ТЕМА 11. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

ТЕМА 11. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

57
0


ТЕМА 11. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ


11.1. Необхідність державного регулювання фінансового ринку на етапі становлення його функціональної системи
В Україні ринкові процеси відбуваються на фоні гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забезпечення стабільного розвитку і функціонування фінансового ринку в цілому, скільки детермінація кола та пошук шляхів вирішення проблем інвесторів, захист інвесторів, перш за все, дрібних і найменш захищених.
Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов’язкових для всіх – і для дрібних, і для великих інвесторів. Завдяки цьому стає очевидним те, що є закон, який захищає кожного інвестора, і є покарання для тих, хто його порушить. Це підтримує віру людей у необоротність позитивних змін, без якої не може розвиватись ринкова економіка. Що стосується великих інвесторів і емітентів цінних паперів, деякі обмеження їх «свободи» державним контролем – лише невелика плата за стабільність, довіру і забезпечення законності в їх сфері, які дозволять забезпечити державний контроль.
Весь досвід економічного розвитку показує, що висока якість фінансових активів підвищує якість ринку і тим самим стимулює економічне зростання.
По-перше, високоякісний, добре відрегульований фінансовий ринок знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов’язують з конкретною країною. Завжди знайдуться ті, хто буде проти жорстких мір і норм, що регулюють ринок цінних паперів. Але кожного разу, коли якась фірма надає неправильну і не таку інформацію, або коли хтось здійснює тиск з метою змінити інформацію, не оголошені раніше зміни в системі продажу цінних паперів, падає престиж держави на світових ринках капіталу, що приносить збитки всім підприємствам і користувачам капіталу в країні. Тому потрібен якісний контроль над фінансовим ринком, який починається на ранніх етапах його розвитку і з часом завойовує повагу як з боку користувачів капіталу, так і з боку інвесторів.
По-друге, якісний, добре відрегульований ринок – це незамінний інструмент для залучення в процес економічного розвитку всього обсягу заощаджень населення. Сьогодні іноземні джерела капіталу складають значну долю в загальному обсязі інвестуючих заощаджень. Та внутрішні заощадження можуть і повинні відігравати важливу позитивну роль в економіці.
По-третє, висока якість фінансового ринку підвищує динамічність системи та її репутацію, що дуже важливо для того, щоб населення поступово схвалило перехід до ринкової економіки. Справа в тому, що пайова форма фінансування, використання акцій для забезпечення економічного зростання створюють враження економічного плюралізму і закріплюють ідеологічну основу змін. Населення бачить, що перехід до ринкової економіки створює шляхи для розвитку особистості та росту благополуччя. Але сам контроль над фінансовим ринком не в змозі вирішити соціальні проблеми, коріння яких сягають в історію.
За допомогою планів і директив неможливо досягти позитивних результатів на фінансовому ринку, повному ризику і невизначеності. Але завжди можна правильно організувати процес і отримати позитивні результати. Фінансовий ринок – це та сфера економіки, що відчуває найжорстокіший політичний тиск – адже фінансове законодавство регулює гігантські потоки капіталу. При цьому користувачі капіталу можуть бути зацікавлені в тому, щоб приховати свої справжні наміри і рішення та певною мірою дезінформувати ринок. Тут навіть чесне ім’я має свою ціну. З іншого боку, інвестори намагаються знайти можливість заробити і використовують усі зусилля, щоб отримати згоду чи інформацію, недоступну іншим інвесторам. Для них також характерне прагнення обмежити конкуренцію між тими, кому вони надали капітал. І як часто буває, жертвою в цій грі опиняється найбільш беззахисна сторона – дрібний індивідуальний інвестор, який тяжко заробляє собі на хліб, з великими зусиллями накопичує невеликі заощадження, інвестує їх. Будь-яка з подібних дій ставить під сумнів цілісність фінансового ринку і вимагає втручання органів контролю. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави повинно бути обов’язковим.

