Післямова

Післямова

4
0


Післямова
Трансформаційні процеси охоплюють структурні і якісні перетворення системи господарювання і ринку, економічних інтересів і мотивацій, всього способу життя людини і суспільства. Саме їх інтереси, енергія і активність, нарешті, й вирішують долю і характер економічних, науково-технологічних і господарських перетворень. Якщо ці процеси відбуваються і спрямовуються в інтересах людини, переважної більшості активно діючого населення, то гарантуються прогресивні зрушення, тобто забезпечується реальне прискорення людського прогресу. І навпаки. якщо трансформаційні процеси суперечать інтересам поліпшення життя суспільства, точніше — більшості його членів, яке залишається поза перетворюючою діяльністю, то провал їх неминучий, прогрес обертається регресом.
Все це визначається і відбувається під безпосереднім впливом економічної політики держави — стратегії і тактики її дій, чіткого визначення загальної стратегічної мети і конкретних соціально-економічних завдань, методів і засобів їх поетапного досягнення. Модель перехідного періоду передбачає залучення у відтворювальний процес та ефективне використання необхідних для цього ресурсів, активізацію підприємницької діяльності. стимулюючих факторів технологічного і структурного оновлення товаровиробництва і ринкової інфраструктури, підвищення продуктивності праці і на цій основі збільшення особистих, громадських і державних доходів та нагромаджень, як бази пожвавлення і зростання платоспроможності споживчого попиту і ринку. Без належної його місткості в умовах монетарної політики або «гіперінфляційного шоку», або непомірного стиснення грошової маси в обігу розраховувати на могутній стимулюючий вплив ринку, на піднесення національного товаровиробництва і його успішну боротьбу з конкурентами не доводиться.
Для цього повинна діяти державна політика оптимізації співвідношень грошової і товарної маси в обігу, прискорення темпів їх обертання та приросту ВВП і НД. Неприпустимі диспропорції і довільні дії банківсько-фінансових структур. Потрібна жорстка дисципліна і порядок у здійсненні науково обгрунтованої монетарної політики держави.
Штучне заморожування доходів основної маси населення і його платоспроможності є гальмом виходу з кризи і переходу у фази економічного пожвавлення і зростання. Скоріше це додатковий каталізатор подальшого загострення економічної кризи. Таким шляхом ще нікому не вдавалося і навряд чи вдасться у майбутньому подолати кризові явища. Навпаки, цей шлях завжди приводив до загострення соціально-економічної ситуації. Соціальне розшарування суспільства при цьому розбухає до небувалих масштабів, а енергія активізації ділового підприємництва і продуктивності праці спадає до нульової відмітки. Верх беруть сили так званої «криміногенної економіки» з переважанням негативних тенденцій і протиправних дій — зловживань, хабарництва, шахрайства, корупції тощо, що як ракові клітини роз’їдають і знищують здоровий організм.
Як відомо, кожна країна або сама (власними силами) розробляє стратегію і тактику здійснення соціально-економічної політики, виходячи з конкретних умов, що у ній склалися, ступеня амбіційності мети, якої державна влада передбачає досягти за прогнозом на майбутнє, або діє за рецептами, що нав’язані їй ззовні більш економічно розвинутими країнами. Інакше кажучи, економічно відсталі країни здебільшого змушені йти в фарватері політики економічно сильних держав. При цьому вони неминуче втрачають свої національні особливості і традиції, підкоряючись єдиному шаблону, як це сталося з багатьма країнами величезного Євразійського континенту, що здійснюють, починаючи з 90-х років XX сторіччя, перехід до так званої «ринкової економіки» поки що невизначеного зразка.
При цьому, внаслідок політики анархічної перебудови, вони зазнали величезних економічних утрат. І це серйозно ускладнило перехідні процеси, супроводжуючись розвалом у цих країнах діючих (застарілих) господарсько-ринкових структур, без своєчасного створення і заміни їх більш ефективними і конкурентоздатними новими.
Тим самим країни колишнього СРСР, як раніше Африканські і Латино-Американські країни, опинилися приреченими і надалі на відставання, виконання функцій сировинного придатку з концентрацією в ньому екологічно шкідливих виробництв. Це об’єктивні реалії сучасного і майбутнього соціально-економічного життя різних народів і країн світу.
Звідси випливають і відповідні моделі самої економічної трансформації, а також критеріальні оцінки її результативності. Деякі «архіреформатори» прагнуть загнати трансформаційні процеси в єдине «прокрустове ложе» невизначеного ринку. Але зробити це в довготерміновій стратегії навряд чи їм вдасться. Цьому протистоять могутні сили національної самосвідомості і соціального самозахисту. Різноманітність умов і можливих варіантів розвитку викликає неминучість відповідних моделей соціально-економічних перетворень на базі конкретних ситуацій і умов кожної країни.
З методологічного і методичного погляду сучасне економіко-математичне моделювання дозволяє опрацювати різні варіанти стратегічних рішень сучасного і майбутнього прогресу в залежності від досягнутих стартових рубежів, напрямків трансформації, факторіальної взаємодії і ефективності використання сукупного ресурсного потенціалу, боротьби протилежних сил добра і зла. Автор не поділяє погляду щодо застосування шаблонної моделі «ринкових реформ» однакових для всіх країн, розташованих на величезній території з різноманіттям умов і специфічних особливостей подальших прогресивних зрушень. Те, що для одних країн є дійсно прогресом, то для інших може бути регресом.
