§2. Ресурси розвитку Ищите Господа, когда можно найти Его, призывайте Его, когда Он близко. (Библия, книга пророка Исаии 55:6) Узнать больше о Боге
Главная Книги Статьи Реклама на сайте

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ

§2. Ресурси розвитку
Внаслідок виробництва накопичується матеріальна форма людського багатства. Частина його йде на побутове споживання, задоволення людських потреб. Частина – на виробниче споживання, промислові інвестиції. До промислового споживання належить і та частина суспільного багатства, яка йде на відтворення робочої сили, сукупного працівника. Матеріальне виробництво суттєво впливає на навколишнє середовище. Воно культивує природний ландшафт: перетворює дике поле в орну землю, одвічний ліс у простір промислових розробок: добуваються і споживаються корисні копалини, будуються штучні шляхи сполучення та інші виробничі комунікації. Сільські і міські поселення сприяють якісним перетворенням у способі функціонування географічного середовища. Від рівня промислового розвитку залежить обсяг і густота населення. Концентрація його у великих конгломератах створює штучне середовище проживання, яке перебуває у відносній незалежності від дії природних факторів.
Але назвати прогрес виробництва соціальним розвитком було б недоцільним. Економічне процвітання збільшує рівень споживання, обсяг послуг і зручностей. Проте воно автоматично не веде до зміни суспільних відносин, соціальної структури, соціальних інститутів, не спричиняє якісного перетворення соціальної системи або соціетального типу суспільства. Отже, матеріальне виробництво, при всій його значимості, є передумовою соціального розвитку, важливою і необхідною, але не визначальною. Чинником розвитку матеріальне виробництво стає опосередковано, через накопичення суспільного багатства і створення вільного часу для соціотворчої діяльності. Шляхом вилучення і накопичення суспільних багатств формуються необхідні ресурси розвитку: наука, техніка, культура і освіта. Вільний час і його відповідне науково-технічне та культурно-освітнє насичення є інтегральним показником дійової готовності суспільства до розвитку. 

2.1. Наука
Наука є сферою людської діяльності по виробництву і теоретичній систематизації об’єктивного знання щодо навколишньої дійсності, враховуючи знання про саму людину. Кінцевим результатом діяльності є система логічно обґрунтованих, емпірично чи експериментально перевірених суджень. Залежно від предмета дослідження розрізняють науки про природу (природничі науки), суспільство (суспільствознавчі науки) і про людину (гуманітарні науки). Різниця між цими науками полягає в точності відображення досліджуваного предмету: природничі науки є найбільш точними, вони мають експериментальне підтвердження і безпосереднє технологічне застосування; суспільствознавство і гуманітарні науки ґрунтуються швидше на логічному впорядкуванні, психологічній достовірності і часткових емпіричних та експериментальних підтвердженнях.
Ряд західноєвропейських мислителів (Дільтей, Ріккерт, Віндельбанд, Гусерль та ін.) досить жорстко розмежовували природничі та суспільствознавчо-гуманітарні науки. Природничі науки, на їх думку, досліджують такі речі і явища навколишньої дійсності, відносно яких людина лишається сторонньою, байдужою. Вони тому здатні утриматися від ціннісних суджень, елімінувати (відсторонитись) суб’єктивне ставлення до предмету дослідження. Природний світ до того ж відносно стабільний, продовжений у часі, йому властива повторюваність і стійка регулярність. Аналіз тут найчастіше відбувається в напрямі від поодинокого до загального, а усвідомлення ґрунтується на основі пояснення існуючих структурних, просторових, часових чи функційних відношень і залежностей. Суспільні ж і гуманітарні науки мають справу з людиною як свідомою істотою. Тут кожна подія унікальна, неповторна, одинична. Пояснити мотиви і наміри людських дій зовні не можна, а можна лише з “середини”, через творчу інтуїцію, культурне та ідейно-психологічне ототожнення, душевно-духовне взаємне розуміння, почуття і співчуття, систему логічних понять та категорій.
О. Конт та його послідовники розрізняли науки за мірою їх науковості та інтегративності. За цим розмежуванням більш науковими вважаються ті з них, які досліджують простіші форми матерії, а інтегральними – складніші. Суспільні та гуманітарні науки, у контексті цього підходу, хоч і не досить точні, але високо інтегральні, що обумовлює їх особливе призначення в суспільному розвитку. Саме на їх основі є можливим перехід до “позитивної” політики, що в сучасному тлумаченні означає перехід до керованого, сталого і науково обґрунтованого розвитку.
Елементи наукового знання почали формуватися ще в шумерській культурі, в Стародавньому Єгипті, Індії і Китаї. В Античній Греції відбувається активна критика міфічної свідомості та ствердження перших філософсько-наукових теоретичних систем. Факторами, що сприяли появі власне наукових знань в епоху античності, були суспільний розподіл праці, зокрема виникнення розумової діяльності, досить високий для того часу розвиток виробництва, демократичний устрій суспільного життя, потреба в науково обґрунтованих принципах державного управління, відповідне культурне середовище, наявність вільного часу.
Сучасного вигляду наука набуває у XVII – XVIIІ ст. Саме в той період з єдиної (філософської чи теологічної) науки виділяється природознавство. Щоправда, його ідейно-методологічні засади формуються дещо раніше. У середньовічних монастирях, попри зовнішню теолого-схоластичну форму міркування, вдосконалюються правила і норми логічного умовиводу. У лоні філософії відбувається осмислення основних засад індуктивного та дедуктивно-формального осмислення дійсності. Атеїзм сприяв розриву природознавства і філософії з релігією. Особливого значення для розвитку науки, зокрема природознавства, набула промислова революція кінця XVIII – початку XIX ст. Саме вона призвела до появи великомашинного виробництва.
Сучасна наука виявляє наступні тенденції. Вона накопичила такий обсяг інформації, який починає переважати природні можливості людини для контролю над нею. Обсяг наукової продукції подвоюється приблизно кожні 10–15 років. За даними ЮНЕСКО, в останні 50 років збільшення кількості наукових працівників складало 7 % на рік, у той час як загальний ріст населення – 1,7 %. У результаті число наукових працівників нині складає більше 90 % від числа вчених за всю попередню історію людства. Накопичення наукової інформації відбувається за крутою експонентою, де попередній результат нестримно підштовхує наступний. Розвитку науки властивий кумулятивний ефект. Вона утримує в концентрованому вигляді всі попередні здобутки, постійно додаючи, а не перекреслюючи, нові дані. Останні по-новому переосмислюються. Цей процес має еволюційну і революційну форми. В останньому випадку відбувається зміна наукової парадигми – загальних принципів мислення і розуміння, способів добування та організації наукової інформації. Наукові революції не перекреслюють раніше створені теорії, а уточнюють межі їх застосування і місце у загальній структурі наукового знання.
Починає формуватися нова тенденція у розподілі наукової діяльності. Вона полягає у переході від предметної до проблемної спеціалізації. Остання орієнтується на міждисциплінарний підхід, де традиційні наукові підрозділи взаємодіють на новій основі. Таку тенденцію можна вважати інтегруючою, що не виключає вузької спеціалізації кожної з окремих наукових дисциплін. Це інколи веде до втрати взаєморозуміння навіть серед представників однієї і тієї ж фахової галузі. Потреба в якісно новій інтеграції стає все більш нагальною. Вона вирішується шляхом проблемної спеціалізації, а також взаємним синтезом суміжних дисциплін і створенням на їх основі нових напрямів. Деяку інтеграцію здійснюють світоглядні дисципліни.
За способом відображення дійсності розрізняють фундаментальні і прикладні науки. Перші спрямовані на пізнання загальних законів природи, суспільства чи людського мислення. Безпосередня мета прикладних дисциплін – застосування результатів фундаментальних наук у практичній діяльності людини. Розподіл на емпіричні і теоретичні науки стосується рівнів дослідження. Емпіричні науки спрямовані на здобуття, опис, систематизацію, класифікацію і типологізацію фактів. Основними їх методами є наукове спостереження, протокольна і документальна фіксація; експеримент, якщо він спрямований не на перевірку гіпотези, а на пошуки факту. Теоретичний аналіз накопиченого матеріалу відкриває закономірні зв’язки явищ на основі продуктивної уяви, творчої ідеалізації та абстрактно-логічних форм мислення.
У соціологічному відношенні науку можна розглядати в різних аспектах. Вона насамперед уособлена певною соціальною групою, яка є її суб’єктом. Основною нормативною цінністю цієї групи є істина. На її основі формується мета – накопичення емпірично перевірених знань та їх використання в практичній діяльності. Наукова група є суб’єктом особливої – теоретичної – форми суспільної свідомості. Принципом діяння тут постає самовідчуження – елімінація суб’єктивного ставлення до предмета чи явища, ухилення від ціннісних суджень і оцінювальних операцій. Теоретична свідомість має відтворити дійсність так об’єктивно, як вона існує сама по собі, безвідносно до людини, її прагнень, пристрастей, ідеалів, потреб, бажань, домагань, користі та ін.