11.2. Національний банк як орган державного регулювання фінансового ринку

Нацiональний банк України (далi – Нацiональний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управлiння, юридичний статус, завдання, функцiї, повноваження i принципи органiзацiї якого визначаються Конституцiєю України та iншими законами України.
Нацiональний банк має статутний капiтал, що є державною власнiстю. Розмiр статутного капiталу становить 10 мiльйонiв гривень. Він може бути змiнений за рiшенням Ради Нацiонального банку.
Джерелами формування статутного капiталу Нацiонального банку є доходи його кошторису, а при необхiдностi – Державний бюджет України. Нацiональний банк є економiчно самостiйним органом, який здiйснює видатки за рахунок власних доходiв у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках – також за рахунок Державного бюджету України.
Нацiональний банк є юридичною особою, має вiдокремлене майно, що є об’єктом права державної власностi та перебуває у його повному господарському вiданнi.
Нацiональний банк не вiдповiдає за зобов’язаннями органiв державної влади, а органи державної влади не вiдповiдають за зобов’язаннями Нацiонального банку, крiм випадкiв, коли вони добровiльно беруть на себе такi зобов’язання.
Нацiональний банк не вiдповiдає за зобов’язаннями iнших банкiв, а iншi банки не вiдповiдають за зобов’язаннями Нацiонального банку, крiм випадкiв, коли вони добровiльно беруть на себе такi зобов’язання.
Основна функцiя. Вiдповiдно до Конституцiї України основною функцiєю Нацiонального банку є забезпечення стабiльностi грошової одиницi України. Для виконання своєї основної функцiї Нацiональний банк сприяє дотриманню стабiльностi банкiвської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цiнової стабiльностi.
Iншi функцiї. Нацiональний банк виконує такi функцiї:
1) вiдповiдно до розроблених Радою Нацiонального банку України основних засад грошово-кредитної полiтики визначає та проводить грошово-кредитну полiтику;
2) монопольно здiйснює емiсiю нацiональної валюти України та органiзовує її обiг;
3) виступає кредитором останньої iнстанцiї для банкiв i органiзовує систему рефiнансування;
4) встановлює для банкiв та iнших фiнансово-кредитних установ правила проведення банкiвських операцiй, бухгалтерського облiку i звiтностi, захисту iнформацiї, коштiв та майна;
5) органiзовує створення та методологiчно забезпечує систему грошово-кредитної і банкiвської статистичної iнформацiї та статистики платiжного балансу;
6) визначає систему, порядок i форми платежiв, у тому числi мiж банками та фiнансово-кредитними установами;
7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банкiвських технологiй, створює, координує та контролює створення електронних платiжних засобiв, платiжних систем, автоматизацiї банкiвської дiяльностi та засобiв захисту банкiвської iнформацiї;
8) здiйснює банкiвське регулювання та нагляд;
9) веде реєстр банкiв, їх фiлiй та представництв, валютних бiрж i фiнансово-кредитних установ, здiйснює лiцензування банкiвської дiяльностi та операцiй у передбачених законами випадках;
10) складає платiжний баланс, здiйснює його аналiз та прогнозування;
11) представляє iнтереси України в центральних банках iнших держав, мiжнародних банках та iнших кредитних установах, де спiвробiтництво здiйснюється на рiвнi центральних банкiв;
12) здiйснює вiдповiдно до визначених спецiальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здiйснення платежiв в iноземнiй валютi, органiзовує i здiйснює валютний контроль за комерцiйними банками та iншими кредитними установами, якi отримали лiцензiю Нацiонального банку на здiйснення операцiй з валютними цiнностями;
13) забезпечує накопичення та зберiгання золотовалютних резервiв та здiйснення операцiй з ними та банкiвськими металами;
14) аналiзує стан грошово-кредитних, фiнансових, цiнових та валютних вiдносин;
15) органiзовує iнкасацiю та перевезення банкнот i монет та iнших цiнностей, видає лiцензiї на право iнкасацiї та перевезення банкнот i монет та iнших цiнностей;
16) реалiзує державну полiтику з питань захисту державних секретiв у системi Нацiонального банку;
17) бере участь у пiдготовцi кадрiв для банкiвської системи України;
18) здiйснює iншi функцiї у фiнансово-кредитнiй сферi в межах своєї компетенцiї, визначеної законом.
Нацiональний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцiй здiйснює такi операцiї:
1) надає кредити комерцiйним банкам та iншим фiнансово-кредитним установам для пiдтримки лiквiдностi за ставкою не нижче ставки рефiнансування Нацiонального банку та в порядку, визначеному Нацiональним банком;
2) здiйснює дисконтнi операцiї з векселями та чеками в порядку, визначеному Нацiональним банком;
3) купує та продає на вторинному ринку цiннi папери у порядку, передбаченому законодавством України;
4) вiдкриває власнi кореспондентськi та металевi рахунки у закордонних банках та веде рахунки банкiв-кореспондентiв;
5) купує та продає валютнi цiнностi з метою монетарного регулювання;
6) зберiгає банкiвськi метали, а також купує та продає банкiвськi метали, дорогоцiнне камiння та iншi коштовностi, пам’ятнi та iнвестицiйнi монети з дорогоцiнних металiв на внутрiшньому i зовнiшньому ринках без квотування i лiцензування;
7) розмiщує золотовалютнi резерви самостiйно або через банки, уповноваженi ним на ведення валютних операцiй, виконує операцiї з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких, за класифiкацiєю мiжнародних рейтингових агентств, вiдповiдає вимогам першокласних банкiв не нижче категорiї А;
8) приймає на зберiгання та в управлiння державнi цiннi папери й iншi цiнностi;
9) видає гарантiї та поруки вiдповiдно до положення, затвердженого Радою Нацiонального банку;
10) веде рахунок Державного казначейства України без оплати та нарахування вiдсоткiв;
11) виконує операцiї при обслуговуванні державного боргу, пов’язанi з розмiщенням державних цiнних паперiв, їх погашенням i виплатою доходу за ними;
12) веде особистi рахунки працiвникiв Нацiонального банку;
13) веде рахунки мiжнародних органiзацiй;
14) здiйснює беззаперечне стягнення коштiв з рахункiв своїх клiєнтiв вiдповiдно до законодавства України за рiшенням суду.
Нацiональний банк має право здiйснювати й iншi операцiї, необхiднi для забезпечення виконання своїх функцiй.
Нацiональному банку забороняється:
1) бути акцiонером або учасником банкiв та iнших підприємств, установ;
2) здiйснювати операцiї з нерухомiстю, крiм тих, що пов’язанi iз забезпеченням дiяльностi Нацiонального банку та його установ;
3) здiйснювати торговельну, виробничу, страхову та iншу дiяльнiсть, яка не вiдповiдає функцiям Нацiонального банку.
Нацiональний банк сплачує податки вiдповiдно до законiв України з питань оподаткування.
Регулювання розрахункiв. Нацiональний банк встановлює правила, форми i стандарти розрахункiв банкiв та iнших юридичних i фiзичних осiб в економiчному обiгу України iз застосуванням як паперових, так i електронних документiв та готiвки, координує органiзацiю розрахункiв, дає дозволи на здiйснення клiрингових операцiй та розрахункiв за допомогою електронних документiв.
Нацiональний банк забезпечує здiйснення мiжбанкiвських розрахункiв через свої установи, дає дозвiл на проведення мiжбанкiвських розрахункiв через прямi кореспондентськi вiдносини комерцiйних банкiв та через їх власнi розрахунковi системи.

11.3. Методи регулювання банківської діяльності

Банкiвське регулювання – одна з функцiй Нацiонального банку України, яка полягає у створеннi системи норм, що регулюють дiяльнiсть банкiв, визначають загальнi принципи банкiвської дiяльностi, порядок здiйснення банкiвського нагляду, вiдповiдальнiсть за порушення банкiвського законодавства.
Банкiвський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дiй Нацiонального банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та iншими фiнансово-кредитними установами у процесi їх дiяльностi законодавства України i встановлених нормативiв із метою забезпечення стабiльностi банкiвської системи та захисту iнтересiв вкладникiв.
Основним органом регулювання грошового обігу виступає банківська система. Методи державного регулювання визначають принцип побудови самої банківської системи.
Дворівневий принцип організації банківської системи передбачає відокремлення емісійних операцій регулювання грошового обігу, які закріплюються за банком першого рівня – центральним банком країни, від розрахункового, касового і кредитного обслуговування юридичних і фізичних осіб, яке виконують банки другого рівня – комерційні. Тоді як комерційні банки належать до різних форм власності, центральний банк, як правило, – державний. Його діяльність і є основним інструментом державного регулювання грошового обігу.
Проводячи розумну кредитно-грошову і фіскальну політику, встановлюючи величину ставки рефінансування, регулюючи умови випуску внутрішніх і зовнішніх облігаційних позик і здійснюючи грошову емісію, держава в особі Національного банку повинна бути спроможною формувати збалансовані потоки фінансових ресурсів.