Справа в тому, що кожна країна, яка, наприклад, вийшла з колишнього СРСР, має свою структуру і якість ресурсного потенціалу — грунтово-кліматичні умови, водозабезпеченість, рослинний і тваринний світ, запаси корисних копалин (вугілля, нафти, газу, залізних, марганцевих, уранових руд, руд дефіцитних кольорових металів тощо), трудових ресурсів, науково-технічних досягнень, інтелектуального потенціалу тощо. Країни Кавказу докорінно відрізняються від прибалтійських країн, країни Центральної Азії — від північних регіонів Росії. Умови України аж ніяк не схожі з умовами Казахстану або Узбекистану.
Було б наївно «стригти економіку цих країн під один гребінець», формувати єдиний ринковий простір, не рахуючись з різними економічними структурами, характером регіональних виробництв і ринків, спеціалізацією і суспільним поділом праці, способами і особливостями життя людей. Та й моделі ринкових трансформацій у них здебільшого різні. Звідси й вибір стратегії їх розвитку, економічного оновлення і зростання, переходу в нову якість, співвідношення великого, середнього і малого бізнесу не можуть бути однаковими. І те, що ідеологи, експерти і радники МВФ та МБРР запропонували і наполегливо (я б сказав фанатично) діють за одним, досить примітивним сценарієм і методом ринкових перетворень, свідчить лише про обмеженість економічного мислення, відсутність науково обгрунтованого підходу до глибинних трансформаційних процесів, а звідси й наслідки їх виявляються однаково руйнівними.
Історія світового розвитку ще не знала такої поразки свідомої соціально-економічної трансформації, що відбувається під «демократичними» гаслами на величезному Євразійському просторі. Нові Уряди країн — колишніх «соціалістичних» республік, які слухняно і бездумно виконували і виконують вказівки (а точніше -диктат) міжнародних банківсько-фінансових кіл, досить швидко довели свої країни до економічного хаосу і розвалу. Життєвий рівень основної маси їх населення катастрофічне знизився. Розпочався процес небувалої соціальної і духовної деградації суспільства. Смертність значно перевищує народжуваність, викликаючи загострення демографічної кризи. Наприклад, в Україні загальна чисельність населення за такий порівняно короткий строк -з 1 січня 1993 р. до 1 січня 1996 р. скоротилася — з 52,2 до 51,3 млн. чол., або на 900 тисяч з подальшою тенденцією прискорення темпів скорочення.
Головна причина — зубожілі соціальні прошарки населення стали значно гірше харчуватися, лікуватися і жити. За останні 4-5 (1993 — 1997) років скоротився середній вік життя українського населення. Це дає підстави звинувачувати Уряд в геноциді свого народу. Політика штучного заморожування заробітної плати і особистих доходів населення в умовах зростання споживчих цін, збільшення безробіття неминуче викликає посилення явищ зубожіння, загострення соціальної напруги і криміналізації суспільства. Якщо рішуче не зупинити ці негативні явища і тенденції, то справа може дійти до того, що на охорону населення від хвороб, злодіїв, хабарників та інших протиправних елементів потрібно буде мати стільки ж висококваліфікованих лікарів, охоронців, скільки залишиться тих соціальних верств, яких потрібно буде брати під захист. Тоталітаризм може відродитися зовсім в іншому обличчі і там, де його не чекають.
Формування і зміцнення державності, народження по-справжньому правової, демократичної держави мають відбуватися сучасним, виключно цивілізованим шляхом, за ретельно розробленими і прийнятими законодавчими актами, всебічно зваженими програмами і діями Уряду, щоб виключити елементи безвідповідальності, безконтрольності та марнотратства. Держава, яку охопила гостра економічна і соціальна криза, не має права дозволити собі утримання надлишкових силових структур, що доповнюються чималими силами охорони приватного бізнесу і бізнесменів, розвиненої системи рекету, озброєнь різного роду політичних утворень. Це ніщо інше, як економічний підрив ефективних ринкових трансформацій і деформаційні явища подальшого розкладу суспільства, що нічого спільного не має з закликами до його консолідації, єдності і послідовного еволюційного розвитку. Державна влада перехідного періоду повинна брати на себе вирішальні функції не лише соціально-економічної, а й політичної стабілізації суспільства, всіх його прошарків, спрямовуючи їх на досягнення стратегічної мети економічного оновлення і зростання, зміцнення могутності нового демократичного устрою.
Помилково думати, що все це відбудеться само собою без втручання держави, без активних створювальних дій, чіткої системи організації і управління перетворювальними процесами, що невидима рука «вільного ринку» нібито все відрегулює «автоматично». Треба лише спокійно чекати, коли це відбудеться. Така «теорія ринкової бездіяльності» є ніщо інше, як провокаційний заклик до економічного саморозвалу нової демократичної держави, породження хаосу і паралічу активної створювальної діяльності, без чого ніяких прогресивних зрушень не буває. Подібна авантюра, взята на озброєння державної політики, нічого спільного не має з ефективними ринковими перетвореннями, а спрямована лише на досягнення стійкого господарського спаду, повернення країни в первісні ринкові відносини минулої давнини з веденням дрібнопарцелярного приватного господарства на низькопродуктивній ручній праці, не спираючись на новітні технології і досягнення можливостей конкурентоздатності на сучасних внутрішніх і міжнародних ринках.