На цій основі наукова група розробляє принципи розмежування дозволених і заборонених дій і засобів. Це, перш за все, система загальнонаукових методів дослідження. Наука в цілому і кожна спеціальна дисципліна зокрема дотримуються певної сукупності суворих правил щодо того, як вести спостереження, фіксувати, описувати, систематизувати і класифікувати факти, висувати і перевіряти гіпотези, проектувати технології. Наукове співтовариство має і власні критерії стратифікації. В ідеальному випадку вони ґрунтуються на результатах, отриманих у відповідності з обраними правилами методології та методу. Отже, науковий статус – це сукупність прав для здійснення пошукової діяльності, а також обов’язків за усталеними правилами. У сучасному суспільстві науковий статус об’єктивно фіксується у вигляді вченого ступеня. За умов одержавлення і бюрократизації науки науковий статус тісно узгоджується з винагородою і привілеями. Тому він досягається за складною формальною процедурою і фіксується жорсткими нормами. В ідеократичній чи теократичній державі його досягнення супроводжується демонстрацією вірності узаконеній ідеології чи релігійним цінностям. Для суспільних і гуманітарних наук, які утримують в собі більший обсяг ціннісних суджень, ці критерії значно помітніші, а ідеологізованість інколи стає самодостатньою. У демократичному суспільстві першочергового значення набуває не вчений ступінь, а особиста компетенція. Тому його досягнення не обтяжується системою бюрократичних заборон і перепон. Науковий престиж ґрунтується на відповідності статусу і ролі, службового обов’язку і професійної компетентності.
Наявність формальної і владної стратифікації свідчить, що наукове співтовариство є не лише соціальною групою, але й соціальною організацією. Тут є адміністративно визначена мета і засоби її досягнення, ієрархія службових стосунків, процедур і посад, владний контроль, заохочення і санкції. Звідси випливає основна суперечність наукової діяльності. Вона є творчим процесом, і, разом з тим, її мета планується. Творчий процес передбачає і можливість негативного результату. Але його не можна завбачити, а тим більше запланувати наперед у системі адміністративних стосунків. Отже, найчастіше планується вже отриманий або цілком передбачуваний результат, який досягається алгоритмізовано. Висловлюючись філософськи, тут ми маємо справу із суперечністю між покликанням таланту і бюрократичним самоствердженням функціонера: творча сутність наукової діяльності подається у формі адміністративно-командних взаємин.
Ця суперечність накладає відбиток на структуру науки як соціального інституту. Основною цінністю науки є істина, але її визнання регулюється адміністративно. В основі наукової статусної ієрархії має бути інтелектуальний престиж і науковий авторитет. Дійсний же розподіл індивідів на статусних позиціях ведеться за службовим становищем. У суто науковій діяльності мають значення лише методологія та методи. Але реальні трудові стосунки регламентуються службовими інструкціями. Істина, як результат творчості, завжди попереду, в перспективі. Винагорода ж, статус і привілеї обираються за сьогоднішніми, а то й вчорашніми досягненнями. Істина науки є знак відповідності судження і дійсності, проте часто її визначають на основі формальної конвенції. Наука, як творча інтуїція, потребує талантів і геніїв, адміністративний же менеджмент широко використовує пересічну посередність.
Одним із наслідків суперечності, що розглядається, є наявність у наукових структурах постійної боротьби опозицій: між формально визначеною ближньою метою та Істиною з великої літери; між метою та прийнятими засобами її досягнення (найчастіше істина є наслідком використання заборонених засобів і діяльності за новими правилами); між статусом і престижем; між авторитетом влади і владою авторитету; між формальними і неформальними лідерами; між визнанням майбутніх поколінь і схваленням сучасників; між винагородою людства і заохоченням керівництва та ін. З цієї ж причини в науці поширені позаформальні структури та неформальна організація діяльності.
Має свої особливості і характер збочень у наукових соціальних організаціях. Так, для науки істина є вищою цінністю, метою, а для суспільства – лише засобом, ресурсом. Це значить, що свої ціннісні орієнтації суспільство визначає, керуючись не лише раціональними засадами, а й здоровим глуздом, творчою інтуїцією, актуальним чи перспективним інтересом, підсвідомими відчуттями і колективними передчуттями, натхненнями і пориваннями. Ці фактори та їх вплив на процес творення ціннісних орієнтацій ще не зовсім досліджені. Якщо наукове співтовариство підпорядковує власну діяльність творенню ціннісних орієнтацій суспільства, то воно перевтілюється в ідеологічну або релігійну організацію, пропагандистський апарат чи просвітницький гурток. Якщо воно ще й використовує організаційні ресурси, зокрема владні механізми, то це вже нагадує політичну партію, громадський рух.
Сучасна держава, предметом турбот якої є промислова технологія, часто ґрунтує свої рішення на наукових проектах і експертних оцінках. Завдяки цьому сучасна наука суттєво впливає на державну політику. Відповідно до цього політичні критерії відіграють вагому роль в стратифікації, визнанні, схваленні, винагороді наукових працівників. Це не може не відбиватися на структурі їх мотивів, орієнтаціях на службову, в т. ч. політичну кар’єру. У припустимих межах це нормально. Але коли пропорції порушуються, то наступає політиканське переродження наукових структур: наука політизується. Формується новий тип політичного діяча та управлінця – технократ, що спричинює новий тип державної структури – технократію. Галузь науки, з якої вони рекрутуються, визначає типи технократів: “ідеологи”, “технологи” та “соціотехніки”. Перші формуються у сфері гуманітарних дисциплін. Ангажовані певним типом ціннісних орієнтацій, діяльність держави вони узгоджують виключно з ними, виходячи з постулату, що “істинні цінності” реалізуються автоматично, як тільки вони стають чинниками державної політики. “Технологи” формуються у сфері суспільних дисциплін. Вони менше ціннісно ангажовані, більше довіряють теоретичним здобуткам власної науки. Тому дії держави вони спрямовують на реалізацію цих здобутків. Так з’являються “риночники” і “плановики”, технологічно орієнтовані політологи, психологи і соціологи. Їх методологічна установка не враховує, що політика не стільки наука, скільки мистецтво. Те, що виглядає досить достовірним у теорії, починає отримувати дивні метаморфози у політичній практиці. Наприклад, через ринок легалізуються мафіозні структури; психологія і психіатрія використовується як інструмент політичної маніпуляції, тиску і агресії; політологічні заходи посилюють репресивні дії примусового апарату. “Соціотехніки” репрезентують інженерно-технічні науки. Вони розглядають соціальні ситуації як суто технічні проблеми, щодо яких потрібно розробити відповідну технологію діяння.
Знання та їх уречевлення – технологія – є специфічним продуктом. Вони споживаються переважно на науковому ринку, де отримують схвалення, визнання, товарну вартість. Вони можуть використовуватися у сфері культури, ідеології та освіти, якщо пристосовані до сприйняття неспеціалістів. Звичайно, наука прагне подолати свою елітну обмеженість, завоювати весь соціальний ринок шляхом популяризації. Але коли до широкої публіки звертаються з метою схвалення і визнання наукових досягнень, то відбувається “ринкова” вульгаризація наукової істини і діяльності. Місце істини як основної цінності посідає психологічна достовірність повідомленої інформації. Особливий понятійний апарат науки замінюється звичайною мовою і художньо-образною символікою, а аргументи і докази – навіюванням і переконанням. Науковий статус і престиж поступається славі. Винагородою починає слугувати вплив і популярність, а нормами стосунків – закони функціонування засобів масової інформації та реклами.
Абсолютизація матеріальної винагороди комерціалізує взаємини наукового співтовариства. А функціонування неформальних стосунків, вище певного рівня, руйнує наукове співтовариство. Фактичне панування неформальних лідерів знижує управління у наукових організаціях до рівня добровільної команди, ефективність діяльності якої обумовлюється виключно ідейно-психологічною згуртованістю. Якщо ж вся активність наукової організації вичерпується пошуком жаданої істини, то наукове співтовариство нагадує зібрання фанатиків, самоізолюється від навколишнього оточення. Отже, соціотворча ефективність діяльності наукової групи та організації буде тим вищою, чим краще будуть витримані пропорції між її науковими, політичними, громадянськими, економічними і суто людськими параметрами.
Наука є соціальним інститутом. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути. Їх репродуктивна функція, наприклад, полягає в наступному. Передусім наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності. Одночасно здійснюється стратифікація – розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями. В ідеалі – це особливе обдарування, нахил до наукової творчості. У дійсності на цей процес діють й інші чинники – законослухняність, ідейна відданість, менеджерські якості, комунікативні здібності і т. д. Розташування людей за статусом і престижем у науковому співтоваристві супроводжується загальносоціальною стратифікацією, бо професійна позиція в сучасних умовах адекватна суспільному становищу. Як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві. Через академічну кар’єру він здійснює соціальне сходження, яке супроводжується поліпшенням винагороди, підвищенням соціального статусу, престижу, обсягу влади, впливу і т. д. Це вже соціомобільна функція науки. Вона реалізується у двох відносно автономних напрямках: досягнення статусу наукового працівника і посадово-академічне просування в середині наукових структур. Одночасно наука є організованим спілкуванням, отже, реалізує комунікативну функцію. Наукові колективи – це професійна і соціальна група водночас. Тому спілкування в них має два виміри: професійне і соціокультурне. У першому випадку воно має специфічний вигляд: штучна мова, що тяжіє до математики як загальної мови науки, особливі процедури, лексика та ін. У другому випадку зміст і мова спілкування визначаються його предметом: політика, мистецтво, ідеологія і т. д.
