Розділ VIII ТРУДОВЕ ПРАВО

Розділ VIII ТРУДОВЕ ПРАВО

1
0


Розділ VIII ТРУДОВЕ ПРАВО

§ 1. Трудове право як самостійна галузь права
Трудове право України – це самостійна галузь права, яка регулює трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини. Трудові відносини – це відносини між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, згідно з якими працівник зобов’язується виконувати певну роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник або уповноважений ним орган зобов’язаний оплачувати його працю, створювати належні умови для праці.
Трудове право також регулює інші суспільні відносини, які тісно пов’язані з трудовими:
1) відносини працевлаштування, зокрема, якщо працівника звільняють з роботи, то він може звернутися за допомогою в орган працевлаштування або працевлаштовується самостійно. Орган працевлаштування пропонує працівнику роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності – здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. При необхідності працівника може бути направлено за його згодою на навчання новій професії (спеціальності) з подальшим наданням йому роботи;
2) відносини з виробничого навчання;
3) підвищення кваліфікації;
4) відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації або навпаки.
Найважливішу роль у регулюванні трудових відносин відіграє Кодекс законів про працю України (далі КЗпП), який був прийнятий у 1971 році та набув чинності з 1 червня 1972 року. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального та культурного життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Структурно Кодекс складається з 18 глав та 265 статей. Крім загальних положень, де визначаються завдання Кодексу законів про працю, права й обов’язки працівників та деякі інші питання, він містить положення про колективний і трудовий договір; забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників; робочий час і час відпочинку; нормування праці; заробітну плату; гарантії та компенсації (як для працівників, так і у випадках заподіяння матеріальної шкоди працівником підприємству, установі, організації); трудову дисципліну; охорону праці; працю молоді й жінок; трудові спори; державне соціальне страхування; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням та деякі інші.

§ 2. Колективний договір, його зміст та порядок укладання
Колективний договір – це угода, що укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів. Порядок укладання колективного договору, його зміст, строк чинності та інше визначає Кодекс законів про працю України і Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року.
Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та господарювання, які використовують найману працю й мають права юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах виробництва в межах компетенції цих підрозділів. Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом, з однієї сторони, й однією або кількома профспілками чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами з іншої, а у разі відсутності таких органів – представниками трудящих, обраними й уповноваженими трудовим колективом.
Укладанню колективного договору передують колективні переговори. Будь-яка із сторін не раніше, як за три місяці до закінчення строку дії колективного договору, або у строки, визначені цими документами, письмово повідомляє інші сторони про початок переговорів. Інша сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори. Початок ведення переговорів з питань розробки, укладання або внесення змін до колективного договору визначається сторонами й оформляється відповідним протоколом. Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного договору створюється робоча комісія з представників сторін. Робоча комісія готує проект колективного договору з урахуванням пропозицій, які надійшли від працівників, що оформлюється відповідним протоколом.
Проект колективного договору обговорюється у трудовому колективі та виноситься на розгляд загальних зборів трудового колективу. Після схвалення проекту колективного договору він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше як через п’ять днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлено зборами трудового колективу.
Зміст колективного договору визначається сторонами. У колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:
– зміни в організації виробництва і праці;
– забезпечення продуктивної зайнятості:
– нормування й оплата праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (премій, доплат та інше);
– встановлення компенсацій, пільг;
– робочий час і час відпочинку;
– охорона праці та інше.
Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства незалежно від того, чи є вони членами профспілки, та є обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства. Колективний договір набуває чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі. Після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором. Якщо на роботу приймаються нові працівники, їх потрібно ознайомити з положеннями колективного договору. До колективного договору протягом строку його дії можуть вноситися зміни та доповнення тільки за взаємною згодою сторін.
Контроль за виконанням колективного договору здійснюють сторони, що його уклали, чи уповноважені ними представники.

