вітчизняної економіки потребують, поряд із ринковою кон’юнктурою і здоровою конкуренцією, активного державного втручання, чітко діючої системи соціально-економічного управління.
Думка про необхідність державного регулювання економічних процесів і про розширення сфери цього регулювання не нова. Ще на початку XX ст. її активно розвивали К. Воблий, В. Желєзнов, М. Кондратьєв, Л. Юровський. Об’єктивний характер процесу державного втручання в економіку підкреслював М. Туган-Барановський. «Вивчення законів вільної гри економічних сил, -писав він, — привело до визначення необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою .
Втручання державних інститутів у ринкові процеси здійснюється на макрорівні методами правового регулювання й контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, структурних зрушень в економіці під впливом науково-технічного прогресу, розробки й виконання тих чи інших загальнодержавних програм. Держава створює також сприятливі економічні умови й надійну правову базу для розвитку підприємництва й ринкових відносин.
Величезною є роль держави в стимулюванні інвестиційної та інноваційної діяльності виробничих сфер, особливо, коли надходження інвестиційних капіталів іззовні вкрай обмежені. Політика уряду зосереджується на пошуках і використанні власних інвестиційних можливостей, виборі пріоритетних сфер розвитку з швидкими темпами економічного обігу й приросту внутрішніх фондів нагромадження і споживання. При цьому за допомогою створення всебічно обгрунтованої законодавчої бази, сприятливих економічних умов для ефективної діяльності іноземних інвесторів з’являються і більш активні спонукальні мотиви для припливу в країну іноземних інвестицій, зрозуміло, на взаємовигідних принципах у реалізації інвестиційних проектів.
Проблему пошуку необхідних власних джерел інвестування вирішувало чимало економістів, представників як західної, так і вітчизняної економічної думки. Цікаві в цьому аспекті ідеї М. Туган-Барановського, які отримали визнання й подальший розвиток у світовій економічній думці в концепціях Дж. М. Кейнса, Й. Шумпетера, А. Шпитгофа, Г. Касселя та ін. М. Туган-Барановський виходив з того, що розширення основного капіталу країни створює додатковий довгостроковий попит. Уже тоді було достатньо ясно, що процеси економічного реформування зв’язані з необхідністю стимулювання національних нагромаджень і заощаджень для активного інвестування, без чого неможливі ніякі господарські та економічні оновлення, вагомі прогресивні зрушення. На застарілій технічній, технологічній та організаційно-управлінській базі досягти конкурентоспроможності та високих темпів економічного зростання не мислимо.
Вихід з кризи органічно пов’язується в наукових теоріях з інвестуванням нагромадженого за роки спаду вільного грошового капіталу в нове виробництво, тобто в структурну перебудову. М. Туган-Барановський був впевнений, що навіть у кризовій ситуації нагромадження капіталу не припиняється, а набуває лише іншої форми, з’являється вільний грошовий капітал, який шукає нового застосування, оскільки стара структура його виштовхує. Тезу вченого про вільний грошовий капітал дуже високо оцінив М. Кондратьєв, який підкреслював, що думка М. Туган-Барановського про нагромадження «вільного капіталу» та про роль цього нагромадження є дуже плідною . Пізніше ця ідея визначного українського економіста була розвинута А. Шпитгофом та Й. Шумпетером в інноваційній теорії розвитку.
Модернізація діючих і створення якісно нових виробництв, що здійснюються на базі та в міру реальних нагромаджень та інвестицій, вимагають введення жорсткого менеджменту. Як правило, економічного виграшу в конкуренції товаровиробників досягає той, хто здатний забезпечити більший обсяг прибутку не за рахунок штучного здування цін з відповідним обмеженням кола покупців, а навпаки, завдяки випуску маси більш дешевих і більш якісних товарів і послуг, продажу їх найбільш широкому колу споживачів. Маса прибутку й нагромаджень від більших обсягів і різноманітності асортименту товарів майже завжди значно більша й стабільна порівняно з аналогічними показниками, які одержують підприємці і держбюджет за орієнтації товаровиробників на випуск одиничних або дрібних партій товарів та послуг, які дорого коштують. По-справжньому оволодіти товарним знаком означає якомога більше задовольнити масовий попит споживачів і одержати від них за продані товари й послуги — їх особисті доходи, задовольнивши тим самим споживчий попит, який формує ємність ринку.
Саме тому кожний підприємець, якщо він хоче бути стабільно конкурентоспроможним, повинен ретельно вивчати рух фактичного ринкового попиту і платоспроможності різних соціальних верств населення, ступінь та зміни насиченості ринку тими чи іншими товарами та послугами, тобто володіти повною інформацією, з одного боку, про дії своїх конкурентів, а з другого — про ємність і мінливість кон’юнктури товарного ринку. Ідеться про моделювання моніторингу ринкових подій, включаючи рух капіталів, інвестицій, робочої сили та інших факторів виробництва.
На важливість цього звертав у свій час увагу Є. Слуцький. Його праці, присвячені питанням збалансованості споживчих бюджетів, кон’юнктурних коливань попиту і пропозиції, принципам раціональної поведінки людей в умовах ринкового вибору, не втратили своєї актуальності і можуть сьогодні бути методологічним ключем для аналізу проблем досягнення економічної рівноваги.
Названі шляхи реформування господарства посттоталітарної епохи покликані подолати кризові явища і сформувати ефективно діючу ринкову модель. Істотну допомогу у вирішенні цього завдання, на наш погляд, може надати не тільки і не стільки механічно запозичений досвід розвинутих зарубіжних країн, скільки звернення до витоків вітчизняної історико-економічної науки, узагальнення власного досвіду й точний системний аналіз вихідних позицій, створення на цьому грунті принципово нових теоретичних концепцій, що базуються на сучасних методах моделювання, ретельному аналізі позитивних і негативних взаємодій сукупності факторів, що впливають на кінцевий результат у конкретних ситуаціях і умовах. Такий підхід, що спирається на сучасні фундаментальні дослідження соціально-економічних процесів перехідного періоду, обіцяє, безсумнівно, більш плідні результати для забезпечення прогресивних суспільних перетворень в інтересах свого народу і розвитку держави в системі широкої науково-технічної, економічної і духовної інтеграції.