Селективна функція науки дуже специфічна. В ідеалі, як згадувалося, вона діє на основі врахування професійної обдарованості індивіда. У дійсності ж на неї впливають побічні чинники: характер академічної селекції в системі освіти, сімейне виховання, соціальне походження, зокрема владна позиція сім’ї, загальнокультурна соціалізація групи найближчого оточення. Чим вищий соціальний престиж науки, особливо матеріальна винагорода, тим інтенсивніше діють ці другорядні, немеритократичні фактори. В одержавленому і бюрократизованому суспільстві до цього додається владно-адміністративний тиск. В ідеологізованому – ідеологічна вірність і т. д.
Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії матеріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння. На це, зокрема, звернув увагу ще М. Вебер, розглядаючи науку, – разом з правом, демократією, технікою, бюрократією, підприємницькою діяльністю, комерцією, – як один із факторів виникнення капіталізму як особливої форми раціональної організації суспільного життя. Ця функція науки реалізується в наступних діях. Передусім елімінація (усунення, винесення за дужки) людської суб’єктивності (оцінок, цінностей, пристрастей, бажань, надій, ідеалів та ін.) у процесі наукової діяльності. Її наслідком має бути лише істина як така. Прибічники франкфуртської школи соціології (Адорно, Хабермас, Маркузе) вбачали в цьому негативні наслідки. Тут відбувається, на їх думку, розчаклування дійсності, зняття з неї містико-романтичної чи художньо-образної аури, того покривала, без якого вона (дійсність) стає чужою, холодною, голою, а тому потворною. Розвиток науково-технічної раціональності, на їх думку, пригнічує людську природу, особливо її інтимні прояви – сексуальний потяг і жагу, чуттєві імпульси, пристрасті; звужує творчий порив до вільного самоздійснення. Але ж за будь-який крок у напрямі підвищення добробуту і надійності існування людині доводиться сплачувати відповідну ціну. Саме на цій підставі деякі соціальні філософи розмежовують цивілізацію і культуру. Цивілізація розглядається ними як накопичення добробуту і зручностей, а культура – як адекватне усвідомлення людиною своєї сутності та призначення.
Прагнучи раціоналізувати інші форми суспільної діяльності, наука насамперед раціоналізує свої. Замість дії з самими предметами і явищами дійсності, вона оперує їх розумовими відбитками. Досягнення істини, у цьому випадку, означає знаходження найбільш доцільних шляхів пошуку бажаного результату. Саме завдяки цьому наука змогла замінити людську силу силами природи і рутинні, узвичаєні, але неефективні прийоми праці – систематичним застосуванням природознавства. У сучасних умовах наука може сприяти раціоналізації соціальної праці – перебудові суспільних відносин. Тут її метою може і має бути пошук шляхів ефективного розв’язання соціальних суперечностей.
Наука є ресурсом розвитку. Але призначення гуманітарних, соціальних і техніко-природничих наук у цьому відношенні суттєво різне. Природничі науки прив’язані до вдосконалення виробничої праці, якою створюються передумови і засоби розвитку. Соціогуманітарні науки досліджують засоби вдосконалення соціальної праці, тобто безпосередньо впливають на процес розвитку. Звідси, до речі, випливає їх більша зосередженість на цінностях і культурних орієнтаціях суспільства, які втілюють його історичну перспективу. Цим обумовлюється різне відношення названих наук до історичної перспективи розвитку. Природничі науки та створені на їх основі технічні засоби є продуктивною силою суспільства. Соціальні і гуманітарні науки беруть співучасть і у визначенні цінностей розвитку (як співрозробники ідеології чи соціальної утопії), і у розробці засобів розвитку (сукупності управлінських соціальних технологій). Але в обох випадках вони є складовими частинами історичності – орієнтації суспільства на історичну перспективу. Могутність і дієвість самої історичності визначається обсягом наявного теоретичного знання та мірою його технологічного і культурно-ціннісного зречевлення.
Ефективність науки як ресурсу розвитку обумовлюється наступними факторами. Насамперед, творчим потенціалом самого наукового співтовариства як особливої соціальної групи. Тут мають значення такі фактори: фізичний обсяг групи (число наукових працівників); рівень мотивацій (орієнтація на істину як самоцінність, задоволеність матеріальною та моральною винагородою, визнання справедливими діючих критеріїв і механізмів стратифікації, сприйняття соціально-психологічного клімату у групі, високий престиж науки у суспільстві); ефективність групового контролю. Чим меншою є розбіжність між формальною і неформальною структурами групи (між формальними і неформальними лідерами, формальним і неформальним статусом і престижем, формальним і неформальним контролем), тим вища її згуртованість, а значить, і ефективність діяльності.
Існують чітко окреслені критерії ефективності науки як соціальної організації. В цілому вони випливають з того, наскільки розв’язується основна суперечність наукової діяльності: між її творчим характером і адміністративно-правовою формою регуляції. Якщо владні механізми вдало керують засобами визнання, схвалення і винагороди творчого процесу і його результатів, то основна суперечність знімається. У протилежному випадку неминуче загострення конфліктів: між орієнтацією на істину (вища цінність) і на винагороду (побутова, життєва цінність); між прагненням до визнання всього наукового співтовариства і визнанням безпосереднього керівництва; між економічною винагородою і соціальним схваленням. У випадку збігання локальних конфліктів вони перетворюються у центральний. Тоді наукове співтовариство може перейти на позиції колективного суб’єкта опозиції. У такому разі структура соціальної групи і наукової організації деформується, оскільки люди фактично починають займатися ідеологією та політикою. Якщо управлінські структури вчасно не перебудуються, то неминучим стає руйнівний і деструктивний виплеск колективного незадоволення і відповідних групових дій. Стабілізація ситуації за рахунок посилення адміністративних важелів не буде ефективною, бо конфлікт не розв’язується, а тамується в середині групи. Раціональнішою можна вважати перебудову змісту і форми управлінських структур, приведення їх у відповідність із критеріями власне наукової діяльності.
Наука як соціальний інститут ефективно діє тоді, коли гармонійно реалізує всі свої функції, з урахуванням особливостей прояву основної функції – раціоналізації. Отже, деформація науки вірогідніша саме у цій частині. Конкретні форми прояву такої деформації можуть мати такий вигляд: поповнення членів наукової професійної групи йде не на основі особистих обдарувань, спілкування ґрунтується не на обраних наукою символах, знаннях і значеннях (група занурюється у повсякденність, стає ординарним суб’єктом побутової взаємодії); інституційні досягнення науки зустрічають опір; падає статус наукової діяльності; її представники кваліфікуються як “диваки”, прибульці з іншого світу; наукова мова тлумачиться як пустопорожня схоластика; інвестиції в науку зменшуються, її результати як непотрібні осідають у бібліотеках та ін. мережах інформації; інші соціальні інститути (право, мораль, релігія, мистецтво, політична ідеологія) уникають раціональних форм самовиразу і самоствердження, тяжіють швидше до здорового глузду, соромляться науковості; число науковців скорочується; академічна кар’єра знецінюється, експертна діяльність науковців звужується; спостерігається значна міграція з наукових закладів у інші групи і професії і т. д. Проте чим слабший вплив науки, тим менше здатне дане суспільство на раціональні колективні дії. А значить – на регульований і керований соціальний розвиток. У стані соціальної кризи воно діятиме за ситуативними критеріями і колективними настроями, шукаючи вихід методом спроб і помилок, а не методом раціонального осмислення власної історичної ситуації.

2.2. Техніка
Цей термін походить від грецького “технос”, що в перекладі означає мистецтво, вміння, майстерність. У соціологічному аспекті техніку можна визначити як сукупність штучних органів (інструментів, знарядь, апаратів, механізмів, місткостей, транспортних засобів, спеціальних приміщень, лабораторій, засобів зв’язку і комунікацій, машин та ін.), призначених для посилення ефективності людської діяльності. Її можна розглядати і як посередника у стосунках людей з природою та між собою. У такому разі можна говорити про техніку людських відносин, соціального контролю, згуртування, координації, кооперації, організації дій. Все це – соціальна техніка, техніка соціальної взаємодії. Вона є алгоритмізацією, кристалізацією людських взаємин: звичай, норма, правило, принцип, традиція. Найвищою формою соціальної техніки є соціальна технологія як організована і доцільна сукупність колективних дій.