11.3.1. Регулювання кредитних відносин центрального банку з комерційними

Видача позик комерційним банкам (під їх боргові зобов’язання та шляхи переобліку їх портфеля векселів – рефінансування) Національним банком безпосередньо впливає на обсяг їх пасивів, а тим самим – і їх активних (кредитних) операцій. Важливий метод у цій групі – процентна політика центрального банку: встановлений рівень процентів за його кредитами виступає фактором регулювання попиту на кредит. Особлива дієвість рефінансування та процентної політики Національного банку України зумовлена особливостями організації ринку кредитних ресурсів держави: перепродажем кредитних ресурсів Ощадного банку іншим комерційним банкам через Національний банк.
При інфляційних тенденціях в економіці облікова (рефінансування) ставка збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва, зменшуючи таким чином інфляційні тенденції в економіці.
У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується об’єм інвестиційних засобів, що забезпечує розширення виробництва.

11.3.2. Проведення операцій на відкритому ринку – традиційний метод емісійно-кредитного регулювання

Ринок державних цінних паперів, виконуючи функції при обслуговуванні державного боргу, крім цього, відіграє роль регулюючого фінансового інструмента. При нарощуванні в країні інфляційних тенденцій держава випускає державні цінні папери, і, таким чином, частина грошей зв’язується і вилучається з обігу, що знижує інфляційний тягар на фінансову систему. У випадку економічного застою, скорочення виробництва держава викупляє державні цінні папери, вивільнюючи грошові кошти і забезпечуючи збільшення інвестиційних ресурсів .
Купівля державних цінних паперів центральним банком збільшує грошову масу в обігу, що сприяє зростанню пасивів комерційних банків і обсягу кредитування. Продаж цінних паперів спричиняє скорочення грошової маси. Обмежена можливість використання Національним банком України даного методу зумовлена відсутністю належного оформлення державного боргу та розвиненого ринку цінних паперів.

11.3.3. Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків

Це найчисленніша група методів емісійно-кредитного регулювання. При інфляції НБУ збільшує норми резервування (на сучасному етапі норма – 17 % капіталу банку). У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних банків. Об’єм грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження об’ємів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.
Розмір обов’язкових резервів, що розміщуються у Національному банку, за своєю суттю – показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень «затухання» коливань депозитної емісії, що виникає в результаті перерахування коштів на рахунках комерційних банків. Обов’язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів. Цю функцію стосовно вкладів населення виконує також показник співвідношення залучених вкладів громадян і власних коштів банку.
Граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів встановлює відносну межу розгортання кредитних операцій комерційного банку.
У регулюванні грошового обігу важливу роль відіграють структурні показники діяльності комерційного банку: рівень ринку його активних операцій, максимальний розмір ризику на одного позичальника, частка великих позичок тощо. Співвідношення окремих груп пасивів і активів регулюється через показники поточної та довгострокової ліквідності балансу банку.
Зараз уже всім зрозуміло, що емісія стала необхідною, хоча вона і дає явний інфляційний ефект, оскільки 1 % приросту грошової маси дає 1,2 % – 1,5 % приросту інфляції. Причини здійснення емісії такі: відсутність зовнішнього фінансування і кредитування з боку міжнародних фінансових інститутів унаслідок значного державного внутрішнього і зовнішнього боргу .
Поряд з регулюванням емісії важливу роль у функціонуванні грошової системи відіграють методи регулювання самого руху грошей. Ці методи специфічні для сфери готівкового і безготівкового обороту.
Обіг готівкових грошей регулюється правилами, встановленими Національним банком. Вони визначають загальний порядок проведення готівково-грошових (відповідно до назви підрозділу, що здійснює операції з готівкою) операцій банками та їх клієнтами – юридичними особами.
При регулюванні касових операцій банків використовується поняття «операційна каса», яке означає сукупність готівки, що знаходиться в усіх касах комерційного банку. Відповідно до характеру діяльності банк може організовувати денні (що функціонують протягом періоду часу, відведеного для роботи з клієнтами, – операційного дня), вечірні каси, каси перерахування виручки, яка надходить в інкасаторських сумках, та інші спеціалізовані каси. Залишок грошей в операційній касі банку обмежується лімітом. Понадлімітний залишок готівки підлягає здачі розрахунковому центру Національного банку чи його філії, до яких прикріплений даний комерційний банк. Розрахункові центри здійснюють також підкріплення операційних кас комерційних банків готівкою згідно з їх попередніми заявками.
З досвіду Польщі реформа банківського сектора може дати позитивні наслідки лише при умові, коли інфляція знаходиться під контролем. Цьому критерію Україна вже відповідає. За винятком вимог, які сприяють росту стабільності банківського сектора, наприклад, щодо поступового підвищення мінімального рівня статутного капіталу, жодні інші втручання держави у функціональні сфери грошового і кредитного ринку недоречні. Наприклад, значно послабило банківську систему регіонів рішення НБУ від 04.09.98 № 348 довести до 1999 року валютну позицію до “нуля”, що змусило конвертувати в гривню залишки статутного капіталу. Банкам рекомендовано здійснювати лише розрахунково-касове обслуговування і валютні операції.
Згідно з українським законодавством, банки можуть виконувати лише такі операції:
1) залучення та розміщення грошових вкладів та кредитів;
2) здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування;
3) ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;
4) фінансування капітальних, за дорученням власників або розпорядників, інвестованих коштів;
5) випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів тощо);
6) купівля, продаж, зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;
7) видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;
8) придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог;
9) придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду;
10) купівля в організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;
11) купівля та продаж в Україні і за кордоном монетарних металів;
12) залучення та розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики;
13) довірчі операції (залучення та розміщення коштів, управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;
14) надання консультаційних послуг;
15) проведення операцій з касового виконання державного бюджету за дорученням Національного банку України;
16) здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України;
Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування.
Таким чином, функції, які виконують у державі комерційні банки, дуже важливі. В умовах ринкової економіки комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, виконуючи відповідні операції і надаючи їм послуги.
Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії та представництва за погодженням з Національним банком.
Витрати комерційних банків, пов’язані з обслуговуванням державного боргу, заборгованості через різницю в цінах, наданням пільгових державних кредитів, здійснюються за рахунок держави.
Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації, інші об’єднання для координації своєї діяльності та захисту своїх інтересів.
Банкам забороняється укладати письмові та усні угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізація умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і розміру комісійної винагороди.
Комерційні банки не мають права без згоди Національного банку України зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів, об’єднуватися з іншими банками. Вони зобов’язані додержуватися економічних нормативів, встановлених Національним банком України. За їх порушення вони несуть відповідальність, передбачену законодавством про банки і банківську діяльність. Усі банки, розташовані на території України, повинні тримати обов’язкові резерви в Національному банку.
Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. У разі потреби вони можуть на договірних засадах позичати ресурси один у одного, залучати і розміщувати у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їхніми статутами.
При нестачі коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов’язань комерційні банки можуть одержувати позики у Національному банку України.
Комерційні банки самостійно встановлюють відсоткові ставки за своїми операціями.
Клієнти банку мають право відкривати свої розрахункові (поточні, валютні) рахунки в одному з самостійно обраних ними банків та користуватись послугами інших банків.
Банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці. Обсяг і форми звітності та інформації для комерційних банків встановлює Національний банк України. Звітність не може бути розголошена без згоди комерційного банку.
Діяльність комерційних банків підлягає перевірці аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до законодавства на здійснення таких перевірок.
Комерційні банки публікують річний баланс і рахунки прибутків та збитків за формою і в терміни, встановлені Національним банком України, у спеціальному виданні після підтвердження аудиторською службою достовірності наведених у них відомостей.
Комерційний банк припиняє свою діяльність відповідно до законодавства про банки і банківську діяльність, акціонерні товариства та інші види господарських товариств.

11.3.4. Правові основи регулювання банківського кредитування
Кредитування є основним видом активних операцій комерційних банків. Воно дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризиками. Вони пов’язані із неповерненням позичальниками основного боргу і відсотків за позичками.
У процесі кредитування клієнтів комерційні банки завжди зустрічаються з суперечностями між дохідністю кредитних операцій, ризиками і ліквідністю вкладених у позички коштів. Чим більший дохід приносять позички, тим вищий ступінь кредитного ризику і нижча ліквідність вкладених у кредити активів, і навпаки. Якщо кредитна політика банку буде спрямована тільки на забезпечення високої ліквідності позичок, то він програє в конкуренції з іншими банками у прибутковості, а якщо пріоритетним буде прагнення тільки до високої прибутковості кредитів, то банк втратить платоспроможність, що межує з банкрутством.
Кредитні операції, як вид господарської діяльності комерційних банків, ґрунтуються на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кредит може бути повернений у строк тільки тоді, коли забезпечена його цільова ефективність.
Комерційні банки повинні володіти певними заходами для запобігання виникнення збитків від кредитної діяльності, серед яких найважливіше значення мають правові.
Тому основні правові, фінансові та економічні принципи кредитування саме знаходять свій прояв у кредитній політиці комерційного банку. Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроблена кредитна політика, якісне управління портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.
Кредитування – процес складний та багатогранний і в умовах переходу до ринкової економіки набуває нових й ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний характер і обидві сторони (кредитор і позичальник) виконують активну роль щодо своїх обов’язків і прав, які закріплюються між ними.
Основні економічні та правові основи кредитування знайшли своє закріплення в чинному законодавстві України.
Основним провідником кредитних відносин у суспільстві є банки. Ще в 1988 році розпочалася перебудова кредитної системи, яка за своєю метою і глибиною змін мала всі ознаки кредитної реформи. Найбільш істотні зміни, що відбулись у кредитній системі – це перехід від командних форм відносин між банками і підприємствами до комерційних, створення дворівневої банківської системи з широкою сіткою комерційних банків, на основі єдиної кредитної системи колишнього СРСР створилися самостійні кредитні системи в нових незалежних державах.
Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» ст. 17, 50 та Положенням «Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій» п. 2.2. Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів позичальникам за умови виконання таких вимог, які затверджені Національним банком у Положенні «Про порядок ліцензування банків в Україні».
Наявність відповідного Положення “Про кредитування”, яке повинно містити основні положення політики банку, на підставі яких надається кредит, об’єктивні норми та параметри, якими повинні керуватись працівники банку у процесі надання кредитів (шляхи мінімізації кредитного ризику), аналіз кредитного портфеля банку, визначена організаційна структура, обов’язки та відповідальність кредитного комітету банку, а також визначені процедури затвердження і порядок надання кредиту.
Банк може отримати ліцензію на надання кредитів за таких умов:
1. Якщо у банку є стабільна діяльність протягом півріччя, що передує зверненню його до Національного банку щодо надання ліцензії.
2. Стан кредитного портфеля банку не повинен загрожувати інтересам його вкладників і кредиторів (сума безнадійних до повернення кредитів не повинна перевищувати розширення фактично сформованих резервного і страхового фонду банку).
3. Здійснення операцій, які ліцензуються, не повинно негативно вплинути на діяльність банку.
4. Відсутність порушень банком вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку і внутрішніх документів протягом року, що передує зверненню банку до Національного банку України з клопотанням на отримання ліцензії.
Із моменту реєстрації в Національному комерційні банки (юридичні особи, які набувають цей статус банку України) тільки після отримання ліцензії мають право здійснювати кредитування.
Саме ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських операцій українських комерційних банків, діяльність яких відповідно до встановлених Національним банком України обов’язкових вимог, не загрожувала б інтересам їх клієнтів.
Кредитування – головний вид активних операцій комерційних банків, що пов’язані з наданням клієнтам позичок. Саме кредитні операції становлять головну сферу діяльності комерційного банку, отже, і приносять їм значну частку прибутку. Незважаючи на масовий характер кредитування, процес надання позичок у комерційних банках суворо індивідуалізований, тому позбавлений автоматизму. Так, зокрема акціонерно-комерційний агропромисловий банк «Україна» відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», Положення Національного банку України «Про кредитування» та інших нормативних актів Національного банку України з регулювання діяльності комерційних банків і процентної політики розробив своє Положення «Про кредитування», яке допомагає найбільш ефективно проводити кредитні операції, зводячи до мінімуму втрати від кредитного ризику.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно із чинним законодавством України з додержанням встановлених Національним банком України обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обов’язкових, страхових і резервних коштів. Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форми власності при умові наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення та сплати відсотків за користування ним згідно з Положенням Національного банку України «Про кредитування», затвердженого постановою правління Національного банку України від 28.09.95 № 246.
Видача кредиту здійснюється конкретній юридичній особі, зареєстрованій як суб’єкт підприємництва відповідно до Положення «Про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності» від 29.04.94 або фізичній особі.
Надання кредиту колективним підприємствам, створеним на підставі договору між його членами, здійснюється за умови передбачення в статуті їх солідарної відповідальності за зобов’язаннями підприємств усім своїм майном.