§ 3. Поняття, зміст, сторони трудового договору,
його види
Трудовий договір – це угода між працівником, з однієї сторони, і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, з іншої.
За цією угодою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуватися внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, організації, установи або уповноважений ним орган зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи й передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Зміст трудового договору складають його умови, що визначають права й обов’язки сторін. Розрізняють два види умов трудового договору залежно від порядку їх встановлення: додаткові, що встановлюються за згодою сторін (наприклад, тривалість робочого часу) й обов’язкові – це ті умови, без погодження яких договір вважається не укладеним. У трудовому договорі передбачаються найбільш важливі умови, зокрема, трудова функція працівника, місце роботи і посада, розмір заробітної плати та інше.
Закон дозволяє працівникові укладати трудовий договір на одному або одночасно на декількох підприємствах, установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, трудовим договором або угодою сторін.
Трудовий договір може бути:
а) безстроковим – укладається на невизначений строк;
б) строковим – укладається на певний строк, що встановлюється за згодою сторін;
в) на час виконання певної роботи.
У тих випадках, коли в трудовому договорі строк його дії не обумовлюється, вважається, що він укладений на невизначений строк. Строковий трудовий договір перетворюється в безстроковий, якщо після закінчення раніше обумовленого строку трудові відносини продовжуються і ні власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, ні працівник не проявили ініціативи для їх припинення.
Особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії, обов’язки та відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення й організація праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі достроково, можуть встановлюватись угодою сторін.

§ 4. Укладання трудового договору. Прийом на роботу
Трудовий договір, як правило, укладається в письмовій формі. Однак частіше трудовий договір укладається усно й оформляється наказом про прийом на роботу, проте законодавство передбачає обов’язкове дотримання письмової форми трудового договору в таких випадках:
1) при організованому наборі працівників;
2) при укладанні контракту;
3) при укладанні трудового договору з неповнолітнім;
4) у випадках, коли працівник наполягає на укладанні трудового договору в письмовій формі;
5) при укладанні трудового договору про роботу в районах з особливими природними, географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я;
6) при укладанні трудового договору з фізичною особою;
7) в інших випадках, передбачених законодавством (наприклад, за умов прийому на роботу надомників, викладачів).
Укладання трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівників на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Забороняється укладання трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я.
У разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою, фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці і соціальної політики України.
При прийомі на роботу особи подають такі документи: заява, паспорт або свідоцтво про народження (подають неповнолітні), військовий квиток чи приписне свідоцтво (подають військовозобов’язані), трудова книжка (якщо вона є). Якщо для виконання трудової функції чи для заняття посади обов’язково потрібні спеціальні знання, працівник при укладанні договору зобов’язаний подати документ про професійну підготовку чи освіту (лікар, вчитель).
В окремих випадках, передбачених законодавством, прийому особи на роботу передує обов’язковий медичний огляд (наприклад, осіб, які зайняті на важких роботах, на роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці).
Згідно зі ст. 25 Кодексу законів про працю власник або уповноважений ним орган не мають права вимагати від працівника, який влаштовується на роботу, дані про його партійну, національну приналежність, походження та документи, подання яких не передбачено законодавством.
При прийомі працівника на роботу власник або уповноважений ним орган зобов’язаний:
1) роз’яснити працівнику його права й обов’язки;
2) ознайомити працівника з правилами внутрішнього розпорядку та колективним договором;
3) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
4) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці, протипожежної охорони.

§ 5. Особливості прийому на роботу неповнолітніх
Неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а у сфері охорони праці, робочого часу та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.
Згідно зі ст. 188 Кодексу законів про працю прийом на роботу осіб віком до 16 років не допускається. Поряд з цим, за виняткових обставин приймаються на роботу особи, які досягли 15 років, але тільки за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і вищих навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час до досягнення ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного із батьків або особи, що його замінює.
Прийом на роботу осіб, які не досягли 18 років, здійснюється після обов’язкового попереднього медичного огляду, і в подальшому до досягнення ними 21 року вони підлягають щорічному обов’язковому медичному огляду.
На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли 18 років, із зазначенням дати їх народження.

§ 6. Підстави припинення трудового договору
Припинення трудового договору – це закінчення його дії незалежно від причин та підстав. Дотримання вимог законодавства у питаннях припинення трудового договору є важливою юридичною гарантією здійснення громадянами їх конституційного права на працю.
Перелік підстав припинення трудового договору наведений у ст. 36 КЗпП. До їх числа належать:
1) угода сторін (за угодою сторін може бути припинений трудовий договір, який укладався як на невизначений строк, так і на визначений);
2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
4) підстави, передбачені контрактом;
5) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження та відстрочки, виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем основної роботи або інше покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
6) переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
7) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці;
8) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;
9) направлення працівника за постановою суду до лікувально-трудового профілакторію (ЛТП).