Найбільш звичне вживання поняття техніки щодо сфери матеріального виробництва можна класифікувати наступним чином: власне виробнича техніка (засоби виробництва, предмети, знаряддя та умови праці), транспорт і зв’язок, комерція і сфера послуг, мілітарна техніка, науково-дослідна техніка, технічні засоби навчання і виховання, техніка культурного виробництва і споживання, побутова і дозвіллєва техніка, техніка засобів інформації, техніка сфери управління і т. д. Є сенс розрізняти пасивні та активні різновиди техніки. До першого належать виробничі приміщення, транспортні комунікації (залізниці, канали, мости, гідромеліоративні споруди), засоби зв’язку (телефон, радіо, телекс). Активна техніка складається із знарядь та інструментів праці, допоміжних засобів розумової та управлінської праці, виробничих машин, інструментів і апаратів, засобів посилення фізичної життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати, підслуховуючі пристрої тощо).
У вітчизняній літературі поширене розуміння техніки як сукупності засобів праці в системі суспільного виробництва. Але таке тлумачення техніки дещо звужує її зміст, оскільки поняття “засоби” і “техніка” не є тотожними. Засобами праці можуть бути домашні тварини, земля, органи тіла і навіть весь організм трудівника. Окрім того, мастила всіх видів є засобом праці, але їх важко назвати технікою. З іншого боку, воєнна, побутова та інші види техніки не є засобами праці (виробництва).
Техніка є в першу чергу посередником між людиною і природою. Тому найбільш адекватним її застосуванням є сфера виробництва, процес праці. Якісні перевтілення техніки обумовлені зміною матеріалу і будови знаряддя праці. Історичні типи техніки залежали від зміни матеріалу: каменю на бронзу, бронзи на залізо. Історики розрізняють кам’яний, бронзовий і залізний вік. Структура знаряддя праці тут відносно не змінювалася.
Технологічний спосіб виробництва був ручним. Людина виступала тим енергетичним джерелом, яке приводило в рух знаряддя виробництва. Продуктивність же праці залежала від її вправності, фізичної сили, особистої майстерності і мотивації. Основою соціальної організації праці був принцип механічного додавання чи сумування сил. З технічного боку її можна визначити як просту кооперацію. 
Широко вживалася рабська і кріпацька праця. Своєї вищої форми ручне виробництво досягає у міських ремісників, що обумовлено вдосконаленням ручних знарядь і позитивною трудовою мотивацією: в основі визнання і винагороди праці лежала особиста майстерність, фізична вправність і естетичний смак. Але поступово фізична сила людини замінюється енергією приручених тварин, вітру і води (вітрові та водяні млини), хоч якісних змін у ручному виробництві ще не відбувається. Енергія приручених тварин має свої природні обмеження, а енергія води і вітру використовувалась у дуже вузькому спектрі трудових операцій.
У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбувається перша промислова революція. Її основою є перетворення знарядь праці: машина витісняє ручний інструмент, тобто широко застосовуються сили природи, а, отже, є потреба у систематичному розвитку природознавства. У системі машинного виробництва людина лише доповнює машину своїми органами праці, стає елементом машинної технології. Виробництво механізується, а відчуження людської праці набуває форми технологічного відчуження. Зростає залежність людини від знаряддя праці – машини при одночасному збідненні самого трудового процесу і розщепленні його на найпростіші операції дуже часто позбавлені очевидного і безпосередньо зрозумілого смислу і призначення.
Еволюція праці промислового робітника проходить наступні фази: професіоналізація (закріплення за конкретними галузями виробництва), технізація (насичення виробництва машинами та їх системами, які складають цілісний процес виробництва), програмування (наявність загального плану роботи, де техніка і робітник є лише його абстрактними виконавськими елементами). Від однієї системи праці до іншої зростає значення не особи робітника, а виробничої організації. Спочатку складається безпосередня адміністративно-технічна організація виконавської праці (тейлоризм). Пізніше попередньо готуються технологічні програми і відповідні їм рішення, команди і розпорядження, які керують самою адміністративно-технічною ланкою виробництва. Паралельно суттєво змінюються принципи формування і визначення професійної кваліфікації в напрямі від виконавської майстерності до вправності в організації, керівництві та управлінні. Змінюються орієнтації промисловості: від виробництва товарів до пропозицій послуг. На розвинутій фазі машинного виробництва виникає потреба у накопиченні суспільних багатств і вилученні з них задля подальшого вдосконалення основних ресурсів розвитку: культури, науки, освіти.
Третій, якісно новий, стан у розвитку техніки спричиняється автоматизацією виробництва. Автомат принципово відрізняється від механічної машини. Він реалізує своє призначення без прямої (безпосередньої) участі працівника. Сукупний робочий механізм перетворюється в однорідний – технічний – на основі єдиного алгоритму взаємодії. Трудівник звільняється від безпосередньої участі у технологічному процесі, стає “поруч” з ним. Домінують ті стадії технологічного циклу, які раніше були допоміжними: передвиробнича і післявиробнича стадія (виготовлення автоматичних засобів праці, підготовка технологічних програм, контроль, регулювання, налагодження). Автомат, на відміну від машини, функціонує передусім на основі інформації, а не енергії. Саме ж виробництво стає предметом контролю і регуляції автоматичних систем. Автоматизовані системи є технічною основою для створення саморегульованих технологій. Спочатку на рівні окремих ділянок виробництва, потім – окремих підприємств, а у перспективі – на рівні єдиного саморегульованого виробництва в цілому. На цій підставі ряд дослідників вважає, що автомат остаточно витіснить людину із безпосереднього виробництва у сферу передвиробничу і післявиробничу. Фактично це означало б знищення фізичної праці, її фабрично-заводського варіанту. Скільки тут точного наукового прогнозу, а скільки безпідставних утопічних сподівань, поки що судити рано. Але зовсім перекреслювати таку перспективу було б недоречним.
Науково-технічний прогрес відбувається не лише шляхом створення якісно нових знарядь праці. Слід брати до уваги і якісні перетворення предмета праці. Промислова обробка охоплює все нові і нові речовини, які людина знаходить у незнаних місцях: глибоко під землею, на дні морів і океанів, інших важко доступних місцях. Одночасно речовина природи трансформується у робочу речовину, технологічний процес. На її основі людина використовує штучні фізико-хімічні процеси. Такі технологічно насичені процеси можуть бути механічними, фізичними (макро- і мікрофізичними), хімічними, біологічними (як біофізичними, так і біохімічними). Сьогодні найпоширенішою є хімічна технологія. Але вона має свої обмеження, насамперед з точки зору екологічних вимог. Тому є виправданими сподівання, що майбутнє – за біотехнологією як екологічно чисте виробництво. Щоправда, перші практичні кроки у цьому напрямі виявили цілком реальні труднощі. Залишки біологічної технології можуть стати ще більш небезпечними, бо вони впливають на генотип людини та інші досить інтимні фізіологічні процеси. Отож, передбачають відповідальний підхід до їх теоретичної розробки і практичного застосування.
Важливим показником технічного розвитку є енергетичний потенціал. У його розвитку було кілька якісно нових етапів: перехід до застосування енергії приручених тварин, сили вітру і води; до механічної, фізичної та хімічної енергії. Революційне значення мало відкриття електричної енергії. Вона здатна перетворюватись у всі інші види енергії і походити від них. Тому її можна обрати за зразок всезагального енергетичного обмінного еквівалента. На цій основі стає можливим створення досить могутнього енергетичного потенціалу, накопичення його, утримання в потенційному стані, передачі на будь-які відстані. Довгий час покладалися надії на сприятливі перспективи у цьому напрямі на розвиток атомної енергетики. Але аварія на Чорнобильській АЕС та інших станціях призвела до переоцінки її значення. Стало очевидним, що перехід до могутніх енергій повинен супроводжуватися таким же ростом технологічної дисципліни і соціально-політичної відповідальності керівних і управлінських структур.
Розвиток військової техніки відбувається паралельно з виробничою. Іноді нові знаряддя виробництва безпосередньо впливають на мілітарну справу. Інколи й навпаки: спочатку розподіляються нові знаряддя знищення, і лише потім на їх основі вдосконалюються знаряддя трудової діяльності. В цілому ж, це найбільш пов’язані і взаємозалежні види технічного прогресу, про що свідчать досить чіткі паралелі.
Військове застосування ядерної енергії найкраще свідчить про паралельний шлях використання наукових здобутків у мілітарних і мирних цілях. Технічний аспект проблеми тут полягає у мірі контролю людини за розвитком енергетичного процесу. Подібне можна сказати і щодо використання транспортних засобів, зв’язку, автоматизованого управління.