Про кожний випадок надання кредиту позичальнику в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу (великі кредити), банк повідомляє Національному банку України. Загальний розмір кредитів, наданих банком стосовно всіх позичальників, з урахуванням 100 відсоткових позабалансових зобов’язань банку, не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.
Рішення про надання кредитів позичальникам приймається колегіально-кредитними комітетами (відділення, дирекції банку) більшістю голосів і оформляється протоколом.
Правління, кредитний комітет визначають основні напрями кредитної і відсоткової політики, а саме:
– поточні пріоритетні напрями в кредитуванні з урахуванням кредитних ризиків у різних галузях народного господарства;
– обсяги кредитних ресурсів для видачі кредитів та структуру кредитного портфеля;
– граничні розміри кредиту на одного позичальника, в межах яких можуть надавати кредити установи банку;
– методику фінансового стану та кредитоспроможності позичальника.
Кредити надаються виключно на комерційних засадах з обов’язковим додержанням таких умов:
– кредити надаються позичальнику в безготівковій формі шляхом оплати розрахункових документів з позичкового рахунку. Перевага надається такій формі розрахунку, яка передбачає оплату за розрахунковими документами за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги) та акредитивні форми. Попередня оплата за рахунок кредитних коштів не дозволяється, за винятком випадків, передбачених вищезазначеним Положенням «Про кредитування»;
– кредити для розрахунків із громадянами за укладеними з ними договорами за здану сільськогосподарську продукцію надаються в безготівковому порядку шляхом перерахування коштів на особові рахунки громадян. В окремих випадках ці кошти можуть видаватися готівкою;
– в окремих випадках кошти в рахунок наданого кредиту можуть бути перераховані на поточний рахунок позичальника для використання їх на цілі, передбачені кредитним договором, зі збереженням права контролю банку за цільовим використанням кредиту;
– сума кредиту, що надається позичальнику, знаходиться в межах ліміту, встановленого для відділення (дирекції).
Питання про надання кредиту в сумі, що перевищує граничний розмір, у межах якого має право приймати рішення кредитний комітет відділення банку, вирішується за підпорядкованістю кредитним комітетом дирекції банку, а при перевищенні граничного розміру, встановленого для дирекції кредитним комітетом банку на підставі обґрунтованого клопотання відділення банку або дирекції.
Здійснюється кредитування тільки тих видів діяльності, які передбачені Статутом (положенням) позичальника.
Процес кредитування передбачає безумовне додержання принципів.
Принципи кредитування – це основні положення кредитного механізму, що визначають сам процес кредитування.
Принцип терміновості означає, що кредит повинен погашатися у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту.
Принцип цільового характеру кредитування припускає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність із урахуванням економічної кон’юнктури і ризиків у конкретній галузі народного господарства, тенденцій розвитку ринку. Залежно від цілей розрізняють:
1) кредит для фінансування оборотного капіталу;
2) кредит для фінансування основного капіталу;
3) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій.
Принцип платності означає, що позичальник повинен внести в банк визначену плату за користування кредитом.
Відсотки, які сплачує позичальник за користування короткостроковими банківськими кредитами, відносять до собівартості продукції. Відсотки за кредит, узятий на капітальне будівництво чи реконструкцію, позичальник сплачує за рахунок прибутку, який залишається в його розпорядженні.
Витрати позичальника на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.
Розмір відсоткової ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно, залежно від вартості кредитних ресурсів, характеру наданого забезпечення і розміру витрат для утримання заходу, що кредитується, попит та пропозиції на кредитному ринку в конкретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку у залученні коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківських справ і забезпечувала одержання доходу банку.
Нарахування відсотків за користування кредитом здійснюється відповідно до правил бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів і витрат банків, затверджених постановою Правління НБУ від 25.09.97 № 316 (та відповідними доповненнями).
Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансованих щомісячних платежів. Суми авансованих платежів визначаються щоквартально з урахуванням фінансових можливостей позичальника і банку.
При цьому строк сплати авансованих щомісячних платежів може бути перенесений, але не пізніше строку квартального платежу.
Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень відсоткової ставки за кредит залежно від зміни відсоткової політики органами, в компетенцію яких входить вирішення цих питань, попиту та пропозиції на кредитні ресурси.
Кредити зі стягненням пільгових (знижених) відсотків надаються тільки при умові відшкодування, за рахунок коштів органів, які приймають таке рішення.
У разі несплати позичальником нарахованих відсотків у строки, їх сума відноситься на відповідні рахунки простроченої заборгованості за нарахованими відсотками.
Банк припиняє нарахування відсотків за простроченими кредитами у разі:
– повного виконання зобов’язань позичальником;
– оголошення позичальника банкрутом;
– ліквідації позичальника;
– закінчення строку позовної давності;
– вчинення нотаріального запису про примусове стягнення боргу;
– рішення суду про примусове стягнення;
– прийняття банком на баланс заставленого майна;
– укладення угоди про заміну кредитного зобов’язання іншим зобов’язанням між тими ж сторонами (оформлення векселем, прийняття банком на баланс майна позичальника).
Банк може призупинити нарахування відсотків за кредитами, які за класифікацією Національного банку України віднесені до небезпечних і безнадійних.
Рішення про призупинення нарахування відсотків приймається кредитним комітетом установи банку, який приймав рішення про надання кредиту, після детального опрацювання кредитної справи працівниками кредитних підрозділів, служби безпеки та юридичної служби, які подають обґрунтовані висновки про можливість призупинення нарахування відсотків.
Принцип забезпечення кредитування означає наявність у позичальника юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту.