При цьому дуже важливо якнайповніше використовувати класичну спадщину вітчизняної і зарубіжної наукової думки, на фундаменті якої зароджуються і розвиваються нові знання, новітні й майбутні теоретичні погляди створювального соціально-економічного і суспільного розвитку. Критичне переосмислення класичної спадщини дає новий імпульс приросту знань у загальнолюдському прогресі. Догматичне сприйняття минулих відкриттів як абсолютної істини, так само як і необгрунтоване їх заперечення є не що інше, як політичний авантюризм. Обов’язок учених не допустити такого повороту подій на переломі чергових століть, з яких нове обіцяє людству величезний прогрес через використання новітніх наукових і технологічних досягнень, духовного збагачення народів, всебічного розвитку їх інтеграційних взаємозв’язків.


Потреба в новій стратегії та її зміст
Вченими Інституту економіки Національної Академії наук у 1992 р. була розроблена і представлена органам державної влади концепція стратегії соціально-економічного розвитку України . Але в той час український уряд під певним впливом модних у ті часи ідей монетаризму, які змінювалися досить часто, здійснював політику так званої «шокової терапії». Слідом за Росією поспішно оголосили лібералізацію цін, стали на шлях форсованих ринкових відносин. Рубль замінили купоном навіть без утвердження його національною грошовою одиницею. Друкували купоно-карбованці за кордоном. Належного контролю за обсягом їх випуску, надійністю захисту, витратами на це конвертованої валюти не було встановлено. Під гаслами невтручання держави в господарську діяльність почалося обвальне падіння товарного виробництва і розкрадання державних ресурсів. Дуже швидко, як і попереджали уряд тверезо мислячі українські економісти, це призвело до вибухового зростання цін і емісії, розвалу грошово-фінансової системи. Вона опинилася в найбільш руйнівній фазі — гіперінфляції і гіперстагфляції з загостренням загальноекономічної кризи.
Проте фундаментальні дослідження хворобливих процесів в економіці тривали і тривають зараз. Наприкінці 1993 р. була завершена розробка «Стратегії соціально-економічного розвитку України» , яка охоплює три етапи перехідного періоду — фази стабілізації становища і виходу з глибокої кризи, економічного пожвавлення і переходу в фазу економічного зростання. Президія НАНУ після всебічного обговорення подала цей документ державним органам, які формують і реалізують соціально-економічну політику. На жаль, до цього часу він використовується лише частково, без системного і комплексного здійснення реформи. Створення якісно нової, соціальне орієнтованої моделі конкурентоспроможної ринкової економіки почалось з подолання бурхливих темпів інфляції і проведення грошової реформи (вересень 1996 р.). Проте це не дало активного поштовху на загальноекономічну стабілізацію і економічне пожвавлення в 1996-1997рр.
Більш того, штучне стиснення грошової маси в обігу призвело до загострення кризи платежів. Залишалася замороженою інвестиційна та інноваційна діяльність, без чого не відбувається структурна трансформація за визначеними пріоритетами, а також технологічне оновлення товарного виробництва, інфраструктури і ринку. А саме це гарантує економічну, енергетичну, продовольчу й екологічну безпеку країни. Процеси ефективної, а не руйнівної приватизації, мотивації праці і підприємництва є найважливішими складовими стратегічної політики держави.
Ейфорія короткочасного і водночас кардинального вирішення складних економічних проблем, які останнім часом особливо загострилися в Україні, Росії та більшості інших країн колишнього СРСР, скінчилася. Досить нагадати, що повним економічним і політичним крахом завершилася бездумна й анархічна за своєю суттю майже п’ятирічна «перебудова», що ініціювалася М. Горбачовим. Після розвалу Союзу жодна з короткочасних урядових програм стабілізації економічного становища і виходу з кризи тепер вже нових, «незалежних» країн також не принесла бажаних наслідків.
Більш того, спроби негайного впровадження в життя цих програм натиском «зверху» лише посилюють кризу до критичного стану. Причини цього явища криються, з одного боку, в поверховості і хибах самих програм, які, до речі, будувалися за однобічним стандартним сценарієм ідеології Міжнародного валютного фонду, наївних порад і вимог від урядів нових країн та без фундаментальної розробки конкретних проектів глобальних економічних перетворень, які б добре розуміли широкі верстви населення, а з другого — у відсутності системного підходу до управління і організації їх виконання, чіткості і послідовності законодавчих і виконавчих рішень держави і дій господарських управлінських структур у сферах товарного виробництва і ринку, виробничої і соціальної інфраструктури, валютно-фінансового, кредитного, інформаційного обслуговування тощо.
Урядами країн СНД (під виглядом ринкової лібералізації) створені сприятливі умови для розтринькування і розкрадання державних товарних і фондових ресурсів, для розпродажу їх переважно за демпінговими цінами за кордоном. За рахунок цього відбулося збагачення мафіозно-спекулятивних структур під гаслом методу і засобу первісного нагромадження капіталу і швидкого формування прошарку активних підприємців. Це лише посилило економічну кризу, загострило дефіцитність внутрішнього ринку і криміногенну ситуацію, ні на йоту не зрушивши підприємницьку активність у розвитку конкурентоспроможного товарного виробництва. Навпаки, обсяги промислової і сільськогосподарської продукції різко скоротилися. Ці сфери прийшли до занепаду, а іноземні конкуренти почали витісняти їх з власних внутрішніх ринків, не кажучи вже про широкий вихід на нові зовнішні ринки.