Як засіб, техніка справляє суттєвий вплив на культурний розвиток. Це, насамперед, комунікативні ресурси. Художнє та естетичне освоєння дійсності оновлюється з кожним відкриттям нової техніки зображення, передачі образу, втілення задуму у певному матеріалі залежить від способів самовиразу, повідомлення і розуміння. Нові матеріали, фарби, обробка каменю, виготовлення полотна, сценічна техніка і т. ін. теж суттєво зачіпають цей процес. Особливо помітні зрушення з відкриттям нових засобів комунікації. Канадський соціолог Р. Мак Льюен, зокрема, вважає, що основою культурних революцій є відкриття нових технічних засобів спілкування. Тому весь культурний процес, на його думку, складався з трьох основних періодів: усна (вербальна), письмова й аудіовізуальна культура. В основі першої фази лежить усна мова, безпосередній особистий контекст, колективна творчість на основі спільного виробництва і засвоєння культурної продукції. Це народна культура або фольклор. Тут немає художника та публіки. Всі людські спільноти одночасно є виробниками і споживачами. Продукти такої співтворчості колективні та анонімні. Стосунки учасників культурної взаємодії ще не опосередковані ринком, товарно-грошовими відносинами. Продукт творчості безпосередньо відбиває колективний досвід; він зрозумілий, психологічно достовірний і не потребує тлумачів, перекладачів, критиків, коментаторів. Ще не сформувалося статусне виробництво і споживання, за умов якого культура використовується як засіб соціального просування чи знак підтвердження здобутої соціальної позиції.
Суттєвих змін соціокультурний процес зазнає з відкриттям письма. Тепер культурний продукт може зберігатися не лише в колективній пам’яті, а і в знакових системах. Його можна відірвати і нав’язати людині. Культурою можна оволодіти, опанувати, керувати. Так сформувалися технічні передумови елітарної культури. Панівна соціальна група монопольно володіє і розпоряджається нею. Писемність персоніфікує колективну співтворчість, індивідуалізує її. Виникають професіонали, які виробляють свій продукт на ринок, працюють за гроші, соціальне схвалення, престиж і владу. Здійснити конверсію свого таланту на соціальний статус найпростіше, працюючи на потребу панівної верхівки. Адже в її розпорядженні гроші, владні важелі, інші форми соціального схвалення. У таких умовах формуються дві різні культури, кожна з яких має свого творця, спосіб творчої діяльності і споживання (визнання). Культура панівної верхівки стає панівною культурою вузькокласового чи вузькопрошаркового призначення. Основна маса народу відчужена від цієї культури, бо її споживання потребує грамотності, попереднього навчання і виховання. 
Елітарна культура набуває рис влади особливого роду. На її основі панівна верхівка самоізолюється, дистанціюється, створює фільтри і перешкоди для проникнення у свій соціальний простір. Технічно така культура є більш довершеною, що служить підставою для знецінення народної культури та її персональних носіїв. На цій основі підсилюються амбіції та домагання одних і принижуються та знецінюються прагнення і позиції інших соціальних груп.
Поява аудіовізуальної техніки, за Мак Льюеном, складає точку історичного перевороту в культурі. Вона оперує образами, картинами і символами, які доступні і зрозумілі основній масі населення. Соціальна комунікація знову набуває масового характеру, але вже на іншій основі: не в обмеженій людській спільноті, а в межах усього людства. Світ нагадує “вселенський хутір”, оскільки в ньому спілкуються всі з усіма. Людство тепер може безпосередньо спостерігати, переживати та оцінювати події у різних куточках землі. В умовах масової культури з’являються реальні підстави для співвиробництва і співтворчості. Зникає особливе значення елітних взірців культури, знову зростає значення громадської думки, колективних оцінок, стереотипів масової свідомості. Долається культурне відчуження, суперечності між творцем і споживачем, розуміння та оцінки. Аудіовізуальні засоби тиражують культурну продукцію у будь-яких розмірах. Отже, виходять поза межі ринку і товарно-грошових відносин. Масова школа творить масового споживача. Іншими словами, людство ніби повертається до фольклорної культури, але на основі технічних здобутків сучасної цивілізації.
Техніка і суспільство настільки взаємопов’язані, що в цілому можна говорити про соціотехнічну структуру як особливий надорганічний світ, її систему чи сферу. Серед соціальних мислителів останнім часом з’явився ряд концепцій, в який віддзеркалюється і осмислюється цей феномен. Відома, зокрема, теорія ноосфери вітчизняного дослідника В.І. Вернадського. Він був одним із фундаторів концепції антропокосмізму, де стверджується, що в майбутньому природна, природно-космічна і соціокультурна сфери утворять гармонійне ціле. Приблизно в такому ж напрямі, але з явним теологічним забарвленням міркував відомий французький філософ і антрополог Тейяр де Шарден.
Зрозуміло, що соціологія не може розглядати цей предмет на рівні філософських абстракцій, оскільки позбавляється можливості емпіричної та експериментальної перевірки своїх тверджень і висновків. Проте на один бік соціотехнічної системи суспільства слід звернути увагу. Зважимо на те, що техніка є не лише засобом чи джерелом матеріального виробництва. Вона функціонує також у відтворенні і створенні суспільних відносин, які мають автономні аспекти. У матеріальному виробництві люди відтворюють своє відношення і до природи, й між собою: місце на виробництві (соціопрофесійний аспект), відносини власності, участь в обміні і розподілі, форми споживання і структуру потреб, ставлення до мети виробництва, а через нього – співучасть у соціотворчому процесі. 
Розвиток матеріального виробництва, особливо в сучасному промисловому суспільстві, залежить від рівня техніки і технології. Це впливає на рівень накопичень та вилучень необхідних для формування ресурсів розвитку. Матеріальне виробництво разом з тим продукує вільний час як простір для особистого і колективного прогресу (при відповідному, звичайно, його культурному та освітньому насиченні). Окрім того, люди постійно вдосконалюють техніку регуляції і контролю над відтворенням і творенням своїх власних відносин. Традиції, звичаї, норми моралі і права, цінності – одним словом, будь-які форми нормування і стереотипізації спілкування і стосунків можна розглядати як техніку, призначену для підвищення їх доцільності, довершеності, ефективності. Чим розвиненіша “техніка” людських відносин і діянь, тим менше ресурсів потрібно для їх відтворення. А більше енергії і часу залишається для суто соціотворчої діяльності. У кінцевому результаті все це узагальнюється в техніці соціального управління.
Основою соціального управління є використання наявної інформації задля узгодження індивідуальної чи колективної взаємодії людей. Ефективність управління залежить від двох факторів: технічного і соціального. Рівень першого ґрунтується на якості технічних засобів отримання, збереження, обробки і використання інформації. В їх розвитку було ряд якісних стрибків. Першим була поява письма. Письмові повідомлення надавали державним діям чіткості, стандартності, усували суб’єктивність. Саме тому виникнення писемності і бюрократії значною мірою пов’язані між собою. Остання передбачає знеособлення спілкування, функційність відносин, ієрархію рівнів, у т. ч. і рівнів інформаційних структур. Бюрократію слід розглядати як свого роду соціотехніку – соціальну машину для здобуття, збереження та управлінського використання інформації. Вона передбачає певну технічну організацію праці, розподіл функцій (розмежування виконання і догляду), формує схему руху інформації, способи її збереження, обробки і використання. З появою бюрократії змінюються всі види соціального управління: виробничо-господарського, державного, культурно-ідеологічного. Їх ефективність прямо пропорційна бюрократизованості: чіткішим стає розподіл функцій, рух ін формації, прийняття і виконання рішень. Отже, бюрократизація, є способом раціоналізації і роботи соціальних організацій, через які в основному йде соціотворчий процес.
Організація є насамперед системою засобів, користуючись якою, володар прагне реалізувати свою мету. Система засобів містить матеріальні і людські ресурси. Їх сукупність також можна назвати соціотехнікою. Вона працює за умов наявності підготовлених людей, їх розташування і використання з урахуванням індивідуальних чи групових можливостей, стимулювання (матеріальна, моральна і соціальна винагорода – статус і престиж), контролю та ідейно-психологічної мобілізації. Це те, що в звичайному вжитку зветься кадрами. Потреба у технічних засобах обумовлена характером організації. Для виробничих структур – це знаряддя праці, обміну і розподілу, включаючи збереження, складування і транспортування товарних мас. Для політичних організацій – це засоби соціальної комунікації, пропаганди та агітації. Власне управлінські структури мають особливу потребу в інструментах добування, збереження, переробки і використання інформації, бо остання є основою їх діяльності. У загальному ж вигляді раціональність організації полягає в узгодженості між поставленою метою і використаними засобами. 