11.3.5. Особливості процесу адаптації банківського законодавства України і Свропейського Союзу

Співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами започатковано підписанням Угоди про партнерство та співробітництво відбулося 14 червня 1994 року у Люксембурзі. Ратифікована вона була Верховною Радою України 10 листопада 1994 року.
Угода, яка підписана з Україною, є механізмом упровадження відносин співпраці між Європейським Союзом та пострадянськими державами. Вона має на меті визначити принципи відносин між ЄС і Україною. За своїм значенням Угода знаходиться на нижчому рівні ієрархії торгових договорів ЄС та європейських угод з державами Центральної та Східної Європи. Зволікання з розвитком торгівлі з Україною, на думку західних правників, означає, що ЄС ризикує втратити можливість налагодити відносини якнайповніше, щойно розпочнеться підйом економіки в Україні.
Угоди про партнерство і співробітництво моделюються в загальних рисах відповідно до угод із країнами Східної Європи, що були першими торговельними договорами ЄС, охоплюючи також облаштування, політичний діалог, послуги і пересування фізичних осіб. Існують однак і значні розбіжності, що віддзеркалюють різницю у підході з боку ЄС до України як пострадянської держави.
Щодо фінансових питань в угодах, які укладаються ЄС із новими державами, то всі вони визначають, що поточні платежі, пов’язані з виконанням таких угод, здійснюються вільно. Рух капіталу, пов’язаний з інвестиціями у своїх країнах і таких, що дозволяються цими угодами, є також вільним. Забороняється запровадження нових валютних обмежень при умові збереження права на заходи щодо підтримки платіжного балансу відповідної країни і спеціальних застережень з боку кожної сторони; сторони погоджуються провести переговори про свободу руху капіталу в майбутньому. Угоди не зобов’язують повністю лібералізувати рух капіталів.
Метою забезпечення гармонізації національного законодавства з нормами та принципами європейського права є забезпечення пріоритетності загальновизнаних норм та принципів європейського права перед нормами внутрішньодержавного права України.
Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути:
– встановлення повного переліку домовленостей міжнародного характеру, які мають чинність для України;
– вдосконалення правових основ укладення, виконання та денонсації європейських договорів за участю України;
– забезпечення відповідності внутрішньодержавних нормативно-правових актів чинним міжнародно-правовим зобов’язанням України;
– створення належного механізму впровадження міжнародно-правових зобов’язань України в національне законодавство.
Після того, як Україна набула членства в Раді Європи, вона повинна привести відповідно до європейських стандартів ряд існуючих законів та прийняти понад 30 нових, що сприяли б реальному входженню нашої держави до правового простору цієї організації.
Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою. Що стосується питання визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС країн Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої «Білої книги» ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.
Процес наближення банківської сфери стосується, перш за все, таких завдань:
– узгодження українських банківських законів із законами ЄС;
– нові рішення в грошовій політиці, які необхідні для виконання критеріїв, визначених Маастрихтською угодою: стабілізація цін, стабілізація довго- і середньострокових відсоткових ставок, визначений рівень дефіциту державного бюджету;
– реструктуризація і модернізація банківської системи.
Відповідно до ст. 48 розділу «Поточні платежі та капітал» Угоди між Україною і ЄС, сторони зобов’язуються дозволити здійснення у вільноконвертованій валюті будь-яких виплат за поточним платіжним балансом між резидентами Співтовариства та України, пов’язані з рухом товарів і послуг.
Також Україна забезпечує вільний рух капіталу, що стосується прямих інвестицій у компанії, які були законним шляхом засновані в своїх країнах, та інвестицій, а також ліквідації або повернення цих інвестицій та будь-якого прибутку, що випливає з них.
Угодою сторонам забороняється вводити валютні обмеження на рух капіталів та поточні платежі, пов’язані з ним, між резидентами Співтовариства та України.
Угодою передбачено, що у випадку виняткових обставин або загрози створення серйозних труднощів для здійснення валютної або фінансової політики у Співтоваристві чи в Україні, відповідно Співтовариство або Україна можуть вживати запобіжних заходів щодо руху капіталів на період не більше шести місяців, якщо такі заходи є вкрай необхідними.
З метою створення сприятливих умов для руху капіталів між Україною та країнами-членами ЄС сторони можуть проводити консультації між собою.
Після підписання Угоди між Україною та Європейськими Співтовариствами з метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС та забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний та правовий простір Указом Президента від 11 червня 1998 року було затверджено «Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу».
Стратегія визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року, протягом якого повинні бути створені передумови, необхідні для набуття Україною членства в Європейському Союзі. Стратегія визначає, що головним пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності для Української держави є отримання статусу асоційованого члена Європейського Союзу.
На фоні цього адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької активності громадян України, економічний розвиток держави в рамках ЄС, приведення його до рівня, що склався у державах-членах ЄС.
Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення відповідно до європейських стандартів і охоплює, зокрема, фінансове та банківське законодавство.
Важливим етапом правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України відповідно до стандартів ЄС.
Крім загальних процесів Стратегія інтеграції України до ЄС передбачає і галузеву співпрацю, що є координацією та взаємодією у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Пріоритет у найближчі роки також визнається в співробітництві у галузі юстиції.
З метою реалізації Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 12 червня 1998 року. Постанова покликана дати належне організаційне забезпечення процесу адаптації.
Адаптація банківського законодавства України до відповідного законодавства ЄС передбачає поступове приведення відповідно до європейських стандартів нормативних актів Національного банку України.
Співробітництво у галузі валютно-грошової політики спрямовується на підтримку зусиль України у напрямах зміцнення її валютно-грошової системи та поступового зближення політики України з політикою європейської валютної системи шляхом отримання необхідної технічної допомоги. Сюди також входить неформальний обмін поглядами щодо принципів та функціонування європейської валютної системи.
Спрямування України на таку інтеграцію може прискорити процес проведення реформ в економіці для створення необхідних передумов переходу до вищого ступеня інтеграційних процесів.
Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських та фінансових послуг, зокрема у зв’язку із введенням євро, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи, гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС.
Завданнями галузевої програми є:
– створення і запровадження нового покоління системи міжбанківських електронних платежів;
– сприяння поширенню в Україні масових платежів за допомогою національних пластикових карток;
– створення бази даних банківського нагляду;
– запровадження ефективної, підтриманої відповідними розрахунками системи гарантування внесків фізичних осіб у комерційних банках;
– розроблення положень про порядок формування і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення валютних, інвестиційних, фондових операцій тощо;
– здійснення заходів щодо введення євро, зокрема макроекономічного аналізу потенційного впливу на український ринок.
У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС здійснюється опрацювання законодавства ЄС із питань, що регулюють банківську справу, зокрема з питань банківського нагляду, міграції капіталу тощо, визначається перелік законодавчих актів, у першу чергу базових нормативних актів НБУ, які необхідно проаналізувати щодо їх відповідності до законодавства ЄС та розробити механізм їх перегляду.
При підготовці нових законодавчих актів вони подаються у встановленому порядку на розгляд до Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України з метою вирішення питання щодо їх відповідності до законодавства Європейського Союзу.
З метою реалізації галузевої програми адаптації банківського права до норм ЄС Постановою Правління НБУ прийнято Перспективний план проведення адаптації у банківській сфері. План складається із двох етапів: підготовчого, який має на меті створення умов для проведення аналізу існуючого банківського законодавства, а також етап безпосередньої адаптації – приведення відповідно до стандартів ЄС нормативних документів, що регулюють усі сфери банківських і фінансових відносин.