Замість дійових підприємницьких структур створювального напряму сформувалась і набирає сили мафіозно-спекулятивна структура з бурхливими темпами особистого збагачення. Її капітал примножується переважно на грунті бездумної інфляційної політики держави, неупорядкованості її валютно-фінансової і банківської систем. Штучно затримуючи взаєморозрахунки і багаторазово обертаючи гроші на депозитних рахунках комерційних банків, спритні ділки, крім торгівлі награбованими товарами, роблять величезні маси грошей з «повітря», конвертують їх у валюту і вкладають в іноземні банки. Використовуються гроші таких підприємців аж ніяк не для інвестування виробничих та інших створювальних сфер у себе в країні. Та вони здебільшого до цього і не здатні. Легко нажитий капітал іде, головним чином, на масове придбання автомобілів престижних іноземних марок, сучасної побутової техніки, на будування чи купівлю розкішних вілл, у тому числі за кордоном. Зрозуміло, що така підприємницька діяльність не здатна вивести країну з кризового стану, бо не зачіпає її вирішальних сфер виробничого і товарно-грошового обігу, не спрямована на структурне, кількісне і якісне оновлення. Є, безумовно, й окремі винятки, приклади високоефективної створювальної підприємницької діяльності, але вони поки що не роблять докорінних зрушень до справжнього прогресу й економічного зростання.
Успішно здійснити економічну трансформацію великого масштабу в напрямі прискорення прогресу не можна шляхом проголошення політичних та ідеологічних гасел, архіреволюційних закликів до негайного руйнування всього старого, не створивши нічого нового, більш ефективного, не розвинувши системи нормального функціонування ринкових відносин. Процеси руйнування вже не раз були в нашій історії. Вони закінчувалися навіть жахливими голодоморами. Поверхові програми тактики попередніх урядів латання тих або інших дірок у кризовій економіці також заганяють її в прірву. Аналіз програм російського й українського урядів свідчить про те, що вони, на жаль, страждають або необгрунтованим економічним романтизмом, або навіть відвертим авантюризмом, видаючи бажане за дійсне.
Стабільний економічний розвиток завжди має під собою ґрунтовну наукову стратегію і тактику дії систем управління і організації, регулювання макро- і мікроекономічних процесів, включаючи політику регулювання ринкової лібералізації і кон’юнктури, бюджету і платіжного балансу, доходів і податків, формування інвестиційних фондів, фінансово-кредитних ресурсів, фондів нагромадження і споживання, споживчих сімейних бюджетів різних соціальних верств населення, загальногрошового обігу і курсу грошової одиниці. Без всебічно обгрунтованої соціально-економічної стратегії новим країнам аж ніяк не обійтися. Для цього потрібні модельні розрахунки різних стратегічних варіантів, їх порівняльний аналіз і вибір найбільш результативного на кожний етап розвитку.
Переходити до сучасної високорозвиненої ринкової економіки необхідно системно і комплексно, використовуючи для цього новітні розробки державного і господарського управління, жорсткого менеджменту, охоплюючи стратегію і тактику дій, забезпечуючи високий ступінь їх організаційної досконалості і правопорядку. Разом з тим вирішальну роль, безумовно, відіграють економічна мотивація високопродуктивної праці, підприємницька ініціатива, ринкові каталізатори інвестиційної й інноваційної діяльності, створення нових і якісне оновлення (модернізація) діючих господарських систем на базі новітніх технологій. Форми власності можуть бути різними, але функціонувати на рівних економічних умовах і засадах. У ході вільної ринкової конкуренції формується життєздатний великий, середній і малий бізнес. Проте слід зрозуміти, що наприкінці XX сторіччя — епохи бурхливого науково-технічного прогресу — регулюючі функції виконує не тільки кон’юнктура вільного ринку, як це було в епоху його первісного зародження, але поряд з ним активними і дійовими регуляторами виступають також загальнодержавна, регіональна і місцева економічна політика, сучасна система наукового менеджменту.
Ідеться про здійснення такої політики, яка б надавала широкий простір і можливості активній підприємницькій діяльності Для всіх форм господарювання, мала не руйнівний, а створювально-оновлюючий, не гіперінфляційний, а навпаки, антиінфляційний характер. У стратегічному аспекті економічна політика повинна спиратися на фундаментальну теорію управління макро- і мікроекономічними відтворювальними процесами, об’єктивного прояву довго- і короткотермінових циклів економічного розвитку.
Будь-яка країна, що опинилася в гостро кризовому стані, може і мусить за допомогою державної політики забезпечити якомога швидший перехід до чергових фаз циклу — оновлення, економічного пожвавлення і наступного зростання. Для цього і здійснюється докорінна зміна або часткове коригування всього політичного й економічного курсу. Без відповідних управлінських рішень і дій ніяких позитивних зрушень не буває. Ринкові каталізатори лише прискорюють процеси стабілізації, пожвавлення і виходу на високі темпи економічного зростання.
У новому стратегічному курсі потрібно точно визначити його цілі, а також методи і засоби їх досягнення. Свідомий вибір ідеалу соціально-економічного устрою з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішня енергія якого стає могутньою рушійною силою прогресу, є найважливішою складовою стратегічної політики, що відповідає соціальним і духовним потребам людини і суспільства. Майбутнє економіки України пов’язане з відповідним досягненням збалансованості її внутрішнього попиту, що швидко змінюється, необхідною товарною масою і послугами за рахунок високоефективного господарювання, використання наявного ресурсного потенціалу, науково-технічного прогресу і ринкової відкритості на взаємовигідних засадах із країнами світового співтовариства.
