1.6. Демографічна і трудоресурсна ситуація в Україні Ищите Господа, когда можно найти Его, призывайте Его, когда Он близко. (Библия, книга пророка Исаии 55:6) Узнать больше о Боге
Главная Книги Статьи Реклама на сайте

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ

1.6. Демографічна і трудоресурсна ситуація в Україні

1. Населення – природна основа формування трудових ресурсів.
2. Демографічна характеристика населення в Україні: чисельність, динаміка, віково-статева структура.
3. Національний склад.
4. Трудоресурсна ситуація.
5. Рівень життя.
6. Розселення населення. 

1. Основа кожної держави – це населення, люди, які є її громадянами, носіями державного суверенітету. Розвиток держави неможливий без достатньої кількості населення, наявності його трудоресурсного та інтелектуального потенціалу, виробничої та духовної культури.
У міжнародному праві населення визначається як сукупність людей, що перебувають у межах даної держави і належать до її юрисдикції. 
Населення – основа суспільного виробництва, в якому воно відіграє подвійну роль: і споживача, і виробника матеріальних благ та послуг, тим самим формуючи споживчий ринок та ринок праці. Населення є природною основою формування трудових ресурсів – найголовнішого елемента продуктивних сил.
2. Чисельність населення впливає на формування контингенту трудових ресурсів, споживчий попит та обсяг виробництва товарів народного споживання, потребу у фінансових ресурсах для соціального забезпечення, структуру та потужність соціальної інфраструктури.
У найбільш загальному вигляді населення характеризується при аналізі демографічної ситуації. Демографія – це наука про відтворення населення. Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика – комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямі. Демографічна ситуація відображає основні якісні та кількісні характеристики сучасного стану населення: його чисельність, національний склад, статево-вікову структуру (це склад і співвідношення людей різної статі і різних вікових груп), природний та механічний приріст населення, його щільність, міграції, тривалість життя і т.д. 
За останні 80 років населення України збільшилось у 1,5 раза. Водночас відбулись величезні людські втрати (табл.1).
Таблиця 1
Динаміка чисельності населення в Україні, млн. чол.
Основною причиною збільшення (чи зменшення) чисельності населення є його рух: природний і механічний. Природний рух населення характеризується показниками народжуваності, смертності та природного приросту. Щоб дані цих показників були співставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 чол. населення, одержуючи відповідні коефіцієнти (загальні та сумарні):
Кн = (N/T•S)•1000 – коефіцієнт народ-жуваності;
Кс = (М/T•S)•1000 – коефіцієнт смерт-ності;
Кпр = (N-М/T•S)•1000 – коефіцієнт природного приросту;
де: N – кількість народжених дітей за період T; М – кількість померлих; S – середня кількість мешканців за період T.
Кн(за рік) = N/S•1000.
Дані коефіцієнти обчислюються в проміле ‰.
Нині в Україні спостерігається вже четверта за століття демографічна криза (різке зменшення чисельності населення, яке веде до його депопуляції і характеризує нинішній від’ємний тип відтворення). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення (тобто нульовий приріст), необхідно, щоб сумарний коефіцієнт (показує кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя) становив 2,6. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей повинна (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб забезпечувалося просте відтворення населення в країні. 
Коефіцієнт природного приросту в світі досягнув максимуму (20,6%) у другій половині шістдесятих років. Потім він почав зменшуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1%.
Зниження природного приросту в Україні, про що свідчать дані таблиці 2, спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів.
Таблиця 2 
Чисельність населення України (на 1 січня)
“Старіння” населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних.
У віковій структурі населення розрізняють 3 групи: діти і підлітки (до 16 років), працездатне населення (16-55 років), населення старшого віку. Дуже велика група пенсіонерів у сільській місцевості – 29%, по Україні в цілому – 23%. Середній вік мешканця України – 36,5 років, але водночас вік міського жителя становить 34,8 років, а селянина – 39,8 років. Наймолодше населення проживає у Закарпатській області – 32,3 роки, а найстаріше – у Вінницькій – 38,9 років. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку. Працездатне населення становить 55,8% населення України (на 1 січня 1996 р.). Найменша питома вага осіб працездатного віку в Чернігівській області (51,3%), найбільша – в Одеській (57,6%).
3. Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти потрібно враховувати у певних економічних ситуаціях. До них належать: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.
В Україні проживає більше 100 національ-ностей. Питома вага українців у структурі населення становить 73%. Решта населення – це росіяни – 22%, євреї – 0,9%, білоруси – 0,7%, молдавани – 0,6%, поляки – 0,4% та ін.
За винятком Криму, більшість у всіх областях складає корінне населення – українці. Найвища їх чисельність – у західних областях і Придніпров’ї, найнижча – в Донбасі та південних районах. Так, у Полтавській, Вінницькій, Волинській, Черкаській, Чернігівській, Тернопільській областях проживає від 91% до 96% українців; у Харківській, Дніпропетровській, Миколаївській – 70%; Луганській, Одеській, Донецькій – 55%; м. Києві – 72%.
При розробці стратегії регіонального розвитку та розміщення продуктивних сил врахування національної структури населення в усій різноманітності її територіальної диферен-ціації, національних особливостей та інтересів кожної нації та народності, особливо в районах їх компактного проживання, набуває першо-чергового значення. Це дуже важливо в контексті концепції стійкого розвитку країни.
Добре відомо, що територія проживання українців виходить за межі України. Загальна їх кількість у світі – 49 млн. чол., у тому числі: Україна – 37,4 млн. чол., Росія – 4,4 млн. чол., Казахстан – 0,9 млн. чол., Молдова – 0,6 млн. чол., Білорусь – 0,3 млн. чол. У цілому понад 7,5 млн. українців проживають у близькому зарубіжжі.
Цілі села і райони заселені українцями у прилеглих до України областях Росії: Білгородській, Воронезькій, Ростовській. Багато українців проживають на Кубані, у Поволжі, Сибіру, на Далекому Сході. Майже 4 млн. українців – у далекому зарубіжжі (найбільше в США – 1,4 млн. чол., Канаді – 1 млн. чол., Польщі – 300 тис. чол.), утворюючи українську діаспору.
Діаспора – це територіально зосереджене розселення значної частини нації за межами своєї Батьківщини. 
4. Працездатне населення в працездатному віці академік С.Г. Струмилін назвав “трудовими ресурсами”.
Нині нижня межа працездатного віку становить 16 років, а верхня – 55 для жінок і 60 років для чоловіків. Крім працездатного населення, до трудових ресурсів належать працюючі підлітки і пенсіонери.
У країнах ринкової економіки термін “трудові ресурси” не вживається, а викорис-товується поняття “економічно активне населення”. 
Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення. Вона залежить, насамперед, від його віково-статевої структури, меж працездатного віку; пільг для передчасного виходу на пенсію, чисельності Збройних Сил.
Виходячи з аналізу демографічної ситуації, у перспективі необхідно очікувати зменшення приросту трудових ресурсів і переорієнтовуватися на впровадження трудозберігаючих технологій, підвищення продуктивності праці.
Чисельність, якість та зайнятість трудових ресурсів – основні показники, які характеризують трудоресурсну ситуацію в країні.
У даних умовах велике значення має поліпшення якісного складу працюючих. Якісні характеристики трудового потенціалу можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних, науково-технічних та ін.
Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб до 40 років з високим рівнем освіти. Останній показник – кількість людей з вищою і середньою освітою (у нашій країні досяг 90%) – увійшов до числа 3-х основних критеріїв, прийнятих ООН для визначення рівня “людського розвитку країни”. Необхідно зазначити, що за цим показником у 1992 р. Україна займала 42 місце в світі.
Рівень кваліфікації трудових ресурсів України в народному господарстві досить високий. Про це свідчить рівень освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою становить 28,7%. Практично всі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвиненим країнам світу.
Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько 30 млн. чол. (1996р.), з них зайнято в народному господарстві 23 млн. чол. (у 1991 – 25 млн.).