Відбувається свого роду великомасштабний експеримент повернення окремих народів в історичне минуле. Це, безумовно. регресивна акція міжнародного капіталу з метою збереження свого монопольного панування в світі, перетворення не лише окремих країн, а й величезних регіонів у ринки збуту своїх товарів, джерела одержання за штучно заниженими цінами дефіцитних сировинних ресурсів і концентрації в цих регіонах екологічно небезпечних виробництв. Власне в цьому і проявляється глобальний напрям ринкових реформ з боку економічно могутніх країн по відношенню до економічно відсталих.
І тут логічна поведінка політиків економічно розвинених країн. Модельні оцінки їх майбутнього прогресу в подальшому нарощуванні капіталу, тобто прискоренні темпів капіталотворення, вбачається ними в діючих відтворювальних центрах, що вже завоювали і надійно утримують свої ніші, престиж і конкурентоздатність на світовому ринку. Точніше, ці країни самі цілеспрямовано формують цей ринок, створюють на свою користь захисні інтеграційні системи, об’єднані регіональні ринки, вміло використовуючи для цього міжнародне право. На його фундаменті й базується діяльність ієрархії сучасної світової економіки, системної економічної підпорядкованості за ранжирами її основних блоків, підсистем і структур, що виконують властиві їм функції в життєздатності і раціональній трансформації сукупної глобальної системи.
Є навіть прагнення з боку деяких міжнародних політичних сил до трансформації діючої організаційної структури на чолі з ООН, підтримки «світового порядку» з одночасною інтеграцією країн світу в єдину загальносвітову державу, яка б мала відповідні державно-правові регулюючі механізми на всю земну кулю. Проте ці прагнення наштовхуються на протидію тих сил, які стоять на позиціях національно-державного устрою кожної окремої країни і не бажають підкоритися диктату всесвітньої (надмонополізованої) імперії.
Протиборство інтеграційних і дезинтеграційних процесів і тенденцій в сучасному світі є виключно важливим явищем для майбутнього світового розвитку, формування найбільш ефективних виробничих і ринкових структур. Переважання процесів економічної інтеграції очевидне. І саме інтеграція виступає одним з дійових факторів економічного зростання. Ті країни, політики яких свідомо пішли по шляху вибухової дезинтеграції виробництва і ринку, понесли і несуть на цьому суттєві економічні втрати, а ті, які, навпаки, раціонально між собою інтегруються, щорічно мають від цього додатковий приріст ВВП і НД при мінімальних інвестиціях і поточних витратах. Економічна політика на самоізоляцію і дезинтеграцію була і є завжди програшною. Вона тим більше безперспективна в умовах прискорення темпів НТП на майбутнє. Треба послідовно здійснювати політику розвитку інтеграційних процесів з тими країнами, які зацікавлені у взаємовигідних інтеграційних об’єднаннях виробництв або ринків. У той же час економічно не обгрунтований вступ країни в ті чи інші нерівноправні союзи загрожує втратою доходів і вигідних зовнішньоторговельних зв’язків.
Тому процеси економічної інтеграції потребують обов’язкових модельних обгрунтувань за оціночними критеріями їх кінцевої результативності. Не можна без детальних розрахунків робити висновки і тим більше практично формувати сучасні і перспективні інтегровані структури на сумісному капіталі без точного визначення строків і розмірів їх окупності. Це ж стосується й створення нових або модернізації діючих (застарілих) об’єктів за рахунок власних чи кредитних інвестицій, незалежно від того, якої вони форми власності і системи господарювання. Будь-які трансформаційні процеси вимагають фундаментальних наукових обгрунтувань, складання економічно і технічно обгрунтованих інженерних проектів, чіткої організації і управління, їх практичної реалізації, введення в експлуатацію і одержання кінцевих результатів.
Без цього ефективні виробничі і ринкові перетворення неможливі. Вони будуть мати характер елементарно непродуманих, безвідповідальних і хаотичних рішень і дій, спрямованих скоріше на економічні невдачі, ніж на новітні науково обгрунтовані, економічно- і інженерно спроектовані системи для функціонування в наступному XXI сторіччі. В них має бути закладений високий ступінь надійності і стійкої конкурентоздатності, задоволення мінливого ринкового попиту, доходності, що забезпечує найвищу окупність капіталу. Саме такі господарські і ринкові системи здатні по-справжньому зміцнити економіку держави, зробити її невразливою щодо впливів на неї дій внутрішніх і зовнішніх руйнівних факторів, природних і соціальних катаклізмів. Тільки могутня і стійка економіка, її інтелектуальний потенціал гарантують безпеку країни, її політичну і економічну незалежність в оточуючому середовищі. Інших, більш надійних джерел не існує. Економічна стабільність і гнучкість, адаптованість до мінливих умов і ринкової кон’юнктури здатні своєчасно і швидко, послідовним еволюційним шляхом забезпечувати прогресивні трансформаційні зрушення — структурні і якісні оновлення, прискорення темпів капіталотворення і економічного зростання під покриття ринкового попиту, соціальне і духовне збагачення народу, його нормальне демографічне відтворення.