Стратегічна мета соціального розвитку — забезпечити достойне життя людини, її вільний вибір активної створювальної діяльності, умови для надбань і прояву професійних, фізичних і духовних здібностей. Формування і відтворення високих якісних властивостей особи, сім’ї, працездатних колективів та всього суспільства, умов для нормального демографічного розвитку, створення надійного трудового потенціалу, що відповідає сучасній і перспективній структурі, новітнім технологічним і організаційно-управлінським надбанням є загальнолюдською проблемою будь-якого соціально-економічного устрою. Розвиток активного підприємництва щільно пов’язаний з високим ступенем мотивації праці та її ринком, можливостями своєчасного підбору необхідних для розгортання справи професій робітників, інженерно-технічних працівників, менеджерів, службовців тощо. При вмілому підборі, крім фахового рівня, доводиться ретельно враховувати психологію людини, її національні і соціальні традиції, духовні переконання, а також такі важливі якісні характеристики, як наполегливість у досягненні мети, самоорганізованість і самодисципліна, порядність і комунікабельність, знання і вміння високопродуктивне працювати індивідуально або колективно.
Слід визнати, що, незважаючи на теоретичні й прикладні пошуки, марксистська думка не змогла знайти реальних, більш дохідливих, зрозумілих і практично вагомих мотивів до створювальної діяльності і прогресу, ніж економічний інтерес, що традиційно пов’язаний з природою багатовікової еволюції людини, її прагнення жити все краще, підвищуючи інтенсивність, технічну й організаційну досконалість створювальної праці на себе, на своє власне збагачення. В основі такої мотивації лежать приватна власність і її високодоходне використання, а також ринкова конкуренція. Націоналізація і монополізація власності на засоби виробництва і виробничі ресурси в єдиних руках держави з відривом її (власності) від конкретного виробника одночасно підриває і мотивацію його до активних дій, постійних пошуків все більш прогресивних рішень і їх практичної реалізації.
Суспільна (державна) власність одночасно опиняється в управлінській системі бюрократизованих і корумпованих державних структур, які на ній паразитують, як було і раніше, коли трудівники працювали в приватній фірмі, або, як нас вчили, на капіталіста. Але ж останній є безпосереднім господарем — прагне і вміє досягти найвищої ефективності і конкурентоспроможності, тобто постійно ініціює прогресивні зрушення, щоб не збанкрутувати. Монополістична ж державна бюрократія діяти так не здатна — не хоче, не знає і не вміє, бо ніякої ринкової конкуренції і банкрутства не припускає, діє за принципом адміністративного, далеко не безкорисливого позаринкового перерозподілу товарів, коштів і капіталу, минаючи обмін за вільною ціновою кон’юнктурою і одночасно державну казну.
Звідси теоретизування про те, що соціалізм ніби не сумісний з ринком і ринковими відносинами, з їх неминучою кон’юнктурою і конкуренцією, конвертованою валютою, здоровим підприємництвом тощо. Це ніби атрибути лише капіталістичної економіки. Такі примітивні погляди, зрозуміло, нічого спільного з фундаментальною економічною наукою не мають. Вони не випливають і з класичної теорії соціально-економічних перетворень. Це не більше, ніж суб’єктивні погляди колишнього компартійного агітпропу. Плутати їх зі спадщиною класиків науково обгрунтованої соціалістичної ідеї безглуздо.
Тим часом, соціалісти явно переоцінили можливості швидкого перевиховання людини, досягнення чесної високопродуктивної праці всіх трудівників у системі суспільної власності і господарювання. Саме тут їх ідеологічна течія зазнала поразки. Надії на високий ступінь пластичності людської свідомості виявилися марними. Боротьба за рівність і братерство неминуче наштовхується на небажання і природну неможливість працювати всім однаково добре. Що ж до споживання, то як і раніше, кожна людина хоче жити якомога краще, з меншими турботами і працею.
Принцип «працювати за здібностями, а споживати за потребами» перетворюється в мотивацію масового ледарства, хочуть того, чи не хочуть прихильники механічної рівності. Вона стає звичайнісіньким актом «зрівнялівки», що гальмує прогресивні зрушення. Починаються пошуки різного роду додаткових інтересів — дії або «революційного ентузіазму», або стимулюючих, або примусових факторів досягнення високої продуктивності праці. Але ці фактори здебільшого як слід не спрацьовують. І тоді країнам з соціалістичним устроєм доводиться повертатися до використання тією чи іншою мірою ринкових каталізаторів. На цьому грунті і виникають конфліктні ситуації серед політичних сил — між прихильниками і противниками «ідеологічної чистоти» соціалістичного вчення.


Соціалізм чи капіталізм?
Останнім часом серед політиків, економістів, філософів і широких кіл суспільної думки не стихають дискусії на тему, яке суспільство будують постсоціалістичні країни і до якого ідеалу вони прагнуть. Однозначної відповіді поки ще немає. Але протиборство двох протилежних політичних течій і сил є очевидним. З одного боку, ідеологічно загартовані і послідовні соціалісти і комуністи закликають до будівництва внутрішньо оновленого соціалізму, а з другого — не менш ідеологічно переконані прихильники капіталістичних переваг закликають і активно діють у напрямі повернення до капіталізму. Незважаючи на протилежні цілі, «ліві» і «праві» мріють досягти їх методом швидких революційних дій.
Однак, під тиском загострення кризових явищ і падіння життєвого рівня переважної більшості населення в 1992 — 1994 рр., як свідчать результати виборів у парламенти і місцеві органи влади ряду країн, соціально-економічні програми і політичні гасла соціалістів стають для широких кіл виборців привабливішими. Стрілка політичного барометру хитнулася ліворуч навіть у таких країнах, як Угорщина чи Польща, де колишній президент країни Лех Валенса оголошував за собою пріоритет «переходу від соціалізму до капіталізму». Ці країни одержали найбільш вагому фінансову і кредитну підтримку іззовні. Перехід до ринкової економіки тут також, за оцінками експертів Міжнародного валютного фонду, здійснюється з найбільшим успіхом і ефектом. Але ж достатньо надійної довіри до обраного шляху серед широких кіл населення не досягнуто.
Річ у тім, що сучасні носії «новітніх ідей» сивої давнини обходять мовчанням, до якого ж за конкретним змістом «капіталізму» і «соціалізму» вони збираються переходити. За всю історію свого існування капіталізм як досить динамічна система пройшов величезний шлях свого розвитку — від примітивних ринкових регуляторів до сучасних високорозвинутих моделей і структур, які мають мало спільного зі своїми початковими формами. Навіть відтоді, коли К. Маркс створював свою економічну теорію, піддавши нищівній критиці капіталістичну систему того часу, вона зазнала таких докорінних змін, що перетворилася в принципово нову систему кінця XX сторіччя, особливо якщо мати на увазі ту, що склалася в США, країнах ЄС, Японії і так званих «нових тигрів» -країнах Тихоокеанського басейну. До речі, кожна з цих країн має зараз свою, внутрішньо властиву їй модель соціально-економічного устрою і ринкових регуляторів, які теж досить мобільні. Я вже не кажу про різноманітність і специфіку капіталістичних моделей у країнах, що розвиваються. Наприклад, країни африканського континенту за моделями свого устрою, рівнями і структурами розвитку суттєво відрізняються від країн Латинської Америки або Азії. Кожна з них має глибокі історичні традиції, духовний світ, рівень знань і вмінь людей діяти в прогресивно-створювальному напрямі. Штучно заганяти їх у «прокрустово ложе» єдиної моделі розуміння «капіталізму і ринкової економіки» так само безглуздо, як, скажімо, моделювати структуру живої матерії за інформацією її знання первісною людиною.
Ніхто інший, як найбільш правовірний послідовник К. Маркса В. І. Ленін, розглядаючи динамізм капіталістичної системи, ще 77 років тому виділив з неї «імперіалізм як вищу стадію капіталізму», пануванням у ньому монополій, великим ступенем концентрації капіталу і фінансових ресурсів. За цей час у світі відбулися ще більш грандіозні зрушення. Йдуть бурхливими темпами, поряд з концентрацією капіталу, інтеграційні процеси, створюються глобального масштабу міжрегіональні ринки, транснаціональні корпорації. Економічно могутні країни з їх розвинутими банківськими структурами все більше беруть на себе функції всесвітнього валютно-фінансового регулювання. Капіталістична система виявилася більш життєздатною порівняно з деформованим і спотвореним колишніми комуністичними лідерами соціалізмом.
Спроби побудови соціалізму за принципами справедливості, рівності, братерства і єдності всіх трудівників земної кулі хоча й мають коротшу історію, проте також дали світові велику різноманітність моделей соціально-економічних устроїв. Існували визначення «соціалізму з багатоукладною економікою», «ринкового соціалізму», «початкового соціалізму» і «розвинутого соціалізму», навіть «соціалізму з людським обличчям». Модель соціалізму колишнього СРСР відрізнялася від моделей, що були в Югославії, Угорщині й Польщі. Китайська модель також не схожа на моделі східноєвропейських країн і навіть сусіднього В’єтнаму. Певні специфічні особливості «соціального устрою» є на Кубі, вони були і в НДР, Румунії, Болгарії та інших країнах колишньої соціалістичної спільноти. Проте ці режими мали і єдину хибну основу — жорсткий тоталітарний устрій, панування культу особи і насильства над інакомислячим прошарком свого ж населення, невизначеність конституційних гарантій і прав людини, надцентралізоване адміністративно-командне управління економікою. Все це, власне. дискредитувало таку систему і призвело до її падіння.
Ідеали і принципи соціалізму, якими уявляло їх класичне вчення, в цих країнах не здійснилися. Це, безумовно, не означає, що соціалістична ідея хибна за своєю суттю. Навпаки, вона має глибокі прогресивні засади майбутнього устрою суспільства. І це підтверджується моделями устроїв у країнах західної соціал-демократії, зокрема, «шведською моделлю», що сприймається зараз багатьма соціалістами, як зразок для наслідування іншими країнами. Було б великою помилкою не враховувати і досить активного впливу соціалістичних ідеалів на процеси трансформації капіталістичної системи, її пластичну адаптивність до нових, досить мінливих умов, що складаються під впливом бурхливого науково-технічного і економічного прогресу в сучасному світі. Маючи більш могутній економічний потенціал, високорозвинуті капіталістичні країни значно швидше застосовували у себе соціалістичні ідеали, зокрема кращу соціальну забезпеченість людини, ніж країни, що вважали себе соціалістичними. Тим самим вони увібрали в себе відповідні елементи соціалізму.
У свою чергу, вади спотвореної соціалістичної економіки, як не парадоксально, виступали активними каталізаторами реакції прискорення і якісного оновлення економіки в країнах більш розвинутої й інтегрованої капіталістичної системи. Процеси боротьби і змагання двох систем, загострення ринкової конкуренції підштовхували сили прогресу до швидких пошуків і втілення принципово нових технологій, форм і методів господарювання й управління, економічного регулювання і мотивації. Ці сили добре розуміли, що тільки випереджаючі темпи економічного зростання надійно гарантують безпеку не тільки економічну, а й проти наростаючого тоталітаризму. Без перемоги над ними могла статися загальнолюдська катастрофа. Крім могутньої пропагандистської машини періоду «холодної війни», для цього були задіяні величезні фінансові й матеріальні ресурси, в тому числі й для підготовки дисидентів і опозиційних політичних сил всередині соціалістичних країн.
Тільки помилкова і сліпа віра в існування рафіновано чистих «-ізмів», які аж ніяк не розділяє «Велика китайська стіна», викликає запеклу ідейну і політичну боротьбу на шляху сучасного стратегічного вибору — в якому напрямі далі рухатись. У природі суспільств такої чистоти, звичайно, не існує. Незважаючи на будь-які кордони, нова епоха високорозвинутої інформатики і комунікацій дозволяє здійснювати широкий обмін досвідом, виробничими, науково-технічними, духовними; соціальними та іншими досягненнями. Цьому, безумовно, сприяє також і процес поступової лібералізації зовнішньої торгівлі та економічних відносин, хоча вони і залишаються ще під державним контролем майже в усіх країнах світу. Зберігається також штучна ізольованість ринків в економічно могутніх спільнотах країн різних регіонів. І все ж розповсюдження загальнолюдських знань і умінь робить неможливим існування як «чистого капіталізму», так і «чистого соціалізму». Тим більше, що зародження, визрівання, розквіт, стагнація і падіння формацій, заміна їх на інші відбуваються здебільшого довгим еволюційним шляхом. Він починається з зародку, його наступного розвитку в надрах старої формації, яка, поступово оновлюючись, переростає в якісно нову. Йдеться про те, що в одній формації постійно співіснують елементи старого і нового, добра і зла, прогресу і регресу, протиборство яких у діях політичних, соціальних і національних сил, державного і господарського управління і виступає могутнім рушієм прогресу. Періодичні суспільні катаклізми (руйнівні війни і революції) лише деформують, гальмуючи або прискорюючи об’єктивно закономірні явища.
Інакше кажучи, в самій природі генетичного коду далеко неоднорідних людських суспільств закладене існування відживаючого старого і народження та ровиток нового, все більш досконалого суспільного устрою в різних структурних і якісних комбінаціях. Вони проявляються залежно від рівня розвитку і динамізму системи, активності ініціюючих імпульсів, ступеня демократичної свободи вибору і мотивації людей до прискорення прогресу.
Таким чином, у суть стратегії соціально-економічного розвитку України закладено аж ніяк не механічне перетворення діючої системи в «капіталізм» чи «соціалізм» в його ідеальних уявленнях мислителів, а пошуки і вибір принципово нової моделі, яка втілює в собі найкращі якості.
Принципово новою постсоціалістичною і посткапіталістичною формацією вже «вагітні» діючі суспільні організми. В ході еволюції вона неодмінно стане пануючою. На те і радикальна соціально-економічна трансформація, щоб не повертатися у зворотному напрямку, щоб не руйнувати архіреволюційними методами досягнуте, а мати нові горизонти знань і вмінь забезпечувати найбільш раціональний і ефективний
устрій, який прискорює прогрес. Саме для цього і потрібен новий цілях. Ідеалізувати капіталістичну систему як таку. що досягла апогею свого розвитку в усіх сферах без серйозних вад. немає ніяких підстав. Вона, незважаючи на величезний прогрес, залишається насильницькою і мілітаризованою, має, поряд з великим багатством, бідність і безробіття, соціальну невлаштованість і духовний занепад певного прошарку суспільства. відсутність надійних гарантій людини на працю за своїм фахом і здібностями, високоякісну освіту, охорону здоров’я тощо. Не можна обходити і розпалювання міжнаціональних конфліктів і регіональних війн.
Про життєздатність заідеологізованих і тоталітарних режимів під стягом соціалістичного устрою свідчать їх поступова деградація і майже вибуховий розпад. Але позитивний досвід, накопичений в цих країнах, зокрема, можливості концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах, забезпечення кращої соціальної захищеності населення, розвитку освіти і духовної культури, треба, безумовно, зберегти і якісно поліпшити в новій системі. З такого методологічного погляду змінюється і розуміння перехідного періоду — його тривалості і тих глибинних процесів, які в ньому відбуваються. Еволюційно-створювальний шлях докорінно відрізняється від революційно-руйнівного. Переростання однієї формації в іншу еволюційним шляхом здебільшого взагалі минає перехідні етапи. Революційні ж стрибки, навпаки, супроводжуються неодноразовими перехідними періодами з особливими режимами функціонування, щоб долати фази кризових явищ і входити у фази економічного пожвавлення і зростання.
Стратегічна ціль у кінцевому підсумку зводиться до створення на фундаменті всього кращого, що нагромаджено людством, міцної, соціальне орієнтованої і конкурентоспроможної економіки країни, яка б характеризувалася ринковим динамізмом, високим технологічним і організаційно-управлінським рівнем, структурною збалансованістю, товарно-грошовою бездефіцитністю і достойним Життям свого народу. Першочерговою проблемою є досягнення виробництва валового національного продукту і доходу на душу населення на рівні висорозвинутих країн, без чого неможливо реалізувати на здоровій економічній основі необхідні соціальні програми. Успішно конкурувати на ринках наші товаровиробники також можуть лише за порівняльними умовами виробництва маси дешевих і якісних товарів та послуг, розвитку інфраструктури і ринку, валютно-фінансової стабільності.
Яка з форм власності і господарювання буде найбільш конкурентоспроможною в майбутньому, прогнозувати зараз важко. В різних країнах світу накопичено великий досвід високої ефективності і конкурентоспроможності як приватних, так колективних і державних господарських структур. Усе залежить від ступеня їх технологічної, організаційної, управлінської досконалості і трудової мотивації, вміння досягти за відносно менших інвестицій і поточних витрат найбільших кінцевих результатів. Однозначні твердження про те, ніби всі державні господарські системи менш ефективні і конкурентоспроможні порівняно з приватними, також далекі від істини, як і протилежні твердження, що високоефективні і конкурентоспроможні — тільки приватні або тільки державні. Є кращі, середні і гірші наслідки господарювання і в тих, і в інших господарських формах і їх структурах. Наслідки визначаються не тільки формами власності і господарювання, а цілою сукупністю діючих факторів суб’єктивного і об’єктивного характеру, зокрема рівнем знань і вмінь управляти й організовувати виробничі й обігові процеси відтворення на новітніх наукових досягненнях, краще використовувати ресурсний потенціал. Можна відмінно, а можна і погано господарювати, мати високу і низьку конкурентоспроможність як на власному, так і на державному чи корпоративному підприємстві.