Негативний аспект бюрократії виявляється тоді, коли технічна організація діяльності стає самоціллю, тобто коли втрачається мета, а засоби функціонують лише для задоволення внутрішніх потреб членів організацій. Тому компетенція кадрів втрачає сенс. Падає роль і технічної озброєності організації, яка використовується у вузько егоїстичних інтересах. І навпаки, чим важливішою є мета діяльності організації, тим активнішою є співучасть кожного її члена в колективних діях, тим більше значення персонального проекту кожного окремого учасника, ширша індивідуальна і колективна ініціатива, ефективніша технологічна організація спільних зусиль, дієвіша система санкцій (винагорода, покарання, контроль), кращий соціально-психологічний клімат, людські стосунки і групова згуртованість. Така організація розуміє себе не як інструмент чужого діяння, а як суб’єкт розвитку. Зі сказаного випливає, що організацію слід розглядати як особливу соціотехніку або ресурс розвитку, її соціотворчий потенціал визначається мірою раціональності. Задля підвищення своєї соціотворчої могутності організація виробляє досить розгалужену технологію соціального діяння. Вона спрямована до інтеграції (асиміляції в колектив окремих індивідів чи міжіндивідних угрупувань), подолання розбіжності індивідуального і колективного, створення робочого психологічного клімату (“духу” організації), ідейно-психологічного згуртування.
Тут багато чого залежить від керівного ядра організації: власної компетентності керівних кадрів, їх ангажованості щодо цілей, технічної озброєності дій і вміння реалізувати можливості технічної організації. Рівень керівництва вимірюється характером ініціативи (діяльне втілення цілей організації і спосіб здійснюваної інтеграції (організації учасників для ефективного спільного використання наявних ресурсів відповідно до обраних цілей). Проблема, однак, полягає в тому, що цілі організації часто нечітко окреслені з об’єктивних чи суб’єктивних причин (невміння, нерозуміння, небажання). Отже, в реальній дійсності керівництво як система соціотехнічної діяльності часто далеке від нормативного взірця або ідеалу. Збочення тут виростають на основі зневажання цілей і акцентації виключно на засобах діяння. Вони мають такі різновиди: формалізм (акцент на усталених діяннях і ритуалах, застосування переважно владного командування і безпосереднього фізичного примусу); утилітаризм (орієнтація переважно на індивідуальну чи групову винагороду, ототожнення зовнішнього примусу і стимулювання), координація (передбачає певну узгодженість зовнішнього примусу, стимуляції, винагороди, справедливого посадового просування, виключно функційну ієрархію статусів, ролей і престижу). Вищим у відношенні до цінностей розвитку є демократичне управління. Всі попередні типи діють тут як підпорядковані моменти. На передній план висувається обрана мета. Керівні кадри (лідери організації) здійснюють владний вплив на основі власних якостей, міри особистого втілення цінностей (мети) розвитку. З цих же причин технологія групового діяння підпорядковується перспективі.
Відповідно до технології управління організації класифікуються наступним чином: 
– примусові (характеризуються байдужістю до колективної мети та індивідуальних проектів, застосовують лише владний тиск і контроль щодо людських і матеріальних ресурсів); 
– інструментальні (до засобів тиску і контролю додається винагорода – стимуляція як засіб владної маніпуляції, діяння на мотив поведінки); 
– інтегративні (додаються орієнтири на соціально-психологічне згуртування, впроваджується технологія “людських” стосунків);
– представницькі (організація розглядає себе як носія особливих інтересів, цінностей і мети, у відповідності з якими формується вся технологія управління і колективного діяння. Найчастіше це політична партія, громадсько-політичний рух, профспілка, громадська організація, група тиску та ін.). 
Суспільство як велика соціальна організація (діяльна соціальна система) уособлює властивості особливих соціальних організацій. Звичайно, всі описані вище моделі тут отримують відповідні зміни. Ціннісні орієнтації глобального суспільства досить розпливчасті і невизначені. Соціальний консенсус, як правило, базується на визначенні його необхідності, а не на чітко окреслених цінностях, що визнають усі суб’єкти міжгрупової взаємодії. Ще в меншій мірі визначена його мета. І хоча матеріальні і людські ресурси глобального суспільства могутні, їх узгодження з метою досить формальне. Пошуки нових шляхів тут ведуться в основному у політичному та ідеологічному дискурсі панівної еліти, який є внутрішньо суперечливим, нестабільним, рухливим, ніде спеціально не фіксованим у вигляді особливого документа, контракту чи іншої формально-правової домовленості. Тому раціональність функціонування глобального суспільства (соціальної системи) визначити дуже важко, особливо з операціонального боку. Проте якісні критерії запропонувати можна. Визначеність мети буде кращою, якщо є позитивна приваблива футуротопія (культурна модель майбутнього), яку підтримують більшість членів даного суспільства. Її привабливість знижується в такій послідовності: якщо замість футуротопії пропонується ретроутопія; замість утопії – класова чи національно-революційна ідеологія і замість останньої – апологетична ідеологія; коли на місці ідеології в суспільстві панує споживацька або пасивно-захисна колективна психологія. 
Визначити матеріальні та людські ресурси як засоби досягнення мети глобального суспільства порівняно легше. Виробничі ресурси опосередковуються валовим національним продуктом, чистим прибутком, виробництвом основних товарних мас або їх грошового еквівалента на душу населення, продуктивність чинників виробництва, що в кінцевому рахунку виявляється у економії необхідного або наявного вільного часу. Матеріальні виробничі ресурси можна визначити рівнем технології, особливо її авангардних галузей, та технічною організацією праці. Матеріальні ресурси у політичній сфері є похідними від засобів владного примусу і контролю. Безпосередньо це проявляється в технічній озброєності внутрішніх і зовнішніх мілітарних структур, діючого судочинства і пенітенціарної (карної) системи, а також законодавчих і виконавчих органів. Технічна могутність культури та ідеології залежить від розвитку засобів масових комунікацій.
Людські ресурси соціальної системи (глобального суспільства) визначити соціологічним чином, тобто подати у вигляді певних соціальних показників, важче. Стосовно промисловості – це міра освіченості сукупного виробника. Для сучасних розвинених країн нормою є повна середня школа для робітників і вища – для управлінського персоналу та ІТР. У чисельному вигляді це означає, що не менше 90 % сукупного населення мають закінчити повну середню школу і близько 30 % – вищу. Людські ресурси в політичній сфері найкраще виявити через кількість політичних партій, їх реальну громадську підтримку, вплив і соціополітичну могутність. Політична ангажованість і компетентність основної маси населення зовні фіксується через суб’єктну структурованість громадянського суспільства – наявність політичних партій і рухів. Ціннісні орієнтації суспільства зречевлюються в культурно-ідеологічному символізмі. Міра ангажованості даного суспільства в перспективні ціннісної орієнтації узгоджується з інтенсивністю і якістю культурного виробництва і споживання.
Вищезгадана невизначеність ціннісних орієнтацій суспільства, їх внутрішня класова, міжетнічна, стратна, соціопрофесійна та інші суперечності призводять до того, що в основі соціального управління традиційно переважають примусові, інструментальні та насильницько-інтегративні принципи і методи. Представницькі організації виникають лише в економічно процвітаючому, правовому і демократичному суспільстві. Вони, як правило, мають захисний, отже, опозиційний до влади характер. Продуктивне розв’язання цього конфлікту залежить від її (влади) соціотехнічних можливостей, тобто від того, наскільки в даному суспільстві контролюється розвиненою владою виробнича, мілітарна, обмінно-розподільча, комунікативна та ін. види техніки. А також від того, наскільки структура протестних дій здатна до ефективного використання наявних соціотехнічних ресурсів у межах законів і моралі даного суспільства.

2.3. Культура та освіта
Термін “культура” – латинського походження і у перекладі означає обробку, вирощування. Поняття вживається також в інших значеннях: виховання, навчання, повага, шанування, пошана, розвиток. У соціологічному вжитку означає спосіб організації і розвитку суто людської життєдіяльності. Культура втілюється у продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і цінностей, закладах і установах по їх втіленню, сукупності відносин людини до природи, а також людей між собою і до самих себе. 
Залежно від того, яке саме відношення покладено в основу, розрізняють різні структурно-функційні компоненти культури. У відношенні до природи культура постає як простір, освоєний людиною, простір її суто людського існування. Таке розуміння культури є запереченням натури, її зняттям. Інше смислове значення культури відбиває процес, спосіб і результат соціалізації природи. У матеріальному виробництві вона постає як виготовлення знарядь праці – штучних органів людської діяльності. Особливою культурною формою є сам процес праці, бо в ньому людина змінює навколишнє середовище, надаючи речовині рис, придатних для людського споживання. З цього боку культурою є і продукт людської праці: в ньому нелюдське набуло якостей людського. Окрім того, процес праці потребує напруження фізичних і духовних сил людини. Вона пройшла шлях попередньої культурної соціалізації і стала її діяльним втіленням, продовженням. Трудові вміння і навички не властиві людині від природи. Вони є культурою, надорганічною пам’яттю людства, яка передається наступним поколінням. У трудовому процесі, у згорненому вигляді утримується мета та засоби реалізації людського ставлення до навколишнього середовища. Отже, культура є певною концепцією природи і людини, призначення останньої в цьому світі. Залежно від матеріалу і способу обробки природної речовини археологи розрізняють різні типи культур. Критерієм обирається принцип обробки і вирощування. В останньому значенні рослинний і тваринний світ поділяють на дикий і свійський, культурний, себто – доцільний у людському вимірі, такий, де людина через діяння природних процесів реалізує власну мету.