11.3.6. Проблема ліквідації проблемних позик

Найбільш переконливою в цьому відношенні є польська модель, коли справа ліквідації проблемних позик передається в руки тих осіб, які мають максимум інформації про боржників і мають досвід кредитної оцінки.
В Україні майже 40 % проблемних позик (наданих ще за часів Радянського Союзу, пролонгованих і/або збільшених) зосереджено на балансах двох банків: Промінвестбанку, котрий обслуговував промислові підприємства, і банку «Україна» (обслуговував агропромисловий комплекс). Уряд практично не має можливості здійснити вливання в банки капіталу або замінити сумнівні позики довгостроковими облігаціями.
Українська модель подолання кризи проблемних позик повинна складатися з таких елементів: необхідно застосовувати законодавство про банкрутство, пам’ятаючи при цьому про недоліки занадто жорсткого підходу, прикладом якого є Угорщина: хвиля масових банкрутств не робить ані економічного, ані політичного сенсу. На другому етапі банки повинні докладно проаналізувати свої кредитні портфелі, виходячи з даних балансів, що станом на 31 грудня 1997 року вперше були підготовлені згідно з Міжнародними стандартами бухгалтерського обліку (МСБО). Хоча МСБО не передбачають застосування жорстких стандартів при оцінці статей балансу, вони вимагають більшої прозорості, оскільки всі кредити повинні класифікуватися за розмірами, ступенем ризику, обсягами резервів і строками погашення та розкриття всіх проблемних позик. На підставі цього служба банківського нагляду НБУ може вимагати надання переліку всіх проблемних позик із розбивкою їх за розмірами та строками погашення (згідно з МСБО).

11.4. Державна політика на валютному ринку

Стирання об’єктивних меж «коливань валютних курсів» не означає, що відпала і потреба утримувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції.
Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.
Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.
Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.
Здійснення валютної інтервенції можливе при умові, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж повинен поєднуватися з купівлею.
Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація – зниження та підвищення падаючого валютного курсу. Причинами їх є інсоляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.
Мета девальвації – зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після другої світової війни (1946 – 1973 рр.) було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 році, наприкінці 60-х – початку 70-х років
До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація – підвищенням. При умові «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС із початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки Німеччини, голландського гульдена та ін.).
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до дійсного.
Валютний курс національної української валюти жорстко фіксувати не доцільно. Як відомо, система жорстко фіксованих курсів фактично розпалася в світі у 1973 році у зв’язку з її неефективністю у сучасних умовах.
Що стосується пропозицій забезпечення національної валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації, які відбуваються у світі. Золотий стандарт із твердим паритетом та обов’язковим обміном на золото мав би сенс лише у тому випадку, коли б ввести його вирішила певна група країн. Однак ця політика заважала б розвитку міжнародних економічних зв’язків.
Нині у світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Вибір для української валюти курсу вільного коливання з перших років незалежної економічної політики був би справою дуже ризиковою. Спочатку необхідно «прив’язати» курс гривні до якої-небудь валюти, а ще надійніше – до «валютної корзини». Враховуючи, що зовнішня торгівля України буде орієнтуватися переважно на Європейське співтовариство, альтернативою є прив’язка гривні до євро, що у перспективі полегшило б вступ України до Європейської валютної системи. Якщо цей захід справді принесе Україні економічну вигоду, то гривня потім може бути переведена у ранг валют з великою гнучкістю.
Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти – гривні – може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в євро. Частка від їх ділення дає валютний курс. А через існуючі у ЄВС центральні курси можна виявити курс національної валюти України у валютах більшості країн ЄС та долара США. Необхідно визначити межі коливань курсу на основі існуючих макроекономічних параметрів.
Однак сам розрахунок валютного курсу – не найскладніша операція. Важче створити систему підтримки сталого валютного курсу. Але який би режим валютного курсу, засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торгового та платіжного балансів при сталості цін та відносно повної забезпеченості працею. Лише при цих умовах курс національної валюти України буде сталим, без чого неможливий нормальний економічний розвиток країни. Важливим напрямом формування реального валютного курсу гривні є зближення внутрішніх та зовнішньоторговельних цін, а також формування у нашій країні внутрішнього валютного ринку.