Помилково зводити порівняльні аналізи й оцінки в різниці соціально-економічних устроїв, як це довгий час робили комуністичні ідеологи, лише за критеріями форм власності і господарювання. Якщо приватна власність — капіталізм, якщо колективна і державна- соціалізм. Такі однозначні оцінки не мають наукових підстав. Річ у тім, що форми власності і господарювання за умов високих темпів науково-технічного прогресу досить мінливі. Їх динамізм аж ніяк не корелює зі змінами самих формацій. У багатьох капіталістичних країнах поряд з приватною функціонує в досить великих масштабах колективна і державна власність. Щодо форм господарювання, то взагалі їх трансформація відбувається під впливом технологічних і організаційних оновлень особливо швидкими темпами.
Банкрутство неконкурентоспроможних і поява нових господарських структур — звичайні явища в економічному житті багатьох капіталістичних країн. Але від цього у них не змінюється устрій. У системі транснаціональних корпорацій такі зміни іноді відбуваються разом зі змінами у формах власності, внаслідок їх кооперації та інтеграції з господарськими системами інших країн. формуються і реформуються також і інші могутні економічні структури. До речі, їх річні доходи іноді перевищують доходи державних бюджетів цілих країн. Серед таких гігантів чимало монополістів. У великому бізнесі зосереджені і конкуруючі фірми, які гнучко пристосовуються до потреб ринку. Держава, як правило, активно захищає інтереси великого бізнесу, що є міцним фундаментом і несучим каркасом капіталістичної економіки. Саме цей бізнес, на думку соцкласиків, стоїть найближче до соціалістичного усуспільнення і може слугувати прикладом ефективності майбутнього соціалізму.
У той же час, поряд із суспільною, соціалістична система також може мати і повинна мати приватну власність, широкі можливості приватного господарювання й інших форм особистої (індивідуальної) діяльності. Навіть в умовах панування репресивного сталінського режиму, який видавав себе за найбільш послідовного охоронця чистоти марксистсько-ленінського вчення, допускалося право селянина мати приватну власність з певною земельною ділянкою (близько 0,5 га), обмеженою кількістю худоби і птиці. В містах теж дозволялося мати приватні форми діяльності -наприклад, ремонт і пошив одягу та взуття, можливість найму домогосподарок тощо. Щоб зберегти ідейну чистоту і виключити з соціалістичного лексикону слово «приватна», її називали «особиста» власність.
Зараз майже кожному зрозуміло, що держава, якби вона й була ідеально «соціалістичною», не в змозі, та й немає в цьому ніякої потреби, брати на себе всі різноманітні функції людської Діяльності. Це не більше, ніж гальмо на шляху державного і суспільного прогресу, штучне сковування особистої ініціативи людей на грунті відносин власності. Тому і соціалістичний устрій, якщо він не хоче стати закостенілим і застійним, повинен мати багатоукладність і вільну ринкову конкуренцію. До речі, ринок як форма ефективного товарообігу і заключна стадія відтворювального процесу — переходу продукту від виробника до споживача, існуватиме незалежно від форм суспільного устрою завжди, доки людство не знайде кращих, більш прогресивних систем, які б ефективніше виконували ці важливі функції.
Тоді виникає закономірне запитання, чим же відрізняється капіталізм від соціалізму, які найбільш характерні якісні ознаки, що відділяють їх один від одного? Вище вже згадувалося про відсутність між ними непереборної межі, про те, що внутрішня природа нового устрою криється в еволюційному процесі його зародження і розвитку в надрах попереднього ладу. Не тільки спотворений соціалізм втілював у собі ряд капіталістичних властивостей, а й капіталізм запозичував у нього новітніші елементи соціально-економічного регулювання, створюючи більш життєздатний гібрид. Теорія конвергенції американських вчених, яку свого часу піддавали гострій критиці комуністичні ортодокси, має зараз все більше практичне підтвердження. Проте сукупність як внутрішніх, базових властивостей, так форм і методів господарювання, розподілу і товарообігу, систем управління, технологічної й організаційно-економічної досконалості, суттєво відрізняють одну формацію від іншої. Сформувалися також різні умови багатогранних сфер життєдіяльності людини, прояву її фізичних і духовних здібностей, систем освіти і соціального захисту, охорони здоров’я, відтворення населення тощо.
Система соціально-економічних і духовних відносин між людьми характеризує якісні особливості різних форм суспільно-економічних устроїв. Є широкі можливості вибору і використання найбільш прогресивних варіантів, виходячи, безумовно, з власної специфіки життя і устрою, традицій, національних і духовних особливостей свого народу. Механічне запозичення чужого досвіду в іншому середовищі, як правило, позитивних наслідків не дає. Тому, формуючи нині свій власний політичний і соціально-економічний устрій, а також стратегічний вибір, який би розкривав необмежені можливості прогресивного розвитку, не слід керуватися ні застарілими ідеологічними догмами, ні вигаданими штампами, які нам нав’язують іззовні.
Стратегічна концепція повинна базуватися на наших реальних можливостях і ресурсах, позитивному власному і світовому досвіді. що відповідає умовам Української держави. Йдеться про створення нової держави з високоефективною, конкурентоспроможною економікою соціальної спрямованості, ринковим динамізмом і достойним життям людини. Структура виробництва товарів і послуг повинна бути зорієнтована за визначеними макропріоритетами під платоспроможний внутрішній ринковий попит і місткість зовнішніх ринків, експортно-імпортних потреб з бездефіцитним платіжним балансом.