Зайнятість населення – це рівень забезпечення працездатного населення робочими місцями та участь його у суспільно корисній праці. Зайнятість трудових ресурсів відображає рівень використання трудового потенціалу працездатного населення. 
Офіційно зареєстровано безробітних (до яких відносять громадян працездатного віку, що не мають роботи відповідно до їх кваліфікації) 1 млн. 300 тис. чол., у стані прихованого безробіття (працюють неповний робочий день, тиждень, сезонно, у відпустках без утримання) – близько 6 млн. чол. 
Однією з важливих характеристик зайнятості є розподіл працюючих між сферами господарства, тобто структура зайнятих. В Україні вона не дуже прогресивна: у невиробничій сфері зайнято лише 27-28% працездатного населення, решта – у виробничій, тобто більше 70%.
Структура зайнятих значно диференціюється за регіонами України. Так, у Донбасі і промисловому Придніпров’ї відповідно до структури їх господарства вища частка зайнятих у промисловості, в Західному регіоні – в сільському господарстві, в приморських областях – у невиробничій сфері (порівняно з їх показниками по Україні). Неоднаковий і регіональний рівень забезпеченості трудовими ресурсами. Максимальний він у західних областях. 
В умовах переходу до ринкової економіки раціональне використання трудових ресурсів, обмеження швидкого зростання безробіття – одна з важливих соціальних проблем. Для цього потрібен механізм економічно-ефективного використання трудових ресурсів. Він дасть можливість розв’язати галузеві та регіональні проблеми раціонального їх використання (“старіння” трудових ресурсів, безробіття, нерівномірне розосередження по території).
Розв’язання проблеми прямо пов’язано з: 
– структурно-технологічною перебудовою господарства України;
– скороченням трудоємних галузей і витрат живої праці;
– формуванням у регіонах ринків праці;
– розвитком приватного сектора, малого бізнесу, біржової інфраструктури для створення нових робочих місць;
– підвищенням якості (рівня) життя.
4. Раціональне РПС розглядають як важливу умову підвищення рівня життя населення. Адже саме таке розміщення і є основним фактором ефективного використання трудових ресурсів.
Аналіз рівня життя потребує оцінки багатьох соціально-економічних процесів і явищ, розробки цілої системи показників – від оцінки середовища існування (природного, соціального, економічного), забезпечення зайнятості, співвідношення бюджету сім’ї з витратами і т.д. до співставлення порівняльного аналізу рівнів соціально-економічного розвитку регіонів проживання населення.
Макроекономічні показники, які харак-теризують рівень такого розвитку, включають:
– тривалість життя;
– обсяги національного доходу (сума чистої продукції – різниця між валовим суспільним продуктом і матеріально-виробничими витратами);
– валовий суспільний продукт на душу населення;
– продуктивність суспільної праці (виробництво валового суспільного продукту на 1 жителя);
– структуру зайнятих та ін. 
Соціальні показники рівня життя:
– фонд споживання в національному доході;
– реальні доходи населення;
– частка витрат на харчування в бюджеті родини;
– середня номінальна і реальна заробітна плата;
– обсяг роздрібного товарообороту;
– криміногенна ситуація;
– показники, які характеризують медико-екологічну ситуацію та соціальну інфраструктурну забезпеченість. 
Тільки з реалізацією стратегії стійкого розвитку, яка може здійснюватися лише в післякризовий період, і буде пов’язано підвищення рівня життя населення.
6. Для характеристики розміщення населення використовують поняття “розселення”. Розселення є міським і сільським. Співвідношення міського і сільського населення показує рівень розвитку продуктивних сил. Зараз воно складає 68% міського і 32% сільського.
У післявоєнні десятиріччя в нашій країні почав інтенсивно відбуватися процес урбанізації, який відображає збільшення питомої ваги міського населення, зростання соціально-екномічної ролі міст, збільшення кількості великих міст. Так, міське населення з 1919 до 1994 р. зросло у 5,2, а сільське – зменшилось в 1,7 раза. Тепер в Україні – 445 міст та 909 селищ міського типу.
Виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. чол.), середні (50-100 тис. чол.), великі (100-500 тис. чол.), дуже великі (500-1000 тис. чол.), міста-мільйонери (понад 1000 тис. чол.). 
У великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 57,7% міського населення України. До міст-мільйонерів належать: Київ (2,6 млн. чол.), Харків (1,6 млн. чол.), Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса. Серед дуже великих міст – Запоріжжя (900 тис. чол.), Львів (810 тис. чол.), Кривий Ріг (707 тис. чол.), Маріуполь (524 тис. чол.), Миколаїв (519 тис. чол.) і Луганськ (504 тис. чол.).
Роль процесів урбанізації в соціально-економічному розвитку території неоднозначна. З одного боку, вони засвідчують інтенсивний промисловий розвиток (бо міста – центри саме розміщення промисловості), ріст виробничого і наукового потенціалу, формування значної мережі розселення, а з іншого – надмірну концентрацію виробництва (а, отже, і різке зростання техногенного навантаження на природу), відтік населення з сільської місцевості, що неодмінно призводить до занепаду села та ін.
Міста виконують різні функції і, як промислові підприємства чи люди, спеціалізуються на одному чи декількох видах діяльності. Міста-мільйонери та великі міста відносяться до багатофункціональних. Існують міста – транспортні вузли, науково-освітні та адмініс-тративні центри, міста-курорти. Селища міського типу поділяються на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, змішаного типу.
Є пряма залежність між рівнями урбанізації та загальною густотою населення. Нині середня густота населення в Україні становить 85 чол./км2, диференціюючись у розрізі областей від 200 чол./км2 у Донецькій до 43 чол./км2 у Чернігівській.
Поняття урбанізації тісно пов’язане з системами розселення населення – територіально цілісними і функціонально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Усі населені пункти (міські і сільські) України об’єднані в єдину систему розселення (з центром у м. Києві), у межах якої виділяють регіональні системи розселення (міжобласні – навколо міст-мільйонерів та обласні) і локальні (у межах адміністративних районів).
Навколо багатофункціональних великих міст групуються міста нижчих рівнів, утворюючи міські агломерації, яких в Україні 19.
Питання сільського розселення дуже актуальне на сучасному етапі територіальної організації суспільства. Воно безпосередньо пов’язане з міським розселенням. За період 1961-1993 рр. кількість сіл скоротилась з 42 229 до 28858. Половина сіл зосереджена в Західному економічному районі. Найбільше сільського населення (близько 50%) проживає у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській та Чернігівській областях.
Села за кількістю жителів поділяються на малі, середні та великі. У малих поселеннях проживає до 500 чол.; у середніх – від 500 до 1000 чол.; у великих – понад 1000 чол. Зараз в Україні близько 30 тис. сільських поселень. З них – 57,7% малих, 22,4% середніх та 19,9% великих.
Сільське розселення на сучасному етапі деградує. Необхідно зазначити, що в селах залишаються на постійне проживання, як правило, люди старшого віку (28%).
Сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику і диференціацію сіл на перспективні та неперспективні, екстенсивний розвиток сільського господарства, слабкий розвиток переробної промисловості, виробничої та соціальної інфраструктури в сільській місцевості, геноцид і депортації. Важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від’ємного сальдо в природному прирості.
На розселення населення впливають його міграції. Міграції– це переселення, переміщення населення, пов’язані зі зміною місця проживання як в межах однієї країни (внутрішні), так і з однієї країни в іншу (зовнішні). Найбільш поширеними мотивами міграцій є економічні, соціально-побутові, політичні, релігійні, воєнні чинники, а також стихійні лиха. Серед мігрантів з України переважає молодь. Майже 75% від їх кількості – люди у віці до 30 років. Міграції впливають і на національну структуру населення. У ХХ столітті було 3 “хвилі” зовнішньої міграції. Третя хвиля у 90-ті роки відзначається від’їздом освічених, висококваліфікованих людей.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Які основні показники демографічної характеристики населення вам відомі?
2. Трудоресурсна ситуація в Україні.
3. За якими показниками визначають рівень життя населення?
4. Порівняйте міське і сільське розселення в Україні.
5. Національний склад населення, його структура та розміщення.
6. Охарактеризуйте українську діаспору та особливості її розміщення.

 

<< попередня     зміст     наступна >>

polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 474849132 © 2005-2009 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт.