Розділ 2. Трансформації в контексті світового розвитку

Розділ 2. Трансформації в контексті світового розвитку

7
0


Розділ 2. Трансформації в контексті світового розвитку
Для світової економіки кінця XX — початку XXI століть характерні прояви принципово нових явищ і тенденцій розвитку з кардинальними структурними, якісними та інституціональними змінами як локальних, так і глобальних масштабів. У дії сукупних факторів економічного оновлення, відтворення і зростання все більш вирішальну каталізуючу функцію виконують новітні наукові відкриття, що забезпечують радикальні технологічні і суспільні перетворення. Вони охоплюють тепер майже всі сфери людської діяльності. Прискорюються темпи оновлюючих процесів, включаючи відмирання старих, народження і розвиток нових держав та їх могутніх інтеграційних утворень з властивими їм якісно новими структурами, господарськими і ринковими системами, а також механізмами соціально-економічного регулювання і управління.
Докорінно змінюються виробничо-господарські і ринкові структури в їх органічному взаємозв’язку з організаційним і якісним зміцненням, формуванням все більш економічно надійних господарських систем, які могли б стійко утримуватися і розвиватися в умовах загострення ринкової конкуренції. Прискорюються темпи глобального і локального розвитку інформатики і ринкової інфраструктури, могутньої банківсько-кредитної системи з певною тенденцією до поступового Переростання її в загальносвітову. Створюються і відповідні Міжнародні структури, які так чи інакше охоплюють все більшу Кількість країн, впливаючи на їх економічні і політичні зміни.


Тенденції структурних і якісних змін. Протиборство інтеграційних та дезінтеграційних процесів
Зрозуміло, що глобальні науково-технічні і соціально-економічні перетворення, що відбуваються в сучасному світі, не можуть не впливати і на внутрішні структурно-інституціональні зміни в кожній країні. Вони стосуються економічних і правових відносин, форм власності, володіння і господарювання, всієї системи державного і ринкового регулювання і управління, включаючи інтереси різних соціальних верств населення і дії стимулюючих факторів на продуктивність праці і відтворювальні процеси.
Загальносвітова тенденція до формування все більш економічно могутніх господарських структур — величезних транснаціональних і національних корпорацій, різного роду інших виробничо-ринкових об’єднань, промислово-фінансових груп і банківських систем як міцного фундаменту і каркасу сучасної світової економіки, що уособлюють великий бізнес, очевидна. При цьому відповідно змінюються напрями і структурні співвідношення в обсягах великого, середнього і малого бізнесу.
Зводити сучасну ринкову економіку в процесі реструктуризації постсоціалістичних країн до активізації лише малого бізнесу і навіть до обов’язкової парцелізації вже сформованих і ефективно функціонуючих великих господарських структур — практично означає ніщо інше, як підштовхування їх до штучного розвалу і усунення можливого конкурента. З погляду ж економічної теорії і реальних світових тенденцій такі рекомендації не витримують елементарної критики.
Розвиток сучасної світової економіки лише за інерцією ототожнюють з моделлю ринкової економіки, на якій свого часу базувалися класичні теорії її функціонування і розвитку. Насправді ж в різних частинах світу сформувалися принципово нові економічні моделі, що грунтуються на синтезі ідей стихійно-ринкового і свідомо-державного регулювання суперечливих соціально-економічних процесів, що відбуваються в якісно новому суспільстві. Пошуки і використання оптимальних співвідношень між цими регуляторами є найважливішим елементом ефективної дії всього регулюючого механізму управління економікою держави. Цьому активно сприяє створення і використання все більш потужних і надійних інформаційно-обчислювальних систем з відповідним програмним забезпеченням.
Саме на цій базі і грунтується тенденція прискорення зрушень в напрямі все більш точного визначення і реалізації управлінських рішень, що ускладнюються, вибору з багатьох можливих варіантів найкращих за критерієм ринкової конкурентоздатності. Новітні економічні теорії базуються здебільшого на результатах модельних прогнозів і планів науково-технічних і соціально-економічних перспектив розвитку з прогнозними оцінками їх наслідків. Вони мають більш надійний фундамент для достовірних висновків і поглядів у майбутнє, створення реального моніторингу різноманітної економічної кон’юнктури.
Слід відзначити, що сучасна епоха світових зрушень характеризується, з одного боку, закономірним розвитком інтеграційних процесів за ініціативою високорозвинених країн як локомотивів світової економіки, охоплюючи величезні території і навіть цілі континенти. Яскравим прикладом інтеграційних процесів є поступове формування замкненої Європейської спільноти (ЄС), угруповання окремих країн в регіональний ринок Американського континенту, а також формування ринку країн Тихоокеанського басейну. Разом з тим, з другого боку, проявилася і прямо протилежна тенденція — вибухова дезінтеграція країн колишнього СРСР, включаючи країни Центральної Азії, Кавказу і Прибалтійських республік. Дезінтеграція охопила тут майже всю величезну Євроазійську територію колишньої «соціалістичної співдружності».
Довгострокове економічне відставання країн цього регіону, архіреволюційне здійснення ринкових реформ за ідеологією руйнівної «шокової терапії» і вибухової автаркії за національними ознаками призвело досить швидко (1991-1995 рр.) цей регіон до небувалого економічного занепаду. В ньому за цих п’ять років було втрачено близько половини ВВП з випереджаючими темпами спаду промислового виробництва. Внаслідок більшість країн опинилася тут в глибокому кризовому стані з одночасним небувалим, переважно креміногенним соціальним розшаруванням суспільства -збагачення меншості (купки верхівки) за рахунок зубожіння переважної більшості населення.
Вийти з цього досить важкого становища у чергові фази циклу — економічного пожвавлення і зростання в умовах майже повного зупинення застарілого товаровиробництва, гострої нестачі фондів нагромадження і споживання з відповідним заморожуванням інвестиційної та інноваційної діяльності виявилося справою досить складною. Зазначене, безумовно, не могло не вплинути негативно і на темпи загальносвітового економічного розвитку. Тим більше, що в ці ж роки в ряді розвинених країн темпи економічного зростання мали тенденцію до зниження і спостерігалася навіть певна стагнація.
До речі, наслідки порівняльного аналізу свідчать, що відособлені національні економіки окремих країн на сучасному етапі стали поступово втрачати внутрішні потенції свого саморозвитку. Тому не випадкові їх потяги до інтеграційних процесів, пошуків приєднання до тих або інших регіональних ринкових об’єднань. Більш того, все частіше проголошуються думки і заклики з боку деяких політиків і вчених економічно міцних країн до створення єдиного загальнопланетарного економічного організму з універсальним механізмом соціально-економічного регулювання в системі вільного підприємництва. Проте, реалізація такої ідеї перебудови всього світового устрою в напрямку формування єдиної планетарної держави суперечить національним інтересам і особливостям розвитку окремих країн, їх ринкових угруповань, великих регіонів і частин світу. Вона (ця ідея) передбачає неминучу втрату «незалежного» функціонування держав.
У поняття незалежність тут вкладається такий зміст: можливість справжнього демократичного вибору в здійсненні кожною країною державної економічної політики в інтересах свого народу і нації, пошуку і визначення власної ніші в системі міжнародних соціально-економічних відносин і конкурентній боротьбі на міжнародних ринках тощо. Інакше кажучи, кожна країна в сучасному і майбутньому світоустрою має бути звільненою від політичного, економічного, духовного і військового тиску з будь-якого адміністративного центру або з боку окремих економічно могутніх країн. Думка про те, що можна звести світовий устрій до моноцентризму є прямим продовженням ідеології світового панування з її вкрай негативними наслідками. Йдеться про неминучу глобальну шаблонізацію, штучне звуження і збіднення природного різноманіття життєдіяльності народів світу, їх соціального і духовного, структурного і якісного розвитку з використанням різнобічних каталізаторів глобальних і локальних зрушень до майбутнього загальнолюдського прогресу.