§ 7. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника
Законодавством встановлені правила розірвання безстрокового трудового договору з ініціативи працівника та правила розірвання строкового договору з ініціативи працівника. Працівник, який уклав трудовий договір на невизначений строк (безстроковий), має право розірвати трудовий договір у будь-який час, але потрібно попередити про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
При розірванні безстрокового трудового договору з поважних причин власник або уповноважений ним орган повинен це зробити в строк, про який просить працівник. Поважними причинами, які пов’язані з неможливістю продовжувати роботу, можуть бути:
– переїзд на нове місце проживання;
– переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість;
– вступ до навчального закладу;
– неможливість проживання у певній місцевості, що підтверджено медичним висновком;
– вагітність;
– догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом;
– догляд за хворим членом сім’ї;
– вихід на пенсію;
– прийняття на роботу за конкурсом та інші поважні причини.
Строк, передбачений для попередження про звільнення за власним бажанням, включає як робочі, так і неробочі дні (вихідні, свята, час хвороби і т. д.). Строк вираховується з наступного дня після подачі працівником заяви на звільнення.
Працівник, попередивши адміністрацію про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, має право до закінчення строку попередження відізвати свою заяву, і звільнення в такому випадку не проводиться, якщо тільки на його місце не був запрошений інший працівник і якому згідно з законом не може бути відмовлено в укладанні трудового договору (наприклад, особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій не може бути відмовлено в укладанні трудового договору).
Необхідно мати на увазі, що звільнятись за власним бажанням може будь-який працівник незалежно від його посади. Забороняється лише звільнення за власним бажанням осіб, які відбувають строк виправних робіт без позбавлення волі, без дозволу органів, до компетенції яких входить виконання цього виду покарання.
Працівник також має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань.
По-іншому вирішується питання про розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника. Такий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника у випадках його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору, а також з інших поважних причин, які пов’язані з неможливістю продовжувати роботу.

§ 8. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
Власник або уповноважений ним орган мають право розірвати трудовий договір зі своєї ініціативи лише на підставах, які безпосередньо передбачені законодавством.
Однією з таких підстав є зміна в організації виробництва й праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Про звільнення у зв’язку зі скороченням чисельності (штату) або реорганізацією чи ліквідацією підприємства працівники персонально попереджуються не пізніше, як за два місяці під розписку. При цьому їм роз’яснюється про порядок подальшого працевлаштування, перепідготовку і навчання новим професіям, спеціальностям, діючі пільги і компенсації.
Звільнення за цією підставою допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.
При звільненні працівників у зв’язку зі скороченням чисельності чи штату переважне право на залишення на роботі мають працівники з більш високою продуктивністю праці та кваліфікацією. За умов однакової продуктивності праці та кваліфікації враховуються інші обставини (наприклад, особи – інваліди війни, сімейні мають переваги в залишенні на роботі).
Працівники можуть бути звільнені у зв’язку з невідповідністю займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню цієї роботи. Звільнення за цією підставою допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Закон встановлює чіткі ознаки невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі. Ними є лише недостатня кваліфікація або стан здоров’я, які перешкоджають виконувати цю роботу. Розірвання трудового договору з такої підстави не може бути застосоване щодо осіб, які не мають потрібного виробничого досвіду у зв’язку з незначним трудовим стажем.
Не може також провадитись звільнення за цією підставою і з мотивів відсутності у працівника, якого звільняють, спеціальної освіти, якщо вона не є згідно із законом обов’язковою умовою при укладанні трудового договору, а за діловими рисами і за досвідом роботи цей працівник до її виконання придатний.
Працівник може бути звільнений за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
Працівники, які систематично порушують трудову дисципліну, мають дисциплінарне чи громадське стягнення за порушення трудової дисципліни і порушили її знову, вважаються порушниками.
При звільненні за такою підставою враховуються заходи дисциплінарного й громадського впливу. До останніх належать стягнення за невиконання трудових обов’язків, які застосовуються до працівника трудовим колективом, громадськими організаціями згідно з положеннями і статутами, які визначають їх діяльність. Беруться до уваги лише ті дисциплінарні та громадські стягнення, з дня накладення яких до видання наказу (розпорядження) про звільнення пройшло не більше одного року, якщо вони не зняті достроково. Не повинні враховуватись застосовані до працівника інші заходи, які в силу закону не належать до числа дисциплінарних чи громадських стягнень (наприклад, позбавлення премії, зміна часу чергової відпустки та ін.).
Самостійною підставою розірвання трудового договору є прогул. Прогулом вважається неявка на роботу без поважних причин протягом усього робочого дня. Прогульниками також вважаються працівники, які були відсутні на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, до них застосовуються ті ж міри відповідальності, які встановлені за прогул. Прогулом також вважається самовільний, без дозволу власника або уповноваженого ним органу, вихід працівника в чергову відпустку, самовільне використання днів відгулу.
Працівник може бути звільнений за невихід на роботу протягом більше чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки за вагітністю і пологами, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. Можливість звільнення працівника при невиході на роботу з хвороби, що продовжується більше чотирьох місяців, розглядається залежно від виробничої необхідності в такому звільненні. Підставою для звільнення може бути лише безперервна непрацездатність, яка продовжується більше чотирьох місяців. Складання окремих строків, протягом яких працівник був тимчасово непрацездатним, не допускається.
За працівниками, які захворіли на туберкульоз, місце роботи зберігається протягом 12 місяців, а у випадку втрати працездатності у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням – до відновлення працездатності чи встановлення інвалідності.
Законом допускається звільнення працівника у зв’язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу. Звільнення за такою підставою вважається законним, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. У цьому випадку звільнення має місце, якщо незаконно звільнений працівник був поновлений на попередній роботі за рішенням суду або вищестоящого, в порядку підпорядкованості, органу. Проте за цією підставою не можна звільнити працівника, якщо на цю роботу претендує виборний працівник, строк повноважень якого на виборній роботі закінчився.
Підставою звільнення працівника є поява його на роботі в нетверезому стані, в стані наркотичного або токсичного сп’яніння. Для звільнення за цією підставою достатньо, щоб працівник з’явився в нетверезому стані, в стані наркотичного або токсичного сп’яніння в місці виконання своїх трудових обов’язків у робочий час – на початку, в середині, в кінці чи в будь-який інший час протягом робочого дня.
Поява на роботі в нетверезому стані, в стані наркотичного або токсичного сп’яніння повинна бути засвідчена висновком медичної установи чи підтверджена іншими доказами, наприклад, актом, складеним власником або уповноваженим ним органом з участю представників громадських організацій, показами свідків.
Також підставою для звільнення працівника з роботи є вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім невиходу на роботу протягом більше як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності), а також у період перебування працівника у відпустці. Але потрібно запам’ятати, що це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Крім зазначених підстав, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:
1) одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації, його заступниками, головним бухгалтером підприємства, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;
2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням цієї роботи.