Людина є продукт природи. Але вона винаходить відповідні засоби обробки своєї власної натури. Це соціалізація, навчання і виховання. Міра перетворення натури в культурну завжди виступала важливим критерієм самоусвідомлення і самооцінки людини. У вихованості стародавні греки вбачали свою основну відмінність від оточуючих їх варварів. Починаючи із Середньовіччя, в Європі культура стала синонімом особистої досконалості.
Культура відображає не лише відношення людини до природи, але й до самої себе. Тоді культура набуває ціннісно-нормативного виміру, стає взірцем, ідеалом. У цьому відношенні культура є засобом орієнтації людини в навколишньому світі, критерієм оцінки і самооцінки. І функціонує як сукупність символів і стимулів, знаків і значень, цінностей і оцінок, технологій і принципів діяння. Останні видозмінюються залежно від сфери їх застосування. До трудової діяльності прикладається критерій доцільності, в політичній сфері мірилом є принцип справедливості. Відношення до природи має бути гармонійним; до іншої людини – моральним.
Як наукове поняття термін “культура” почав активно розроблятися лише у новітній філософській і соціально-політичній думці. В епоху Відродження під культурою розуміли відповідність людської поведінки гуманістичним ідеалам; в епоху Просвітництва – міру обізнаності, вченості, різнобічної освіченості. Французькі історики XVIIІ ст. вбачали культурність у розумності, передусім, суспільних порядків, інституцій та установ. Дещо пізніше культура починає тлумачитись як сукупний результат досягнень у сфері науки і мистецтва. 
У цей же приблизно період розпочинається протиставлення культури і цивілізації. Одні вважали, що культура повинна найповніше виявити натуру. Інші – що вона призначена для суттєвого обмеження природних проявів людини. Такої позиції дотримувалася, зокрема, християнська релігія. Французький філософ епохи Просвітництва Ж.-Ж. Руссо, навпаки, критикує цивілізацію з натуралістичних позицій. Вона, на його думку, деформує, збочує, псує, розбещує чисту від природи людину. Німецький філософ І. Кант основою культури вважав мораль, його співвітчизник Гегель – діалектичне мислення, а Шиллер – художні та естетичні почуття. 
Загалом, у німецькій класичній філософії було вироблено погляд на культуру як на такий процес, що є множинним у своїй основі, отже, має значну кількість форм, типів, різновидів. Гумбольд і його школа продовжили цю лінію, заклавши основи історико-порівняльних досліджень культури. Особлива увага приділяється конкретному історичному аналізу звичаїв і традицій, що призвело до виникнення культурної антропології та етнографії. Англійський антрополог і етнолог Тейлор залишив цікаві описи різних культурних систем. Американський етнолог Кребер уперше запропонував поняття “культурного взірця”, який є основою певної культурної системи. У кінці XIX – на початку XX ст. неокантіанці стали розглядати культуру як певну систему цінностей, символів та ідей, які функціонують у соціальній організації і сприяють впорядкуванню суспільства. 
Марксизм одним з перших звернув увагу на виробництво та обмін, у т. ч. і на культуротворчий процес. Культура розглядається тут як творче продукування багатства: його зречевлених форм і багатства людських взаємин до природи, до іншої людини, до самої себе. Виробництво культури тлумачиться разом з тим і як творення самої людини, як своєрідний перехід від природного до людського, що конкретно уособлюється в кожній окремій людині. Основою культури, на думку прибічників марксизму, є матеріальне виробництво, яке універсалізується в історичному процесі. Тому культура заздалегідь не має визначеної форми, критерію чи масштабу. Але за капіталізму все, що вироблено людиною, набуває товарного вигляду і проходить через систему ринкових стосунків. Вважається, що це перекриває людині доступ до власної, потенційно універсальної сутності. Шляхом подолання цієї суперечності є знищення капіталістичного товарного виробництва, ринку, грошових стосунків, приватної власності, відчуженої праці, репресивної класової держави. 
Засновник психоаналізу Фрейд визначав культуру як систему репресивних заходів з боку суспільства по обмеженню сексуальної імпульсивності індивіда. Культура – це тотальність дій і організацій, які повинні віддалити людей від свого вихідного тваринного стану. Культура, на його думку переслідує дві мети: 
1) захист людини від негативних дій природи, в т. ч. і власної; 
2) регламентація поведінки у відповідності з соціальними вимогами, обмеження природних, неконтрольованих імпульсів. 
Культура, таким чином, вважається, за Фрейдом, способом переходу людини від натури до власне культури. Такий перехід здійснюється у двох відношеннях: для всього суспільства в цілому і кожної людини зокрема. Отже, культура є одночасно соціалізацією і суспільства, і індивіда. А техніка, елемент культури, розглядається як посередник між людиною і природою, який віддаляє її від зовнішньої і внутрішньої природи. Простіше кажучи, техніка сприяє втечі людини від природи. Тому вона замінює дійсний (природний) спосіб і сенс людської діяльності на штучний: замість справжнього життя вчить мистецтву жити, замість страждань орієнтує на щастя, а щастя тлумачить як суму зручностей існування. Технічно орієнтована культура перестає бути сама собою, вона стає цивілізацією, яка не терпить індивідуальності, оригінальності, самобутності, сексуальності, справжніх почуттів, дійсної насолоди, істинної свободи (замість вільного самоствердження пропонує дії за правилами). Революція, в цьому контексті, є такий культурний переворот, який повертає людину до самої себе як вільної, незалежної, природної істоти.
Соціологія розглядає проблеми культури під впливом цілого ряду чинників. Зокрема, з філософії прийшли в соціологію глобалістські, універсалістські концепції. Деякі з них є досить цікавими і логічно впорядкованими. Вони можуть бути джерелом соціологгічних роздумів, тверджень і висновків, але лише за умови, що загальні теоретичні постулати утримують можливість емпіричної чи експериментальної верифікації. Соціальна психологія виявила, що культура має зречевлені форми колективної свідомості (ідеології і психології). Отже, вона містить ціннісні орієнтації, колективні установки, уявлення про природний і соціальний світ. Вони є загальним кодом, матрицею поведінки для певної людської спільноти. Дослідження культури в цьому відношенні стосується перш за все чинників колективної поведінки. А це і є метою соціологічного аналізу. 
Близьким до попереднього є тлумачення культури істориками і філософами неокантіанської орієнтації. Вони вбачають у культурі специфічну систему цінностей та ідей, які на основі примусового тиску спричиняють вплив на людську поведінку. Отже, відіграють певну роль у соціальній організації життя. Таке розуміння культури поділяється Е. Дюркгеймом (соціальний факт він розглядає насамперед як зречевлену колективну свідомість), прибічниками інтеракціоналізму (конвенційні символи і соціальні ролі – це моделі групової психіки), структурними функціоналістами (у них взагалі всі елементи соціальної системи – норми, статус і роль, соціальний контроль є модифікацією культурних орієнтацій). Функціоналістичний підхід у соціології, який бере початок від англійських культур антропологів і етнологів Малиновського і Радкліфф-Брауна, тлумачить культуру як механізм утворення і продовження в часі соціальної організації. Остання функціонує як система соціальних структур – стійких, продовжених у просторі та часі соціальних утворень. Вони водночас є продуктом минулої соціальної взаємодії і передумовою для наступної. Культура тлумачиться тут як закон (система правил і дій) утворення і відтворення стійких форм соціальної взаємодії. Функції культури полягають у взаємному співвідношенні та ієрархічному впорядкуванні елементів соціальної системи.
Мабуть, останнє визначення, завдяки його певній ціннісній нейтральності та загальності, можна обрати за попереднє робоче соціологічне розуміння культури. Вона (культура) насправді спричиняє утворення і відтворення стійких форм соціальної взаємодії. Як така, культура містить у собі не лише предметні наслідки людської діяльності (машини, механізми, технічні споруди, засоби комунікації та зв’язку, зречевлені твори мистецтва, об’єктивовані норми моралі і права), але й суб’єктивні людські здібності і здобутки (знання, вміння, навички, інтелектуальні ресурси, оцінки і спілкування та ін.). Відповідно, її можна класифікувати як матеріальну і духовну культуру. Перший аспект охоплює всі види матеріальної діяльності та її наслідки. Другим – охоплюється сфера пізнання, розуміння, спілкування, мораль і право, ідеологія, мистецтво, релігійна свідомість, міфологія, література, усна народна творчість.
Марксизм виходить із твердження про органічну цілісність матеріальної та духовної культур, де вирішальна роль належить матеріальним елементам культури. Структурний функціоналізм віддає перевагу духовним елементам культури, насамперед, ціннісним орієнтаціям. Розуміюча соціологія керівну роль вбачає в комунікативних ресурсах культури – знаках і значеннях та правилах їх вживання. Теорія обміну уникає вказаної дихотомії, розглядаючи матеріальні та духовні елементи культури як ресурси, могутність яких обумовлена конкретною ситуацією.