Етапи і характер здійснення трансформаційної стратегії
Враховуючи, що криза 1992-1995 рр. в Україні набула загрозливого характеру, проблеми економічної стабілізації і пожвавлення мають першочергове стратегічне значення. Спочатку інфляційний шок і розвал валютно-фінансової системи держави, потім параліч платежів і взаєморозрахунків, розрив кооперованих зв’язків між підприємствами країн колишнього СРСР, деформація цінових паритетів і валютних курсів, невпорядкованість податкової і зовнішньоекономічної політики призвели до різкого падіння мотивації підприємництва і праці, промислового і сільськогосподарського виробництва, створення валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД). Загострюються дефіцити державного бюджету і платіжного балансу. Майже припиняється інвестиційна та інноваційна діяльність виробництва і внутрішнього ринку. Його дефіцитність, незважаючи на вибухове зростання роздрібних цін і катастрофічне падіння платоспроможного попиту споживачів, стає все гострішою.
У зв’язку з цим по окремих товарах і послугах створюється навіть штучне затоварювання. Проте місткість внутрішнього ринку звужується, зовнішні конкуренти поступово витісняють з нього власних товаровиробників за загальної тенденції скорочення товарообігу. Економіка країни знаходилася в цей період у найбільш Руйнівній стадії гіперстагфляції. Тим часом система державного і господарського управління і регулювання макро- і мікроекономічних процесів внаслідок протиборства різних політичних сил була деморалізована і значною мірою втрачена.
При визначенні стратегії соціально-економічного розвитку Доводиться відштовхуватися від кризової ситуації, що охопила майже всі різноманітні сфери людської діяльності — виробництво, інфраструктуру, ринок, культуру, науку, освіту, охорону здоров’я, життя і відтворення українського населення. За цих умов визначення стратегічних цілей, засобів, методів і часу їх досягнення є досить складною проблемою наукового прогнозування. Вона органічно пов’язана з пошуком нових імпульсів мотивації і активізації економічного розвитку, особливостями формування фондів нагромадження і споживання, інвестицій та інновацій з їх неминучими лагами в процесах виробничого й обігового відтворення, оновлення діючих і створення якісно нових технологічних і господарських систем з прискореними циклами обертання й віддачі.
Можна навести такий приклад. Щоб вирішити найгострішу проблему власних енергоносіїв, Україні потрібно нарощувати видобуток вугілля та інших енергоносіїв, які є в її надрах. Проте оновлення і розвиток шахтною фонду на базі новітніх технологій вимагає величезних інвестицій. Протягом останніх майже двох десятиріч не було зроблено відповідного заділу, а строки будівництва нових шахт у наших умовах становлять близько 10 років. Старі шахти Донбасу виводяться з експлуатації і закриваються, а приріст навіть компенсаційних потужностей відсутній. Видобуток вугілля рік у рік скорочується. Зараз потрібні або величезні капіталовкладення на заділи загального відтворювального циклу для наступного нарощування видобутку вугілля, або вибір альтернативного, більш вигідного варіанту компенсації його неминучого скорочення. Стратегія державної енергетичної політики передбачає різні варіанти вирішення цієї проблеми.
Саме тому строки досягнення стратегічних цілей не можуть бути однаковими для економіки взагалі. Вони повинні диференціюватися відповідно до конкретних можливостей і особливостей відтворювальних процесів. Терміни стратегічного розвитку всієї економіки безпосередньо пов’язані зі структурними зрушеннями, визначенням першочерговості рішень і дій, які б зумовлювали загальне прискорення прогресу, темпів відтворення, товарно-грошового і загальноекономічного обігу, долаючи дію факторів, що гальмують ці процеси. Тим більше наївно розраховувати лише на короткострокові тактичні вирішення. Це довготерміновий еволюційний процес без архіреволюційних стрибків, які мають здебільшого руйнівний характер і лише заганяють економіку в ще більший кризовий стан, вихід з якого потребує величезних ресурсів, зусиль і часу,
Тому автори соціально-економічної стратегії України зупинилися на варіанті трьохетапного здійснення довгострокового курсу. Мета першого етапу — вихід із гострої валютно-фінансової і загальноекономічної кризи, припинення спаду товарного виробництва і його стабілізація з наступним переходом до фази економічного пожвавлення і початку зростання. Пропонується при виборі пріоритетів у спрямуванні підприємницької діяльності забезпечувати державну підтримку галузей і підприємств зі швидким циклом відтворення і обертання, продукція яких конкурентоспроможна, користується великим попитом на внутрішніх і зовнішніх ринках. Саме вони і дають необхідні фонди споживання і нагромадження. Без цього неможливо подолати гострі дефіцити платіжного балансу і державного бюджету як основи економічної стабілізації.
Йдеться про мотивацію і організацію масового виробництва сучасної наукомісткої промислової продукції, продукції харчової і легкої промисловості разом з її сировинною базою — сільським господарством і хімічною промисловістю. Треба також одночасно реалізовувати державні програми енергетичної безпеки і випереджаючого розвитку агропромислового комплексу, здійснювати економічну реформу, зокрема приватизацію не в руйнівному, а в створювально-оновлюючому напрямі. Кожний крок реформації повинен давати приріст потрібної товарної маси і послуг, їх якісне поліпшення і здешевлення. Це головний оціночний критерій кінцевих наслідків. З метою прискорення економічного розвитку, поряд зі збільшенням джерел внутрішніх інвестицій, треба створювати найкращі умови для залучення іноземного капіталу па взаємовигідних принципах його функціонування.
Вихід з глибокої кризи потребує введення жорсткої і ефективної системи управління макро- і мікроекономічними процесами, стабілізації і державного регулювання валютно-фінансової і кредитної систем, науково обгрунтованого проведення грошової і бюджетної політики. На всіх рівнях

ПОДЕЛИТЬСЯ
Предыдущая статьяШифер для крыши
Следующая статьяД. ЮМ :: vuzlib.su

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