11.5. Регулювання діяльності учасників ринку цінних паперів
11.5.1. Модель ринку цінних паперів України

Модель, відповідно до якої почав складатися ринок цінних паперів в Україні, має універсальні та особливі риси. Перше – вона включає ряд елементів, що підвладні РЦП інших країн (законодавче регулювання РЦП, законодавче закріплення переліку цінних паперів, державне регулювання випуску цінних паперів та інформація про ці випуски, публікація емітентами щорічного звіту, державне ліцензування посередницької діяльності, державний контроль за РЦП, наявність біржового та позабіржового сегментів на РЦП, заснування інфраструктурних інструментів, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, обіг дематериалізованих цінних паперів); друге – існують відмінності, що притаманні, головним чином, лише українському ринку (перевага первинного ринку, невелика питома вага акціонерного ринку, державні та місцеві боргові цінні папери, забезпечення майбутніх доходів, випуск емітентами своїх акцій, самокотирування ЦП, інформованість інвесторів, Комісія із цінних паперів та фондового ринку).
Моделі РЦП різних країн представляють собою значною мірою результат еволюції вказаних ринків, характер якої у кожному даному випадку визначається багатьма факторами, в тому числі конкретно-історичними та національно-культурними. З іншого боку, за своїм змістом ринок ЦП є сукупністю ринкових відносин із приводу ЦП і є таким незалежно від конкретно-національних відмінностей.
Українська модель РЦП сприйняла багато універсальних рис, найбільш важливі з них наступні.
1. Законодавче регулювання РЦП. Практично в усіх країнах, де існує РЦП, найбільш важливі їх аспекти регулюються законами. В ієрархії нормативно-правових актів закони займають головне й найвище місце. Вони мають більшу юридичну силу порівняно, наприклад, з актами державної виконавчої влади чи актами, прийнятими органами, що підвладні законодавчій владі, але не є органами виконавчої (наприклад ,Національний банк).
Законодавче регулювання найбільш важливих аспектів РЦП має перевагу з багатьох причин. Як правило, закони приймаються на основі соціально-групової згоди інтересів, у процесі їх обслуговування й прийняття беруть участь представники різних соціальних груп.
Законодавче регулювання є більш стабільним, так як процедура зміни та відміни законодавчих положень, звичайно, є більш важкою та повільною порівняно із процедурами відміни чи доповнення актів виконавчої влади. З метою упорядкування фондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтримки довіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснює регулювання РЦП.
Головним принципом регулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональних інтересів та забезпечення гарантій і безпеки інвестиційної діяльності в економіку України.
Система регулювання повинна виконувати наступні функції: визначення ключових напрямів фондового ринку і ролі учасників цього ринку; створення для учасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення; створення перепон та встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації ринку, його руйнування, недоброякісної конкуренції й обману інвесторів, маніпуляцією цінами та шахрайству з фінансовими ресурсами, в тому числі з довірчих операцій.
Державне регулювання фондового ринку здійснюється шляхом прийняття законодавчих та інших нормативних актів, ліцензування та контролю за діяльністю фондового ринку. З метою забезпечення єдиної державної політики в цій сфері створюється спеціальний державний орган – Комісія з цінних паперів та фондової біржі чи ринку.
2. Законодавче закріплення списку цінних паперів. Як правило, в законах, що регулюють РЦП, створюються списки (переліки) цінних паперів, які визнаються правом даної конкретної країни у вигляді цінних паперів. Такий перелік може бути вичерпним та відкритим. У першому випадку цінними паперами вважаються лише ті грошові документи, які прямо вказані в переліку; в іншому, крім вказаного прямо, також й інші аналогічні їм документи.
В Україні існує вичерпний список ЦП, до якого входять: акції, облігації внутрішньої державної та місцевої позики, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, депозитні сертифікати, векселі та приватизаційні цінні папери.
3. Державне регулювання випуску ЦП й інформація про ці випуски. Законодавство України, як і законодавства інших країн, покладає на інституційних емітентів, які випускають акції та облігації у відкритий обіг, зобов’язання зареєструвати випуск цінних паперів та інформацію про випуск у певних державних органах.
Державне регулювання випуску цінних паперів виконує функцію захисту інтересів інвесторів та інших учасників РЦП. Вона, відомо, з однієї сторони сприяє тому, що на РЦП у вільному обігу не з’являються сумнівні грошові інструменти, а з другого – сприяє тому, щоб інвестори могли приймати на РЦП зважені рішення.
Процедури реєстрування вимагають, щоб емітенти давали учасникам РЦП об’єктивну інформацію про свій господарський та фінансовий стан. Встановлення режиму державної реєстрації відкритих випусків акцій та облігацій переслідує мету забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин, підвищення довіри до РЦП зі сторони реальних та потенційних його учасників.
4. Публікація емітентом річних звітів. Інституційні емітенти, акції яких знаходяться у відкритому обігу на РЦП, зобов’язані, згідно із законодавством України, опубліковувати річні звіти про результати своєї господарської діяльності та фінансового стану. Ця інформація доводиться до відома акціонерів та потенційних інвесторів для того, щоб вони мали змогу приймати рішення стосовно покупки чи продажу акцій.
5. Державне ліцензування посередницької діяльності. Посередницька діяльність на РЦП практично в усіх країнах здійснюється на основі державних ліцензій. Введення режиму ліцензування в даному випадку є встановленням режиму монополії на здійснення ряду важливих посередницьких функцій. Оскільки РЦП займає важливе місце в системі фінансового ринку, а також більшою мірою залежить від довіри з боку великої кількості його учасників, держава пред’являє вищі вимоги до тих суб’єктів підприємницької діяльності (та їх службовців), які здійснюють на РЦП посередницьку діяльність. Це припускає, перш за все, наявність у керівників і службовців інститутів-посередників певної кваліфікації, вмінь та сумлінності поведінки.
Посередники на РЦП грають переважно виключну роль, від їх поведінки в більшості залежить ефективність ринкового взаємозв’язку, його успіх та динамічність. Посередники в більшості випадків виконують волю інвестора і емітентів та захищають їх інтереси.
Як і в інших країнах, в Україні головною категорією посередників є брокери (торговці цінними паперами, що здійснюють діяльність на комісійній основі) та дилери (торгівці цінними паперами, що діють на комерційних принципах). Законодавство України також регулює і такий вид посередницької діяльності, як розміщення і випуск ЦП шляхом проведення відкритої підписки (андерайтерські функції).
6. Державний контроль на РЦП. Здійснення державного контролю на РЦП представляє собою один з головних елементів моделі РЦП. Звичайно такий контроль здійснюють спеціалісти (вповноважені на це) органами виконавчої влади. Завданнями таких органів є: захист інтересів інвесторів і публічних інтересів; забезпечення цілісності ринкових взаємовідносин; забе

ПОДЕЛИТЬСЯ
Предыдущая статьяТуризм сегодня
Следующая статьяПередмова

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