Найбільша стійкість світового розвитку може бути досягнута за моделлю оптимальної дії доцентрованих і відцентрованих суспільних сил, що формують і відповідну рівновагу загальнолюдських рухів. Цьому аж ніяк не сприяє величезна нерівномірність в соціально- економічному розвитку окремих груп країн. Відомо, що чим більші розриви між багатими і бідними країнами, або між багатими і бідними регіонами світу, також, як і між окремими соціальними прошарками населення в межах однієї країни, тим, здебільшого, вищий ступінь соціальної напруги і реальніше виникнення вибухових суспільних катаклізмів — війн і революцій.
Вони, час від часу, відбувалися протягом всієї історії людства, особливо загострившись у XX столітті. Суспільні катаклізми руйнували накопичене багатство, людський потенціал, відкидали країни і весь світ від прогресивного розвитку. І цю проблему людству доведеться розв’язувати у наступному столітті. Навіть в прогнозах на далеке майбутнє, коли світ довготерміновим еволюційним шляхом дозріє до єдиного загальнопланетарного економічного організму з універсальною системою регулювання, він, мабуть, не матиме рівності економічного розвитку країн і регіонів. Занадто великі розриви в рівнях їх економічних потенціалів. Ці розриви складалися протягом багатьох минулих віків. До того ж, діючі механізми регулювання цілеспрямовані на нерівномірний розвиток, що взагалі викликає прояви тенденцій до вирівнювання. Втрата загальновідомих людських ідеалів — «свободи, рівності і братерства» — заповнюється ідеалами поведінки диких гуртів: «перемога сильних, загибель або жалюгідне існування слабких». Економічно могутня верхівка і в далекому майбутньому буде панувати над залежними країнами і регіонами світу, які поставляють необхідну сировину (сировинні придатки), дешеву робочу силу і значну частину інтелекту, виконують найбільш непривабливі трудомісткі і низькооплачувані послуги і роботи. Власне в цьому закладені і проявляються соціально-економічні суперечності світового розвитку.
Загострення конкурентної боротьби на світових ринках також аж ніяк не сприяє подоланню нерівномірного і циклічного капіталотворення в системі міжнародного і регіонального поділу праці, спеціалізації і концентрації тих або інших сфер людської діяльності під впливом науково-технічного та інтелектуального прогресу, темпів регіонального і загальнопланетарного відтворення і оновлення економічного потенціалу, виробничої, ринкової і соціальної інфраструктури.


Великий бізнес у світовому прогресі. Причини нерівномірного розвитку і нестабільності системи
Вирішальну роль в сучасному світовому розвитку відіграє саме великий бізнес, зокрема транснаціональні корпорації. В доповіді вчених-економістів РАН «Путь российских реформ» відзначається, що «совокупность 37000 ТНК, имеющих около 200 тыс. филиалов, охватили всю планету. Она представляет собой некую единую сеть, единую систему, владеющую третью всех производственных фондов планеты, более 40% общепланетарного продукта, осуществляющую заметно более половины внешнеторгового оборота, более 80% торговли высшими технологиями и контролирующую более 90% вывоза капитала. За последние два десятилетия объем внешней торговли увеличился на планете в 10 раз! На этой основе рынок приобрел вселенский характер, в котором определяющим фактором успеха стало технологическое лидерство. Страны разделились на группы быстро прогрессирующих, производительность труда которых сказалась выше средней общепланетарной, и отсталых стран с производительностью ниже среднего уровня».
При цьому автори справедливо підкреслюють, що ринок нещадно розправляється з промисловістю тих країн, продуктивність праці яких не змогла піднятися вище середнього рівня. Капітали концентруються там, де вищі продуктивність праці і якість товарів. нижчі їх собівартість і ціни. Відстаючі країни неминуче втрачають не тільки зовнішніх інвесторів, але і їх власні капітали втікають в більш сприятливі умови розвинених країн. Це свого роду насос, який відкачує з відсталих країн все краще, що вони мають: капітали, природні ресурси, таланти. Це неминуче поглиблює економічну диференціацію держав. І якщо раніше (30-40 років тому) — відсталі країни, за думкою авторів зазначеної доповіді, правомірно було називати такими, що розвиваються, бо вони мали певні шанси для досягнення випереджаючих темпів економічного піднесення і скорочення розриву з передовими країнами, то зараз більшість з відсталих країн «відсталі назавжди». Вони майже вже втратили найцінніший свій капітал — інтелектуальний потенціал, на відтворення якого потрібні десятиріччя. З такими висновками не можна не погодитись. Ці висновки базуються на реаліях, зокрема, і на наслідках аналізу ситуації, що склалася після п’яти років анархічної реформації за порадами і вимогами МВФ в Російській Федерації. Цілком зрозуміло, що без інвестицій, інновацій, кваліфікованих кадрів, сучасного менеджменту та інтересу людей у високопродуктивній праці ніякого прискорення прогресу і конкурентоспроможності національного товаровиробництва не буде. Роль «сировинного придатка» відсталим країнам забезпечена надовго.
Світова банківсько-фінансова система (СБФС) також аж ніяк не сприяє випереджаючому піднесенню економічно відсталих країн, які надійно посаджені нею у боргову яму. Та й сама СБФС, за оцінками тих же російських дослідників та й багатьох учених західних країн, знаходиться зараз в стані швидко наростаючої кризи, внаслідок, перш за все, штучного збільшення масштабів фіктивного капіталу, обсягів спекулятивних «паперових» активів, катастрофічного зростання зовнішніх і внутрішніх боргів. Одночасно скорочуються фінансові ресурси, що йдуть безпосередньо в оновлення і розвиток матеріального виробництва. «Сегодня в сферу финансов и недвижимости США идет в три раза больше кредитов, чем в производство. Доля чисто финансовых фьючерсов, основанных на игре на процентных ставках, валютной торговле и курсах ценных бумаг, в общем объеме фьючерских сделок с 1973 по 1993 г. увеличилась с 1,8 до 64,8%. Если валовой внутренний продукт США вырос за последние 10 лет только на четверть и составил примерно 6 трлн. долл., то общий объем вторичных фьючерсных сделок, порождающих мнимые активы, поднялся от нуля в 1984 г. до 36 трлн. долл. в 1994 г. Беспрецедентны и темпы увеличения суммарного долга в экономике США, который с 1956 по 1970 г. рос медленно и не превышал 2 трлн. долл. К 1980 г. он поднялся до 4 трлн., а в 1990 г. проскочил отметку в 14 трлн. долларов. Уже в 1990 г. общая сумма только выплат процентов по долгам достигла 35% ВВП США и с тех пор значительно увеличилась”.
На базі такого бурхливого зростання фіктивних активів і заборгованості, що охопило значну частину економічно розвинених країн, з’являються і перебільшені оцінки дійсного економічного і соціального стану як окремих країн, так і певних їх груп. Аналогічні процеси перекинулися на країни «третього світу», а останнім часом і на країни колишнього «соціалістичного табору», які стали об’єктом бурхливого економічного розпаду. Їх одночасно охопила небувала доларизація грошового обігу, що поставило на межу виживання все ще далеко нестійких національних валют. Величезна і швидко наростаюча маса доларів у світовому грошовому обороті взагалі ставить під сумнів їх реальну вартість порівняно з номінальною (лише зовні більш-менш зваженою) курсовою кон’юнктурою. Могутня банківсько-фінансова система світу, що будується здебільшого на паперовому доларовому грунті, є вибухонебезпечною.
Випереджаючі темпи зростання фіктивних паперових активів з «повітря» над дійсним їх зростанням за рахунок фактичного оновлення і приросту національних виробництв, тобто не штучного. а реального (на здоровій економічній основі) росту ВВП і НД свідчать про тенденцію випереджаючого піднесення економіки так званої «мильної бульбашки». Під цим натиском відповідно дестабілізується і вся світова фінансова система, що проявляється не лише в банкрутствах окремих органів місцевого самоврядування, які, ухиляючись від оподаткування, вкладають кошти платників у сумнівні цінні папери, а й у вибухових крахах могутніх банків і фінансових систем окремих країн. Так, наприклад, сталося з фінансовою системою Мексики наприкінці 1994-початку 1995 рр., з кризою іспанського песо, шведської крони та італійської ліри, а також падіння долара до самого низького рівня порівняно до японської йєни і німецької марки (перше півріччя 1995 р.), банкрутством відомого британського банку Берінгз, могутнішої в світі страхової компанії Ллойдз оф Лондон, серією банкрутств величезних фінансових інститутів Японії. 17 Я не кажу вже про небувалі катастрофи економічних і фінансових систем у нових країнах, що створилися на території колишнього СРСР (1991 — 1995 рр.). Все це свідчить про прояви економіко-фінансової нестабільності всієї світової економічної системи.
Росія, також як і Україна, Білорусь, Молдова, країни Середньої Азії і Кавказу, вступивши у світовий ринок у період технологічної відсталості, поставила власну економіку у важке становище. Тому розраховувати зараз на гідне місце в світовому товарообігу їм не доводиться. Спроби негайного входження в замкнені міжнародні ринки супроводжуються здебільшого втратою цими країнами своїх природних паливно-сировинних та інтелектуальних ресурсів. Розрив у рівнях життя між країнами СНД і економічно розвиненими країнами послідовно збільшується. За обсягом ВВП на душу населення розрив між ними вже досягає приблизно десятикратного розміру і продовжує збільшуватися. Країни СНД пропускають вперед слабкорозвинені країни навіть з групи аутсайдерів, займаючи їх передостанні та останні місця.
З одного боку, катастрофічне нарощування зовнішніх і внутрішніх боргів, вкладення коштів у сумнівні, нібито в «інвестиційні проекти» та цінні папери, криза платежів, валютних ринків і ринків нерухомості, розтринькування державного і громадського майна під виглядом його приватизації, а з другого -стагнація і падіння сфери матеріального виробництва, ні до чого Хорошого не приводять. Вони породжують екстенсивні методи господарювання, падіння продуктивності праці, масове безробіття і неконкурентоздатність, розриви інтеграційних зв’язків і втрату традиційних ринків збуту національних товарів.
Якщо ж до цього додати параліч платоспроможності внутрішнього ринку, то стає зрозумілим, що такий шлях ринкової реформації за примітивними методами МВФ, які проголошені до того ж безальтернативними, заганяє економіку країн величезного Євразійського регіону світу до повного розвалу. І це неминуче тягне за собою негативні наслідки в розвитку всієї світової економіки. гальмуючи її прогрес. Але це не суперечить політичним і економічним інтересам розвинених країн, зацікавлених і надалі мати більшість регіонів світу сировинними придатками. Процес нерівномірності соціально-економічного розвитку країн і регіонів світу використовується в егоїстичних інтересах сильних, які прагнуть до збереження відповідних дистанцій в темпах і рівнях розвитку по відношенню до економічно відсталих країн, щоб зберегти цю відстань назавжди.

Новий варіант парадигми реформ російської економіки
Російська економіка, яка найбільшою мірою забезпечена природними сировинними ресурсами, тримаючись на експорті нафти і газу, кольорових металів, лісових та інших сировинних ресурсів, за експертними оцінками і прогнозами російських учених, у ході ринкових трансформацій значно втратила свої позиції і знаходиться зараз під загрозою посилення екстенсивної експлуатації покладів корисних копалин, які до того ж досить віддалені від основних ринків збуту і споживання паливно-сировинних ресурсів. Вартість такого видобутку і транспортування робить їх неконкурентоздатними. Наприклад, нафта Персидської затоки обходиться в 10 разів дешевше тюменської. Невідтворювані надра, як відомо, неухильно зменшуються і дорожчають.
У стратегічному аспекті це не досить стійке джерело збагачення, а його конкурентоздатність на міжнародних ринках залежить від обсягів видобутку і пропозицій з боку інших конкурентів або від наукових винаходів рівнозначних чи кращих замінників, які поступово витісняють відповідний природний ресурс, що перетворився в гостродефіцитний. Обмеження можливостей конкурентності мінеральної сировини, металів і металопродукції вимагає переходу на випуск наукомістких промислових товарів кінцевого споживання. Російські економісти вважають великою втратою для економіки їх країни зовнішніх ринків зброї. Експорт її за один 1991 р. скоротився більш, ніж втричі. В той же час експорт зброї США швидко нарощувався і зараз він приблизно вдвічі перевищує російський. Зруйнувавши тоталітарний режим у СРСР, американці одночасно виграли і в конкурентній боротьбі на ринках озброєнь, промислових і продовольчих виробів. Шокова лібералізація поставила на межу деградації промисловий і трудовий потенціали Росії. При загальному спаді ВВП понад 50%, випереджаючими темпами скорочувалося промислове виробництво з колосальною деформацією його структури. Його частка сировинного характеру подвоїлася, а оборонного і переробного різко скоротилася. Внаслідок промисловість набула чітко визначеного сировинного характеру, а промислові вироби і продовольство на внутрішній російський ринок поставляють корпорації іноземних країн. Інвестування в модернізацію і технологічне переозброєння національного виробництва штучно перетворено в справу вкрай неефективну. Частка асигнувань на розвиток науки і наукового обслуговування в ВВП, за розрахунками вчених-економістів РАН, більш, ніж у 6 разів нижча порогового рівня. Ці ж учені роблять однозначний висновок про те, що продовження сьогоднішньої політики лібералізації російської економіки «обрекает Россию на долгие годы прозябания в условиях хаоса и внутренней нестабильности. Ей к тому же, придется играть роль просителя у «доноров», склонных видеть лишь экономические выгоды от потери Россией своего промышленного потенциала. Вряд ли народ России согласится с такой перспективой. Поэтому на повестку дня должны быть поставлены другие принципы и подходы к реформированию российской экономики, способные переломить столь опасный для страны ход событий». 19 При цьому додаються кількісні розрахунки, які підтверджують, що по основних оціночних критеріях соціально-економічної безпеки Росія вже перескочила негативні порогові значення.
Одночасно автори висунули і розвивають свою концепцію об’єднуючої ідеї — «новый образ России в мире, объединяющая ее народ перспектива представляются как общество терпимого коллективизма, обеспечивающее высокое качество жизни» на противагу американському «терпимому индивидуализму». Така думка, безумовно, має наукову основу, хоча й не безперечну. Колективізм та індивідуалізм важливі категорії і критерії суспільного устрою та його трансформації в часі і просторі. Проте викликає сумнів чи є ці критерії з соціально-економічного погляду вирішальними, що протистоять один одному. Тим більше в сучасному світі, коли індивідуальні і колективні утворення, форми і відносини настільки щільно між собою взаємопов’язані і взаємодіють, що навіть важко знайти грань, де починається і де закінчується кожна з них. Науково-технічний прогрес, незважаючи на багатовікові традиції життя різних народів, їх психологію, спосіб мислення і культуру, неминуче викликає тенденції до різноманітних форм колективізму і усуспільнення, прагнучи одночасно до збереження індивідуальних якостей особи, її здібностей, таланту, освіченості, культури тощо. Останнє зворотно впливає на характер колективізму, також як і навпаки. І цей взаємодіючий процес відбувається і навіть буде відбуватися нескінченно.
Тому в принципі не заперечуючи проти колективного та індивідуального підходів до пізнання стратегічних цілей і цінностей розвитку внутрішньої структури будь-якого суспільства, на мій погляд, навряд чи є зараз вагомі підстави протиставляти їх у створенні принципово нових концепцій сучасних ринкових трансформацій. Базування їх на високому інтелектуальному потенціалі суспільства, на розвитку високоякісної освіти і наукових шкіл, на ефективному використанні накопиченого виробничого і природного потенціалу, на високому платоспроможному попиті внутрішнього ринку з міцною грошовою одиницею тощо, не викликає сумніву.
У послідовність процесу підготовки і здійснення глобальних господарських перетворень входять: по-перше, чітке наукове обгрунтування стратегічних цілей, методів, засобів і темпів реформування; по-друге, складання на цій ґрунтовній основі конкретних бізнес-планів по кожному об’єкту, що реформується, з визначенням приросту ефекта; по-третє, розробка інженерних проектів з новітніми технологіями і техніко-економічними обгрунтуваннями нових або модернізованих господарських систем; по-четверте, реалізація проектів і введення об’єктів в експлуатацію. Все це і складає справжню наукову основу створювальних реформ. Ніяка анархія тут не припустима, якщо держава і підприємці дійсно прагнуть до високих кінцевих результатів. На вибуховому розвалі діючих і формування на примітивних засадах чергових господарських структур, високоефективного конкурентоздатного виробництва в країні не буде. Це зрозуміло для кожної неупередженої людини і тим більше для фахівців-професіоналів. Розвиток дрібного бізнесу за рахунок штучної парцелізації великих високотехнологічних державних виробництв, як показав досвід масового створення кооперативів, завершується зразу ж після того, як зупиняється основне виробництво і «кооператорам» немає чого далі розкрадати і продавати крадене на власне збагачення і збагачення керівництва державних підприємств. Породженням «дикої»» ринкової економіки постсоціалістичних країн став також найбільш марнотратний так званий «човниковий бізнес», або спроби вирішення продовольчої проблеми за рахунок лише дрібноселянських господарств. Шарахання з однієї крайнощі в іншу — одна з характерних особливостей економічної політики перехідного періоду, що завдає тільки шкоди, заганяючи національне товаровиробництво і внутрішній ринок, ринкову інфраструктуру і соціальну сферу в глухий кут, вихід з якого загрожує розтягнутися на десятиліття, а наслідки цього будуть негативно відгукуватися на майбутніх поколіннях, що навіть не піддається зараз точним науковим передбаченням.
Всякого роду міфи про те, що «вільний ринок» типу «анархічного базару» все сам відрегулює, а державі навіть взагалі не потрібно втручатися в соціально-економічні процеси реформування (згадайте архіреформаторські заклики — «чим менше держави, тим краще для економіки») нічого спільного не мають з новітніми науковими знаннями і теоріями, а також набутим світовим досвідом могутньої ролі держави в прискоренні науково-технічного і суспільно-економічного прогресу, досягненням високих темпів економічного зростання в розвинених країнах світу.
Зараз вже стає все більш зрозумілим не лише для вчених, які попереджали про це з самого початку ринкових реформ, а й для суспільної свідомості всього населення країн, які потрапили під своєрідний експеримент прихильників теорії і механізму монетарного економічного регулювання, що за їх розумінням має незамінний і універсальний характер. Країни з перехідною економікою одержали від МВФ досить специфічні, за шаблоном для всіх, основні реформаторські рецепти — негайна приватизація майна. лібералізація цін і вільні ринки. Під гаслами демократизації суспільства вони звернулися з вимогами взагалі виключити втручання держави в банківсько-фінансову діяльність, яка нібито має функціонувати самостійно за ринковими регуляторами.
На практиці це означало усунення держави від виконання нею важливіших функцій регулювання і контролю за процесами емісії грошей і цінних паперів, грошово-кредитного обігу та інших атрибутів монетарної політики. Адже саме вони є виключною прерогативою держави у будь-якій системі соціально-економічного устрою. Не відповідають істині твердження ідеологів монетаризму, що нібито вплив держави на банківсько-фінансове регулювання не властивий ринковій економіці. Без сумніву, банківсько-фінансова система була, є і буде могутнім інструментом прогресу ринкової економіки. Через банківсько-фінансовий механізм, грошову і курсову політику, формування і використання коштів бюджету тощо держава здійснює свої стратегічні і тактичні цілі та завдання.


Причини невдач трансформації на початкових етапах
Як тільки держава втрачає свої регулюючі і контрольні функції за процесами реформації створювального напряму, в силу вступає ринкова анархія з пануванням криміногенних і корумпованих структур, які грабують раніше накопичені багатства, створюють фіктивний капітал і швидко розвалюють економіку держави. При цьому ніяких прогресивних зрушень в створенні нових, більш ефективних господарських і ринкових структур не відбувається. Внаслідок, національне товаровиробництво підривається зсередини. В додаток до цього ринковий шок, який було привнесено ззовні, вибухово викликає найбільш руйнівні стадії кризи-гіперінфляцію та гіперстагфляцію (1992-1993 рр.). Одночасно розгорталася товарна експансія з боку іноземних країн на наші внутрішні ринки. Все це особливо виразно відбулося в країнах, що розміщені на території колишнього СРСР. Вони швидко опинилися в тяжкому економічному і соціальному стані. Виходити з нього досить важко, тим більше в умовах відсутності політичної і економічної стабільності в суспільстві з гострим протиборством сил за владу, перерозподіл власності і природних ресурсів, нестримний відплив фінансового капіталу за кордон, що знекровлює смертельно хворий економічний організм у цих державах.
Постсоціалістичні країни в цій ситуації неминуче перетворюються в економічно залежні сировинні придатки економічно розвинених країн. Їх внутрішні національні ринки приречені на збут залежалих іноземних товарів. А це, в свою чергу, є однією з немаловажних причин подальшого занепаду товаровиробництва, зупинки роботи не тільки окремих промислових підприємств, а й цілих галузей, життєво важливих виробничих, ринкових, транспортних та інших комплексів. Слід відзначити, що на втраті власних ринків збуту і розвалі з початку реформ національних фінансово-кредитних систем постраждали майже всі ті країни, які без урахування місцевих особливостей і умов активно застосовували «ринковий шок».
Недалекоглядні політичні сили цих країн, що прийшли до влади на хвилях ринкової ейфорії, всерйоз повірили в істинність примітивних постулатів, які їм підкинули, щодо «необмежених» можливостей регулюючих функцій кон’юнктурних співвідношень попиту і пропозиції на вільних ринках (точніше неорганізованих базарах). У демократичному суспільстві — стверджували деякі впливові політики, а слідом за ними державні чиновники — регулюючі функції держави взагалі непотрібні. Президент Росії Борис Єльцин висловив своє особливе розуміння демократичних свобод — «беріть свободи стільки — скільки Вам потрібно!» Загальновідомо, які гострі міжнаціональні конфлікти це викликало, скільки пролито крові і знищено матеріальних цінностей. Зараз мабуть для кожного зрозуміло, якою шкодою обертаються помилки державних лідерів і тієї політики, яку вони здійснюють.
Не можна базувати державну економічну політику, тим більше на переломі двох епох з бурхливими темпами науково-технічного прогресу, на відкриттях економічної науки 250-ти річної, також як і вікової давнини. Позитивних зрушень в XXI столітті вони не обіцяють. Для цього створюються новітні економічні теорії. концепції і моделі виробничого, ринкового, грошового, банківсько-кредитного і фінансового оновлення, стабілізації і прогресивного розвитку, які б відповідали динамізму внутрішніх і зовнішніх умов кожної країни, прогнозному моніторингу подій, функціональним особливостям управління і регулювання соціально-економічних і духовних процесів, загальній трансформації суспільного і державного світового устрою. Відтворювальні процеси, довгострокові і короткострокові цикли неминуче трансформуються під впливом нових наукових відкриттів, технологічних, економічних і організаційно-управлінських перетворень, що зворотно підштовхують розвиток економічної теорії, як фундаментальної основи людського прогресу в просторі і часі.
За економічними теоріями, що віджили свій вік, можна рухатися не вперед, а назад, руйнуючи революційно-вибуховими методами діючі господарські системи і їх структури з повною інертністю в створенні якісно нових, що забезпечують приріст ефекту і конкурентоздатність на сучасних і майбутніх ринках. Саме за таким, досить дивним методом випереджаючої руйнації, як уже відзначалося раніше, і розпочали перехід до ринкової економіки невідомо якої стадії її розвитку колишні «соціалістичні» країни. Перш за все, нова, ще далеко не демократична влада дискредитувала і відкинула геть створювальні і контролюючі функції держави, щоб легше було, під виглядом демократизації і первісного нагромадження капіталу, розтринькувати державні товарні ресурси, вивозити їх (часто за безцінь) за кордон, залишаючи там же валюту на власних рахунках. Одним з головних джерел наживи був експорт і реекспорт нафти і газу, електричної енергії, металу та мінеральних добрив.
Таким чином, процес ринкової реформації на початкових етапах зводився до створення ситуації державного безвладдя і ринкової анархії, в якій збагачувалися колишня номенклатура, керівництво державних структур, торгові працівники, нові політичні функціонери, співробітники банківсько-фінансових систем, що народжувалися і трансформувалися. Методи м’якого економічного розвалу були ретельно опрацьовані і здійснені під тиском зарубіжних політиків, радників і консультантів. По суті ними було замінено всесвітньо відомі національні наукові центри і їх учених. Вони були консерваторами нібито не здатними на створення наукових основ швидкого ринкового реформування. В той же час. уже з перших кроків (1991-1994 рр.) руйнівних перетворень, які західною пропагандою було охрещено безальтернативними, нові євроазійські країни катастрофічне збідніли. Одночасно в них нечувано збагатіли соціальні групи, що вийшли з кримінальних кіл, партноменклатури і підкуплених функціонерів. Основна ж маса населення залишилася в злиднях. За кордон з цих країн відпливло фінансового капіталу на багато більше, ніж одержано іноземних кредитів у виробничі інвестиції.
Як свідчить порівняльний аналіз, особливо виразно ці катаклізми проявилися спочатку в центрі, а потім і на периферії Російської Федерації, в Україні, Білорусі, Казахстані, перекинувшись одночасно і на всі інші республіки колишнього СРСР. Незважаючи на те, що Україна серед них була республікою економічно більш розвиненою, але саме вона внаслідок дезінтеграції попала в найбільш складне становище. Справа в тому, що її природні ресурси — паливно-енергетичні, а також частково мінерально-сировинні — були свого часу вичерпані на розвиток єдиного народногосподарського комплексу.
Країна залишилася в ситуації гострих дефіцитів нафти і газу, багатьох кольорових металів, лісових ресурсів. Слабо розвиненою залишилася тут і вугільна промисловість, бо інвестиції в розвиток Донецького вугільного басейну, який вважався неперспективним, з Союзного бюджету майже не виділялися. Основну увагу в структурі енергетичного балансу було перенесено на розвиток атомної енергетики, хоча вона, як показала Чорнобильська трагедія, не була ще достатньо надійною.
Після розвалу СРСР, масового грабіжництва і вивезення за кордон капіталу, при зворотному ввезенні нам ідеї гіперінфляційного шоку, Україна опинилася в стані гострої кризи платіжного балансу і державного бюджету. Не випадково посилилася соціальна напруга, викликана занепадом національного виробництва, небувалим розривом у рівнях життя між багатими і бідними, різким падінням реальної заробітної плати основної маси працездатного населення та соціального забезпечення пенсіонерів і непрацездатної молоді. До того ж прискорюється зростання безробіття, особливо прихованого, а також міжгосподарських та бюджетних неплатежів, особливо невиплати заробітної плати. пенсій, стипендій тощо. Саме дія цих факторів підриває довіру народу до державних владних структур і здійснюваних ними соціально-економічних перетворень, які в суспільній свідомості асоціюються з антинародною політикою.
Шокова терапія аж ніяк не підвищила зацікавленості людей у розвитку справжнього підприємництва і високопродуктивної праці. Навпаки, вона підірвала в цьому їх економічні інтереси. Штучно відгородивши грошову і банківсько-фінансову політику від загальної політики економічного зростання, ринковий шок міцно заморозив тим самим відтворювальні процеси, інвестиційну та інноваційну діяльність в оновленні і піднесенні національного товаровиробництва. Разом з шоком суспільство було розколото на різноманітні сегменти і відштовхнуто від цілеспрямованої створювальної діяльності. Верх взяли сили і тенденції прямо протилежної спрямованості — розтринькування ресурсного потенціалу і багатства, що накопичене раніше, розвитку протиправного бізнесу, шахрайства, хабарництва, формування різного роду форм і структур криміногенного типу, яким почав протистояти масовий рекет. Збагатіла верхівка почала зрощуватися з корумпованими владними структурами і правоохоронними органами.
Національне виробництво промислової продукції залишається переважно у державних промислових комплексах, які виробляють і експортну продукцію, але вони працюють не ритмічно, далеко не на повну потужність, а їх працівники одержують мізерну заробітну плату і не прагнуть до високопродуктивної праці.
Роздержавлені ж підприємства, в свою чергу, здебільшого потрапляють в руки тих збагатілих кіл, які, на жаль, не зацікавлені, не знають і не вміють створювати сучасні високопродуктивні і конкурентоздатні виробництва великого бізнесу, тому не вкладають в цей бізнес необхідні капітали. Вони прагнуть до більш примітивної і легкої наживи за рахунок короткострокового торгово-фінансового обороту, використовуючи для цього або депозитні рахунки добре їм відомих (безпрограшних) комерційних банків. точно знаючи, що вони не збанкрутують, або різного роду спекулятивні акції, з подальшими операціями — купівлі за гривні ВКВ і вкладу її під тверді проценти в іноземні банки.
На думку таких бізнесменів національне товаровиробництво може почекати до кращих часів. Державні інтереси цікавлять їх настільки, наскільки обіцяють приріст додаткового прибутку на особисті потреби, а не на виробничі нагромадження. Іноземні ж інвестиції для збіднених і зруйнованих господарських структур, незважаючи на форми власності, зводяться нанівець. В агропродовольчому секторі, незважаючи на інтереси і активність селян у розвитку виробництва, ринковий шок також не приніс приросту ефекту і збалансованості продовольчого ринку. Сільськогосподарські товаровиробники перетворюються в банкрутів, а тваринницькі ферми здебільшого вже повністю збанкрутували. Продовження такої згубної політики «шоків» загрожує втратою безпеки своєї держави і життя її народу.
Глибока і затяжна криза, безумовно, не викликає вдоволення і спокою в суспільстві. Все частіше виникають конфліктні ситуації то в одних, то в інших сферах життєдіяльності, охоплюючи окремі галузі, регіони, трудові колективи або навіть країну в цілому. Конфлікти виливаються в форми мітингів, протестів, страйків, голодувань, непокори органам влади, зіткнень страйкуючих з міліцією тощо. З загостренням ситуації Парламент починає швидше міняти Уряди. А коли це не допомагає, стає зрозумілим, що причини негативних явищ лежать глибше, ніж їх поверхові прояви. Новоутвореному Уряду нічого не залишається, як розробляти чергову програму виходу з кризи, обіцяти парламентарям й народу швидко змінити ситуацію на краще.
Проте нові програми вимагають і принципово нових підходів до розв’язання гострих соціально-економічних проблем. Якщо ж вони базуються на попередніх концепціях стратегії і тактики дій, формуються тими ж іноземними і своїми підкупленими консультантами та радниками, то ніяких прогресивних зрушень не відбудеться. Час буде витрачено на подальший економічний занепад. Безвідповідальні і безпідставні обіцянки на вищому Державному рівні дуже нагадують сюжет байки Андерсена про голого короля. Не вистачає лише дитини, яка б переконливо розкрила на це очі всіх громадян.
Формування і розвиток прогресивних ринкових відносин обертається поки що масовою появою різного роду таких їх сурогатів, як бартерні обміни, діяльність примітивних, так званих «човників», штучна дефіцитність в обігу грошей, зведення нанівець платоспроможності внутрішнього ринку, випуск в обіг «безвартісних цінних паперів» тощо. Тим самим дискредитується сама ринкова економіка. Бездумною економічною політикою з неї вже зроблено справжнє «опудало», від якого треба шарахатись, як «чорт від ладану». В тому ж напрямку провадиться і недосконала зовнішньоекономічна діяльність. На різниці між демпінговими цінами, обсягами і структурою власного експорту, з одного боку. і високими цінами, обсягами і структурою дефіцитного імпорту, з іншого, країна щорічно втрачає чималу суму власного фінансового капіталу, одночасно випрошує в міжнародних фінансових колах кредитні ресурси, так необхідні для структурної перебудови і якісного оновлення вітчизняного товаровиробництва. Якщо ж врахувати відплив випереджаючими темпами власної валюти, без сплати будь-яких податків державі, за кордон порівняно із значно меншим припливом платних кредитних ресурсів, то стає зрозумілим, що це також не додає ентузіазму в такого роду нееквівалентних ринкових перетвореннях. Вони вигідні лише іноземним партнерам та вузькому колу наших впливових громадян, які мають особистий зиск на цих зовнішньоекономічних операціях.
Навіть за умов 100% виконання складових ринкових реформ, що запропоновані МВФ, прогресивних зрушень до економічного пожвавлення і зростання не відбудеться. Про це свідчать, зокрема, факти діяльності сфер малого бізнесу, де вже відбулися процеси приватизації, лібералізації цін, одержані права вільного вибору господарями форм своєї діяльності, ринків придбання виробничих ресурсів та збуту готової продукції.
Але ж кінцева результативність реформації залишається негативною. Так що приріст ефекту залежить від формального виконання жорстких монетарних вимог МВФ, які тільки гальмують відтворювальний процес і господарський розвиток. Спрацьовує комплекс сукупних факторів виробничого і ринкового регулювання і управління, ініціатива і цілеспрямована трудова активність у досягненні цілей реалізації конкретних програм.


Оцінки іноземними вченими-економістами ринкових реформ у країнах євразійського континенту
На відміну від авторів і прихильників «шокової терапії»» і «новітнього монетаризму», вчені, які самостійно і фундаментальне досліджують складні соціально-економічні процеси в різних країнах світу, без тиску з боку міжнародних банківсько-фінансових структур, здебільшого негативно оцінюють здійснення ринкових реформ методами однобічного монетаризму, негайної лібералізації цін і ринків, приватизації майна з одночасним усуненням держави від регулюючих функцій економічного організму, віддавши його в стихію «вільного» ринку типу примітивних базарів. Спираючись на сучасні теорії моделювання в умовах бурхливих темпів науково-технічного прогресу, а також на досвід ефективного функціонування розвинених країн з ринковою економікою, видатні економісти з самого початку «ринкового шоку» досить точно прогнозували його руйнівні наслідки. І це повністю підтвердив практичний досвід (1991-1996 рр.) ринкових трансформацій зазначеними методами, що відбулися на величезній території євроазійських країн. Переважна більшість з них внаслідок гіперінфляції і створення умов хаосу, відсутності макро-і мікроекономічної керованості процесами реформування, вибухово розвалили свої старі економічні структури і регулюючі механізми, не створивши більш ефективних нових. Це, власне, й викликало глибоку економічну і соціальну кризу.
Разом з тим, прихильники архіреволюційних методів реформ, побачивши негативні наслідки своєї діяльності, продовжують стверджувати про «наукову обгрунтованість» рецептів МВФ, нав’язаних цим країнам, а всі невдачі реформ наївно пояснюють «недостатньою послідовністю і швидкістю їх здійснення». При цьому замовчується той очевидний факт, що саме ті, хто скоріше почав лікуватися засобами шокової терапії опинилися в найгіршому становищі. Вони першими розвалили власне національне товаровиробництво, перетворилися в неплатоспроможних боржників, а їх території стали найсприятливішими ринковими просторами для зовнішньої експансії західних партнерів залежалими іноземними товарами. Відплив капіталів за кордон в країнах з перехідною економікою перевищує зовнішні кредитні надходження, блокуючи можливість виходу їх на сучасний рівень конкурентоздатності зі своїми конкурентами.
Перша публічна дискусія з питань методів ринкового реформування в постсоціалістичних країнах відбулася на великому форумі вчених-економістів Міжнародної економічної асоціації. Він відбувся в Москві у 1992 р. В наукових доповідях на цьому форумі багатьох західних і вітчизняних вчених було піддано аргументові й критиці теоретичні концепції, методи і засоби, запропоновані МВФ країнам, що реформують свої економічні системи, як такі, що неминуче призведуть до економічного занепаду. І це згодом повністю підтверджено практичним досвідом. Представники МВФ, їх радники і експерти також брали участь у роботі зазначеного московського форуму. Вони прагнули переконати вчених у тому, що пропозиції і рекомендації МВФ зовсім не обов’язкові для країн, які здійснюють реформи. Уряд кожної з них має розробляти, приймати і здійснювати самостійні рішення, виходячи з конкретних умов господарювання. Проте, такі твердження не відповідали правді. МВФ і Світовий банк реконструкції та розвитку зайняли і здійснюють щодо цих країн однозначну політику жорсткого диктату, погрожуючи покарати неслухняних відмовою у фінансовій і кредитній допомозі. У проведенні ринкових реформ їх Уряди де-факто майже позбавлені можливості приймати самостійно банківсько-фінансові та економічні рішення. Вони дослівно диктуються з штаб-квартир зазначених міжнародних організацій, розміщених у Вашингтоні. Саме тут і формується політика безпрецедентного втручання у внутрішні справи суверенних країн з грубим порушенням при цьому міжнародного права. По суті ці країни і їх народи зараз усунені від права демократичного вибору власних варіантів розвитку ринкової економіки. Економічна політика значної кількості держав, на території понад 1/6 земної кулі, вкладена в прокрустово ложе єдиного політичного шаблону МВФ. Ніяких серйозних наукових обгрунтувань і фундаментальних основ цей шаблон не має, а амбіціозність щодо вимог його обов’язкового дотримання призводить до соціально-економічної руйнації величезного економічного простору.
Світове співтовариство, на жаль, тепер майже не здійснює ефективного контролю як за діяльністю, так і відповідальністю за наслідки для тих міжнародних структур, які ним створені з метою допомоги прискоренню загальнолюдського прогресу. Насправді ж, замість цього, вони (ці структури) перетворюються в механізм економічного тиску і політичної дестабілізації в тих країнах, що не йдуть у фарватері їх політики. На цьому грунті виникають міжнародні конфліктні ситуації, не кажучи вже про штучне загнання у боргову яму окремих країн і цілих континентів. Так свого часу сталося з багатьма країнами Латино-Американського і Африканського континентів, а зараз це ж відбувається за аналогічним сценарієм з країнами колишнього СРСР та Східної Європи.
Наукове співтовариство світу, видатні його вчені, яким дорога істина, аж ніяк не поділяють несправедливу міжнародну політику банківсько-фінансового тиску і навіть шантажу, та ще й під гаслами «допомоги» економічно слабким країнам та їх народам, що через різні обставини потрапили у важкий соціально-економічний стан. Все більша кількість вчених не погоджується з політикою використання сучасних наукових досягнень для посилення науково-технічної і економічної поляризації країн земної кулі. Вони виступають проти притиснення економічно могутніми країнами економічно слабких, перетворюючи їх на свої сировинні придатки і слухняні неконкурентоздатні утворення. Вчені ясно розуміють, що така міжнародна політика і тенденція посилення економічної поляризації держав суперечить загальнолюдському прогресу, створює загрозливу нестабільність, викликає міждержавні і міжрегіональні суперечності, що неминуче завершуються гострими суспільними катаклізмами.


Дослідження групи «Андженда»
В книзі «Рыночный шок», що підготовлена під егідою Австрійської Академії наук (м. Відень), вченими різних країн, які об’єдналися в групу «Андженда», що увібрала в себе всесвітньо відомі наукові центри і вчених у сфері економічних, соціальних і правових досліджень США, Німеччини, Австрії, Індії, Угорщини, Польщі, Росії, Чехії, України, прямо заявлено, що (цитую з рос. видання — І. Л.) «преобразование ранее центрально планируемой экономики стран Центральной и Восточной Европы в свободные рыночные системы пошло по неправильному пути… Программы преобразований, с которыми сейчас экспериментируют, вызывают человеческие страдания, которые отнюдь не обязательны, не обеспечивая сколько-нибудь значительного прогресса в деле становления жизнеспособного национального хозяйства и обеспечения занятости населения». Дослідники групи «Андженда» не тільки ретельно прослідкували і узагальнили ті складні. суперечливі і руйнівні процеси, які відбуваються в зазначених країнах, але й всебічно обговорили їх в творчих дискусіях серед широкого кола вчених. Вони вважають перетворення, які здійснюються в Центрально-Східному регіоні Європи з 1989 р., неефективними, такими, що мають серйозні недоліки і було б безпринципно не виразити стурбованості з приводу тієї небезпеки, яка неминуче випливає з нинішнього ходу подій. Дискусія з приводу двох можливих шляхів до ринкової економіки — шокової терапії або поступового просування, — як вважають автори, до середини 1993 р. закінчилася на користь шокової терапії. Проте, за оціночними критеріями кінцевих показників — росту чистих інвестицій у національному виробничому секторі і відповідного збільшення багатства — вона помітних успіхів не принесла, навіть в таких найбільш вдалих випадках, як в Чехії, Словакії, Угорщині, Польщі, де реформаторам вдалося запобігти бурхливих темпів інфляції і одержати значні суми іноземних кредитів. Щодо інших країн, то ринковий шок приніс їм катастрофічне руйнування виробничого потенціалу, небувалий економічний спад, міцне заморожування інвестиційної та інноваційної діяльності, з відповідним падінням рівня життя основної маси населення.
Автори зазначеної роботи, говорячи про приватизацію. справедливо підкреслюють, що в розвинених країнах «…не существует чистых форм частной или общественной собственности и управления. Опыт капиталистических стран свидетельствует о многообразии форм собственности и управления, чему еще не уделялось соответствующего внимания ни в теории, ни в практике экономических преобразований.» (Цитую з рос. видання — І. Л.). Вказується також і на те, що «представление о возможности создания рынка простым освобождением цен и производства из-под контроля государства и созданием частной собственности коренится в глубоком недопонимании функционирования рыночного капитализма. Рынок это не »божественная машина», не какая-то таинственная сила, управляемая невидимой рукой, а общественный институт, который на протяжении веков пестовался и развивался сознательным человеческим воздействием». Запропонована групою «Андженда» і конструктивна система заходів щодо програми здійснення ефективних ринкових реформ, спираючись на досвід післявоєнної Західної Європи, а також Японії та «малих тигрів» (Гонконг, Сінгапур, Південна Корея і Тайвань). Хоча всі ці країни базували міць, що зростає, своєї економіки на ринкових силах, вони ніколи не відмовлялися від політичного втручання в неї, аж ніяк не вважаючи функціонування ринкових механізмів священними і недоторканими. Навпаки, «управляя рынком» і прагматичне набуваючи з цього позитивний досвід, їм вдалося створити соціально-економічні умови, що, як не дивно, стимулювали розширення виробничих можливостей і посилювали конкурентоздатність. Автори роблять досить важливий висновок про настійну необхідність управління ринковими силами в Центральній і Східній Європі в ході соціально-економічної реконструкції. Щоб примусити ринок давати прийнятні результати, він повинен бути створений людьми.
Філософія циклічності відтворення і ринку в уявленнях вчених з фундаментальними поглядами докорінно відрізняється від поглядів на ринкову економіку не професіоналів, чиновників, торгових, фондових і грошово-фінансових спекулянтів, які не знають і не вміють вести справжній великий бізнес через загальновідтворювальний кругообіг, випуск власних конкурентоздатних товарів і послуг, постійно насичуючи платоспроможний ринковий попит, зворотно впливаючи на його розширення і зміцнення. Звідси і проявляються різні погляди на трансформаційні процеси, каталізатори їх прискорення і кінцеві наслідки. Все залежить від внутрішніх і зовнішніх умов, впливу державних і ринкових регуляторів.
Вчені групи «Андженда», наприклад, не безпідставно вважають, що в економіці з сильними диспропорціями, яка властива зараз країнам Центральної і Східної Європи, радикальна лібералізація цін буде мати для економічної реконструкції швидше руйнівні, ніж створювальні наслідки. Це стосується особливо двох ключових видів цін: курсу обміну валюти і процентних ставок. Різка лібералізація обмінного курсу призводить лише до різкої девальвації з підвищенням цін на імпортні товари, знижуючи рентабельність власних виробництв. Диспропорція між ринковим попитом і пропозицією відповідно посилюється.
В умовах високих ризиків, нестачі збережень, вивільнення процентних ставок призводить до їх різкого підвищення, стримуючи розширення інвестицій. Лібералізувати тут треба поступово, утримуючи рівень цін за допомогою державних регуляторів у межах, що стимулює пропозиції і не наносить непоправної шкоди попиту. Анархічна лібералізація лише дестабілізує виробництво і ринок, погіршуючи відповідно загальноекономічну ситуацію. Держава має широкі можливості активно впливати на платоспроможний попит і формування нагромаджень в здійснення необхідних інвестиційних проектів реконструкції і підвищення продуктивності праці як основи зростання заробітної плати і місткості ринку, при одночасному прирості товарних пропозицій.
Інакше кажучи, роль держави в здійсненні ефективних економічних реформ величезна. Як вірно відзначають автори «Ринкового шоку», це визнавали ще Адам Сміт і англійські ліберальні економісти. За їх думкою, «невидима рука» завжди направляється законодавством. Нічим не обмежені ринкові сили призводять до економічного хаосу. Уряд і державні службовці мають чітко знати, що не лише ринкова конкуренція, а й функції держави вирішують проблеми макроекономічного регулювання. чого не враховують і навіть ігнорують реформаторські постулати і програми МВФ. Цей їх недолік і прагне виправити «Андженда». Вона звертає також увагу на те, що безробіття не тільки соціальне зло, це ще й декваліфікація, що прямо протилежне цілям, які повинні бути досягнені в процесі перетворень. Одночасно в їх документі уточнюються і всебічно обґрунтовуються регулюючі функції держави в перехідний період і в сучасній розвиненій ринковій економіці, що, на мій погляд, дуже важливо знати нашим реформаторам, особливо анархістського напрямку, на якому Україна вже зазнала великих утрат.
Концептуальні основи вчених групи «Андженда» охоплюють конструктивну розробку широкого кола проблем формування не тільки сучасного дієздатного ринку, але й стимулювання відтворю-вальних процесів, ефективної приватизації і постприватизаційної політики, розвитку контрактної системи в формах власності і управління, функціонування кредитно-грошової та фінансово-бюджетної, а також промислової та регіональної політики. Все це розглянуто в міжнародному контексті національних і багатогранних рівнів дій країн з різними економічними потенціалами у вирішенні проблем, що висуваються на першочергове розв’язання з метою здійснення створювальної і ефективної ринкової реформації. Завершується документ розглядом ринку без шоку з розкриттям дійсних причин гіперінфляції, способів її подолання, правових аспектів управління власністю, врахування соціальних особливостей.
Висновки з цього дослідження базуються на справжньо науковому грунті. Тим вони і відрізняються від безпідставних гасел МВФ, що спрямовані не на створення більш ефективних, конкурентоздатних систем і їх структур, а на посилення загальноекономічних кризових явищ. Критичні оцінки шокових рецептів з боку групи вчених «Андженда» справедливі і до них не може не прислухатися світове співтовариство. В цьому документі закладена реальна основа альтернативи «ринкового шоку», який оголошено його авторами безальтернативним.


Дослідження американських і російських учених
У 1996 році з цього приводу вийшла досить фундаментальна наукова праця «Реформы глазами американских и российских ученых» (группа экономических преобразований). У ній взяли участь всесвітньо відомі американські вчені, в тому числі: 5 лауреатів Нобелівської премії (Кеннет Дж. Ерроу, Лоуренс Р. Клейн. В. В. Леонтьєв, Дуглас С. Норт, Джеймс Тобін), а також група видатних вчених-економістів Російської Академії наук. Їх об’єднало переконання в невиправдано високих негативних наслідках постсоціалістичної трансформації в Росії, прагнення також запропонувати альтернативу руйнівному радикально-ліберальному реформуванню. Книга вийшла під загальною редакцією академіка О. Т. Богомолова. Вона відкривається спільною заявою 40 видатних вчених світу, в якій викладено кредо і програму спільних досліджень з метою сприяння прагматичній економічній політиці, що уникає крайнощів. «Одна из крайностей, — заявляют авторы, — подход, основанный на «большом ударе», или «шоковая терапия», — доказала свою неэффективность как с экономической, так и политической стороны (підкреслено мною — І. Л.). Стратегия радикальных реформаторов состояла в попытке одним прыжком достичь капитализма, основанного на принципе «laissez faire», путем быстрого сужения сферы власти правительства и ускоренной приватизации экономики». Далі в заяві вказується, що надії реформаторів на процвітання приватного бізнесу, який підтримає економіку, не тільки не виправдалися, а й обернулися господарським розвалом, посиленням мафії і ростом політичної нестабільності, руйнівної для ділового клімату.
Проаналізовано і дію другої крайності — захист підприємств від впливу ринкових сил. Захисники примітивного протекціонізму схильні ігнорувати необхідність зниження інфляції, закриття неефективних державних підприємств, послаблення державного ліцензування підприємницької діяльності та лібералізації ціноутворення. Автори роблять однозначний висновок, що ринкові зміни здійснюються для того, щоб сприяти економічному прогресу, а не погіршувати соціальну і політичну нестабільність. Реформація повинна здійснюватися поступово, на підставі свідомого і методичного підходу, з урахуванням культурних та інституціональних традицій республік колишнього СРСР. «Мы выступаем, — відзначається в заяві, — за стратегию реформ, которая содержит доказавшие свою эффективность элементы программ развития, применявшихся в Китае и в новых индустриальных странах Азии».
У статті академіка О. Т. Богомолова розкриваються різні політичні та економічні сили і рухи в сучасному світі з концентрацією уваги на тих з них, які протиборствують на нинішньому етапі в Російській Федерації, прагнучи повернути хід ринкових російських реформ на свій бік. Радикальні ліберали, не роблячи таємниць з прихильництва до Чікагської економічної школи на чолі з М. Фрідманом, мають намір привести Росію до капіталізму американського типу, нехтуючи навіть найважливішою соціальною компонентою. При цьому автор не безпідставно вважає, що Росію, як і інші країни Центральної Європи, очікує схожа доля, що лібералізм, звільнившись від радикальних крайнощів, і соціал-демократія, зміцнівши організаційно, можуть перетворитися в основні суперечливі політичні напрями. Радикальний лібералізм відповідає інтересам тих, хто використав його для швидкого збагачення і одержання контролю над власністю і владою.
Соціал-демократія, за думкою автора, спирається на підтримку тих досить широких верств населення, які стали жертвою несправедливого перерозподілу власності і доходів. Вони хотіли б бачити в особі держави захисника їх інтересів, гаранта соціальної справедливості. «Требование ухода государства из экономики и упование на «невидимую руку рынка», которая обеспечит прогресс и гармонию, чужды социал-демократической идеологии». І далі автор розвиває думку про те, що без регулюючої участі держави, активного втручання в формування ринкового господарства з метою надання йому соціальної орієнтації, неминучий розвиток в бік «Дикого капіталізму», властивого для Європи ХУІІ-ХУІІІ століть. Виправдовуючи свій курс «шокової терапії», російські радикальні ліберали доводять, що саме за рахунок цієї політики вдалося стабілізувати життя, відвести загрозу голоду.
«Остается загадкой, — відповідає на це О. Богомолов. — как «из ничего» получен результат, если учесть к тому же, что за время реформ выпуск продукции, в том числе потребительской, практически уполовинился, страну охватила «криминальная революция», произошло массовое разграбление государственной собственности, а более 100 млрд. долл. утекло за границу… Россия проедает доставшееся ей наследство, что изобилие обеспечивается ценой нищеты значительной части населения, изъятия его сбережений, разрушения науки, образования, медицины и системы социального страхования. Ведь потреблять можно либо то, что произвел, либо то, что получаешь, продавая накопленное ранее богатство и торгуя природными ресурсами».
Автор детально розкриває механізм економічного паралічу в умовах штучного стиснення платоспроможного попиту, обмеження грошової маси, розкрадання під виглядом приватизації державного і громадського майна, створення штучних умов для небувалого розриву між багатими і бідними.
Академік В. Л. Макаров, спираючись на історичний і сучасний досвід Росії та зарубіжних країн, зробив спробу визначити російську модель демократичного суспільства з інтенсивним інвестуванням у людський фактор у процесі суспільної еволюції і підвищення якості життя. Новий образ Росії в світі, з його погляду, передбачає систему «терпимого корпоративного общества», яке забезпечує зазначену нову якість. Вона приходить на зміну індивідуальному підприємництву на ринку з мінімальним втручанням держави. Система вільного підприємництва, за думкою автора, вже відживає свій вік і стає руйнівною для суспільства, підриває його рушійні сили. Спрямувати виховання і освіту на створення, на творчість, на виробництво, а не на досягнення безмежного і марнотратного споживання. Необхідно виходити при цьому з принципово іншого розуміння життєвого стандарту, який інтегрує весь комплекс нормальної життєдіяльності в широкому його розумінні (сукупність соціальних благ, рівень здоров’я, безпеку, індивідуальні свободи, правове забезпечення, сімейні відносини тощо).
Тип життя, за розумінням Макарова, визначається рівнем доходу. Розшарування суспільства споживання можна бачити неозброєним оком. Якість життя покликана привертати людей, відволікаючи від суспільства споживання, забезпечувати гарантії конкурентоздатності, виживання і перемоги нового суспільства в історичному еволюційному процесі. Автор розкриває принципи стратегії побудови нового суспільства і його оціночних критеріїв. Він, наприклад, має своєрідний погляд на розвиток відносин власності, зокрема, власності на землю, вважаючи економічно не доцільним передавати земельний ресурс у приватну власність. Достатньо ввести для цього довгострокову оренду. Його гіпотеза про перехід до принципово нової системи відносин і суспільно-економічного устрою заслуговує на серйозну увагу навіть тому, що сучасний капіталізм теж далеко не досконала система, має суттєві недоліки і антагоністичні суперечності. Існує об’єктивна необхідність його трансформації в більш досконалу і раціональну систему з якісно оновленою структурою і новими цінностями людської життєдіяльності.
До речі, Лоуренс Клейн (лауреат Нобелівської премії), замислюючись над тим, що ми, економісти, знаємо про перехід до ринкової системи, влучно зауважив: «Ни одна из систем не функционировала в полном соответствии со своей теоретической моделью. Каждая из этих двух основных экономических систем на практике действовала как смешанная. В большинстве стран, которые квалифицируются как капиталистические рыночные, существуют планирование и вкрапления социализма. Соответственно, в странах социалистич

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