§ 9. Робочий час і його види
Робочим часом вважається час, протягом якого працівник повинен виконувати свої трудові обов’язки згідно з діючим законодавством про працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку і колективним, трудовим договором.
Згідно з діючим законодавством можна виділити такі види робочого часу:
1) нормальна тривалість робочого часу;
2) скорочений робочий час;
3) неповний робочий час;
4) нормований і ненормований робочий час;
5) надурочний робочий час;
6) нічний робочий час.
Згідно зі ст. 50 Кодексу законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Але підприємства й організації при укладанні колективного договору можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу, тобто менше 40 годин на тиждень.
Скорочений робочий час установлюється для окремих категорій працівників. До них відносяться неповнолітні віком від 16 до 18 років, яким установлена тривалість робочого часу – 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учні віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень.
Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половину максимальної тривалості робочого часу (24, 36 годин) для відповідного віку.
Скорочений робочий час установлюється для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – 36 годин на тиждень.
Крім того, законодавством установлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників – вчителів, лікарів та інших.
Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний установлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень.
Цей вид робочого часу відрізняється від попереднього тим, що сторони самі домовляються про час роботи, який не закріплений у законодавстві, й оплата за працю проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. У цьому випадку робочий час менший, ніж передбачений законодавством для таких працівників. Неповний робочий час використовується для більш повного використання праці людей, які не можуть з різних причин працювати весь робочий день. Ці працівники прирівнюються до працівників з нормальною тривалістю робочого часу в трудових правах.
Також існує нормований робочий час – це коли існує певна норма виробітку, і ненормований робочий час, який встановлюється для окремих категорій працівників, праця яких не завжди, у зв’язку із специфікою і характером їх роботи, вкладається в рамки нормального робочого дня. Цей вид робочого часу, як правило, допускає роботу понад нормальний робочий день і тиждень, за що ці працівники користуються додатковою відпусткою. Проте законодавство допускає випадки, коли за роботу в умовах ненормованого робочого дня окремим працівникам може проводитись доплата.
Оскільки ненормований робочий день є винятком із загальних правил регулювання робочого часу, то він установлюється для обмеженого кола працівників. До таких працівників відносяться, як правило, управлінський персонал, працівники правоохоронних та інших державних установ.
Надурочний робочий час – це робота, яка виконується працівниками понад нормальний робочий день і тиждень, якщо вона виконувалась за письмовим чи усним розпорядженням власника або уповноваженого ним органу чи з його відома.
Такі роботи, як правило, заборонені законодавством. Власник або уповноважений ним орган може застосовувати їх у виняткових випадках, передбачених законодавством, і лише з дозволу профкому. Перелік підстав залучення до надурочних робіт, установлених законодавством, є вичерпним (наприклад, під час проведення робіт, необхідних для оборони країни, для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії).
Загальна кількість надурочних робіт для кожного працівника не може перевищувати чотирьох годин протягом двох днів підряд, 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника.
Певні категорії працівників не дозволяється залучати до надурочних робіт. Зокрема, до надурочних робіт забороняється залучати вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, неповнолітніх та інших осіб.
Жінки, які мають дітей від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Інваліди можуть залучатися до надурочних робіт також за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.
Нічним робочим часом вважається час з 22 години до 6 години ранку. Під час роботи в нічний час встановлена тривалість роботи скорочується на одну годину. Проте це правило не поширюється на працівника, для якого вже передбачено скорочення робочого часу.
Тривалість нічної роботи прирівнюється до денної в тих випадках, коли це необхідно для умов виробництва, зокрема, у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при 6-денному робочому тижні з одним вихідним днем.
Згідно з законодавством до роботи в нічний час забороняється залучати вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років, неповнолітніх та деяких інших осіб.