Власне в цьому і проявляються найбільш характерні риси людського прогресу, фізичного і духовного здоров’я людини і суспільства, їх майбутнього розвитку на міцному економічному і духовному фундаменті, масовому підприємництві, уміннях і знаннях новітніх досягнень науки і технологій. Могутня стимулююча функція ринку особливо активно проявляється в умовах високорозвиненого національного товаровиробництва, його конкурентоздатності, чітко відлагодженого механізму функціонування ринкових відносин і кон’юнктури самого ринку. Співвідношення споживчого попиту і пропозицій на ринках кінця XX -початку XXI століть складаються не тільки і не стільки під впливом дії «вільного ринку», тобто свободи вибору споживача і виробника, як це було 200-300 років тому, а й під цілеспрямованим регулюючим впливом держави. В сучасну епоху вона вміло і жорстко регулює на макро- і мікроекономічному рівнях майже весь товарно-грошовий обіг, включаючи рух і кругооборот капіталу, сировинних ресурсів, грошей, цінних паперів, готових товарів, трудових ресурсів, нерухомості тощо.
Не лише кожна окрема держава, але й її інтеграційні об’єднання активно втручаються в здійснення монетарної політики світового співтовариства — емісію і обіг грошей і цінних паперів, контролюючи через банківську систему цей складний процес з використанням новітніх засобів комунікації, інформатики і обчислювальної техніки. Цьому активно сприяють тенденції до зрощування і координації могутніх банківських систем світу, концентрації капіталу величезних транснаціональних і національних корпорацій, створення міжнародних банківсько-фінансових структур, що здійснюють ідеологічні і координуючі функції цілеспрямованого тиску на розвиток в єдиному руслі світової економіки, включаючи економічні системи величезних регіонів, груп країн з різним потенціалом і рівнем розвитку. Регулюється і корегується кредитна і курсова політика. Контролюються ринки найбільш важливих сировинних і товарних ресурсів, що мають стратегічне значення. Сюди відносяться ринки енергоносіїв, перш за все, нафти і газу, ринки кольорових металів, ринки озброєнь, ринки найважливіших продуктів харчування тощо.
Кожна економічно розвинена країна, в свою чергу, має добре відпрацьовані, налагоджені і чітко функціонуючі структури макроекономічного регулювання — банківсько-фінансові системи і департаменти — енергетики, транспорту, інформатики, агропродовольства, торгівлі, ВПК, науки і технологій тощо. Вони не тільки координують і регулюють, а й контролюють діяльність відповідних систем життєзабезпечення, включаючи внутрішню і зовнішню торгівлю. Ринковий попит і пропозиції також підпадають під регулюючий вплив і контроль держави. Досить чітко законодавче регулюється соціальна сфера і всі її складові ланки. Так що «вільний ринок» з його регулюючими функціями, про який в країнах з перехідною економікою лунає надто багато пропагандистських гасел, є фактично далеко не вільним, а знаходиться під сильним державним впливом. Там, де це економічно необхідно, державні органи цих країн прямо або опосередковано регулюють і контролюють рух цін. Вище вже відзначалося, що, наприклад, фермерські ціни в країнах ЄС встановлюються раз на рік стабільними для підтримки необхідних доходів фермерів. З бюджету ЄС і національних бюджетів країн — учасниць виділяються для цього відповідні дотації. В США теж держава регулює фермерські ціни і доходи. В Японії аналогічно визначаються ціни на рис. Діє досить жорстке антимонопольне законодавство. Регулюються ціни на енергоносії, визначаються квоти на видобуток нафти і газу, виробництво окремих сільськогосподарських продуктів.
Інакше кажучи, сучасна ринкова економіка в розвинених країнах світу стає все більш регульованою під системою чіткого державного і господарського управління (менеджменту). Здійснюється соціально-економічне прогнозування. Керівництво фірм і корпорацій детально розробляє і контролює здійснення бізнес-планів, ведуться ретельний облік і звітність, які контролюються системою бухгалтерського аудиту. Економічна статистика базується на системі національних рахунків (СНР) -сукупності показників послідовного та взаємопов’язаного опису найважливіших процесів і категорій економіки: виробництва. доходу, споживання, капіталу, фінансів, що характеризують складну систему ринкових відносин.
Таким чином, в управлінні макро- і мікроекономічними процесами діє чіткий порядок. Законодавче встановлена система економічної відповідальності кожного за порушення правил гри і поведінки, що встановлені в системі суперечливих ринкових відносин, товаровиробництві і бізнесі. Ніякої ринкової анархії, безвідповідальності і безконтрольності у високоорганізованих, економічно розвинених країнах не існує. Держава виконує свої властиві їй функції соціально-економічного управління і контролю. Наслідки економічно-господарської діяльності тут швидко і точно обліковуються; налагоджена відповідна звітність за підпорядкованістю по горизонталі і вертикалі; бізнес прогнозується і планується, проектується і здійснюється на вищому організаційно-управлінсь-кому рівні.
Висока оцінка продуктивної і кваліфікованої праці створює відповідну економічну мотивацію, активну підприємницьку і будь-яку іншу створювальну діяльність. Саме тому і досягаються високі результати господарювання. Безпорядків, недисциплінованості, дезорганізації в колишній тоталітарній системі виявилося значно більше, ніж в системі ринкової економіки високоорганізованих країн з демократичним устроєм. Вони виграли в конкурентній боротьбі з системою тоталітаризму.
Разом з тим, спотворена соціалістична система минулого нічого спільного не має з науковим соціалізмом — найвищим ступенем раціонального устрою суспільства. Соціалістичні ідеали акумулюють досягнення загальнолюдського прогресу, розкриваючи все нові горизонти знань про суспільство і його прогресивні зміни. Неодноразові спроби дискредитувати ці знання, придати їх анафемі лише посилювали до них притягальну силу в прагненнях до більш справедливого суспільного і державного устрою з гарантією соціальної захищеності людини, включаючи пригноблені і знедолені соціальні верстви населення. Навіть найвищі ступені суто ринкових устроїв такого соціального захисту не гарантують. Тільки соціальне орієнтована ринкова економіка, як прояв своєрідного процесу конвергенції різних систем, може наближатися до ідеалу наукового соціалізму, як відповідного ступеня прогресивних зрушень в еволюційному розвитку. З одного боку, ринкова економіка стимулює структурне і якісне оновлення і зростання, а з другого -формується надійна основа соціальних гарантій, створюючи феномен специфічного симбіозу протилежних явищ у суспільних перетвореннях. Все це легковажно не скинути з досягнень людського розуму.
Народження і розвиток принципово нових наукових ідей і відкриттів, що відбуваються на фоні традиційних, класичних поглядів, стають могутніми детонаторами приросту знань про природу і суспільство з фундаментальним філософським осмисленням глибинних процесів і явищ, що в них відбуваються. Нові знання підштовхують практичні трансформації самого суспільства, його структурного і функціонального устрою в органічному взаємозв’язку і взаємовпливі з ходом еволюції всього оточуючого середовища. Об’єктивні закони функціонування і розвитку природи і суспільства, незважаючи на їх специфічні особливості, єдині і неподільні в світовому круговороті живого і неживого. Вони активно впливають одне на одного в процесах прогресивних або регресивних змін і неминучих космічних взаємозв’язків та взаємодій.
У віковічному протиборстві добра і зла виявляються і діють могутні сили людського розуму, прогресу і регресу. Переважання першого над другим супроводжується послідовними еволюційними зрушеннями крок за кроком в напрямку оновлення і економічного зростання, незважаючи на періодичні спади і занепади, стагнації, пожвавлення і злети, викликані здебільшого політичними і соціальними явищами. Вони викликають, поряд з економічними піднесеннями, різного роду катаклізми — війни і революції, невдалі трансформації тощо. Це неминуче стримує загальні темпи розвитку і час від часу навіть відкидає соціально-економічні досягнення людства назад з тим, щоб потім знову рухатися вперед.
Така довготермінова і короткотермінова циклічність давно підмічені видатними мислителями. Створені і відповідні динамічні моделі кривих глобального руху, які розкривають складність і суперечність економічної історії як окремих країн, так і величезних економічних регіонів — цілих континентів і світової економіки всієї земної кулі. Майбутнє XXI сторіччя, незважаючи на прогнози прискорення загальних темпів науково-технічного прогресу, залишається в економічному аспекті достовірно не розкритим. Оптимістичні оцінки футурологів, які передбачають високі темпи економічного зростання і соціального благополуччя народів окремих високорозвинених країн, по-перше, нерепрезентовані для всього світового співтовариства, а, по-друге, недостатньо надійні для висновків про майбутнє світового соціально-економічного прогресу. Скоріше ці висновки значно повніше характеризують невизначеність і невідомість того, що чекає на людство в наступному сторіччі.
В усякому разі, навіть подальший економічний зліт високорозвинених країн не зможе забезпечити відповідного зростання всієї світової економіки. Ті тенденції, які проявляються в ній за останні десятиріччя, свідчать про посилення нерівномірності соціально-економічного розвитку різних за рівнем ВВП і НД на душу населення груп країн. Розрив між ними не скорочується, а, навпаки, зростає. Це не додає оптимізму щодо швидкого подолання цього негативного явища в майбутньому. Тим більше — спад темпів економічного зростання в дев’яностих роках XX сторіччя з небувалим розвалом економіки країн величезного Євразійського континенту є причиною отримання процесу поліпшення економічної ситуації в сучасному світі.
Якщо справи з перерозподілом світових ресурсів, капіталів і ринків залишаться такими ж, як це було в кінці минулого — на початку нового сторіччя, то, за моїми оцінками, на вихід з кризового економічного стану відсталих країн потрібно буде часу не менше, ніж півсторіччя. Якщо ж процеси перерозподілу ресурсів і капіталів посиляться в напрямку збільшення їх відтоку з економічно відсталих країн на користь групи економічно міцних (а саме ці тенденції є зараз переважаючими) і якщо монополізація світових кредитних ресурсів і їх надання на оновлюючі і відтворювальні процеси здійснюватимуться за принципом підтримки тих, хто найбільш слухняно йде у фарватері політики могутньої «сімки», то, незважаючи на певні зрушення, подолання економічної відсталості більшості країн світу не відбудеться і протягом всього XXI сторіччя.
Навіть щирі прагнення лідерів світової економіки і політики, наукової думки до ліквідації бідності, голодного і напівголодного існування значної частини знедолених людей планети залишаються проблематичними. Процеси соціального розшарування населення, перш за все в бідних країнах, суттєво посилюються. Основні причини цього негативного явища зводяться до невідповідності зростання загальної чисельності населення з темпами економічного зростання в багатьох країнах окремих регіонів світу, а також тенденції до прискорення процесів привласнення національних ресурсів збагатілою меншістю при катастрофічному зубожінні переважної більшості населення, що позбавляється доступу до ресурсного потенціалу.
Саме така зараз міжнародна політика фінансового капіталу. Під виглядом боротьби з «зрівнялівкою», її соціальним «злом», породженням економічної інертності, прагненням «ледарів» жити за рахунок енергійної і розумної частини суспільства, відбувається процес небувалої концентрації і зростання багатства на одному полюсі, при одночасному масовому зубожінні на другому. При цьому парадоксально, але факт, що частка надбагатих і багатих членів суспільства в країнах колишнього СРСР з перехідною економікою не перевищує 5-7%. Це переважно колишня «номенклатура», нові політичні лідери, торгово-розподільчі і банківсько-фінансові функціонери, які стояли у керма ресурсами і збагатилися виключно за рахунок загальнонародних (точніше -державних) ресурсів (товарних, основних фондів, грошей). Ті, хто дійсно створив ці багатства, залишилися ні з чим — опинившись в злиднях і нібито навіть в «ледарях». До справедливого устрою суспільства тут надто далеко.
Від однієї крайності жорсткого диктату, насильства і пригнічення особистості тоталітарною системою суспільство і людина попадають в іншу крайність розгулу злодійства, хабарництва, шахрайства та інших злочинних дій, що характеризують так звану «криміногенну економіку», функціонуючу в протиправному середовищі. До того ж, наша збагачена верхівка здебільшого суто професійно не здатна забезпечувати сучасне конкурентоздатне товаровиробництво і високоефективний бізнес на грунті швидкого економічного зростання. Кримінальні і корумповані елементи, які не завдяки таланту, знанням і умінням досягли успіху і увійшли у владні структури, а користуючись властивими їм методами, що, на жаль, справило і відповідний негативний вплив на життя самого суспільства, насаджують в ньому явища бездуховності, насильства, невігластва і підступності, тобто якості, аж ніяк не властиві сучасному цивілізованому суспільству. Вони є антиподом прогресивного розвитку людства.
Державна політика України має рішуче відмежуватися від цих вкрай негативних явищ впливу на суспільне життя. Деградація суспільства означає деградацію всієї системи його демократичного устрою, паралізуючи нормальне функціонування всіх атрибутів державності. Воно чревато глобальною руйнацією і довготерміновим гальмом виходу з гострої соціально-економічної і духовної кризи.
В історії народів окремих регіонів світу такі випадки неодноразово бували, завдаючи шкоди загальнолюдському прогресу. Щоб виключити повторення аналогічних подій минулого, держава має здійснювати свою стратегічну і тактичну діяльність в руслі антиінфляційно-створювальних трансформацій, спираючись, перш за все, на високоефективне використання власного ресурсного потенціалу, розвиток національного інтелекту, науки, духовної культури і освіти як надійного фундаменту подолання негативних явищ соціально-економічного спаду і стагнації, переходу в стадії економічного пожвавлення і зростання. Розв’язання проблеми макро- і мікроструктурних перетворень органічно пов’язане з високою активністю інвестиційної та інноваційної діяльності, створенням власних та імпортом іноземних високих технологій як основи конкурентоздатності національного товаровиробництва.
Без гарантії належних доходів і нагромаджень, ефективного підприємництва і бізнесу, зростання особистих доходів населення забезпечувати оновлення виробництва, його розширене відтворення темпами, що передбачаються бізнес-планами і прогнозами, неможливо. Для цього треба одночасно створювати умови високого платоспроможного попиту внутрішнього ринку на власні товари і послуги, успішно конкурувати з іноземними підприємствами і фірмами, відповідно рекламувати свої товари, регулювати їх випуск під ринковий попит. Точніше кажучи, забезпечувати регулювання оптимальної збалансованості ринкового попиту і пропозицій на товарні і грошові ресурси, цінні папери і нерухомість, рух капіталів і особливо гостродефіцитних матеріальних ресурсів та ресурсів праці.
Тенденції до збільшення безробіття, особливо прихованого, зменшення чисельності працездатного і всього населення свідчать про погіршення ситуації на ринку праці. Частка витрат на заробітну плату в структурі собівартості скорочена в усіх сферах економіки до 11,3%, а в промисловості — до 8,3% . Реальну заробітну плату в умовах гіперінфляційного шоку було зведено до жебрацького мінімуму. Якщо реальну заробітну плату 1990 року в Україні прийняти за 100%, то в 1992 р. вона зменшена до 83,6%, в 1993 р. -до 36,8%, в 1994 р. — до 33,5%, а в 1995 р. відбулось деяке підвищення — до 36,9 і в 1996 р. — 35,0% . Ці дані одержані за розрахунками Євроцентру відповідно до нової методології, введеної Мінстатом України з січня 1996 р. Щодо сукупних реальних доходів населення, то крива спаду виглядає навіть ще гірше: 1990 р. — 100%, 1992 — 70, 1993 — 45,8, 1994 — 30,3, 1995 — 28,9 і 1996 р. — 26,8 , тобто на 8 процентних пунктів нижче, ніж за динамікою реальної заробітної плати. Всі попередні нагромадження населення, що зберігалися в державних ощадкасах і на рахунках Ощадбанку та його відділень знецінені і майже повністю розграбовані. До того ж, зароблені вже в ході ринкових реформ гроші не виплачувалися протягом року декілька місяців, паралізувавши стимули до праці. Штучне скорочення частки затрат на оплату праці у структурі собівартості яскраво свідчить про факт неминучого згортання національного товаровиробництва урядовою політикою і діями його корумпованих елементів для того, щоб розчистити ринковий простір іноземним товарам і послугам. Це, власне, і сталося в 1992 — 1997 рр. не лише в Україні, а й на величезній території країн колишнього СРСР. Іноземні товари далеко не кращої якості і дорожчі за вітчизняні геть витіснили останні з власних ринків. Вони стали стимуляторами активної підтримки іноземних товаровиробників і бізнесменів.
Обсяги і структура капіталовкладень, в свою чергу, рік у рік скорочуються і деформуються. В 1991 р. вони скоротилися на 7,1%, в 1992 р. — на 41,3%, в 1993 р. — на 47,5%, в 1994 р. — на 59,4%, у 1995 р. обсяг інвестицій залишився на рівні 26,4% від аналогічного показника 1990 р. Безпосередньо виробничі вкладення за цей же час зменшилися в 4 рази. У 1996 р. загальний обсяг інвестицій у розвиток економіки становив всього 10,5 млрд. грн. і зменшився у порівнянні з 1995 р. на 20,1%, в тому числі у виробничу сферу — на 12,7%, а в невиробничу — на 30,1% (розраховано у порівнянних цінах) . Тенденція до спаду інвестиційної діяльності мала місце і в 1997 р., що свідчить про вкрай негативний процес безпрецедентного звуження національного відтворення і зростання. Характерно, що за ті роки, які аналізуються, статистика фіксує майже нульові іноземні інвестиції, при одночасному зростанні зовнішньої заборгованості. На обслуговування цього боргу держава вже зараз (1997 р.) змушена була витрачати приблизно стільки ж, скільки одержувала чергових зовнішніх кредитних надходжень (траншів), тобто вся їх сума йде на приріст оплати зовнішнього боргу без реальних інвестицій і віддачі. Таке парадоксальне зовнішнє інвестування, незважаючи на занадто малі обсяги і вимоги (точніше — диктат) щодо здійснення внутрішнього і зовнішньополітичного курсу держави, заганяє її економіку в боргову яму, з якої немає виходу ні сьогоднішньому, ні майбутнім поколінням.
Таким чином, трансформаційна політика держави, яка базується на такому хиткому грунті, не може забезпечувати господарське оновлення і зростання. Вона вимагає серйозної корекції з позицій як політики мобілізації необхідних внутрішніх фондів нагромадження і споживання, матеріальних стимулів активізації підприємництва і високопродуктивної праці, створення належної платоспроможної місткості внутрішнього ринку, так і політики досягнення ефективної зовнішньоекономічної діяльності. Зараз вона виштовхує за кордон значно більше національного капіталу, ніж залучає іноземного, що лише поглиблює економічну кризу, паралізуючи інвестиційну діяльність. Самому відтворювальному процесу, якщо він відбувається на здоровій економічній основі, внутрішньо властиві функції повернення вартості матеріальних витрат, як і витрат на оплату праці (відтворення робочої сили), а також забезпечення приросту нагромаджень на капіталотворення (відтворення основних фондів).
Навіть мінімальний обсяг цього фонду в розмірі амортизаційних відрахувань, якщо їх вартість не спотворена гіперінфляцією і використовується чітко за призначенням, відтворює інвестиційний фонд у розмірах забезпечення економічного відновлення і навіть пожвавлення та зростання. Амортизація забезпечує не лише процес простого відтворення, як це помилково довгий час трактувалося класичною теорією, а й включає в себе елементи якісного фондооновлення і розширеного відтворення. Придбання за рахунок коштів амортизаційних відрахувань нових засобів виробництва на заміну фізично і морально застарілих та зношених (списаних) фондів включає в себе не тільки новизну їх випуску, але й новизну появи чергових технологічних поколінь.
Той, хто думає, що «економічне чудо» відбудеться якось само собою, достатньо проголосити «ринкову економіку», глибоко помиляється. Ніякого такого «чуда» без реального його створення не відбудеться. Для цього потрібні, перш за все, відповідні знання і вміння цілеспрямовано діяти, наполегливо працювати і обов’язково мати необхідний інвестиційний капітал. Безпідставні мрії, бажання і гасла з арсеналу маніловщини, не маючи відповідних ресурсів і конкретних рішень, економічних інтересів, чіткої системи організації і управління, наполегливої і високопродуктивної праці кожної працездатної людини, нічого не дають. Необхідна розробка і реалізація науково обгрунтованих програм, інженерне і економічно зважених проектів кожного виробничого і ринкового об’єкту -модернізації діючого або створення нового — з точним визначенням його капітало- і енергомісткості, ресурсозабезпеченості на новітній технологічній базі. Система організації і управління має забезпечувати при цьому чітку практичну реалізацію проекту з мінімальними строками його створення і вводу в експлуатацію. Строк окупності інвестицій залежить від технологічного ступеня досконалості виробництва, своєчасності випуску і реалізації товарної продукції, рівня її собівартості і вартості, кон’юнктури ринкових цін і норми прибутку, діючого податкового, страхового та інших напрямків фінансового регулювання.
За достовірними розрахунками і нормальним функціонуванням процесу фактичні показники окупності і віддачі здебільшого суттєво не відрізняються від проектних. Проте, все визначається якістю проектування, точністю інженерно-конструкторських та економічних рішень, а також ступенем досконалості систем організації і управління процесом реалізації проекту, наявністю ресурсної забезпеченості. Саме тут і відбуваються суттєві розбіжності між тим, що передбачалося початковим проектом і тим, що створено фактично, виходячи з реальних можливостей його здійснення, внесення поправок, доповнень і коректив у проектні рішення в ході практичного інвестування.
В усякому разі трансформаційні процеси у цивілізованому суспільстві економічно розвинених країн не відбуваються тільки за декретами «зверху», а за детально розробленими програмами і конкретними проектами, точними інженерно-економічними обгрунтуваннями, не допускаючи реформаційного хаосу і невизначеності. Без детально розроблених бізнес-планів та конкретних інженерно-економічних проектів ніяких господарських перетворень не здійснюється. Здійснюється, і досить швидко, тільки те, що гарантує відповідний приріст ефекту. Якщо його за модельними розрахунками і експертними оцінками висококласних фахівців не буде, то проект не реалізується. За таким оціночним критерієм тільки і вирішується проблема економічних трансформацій. На «авось» і «на око» ніхто нічого не сприймає і не робить.
Сучасна ринкова система базується на новітніх науково-технічних досягненнях, жорстко контролюється і регулюється не тільки і не стільки «вільним ринком», у чому прагнуть переконати нас прихильники соціально-економічної руйнації, скільки самою державою, використовуючи для цього могутній державний регулятор — законодавство, якому підвладні будь-які форми господарської і ринкової діяльності, підприємництва, всіх ланок життєдіяльності складного суспільного організму. «Вільний» бізнес також чітко регулюється правом і діє в його межах. Вихід за них, порушення правил гри загрожує суворою судовою розправою. Рідко хто свідомо наважується порушувати діюче законодавство, штучно створювати криміногенні ситуації. Хоча вони й мають місце у будь-якій державі, але аж ніяк не перетворюються у пануючі, як це сталося в країнах з «перехідною економікою».
Таким чином, трансформаційні процеси в світовому економічному і соціальному розвитку нічого спільного не мають з явищами економічного хаосу, руйнації діючих господарсько-ринкових структур без випереджаючого створення більш ефективних конкурентоздатних нових, що взагалі виключає з економічної циклічності стадії і фази падіння і стагнації. Трансформації мають здійснюватися на новітніх наукових досягеннях і засадах, під чітким законодавчим і виконавчим контролем державних і господарських органів у надійній системі організації і управління. Тільки за цих умов можна швидше подолати кризові явища, перетворити самі трансформаційні процеси в надійний засіб економічного пожвавлення і зростання. Розгул анархії і спроби усунути під виглядом демократії державу від виконання регулюючих функцій у здійсненні ефективних ринкових перетворень, як свідчать історичний досвід багатьох країн світу, а також і сучасний вітчизняний досвід, ніяких позитивних зрушень не приносять. Вони активно сприяють лише економічній руйнації та неминучому соціальному занепаду, нічим не виправданому стражданню мільйонів людей, що потрапили, внаслідок дії так званого «ринкового шоку» в жебрацьке становище. Перетворення суспільства у «нову якість» таким ганебним шляхом навряд чи принесе бажаний успіх.
Економічна політика держави щодо ефективних ринкових трансформацій має спиратися на фундаментальні наукові дослідження і модельні багатоваріантні розробки процесу з наступним вибором з них оптимального варіанту за критерієм найвищого кінцевого результату (приросту ефекту). При цьому слід використовувати позитивний досвід тих країн, які досягли найвищих темпів економічного оновлення і зростання, що одержало назву «економічного чуда», включаючи «нових тигрів» — країн Тихоокеанського басейну. Для Росії і України суттєве значення має детальне вивчення і використання досвіду Китаю, який зробив величезний крок у здійсненні ринкових реформ шляхом послідовного еволюційного розвитку, при збереженні стабільного державного і політичного устрою. Тим самим не допущено економічного розвалу. Суспільство і держава знаходяться в стані прогресивних зрушень, що має особливе значення для ринкових трансформацій всієї світової економіки XXI сторіччя.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