§ 10. Поняття і види часу відпочинку
Час відпочинку – це встановлений законодавством час, протягом якого працівники звільняються від виконання своїх трудових обов’язків і який вони можуть використовувати за своїм розсудом. Трудове законодавство України регулює різні види часу відпочинку для того, щоб працівники змогли відпочити і відновити свої фізичні та душевні сили для роботи.
Згідно із законодавством основними видами часу відпочинку є:
– перерви протягом робочого дня;
– щоденний відпочинок;
– щотижневі дні відпочинку;
– святкові та неробочі дні;
– відпустки.
За загальними правилами працівникам повинна надаватись перерва для відпочинку та харчування тривалістю не більше двох годин (обідня перерва). Цю перерву працівники можуть використовувати за своїм розсудом і навіть за межами місця роботи. Основна перерва для відпочинку й харчування повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку й закінчення обідньої перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. Ці перерви в робочий час не включаються.
На тих роботах, де за умовами виробництва перерву встановити неможливо, працівнику повинна надаватись інша можливість для харчування протягом робочого дня.
Спеціальними нормативними актами встановлені для деяких категорій працівників додаткові, визначеної тривалості перерви для відпочинку, які включаються в робочий час і відповідним чином оплачуються (наприклад, перерви для обігрівання в холодний період часу, вантажникам).
Другий вид часу відпочинку – це щоденний відпочинок (відпочинок між робочими днями), тобто період після закінчення робочої зміни і до її початку на наступний робочий день. Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості робочого дня та режиму роботи. Він повинен бути не менший (в два рази), ніж тривалість робочого часу в день чи зміну.
Третій вид часу відпочинку – це щотижневий відпочинок або вихідні дні. При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідні дні на тиждень, при шестиденному робочому тижні – один вихідний день.
Тривалість щотижневого відпочинку повинна бути не менша як 42 години. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації та, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем.
На підприємствах, в організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв’язку з необхідністю обслуговування (магазини, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів.
На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов’язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня, почергово, згідно з графіком змінності, що затверджений власником або уповноваженим ним органом, за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації.
Залучення працівників до роботи у вихідні дні забороняється. Тільки у виняткових випадках, передбачених законодавством, і тільки з дозволу профкому дозволяється залучати до роботи у вихідні дні окремих працівників і лише за письмовим наказом власника або уповноваженого ним органу.
Четвертий вид відпочинку – святкові і неробочі дні. До них належать: 1 січня – Новий рік; 7 січня – Різдво Христове; 8 березня –Міжнародний жіночий день; 1-2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня – День Перемоги; 24 серпня – День Незалежності України; 1 день (неділя) – Пасха (Великдень); 1 день (неділя) – Трійця.
У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.
У святкові дні допускається лише робота, зупинення якої неможливе з виробничо-технічних умов, які викликані необхідністю обслуговування населення (транспорт, зв’язок, лікарні і т. д.), а також невідкладні ремонтні та вантажно-розвантажувальні роботи.
П’ятий вид часу відпочинку – це щорічні відпустки. Щорічна відпустка надається працівникам зі збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Право на відпустку не залежить від місця роботи (державне, колективне підприємство), від займаної посади чи строку трудового договору (безстроковий, строковий чи на час виконання певної роботи).
Відпустки надаються тривалістю не менше 24 календарних днів. Порядок вирахування тривалості щорічної відпустки визначається законодавством. Власник підприємства може надавати відпустки більшої тривалості, ніж це визначено законом.
Для окремих категорій працівників можуть встановлюватись відпустки, тривалість яких більша. Зокрема, неповнолітнім щорічна відпустка надається тривалістю 31 календарний день.
Деяким працівникам можуть надаватися додаткові відпустки (наприклад, працівникам, які зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці).
Крім того, можуть бути надані відпустки за свій рахунок, тобто без збереження заробітної плати за заявою працівника.
Всі відпустки повинні, як правило, використовуватись підряд або частинами, якщо це можливо. Відпустку не можна заміняти грошовою компенсацією, крім випадків, коли особа не використала її і звільняється.
Відпустка за перший рік роботи надається працівникам після закінчення одного року безперервної роботи на цьому підприємстві, в установі, організації. За наступні роки відпустка надається протягом року згідно з черговістю.
Для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством, працівникам надається творча відпустка.

§ 11. Оплата праці
Питання оплати праці регулюється Кодексом законів про працю та Законом України від 24 березня 1995 року “Про оплату праці”.
Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений, як правило, в грошовому вигляді, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану роботу.
Оплата роботи працівників визначається їх особистим трудовим внеском з урахуванням кінцевих наслідків роботи підприємства й максимальними розмірами не обмежується. Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від статі, віку, раси, національності, соціального й майнового стану, належності до громадських і політичних організацій, ставлення до релігії.
Державою встановлюється мінімальна заробітна плата, нижче якої не може проводитися оплата за фактично виконану працівником роботу – вона не повинна бути нижче встановленого державою прожиткового мінімуму.
Форми, системи та розміри оплати працівників установлюються підприємствами самостійно в колективному договорі.
Оплата праці складається з основної заробітної плати та додаткової оплати праці. Основна заробітна плата залежить від результатів праці та визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами. Крім цього, додаткова оплата праці залежить від результатів господарської діяльності підприємства та встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних виплат.
Заробітна плата виплачується у грошових знаках, що мають обіг на території України. Можлива оплата банківськими чеками, а також часткова оплата натурою, якщо це передбачено колективним договором.
Законодавством встановлено підвищену оплату праці працівників за умов відхилення від звичайних умов роботи.
Робота в нічний час оплачується у підвищеному розмірі, що встановлюється в колективному договорі, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час.
Робота в святкові та неробочі дні оплачується у подвійному розмірі.
Робота в надурочний час (при погодинній оплаті) оплачується за перші дві години в полуторному розмірі, а за наступні години – у подвійному розмірі. При відрядній оплаті (залежно від виготовленої продукції) проводиться доплата в розмірі, встановленому чинним законодавством.
На важких роботах, на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на роботах з особливими природними, географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я встановлюється підвищена оплата праці.
Заробітна плата виплачується не рідше, як кожні півмісяця. Але для окремих категорій працівників законодавством можуть бути встановлені інші строки виплати заробітної плати.

§ 12. Особливості праці молоді та жінок
Особливості правового регулювання праці жінок відображені в окремій главі Кодексу законів про працю. Вони містять підвищені гарантії при прийомі на роботу та звільненні вагітних жінок і жінок, що мають неповнолітніх дітей, заборону праці жінок на важких і шкідливих для здоров’я роботах, додаткові пільги.
Забороняється застосовувати працю жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється залучення жінок до підняття й переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.
Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні та направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.
Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатися до надурочних робіт або направлятися у відрядження без їх згоди.
Крім того, вагітні жінки, жінки, які мають дітей віком до 3 років, згідно з медичною довідкою переводяться на легшу роботу із збереженням середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, якщо нова робота нижче оплачується.
Законодавством установлено, що забороняється відмовляти вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей, у прийнятті на роботу із вищевказаних мотивів.
Для неповнолітніх законодавством установлені також певні пільги:
1) не допускається прийняття на роботу осіб, молодших 16 років (крім окремих винятків);
2) на підприємствах, в установах, організаціях ведеться спеціальний облік неповнолітніх;
3) прийом на роботу неповнолітніх здійснюється тільки після їх медичного огляду;
4) забороняється залучати неповнолітніх до піднімання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми, а також до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні;
5) для неповнолітніх установлюється скорочений робочий день, а оплата праці проводиться як за повний робочий день;
6) неповнолітнім щорічні відпустки надаються в літній час, а за їх бажанням – в інший час.
Щорічні відпустки працівникам віком до 18 років повної тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

§ 13. Дисциплінарна відповідальність працівників
Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю.
У трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни. Щодо окремих працівників, які порушують трудову дисципліну, в необхідних випадках застосовуються заходи дисциплінарного та громадського впливу.
Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати роботу працівників, створити умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову й виробничу дисципліну, неухильно дотримуватись законодавства про працю і правил охорони праці.
Порушенням трудової дисципліни вважається протиправне, неналежне виконання працівником трудових обов’язків. За невиконання чи неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов’язків на нього може накладатись дисциплінарне стягнення.
Дисциплінарне стягнення – це передбачена законом міра примусу, що застосовується певним органом до працівника, який порушив трудову дисципліну.
Згідно з Кодексом законів про працю за порушення трудової дисципліни до працівника можуть бути застосовані такі стягнення:
1) догана;
2) звільнення.
Законодавством, статутами та положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих працівників й інші дисциплінарні стягнення (наприклад, сувора догана).
Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу такого працівника, або вищестоящим органом.
Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення і не пізніше 6 місяців з дня вчинення.
Днем виявлення проступку, з якого відраховується місячний строк для накладання стягнення, вважається день, коли особі, якій по роботі підпорядкований працівник, стало відомо про порушення дисципліни, незалежно від того, чи наділений він правом накладання дисциплінарних стягнень.
За один і той же дисциплінарний проступок може бути накладено лише одне дисциплінарне стягнення. Перед тим, як накласти дисциплінарне стягнення, власник або уповноважений ним орган повинен взяти від порушника трудової дисципліни письмове пояснення. Якщо працівник відмовляється від пояснень, то власник або уповноважений ним орган це фіксує у відповідному акті та самостійно вивчає умови дисциплінарного проступку.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку, заподіяну ним шкоду і попередню роботу працівника.
Накладання дисциплінарного стягнення оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу і повідомляється працівнику під розписку. Якщо працівник відмовляється підписувати, складається акт про відмову.
Накладання дисциплінарного стягнення працівник може оскаржити до суду або комісії з трудових спорів.
Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення до працівника не буде застосовано нового дисциплінарного стягнення, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни та виявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року.
Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівників не застосовуються.
Власник або уповноважений ним орган має право замість накладання дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу.

§ 14. Матеріальна відповідальність працівників
Матеріальна відповідальність виражається в обов’язку працівника відповідати за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.
Матеріальна відповідальність накладається, коли існують такі умови:
1) наявність прямої дійсної шкоди – втрат, викрадення, знищення, пошкодження майна, що викликало необхідність зробити витрати на відновлення чи придбання майна;
2) протиправна поведінка особи – це невиконання чи неналежне виконання працівником його трудових обов’язків;
3) причинний зв’язок між протиправною дією та заподіяною шкодою;
4) вина працівника в заподіяній шкоді.
Трудове законодавство встановлює два види матеріальної відповідальності працівників:
1) обмежена матеріальна відповідальність;
2) повна матеріальна відповідальність.
Обмежена відповідальність включає в себе обов’язок працівника відшкодувати збитки в межах середнього місячного заробітку. Ця відповідальність наступає у всіх випадках, крім тих, коли законодавством передбачена повна матеріальна відповідальність.
Повна матеріальна відповідальність – це обов’язок працівника відшкодувати шкоду в повному обсязі.
Згідно з законодавством повна матеріальна відповідальність наступає в таких випадках, коли:
1) між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе повної матеріальної відповідальності, і відповідно працівником, який незміг забезпечити цілісність майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання;
2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;
3) шкоди завдано діями працівників, які мають ознаки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку;
4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані:
5) шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;
6) службова особа винна у незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
7) шкоди завдано нестачею, навмисним знищенням або навмисним псуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів, при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові у користування.
Покриття шкоди працівниками проводиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу або за рішенням суду.

§ 15. Розгляд трудових спорів
Трудові спори – це розбіжності (конфліктна ситуація), що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом.
Трудові спори можуть виникати, зокрема, з приводу звільнення з роботи, переводу на іншу роботу, накладання дисциплінарного стягнення, відшкодування підприємству матеріальної шкоди і т. д.
Органами, які розглядають трудові спори, є:
1) комісії з трудових спорів (КТС);
2) районні (міські суди).
Якщо розбіжності, що виникли на підприємстві, установі, організації, неможливо врегулювати за спільною згодою, то подається заява до органів, які можуть розглядати трудові спори.
Комісія з трудових спорів обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з чисельністю працюючих не менше 15 чоловік. Порядок обрання, чисельний склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість працівників підприємства у складі комісії з розгляду трудових спорів повинна бути не меншою за половину її складу.
За рішенням загальних зборів трудового колективу підприємства, установи, організації можуть бути створені комісії з трудових спорів у цехах та інших аналогічних підрозділах. КТС має свою печатку встановленого зразка.Вона є обов’язковим первинним органом у розгляді всіх трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком таких, які зазначені у законодавстві (наприклад, ті, що розглядаються безпосередньо у суді).
Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Якщо цей строк пропущено з важливих причин, КТС може його поновити. Усі заяви, що надходять до КТС, підлягають обов’язковій реєстрації.
КТС розглядає трудові спори у десятиденний строк з дня подання заяви працівником. Спори розглядаються у присутності працівника, який подав заяву, представника власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору при відсутності працівника допускається лише за його письмові згоди. За бажанням працівника під час розгляду спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або ( за вибором працівника) інша особа, у тому числі й адвокат.
Засідання КТС вважається правомірним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів. На засіданні КТС ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.
З кожного спору КТС ухвалює рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. Копія рішення у триденний строк вручається працівникові та власнику або уповноваженому ним органу.
Якщо працівник і власник або уповноважений ним орган не згідні з рішенням КТС, то вони можуть оскаржити його до суду в десятиденний строк з дня вручення їм витягу з протоколу засідання комісії чи його копії.
Рішення КТС підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк після закінчення десяти днів, передбачених на його оскарження (до суду). У випадку невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення КТС у встановлений строк, працівникові видається комісією з трудових спорів посвідчення, що має силу виконавчого листа, на підставі якого судовий виконавець виконує рішення КТС у примусовому порядку.
Другою інстанцією з розгляду трудових спорів є районні (міські) суди, які розглядають спори за заявою працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згідні з рішенням КТС, а також прокуратура, якщо вона вважає, що рішення КТС суперечить діючому законодавству.
Крім того, безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами:
1) працівників підприємств, установ, організацій, де КТС не обираються;
2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, про оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;
3) керівника підприємства, установи, організації, його заступника, керівних працівників, які обираються, затверджуються чи призначаються на посади органами державної влади й управління, а також громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формулювання причин звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу та накладання дисциплінарних стягнень;
4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;
5) працівників з питань застосування законодавства про працю та інше.

§ 16. Види пенсій відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 05.11.91
Цей Закон відповідно до Конституції гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Виплата пенсій здійснюється з Пенсійного фонду України, який формується із вкладів працюючих громадян, установ і підприємств. Наявність цього фонду є гарантією для матеріального забезпечення всіх непрацюючих громадян України за рахунок суспільства.
Згідно із законодавством розрізняють два види пенсій:
1) трудові пенсії;
2) соціальні пенсії.
Право на трудову пенсію мають особи, які працювали на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, особи, які займалися підприємницькою діяльністю, члени творчих спілок, інші особи, які сплачували внески до Пенсійного фонду України.
Право на соціальну пенсію мають усі непрацюючі громадяни України.
Особам, які мають одночасно право на різні державні пенсії, призначається одна за їх вибором, за винятком пенсій інвалідам внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали під час захисту Батьківщини чи при виконанні інших обов’язків військової служби.
Розрізняють певні види трудових пенсій:
а) за віком (право на цю пенсію мають чоловіки після досягнення ними віку 60 років і стажу роботи 25 років; жінки віком 55 років і стажу роботи 20 років);
б) з інвалідності (призначаються у разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату здоров’я, внаслідок трудового каліцтва, професійного захворювання);
в) у разі втрати годувальника (право на цю пенсію мають особи в разі втрати годувальника, які були на його утриманні);
г) за вислугу років (призначаються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком (наприклад, працівники авіації, освіти);
д) наукова пенсія (призначається науковим працівникам).
Соціальні пенсії призначаються і виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію.
Соціальні пенсії призначаються і виплачуються таким особам:
а) інвалідам І, II, III груп, а також інвалідам з дитинства;
б) особам, які досягли віку: чоловіки – 60 років, жінки – 55 років;
в) дітям – у разі втрати годувальника;
г) дітям-інвалідам віком до 16 років.
Усі пенсії призначаються і виплачуються районними (міськими) відділами соціального забезпечення.

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