З попереднього розгляду видно, що елементи культури досить різноманітні: техніка, цінності, символи, знання, принципи і правила поведінки, звичаї, традиції, колективні почуття і установки, ідеологія, утопія, ідеали, схеми і моделі людської поведінки, взаємні очікування, явні і втаємничені взаємні реакції людей, схвалення і осуд, твори літератури і мистецтва і т. д. Але особливість культури полягає в тому, що всі її елементи складають органічну цілісність, інтегровану, впорядковану систему. Тому виникає проблема визначення центрального елемента культури, навколо якого відбувається синтез усіх інших. Її вирішення залежить від методології аналізу. Марксизм, зокрема, вбачає підґрунтя культури в матеріальному виробництві. Внаслідок цього культура постає як модифікація праці та її результатів. Структурний функціоналізм ототожнює культуру з ціннісними орієнтаціями, основу яких прибічники вбачають у загальних (універсальних) цінностях. Конфліктуалізм Л. Козера і Р. Дарендорфа сутність культури узгоджує із ствердженням існуючої організації влади. Культура в такому контексті виглядає як система реальної чи символічної легітимізації чи заперечення влади. Інтеракціоналізм стверджує, що культура регламентує соціальний порядок на основі конвенційних символів і соціальних ролей.
На нашу думку, не можна наперед визначити центральний елемент культури, як не можна виявити і єдиного онтологічного її підґрунтя. Культура є досить гнучкою і динамічною системою, яка перебудовується залежно від конкретно-історичної ситуації у суспільстві. Тому в одному випадку найважливішими для суспільства є стосунки з природою. Навколо цього і розгортаються основні компоненти культури. Саме відношення до природи, до речі, може бути різним. Для одного історичного періоду домінантою є відокремлення; для іншого, скажімо, в умовах екологічної кризи, – наближення до природи. Відповідно модифікується і система культури. В інших випадках першочерговими є ціннісні орієнтації, спілкування, відносини соціально чи етнічно неоднорідних груп, праця чи споживання, робота або дозвілля і т. ін. Іншими словами, культура є таким соціальним феноменом, який виконує сукупність соціально важливих функцій. В їх взаємодії вона виявляє свій зміст, динаміку і суспільне призначення.
Культура реалізується в таких соціальних функціях, як репродуктивна, комунікативна, владна, селективна, інтегративна, соціомобільна, продуктивна та ін. Звідси виникає питання, чи не простіше розглядати культуру як соціальний інститут. Нам думається, що ні. Культура, на відміну від інших соціальних інститутів, не відокремлена в особливому просторі і часі. Звичайно, вона виконує певні дії інституційного характеру (регуляція, регламентація, згуртування, розмежування, відбір, контроль, тиск, заохочення та ін.), але не обмежується цим. Всі інші соціальні інститути просякнуті культурним змістом (ціннісною символікою, ідеологічною орієнтацією, нормами-правилами поведінки і т. д.), спираються на його засади, легітимізуються через його засоби. Але їх регулятивна, контрольна і впорядковуюча роль не стільки залежить від їх культурного рівня, скільки від обсягу своєї реальної влади. Соціальні інститути існують в окреслених межах, культура – усюди. Тиск соціальних інститутів людина відчуває на собі безпосередньо, а вплив культури – розпливчасто та опосередковано, на основі ціннісного символізму. Отже, основним ресурсом соціального інституту є дія, а культури – слово, образ, цінність, символ, заклик-спонукання. Тому культура, в даному відношенні, є інституційноподібна соціальна структура, яка реалізує соціальні функції своїм особливим чином, на основі власних ресурсів діяння.
Репродуктивна функція культури зовні найбільш очевидна, але найрідше розглядається в соціології. Часто культуру подають як надорганічне тіло, утворене людством для передачі між поколіннями тих елементів свого досвіду, що не успадковуються генетично. Зокрема, трудові навички, ціннісні орієнтації, колективну пам’ять, правила і принципи поведінки, соціальний статус і роль, традиції та звички. Кожний елемент культури передається не сам по собі, а інтегровано, як діюча модель поведінки. Через культурне наслідування соціальна група й індивід зберігають свою ідентичність, завдяки чому в нових історичних умовах діє той же самий соціальний суб’єкт.
Репродуктивна функція культури модифікується відповідно до суті самої соціальної спільноти як суб’єкта культури. Різні соціальні групи в різній мірі самовідтворюються. А суспільство в цілому активно спрямоване на стабілізацію. Структурний функціоналізм підкреслює цю властивість суспільства і розглядає його як таку систему, функціональною метою якої є самовідтворення. У цьому напрямі діють відповідні механізми гомогенізації, інтеграції, асиміляції, відновлення рівноваги і т. д. Вважається, що історично це покладається на культуру. У суспільстві діють різні класи і верстви з різними соціальними позиціями. Групи панівних соціальних позицій підтримують наявний порядок. Вони формують консервативну (в перекладі латинське “консервер” означає зберігати, продовжити існування) культуру. Групи з низьким соціальним статусом формують бунтівну, нігілістичну культуру. У випадку повної класової дихотомії суперечності між культурами загострюються. Аналізуючи таку ситуацію, марксизм (особливо ленінізм) підкреслює, що в кожній нації є дві протилежні культури.
Свою репродуктивну функцію культура реалізує, насамперед, через навчання і виховання, засобами яких іде засвоєння її ціннісних орієнтацій, образів і символів, моделей поведінки. Отже, наступною є функція соціалізації. Деякі дослідники на цій підставі взагалі ототожнюють культуру і соціалізацію. Сучасний американський соціолог К. Клукхон вважає: якщо різних людей навчити думати, почувати, вірити і діяти в групі приблизно однаково, і вся група (чи суспільство) навчається робити одні і ті ж речі в одному стилі, то можна зробити висновок, що це і є культура (див. Смелзер Н. Дж. Соціологія// Социс. – 1991. – № 2. – С. 116).
Соціалізація особливо вагома і необхідна там, де мають місце культурні відмінності: між поколіннями, націями, класами, групами. Вона включає в себе деструктивний і конструктивний аспекти, тобто має місце руйнування попереднього етапу і побудова на цій основі нового. Щодо підростаючих поколінь, то є доцільним суттєво обмежити їх природні імпульси і чинники поведінки. Тут культура є перетворенням натури. Стосовно вже соціалізованих груп, нова культурна соціалізація сприймається швидше як духовна колонізація. Вона передбачає знищення або суттєву трансформацію вже набутої культурної ідентичності. Так відбувається культурна колонізація завойованих народів, ресоціалізація в школі дітей робітників і бідного люду, мігрантів із села в місто чи при переході з однієї геополітичної структури в іншу. В таких умовах особа персоніфікує взаємний вплив двох відмінних, а інколи й антагоністичних, культур. Нечіткість і суперечливість її культурної ідентичності веде до внутрішньої напруги, непевності у своїх діях, тривоги та інших тяжких переживань. Така міжкультурна особливість у соціології називається маргіналом. Зневажливе ставлення до соціалізуючої функції культури призводить до руйнування, а то й загибелі культури. Духовна колонізація завжди супроводжується денаціоналізацією, декласифікацією чи дестратифікацією.
У сучасному, розвиненому суспільстві значні маси людей охоплюються соціальною мобільністю. Вони змушені періодично змінювати свій культурний профіль. Отже, вважається, що маргінальна особа є досить поширеним явищем, особливо щодо “середнього” класу, де ці процеси найбільш інтенсивні. 
Соціалізуюча функція зорієнтована на передачу і засвоєння культури. Цьому сприяє комунікативна функція. Кожна культура створює особливу систему знаків і значень, засобами якої розкривається її зміст. Найбільш простою та ефективною є природна мова. Отож, остання – особливо вагома ознака культури і нації як суб’єкта культури. Окрім природної формуються і штучні мови: конвенційні жести, образи, символи, вираз обличчя, поза, ритуал, поведінка, дозволені і заборонені дії тощо. Кожен елемент культури утворює свою особливу мову. Література і мистецтво – мову словесних образів, інші види мистецтва – сполучення звуків, фарб, ліній, рухів і т. д. Наука розвиває понятійний апарат і мову математичних символів. Політика тяжіє до особливої риторики, специфічного словесного дискурсу. Свою власну мову має народна і елітарна культури, страти, професійні групи, етнічні спільноти, регіони (жаргон), вікові групи (особливо молодь). Групи особливого призначення розробляють секретні коди, щоб втаємничити зміст їх спілкування. У цьому відношенні всю культуру образно можна уявити як сукупність знакових систем або мов. Навіть матеріальна культура є певною системою знаків і значень. Знаряддя праці, наприклад, є культурним феноменом тому, що в ньому означений певний трудовий досвід та інструкція щодо його функціонування. У ручних знаряддях праці зміст повідомлення порівняно простий. У сучасній промисловій технології він не є самоочевидним. Завдання професійної підготовки в тому і полягає, щоб донести цей зміст до виконавців. У культурній комунікації важлива не лише мова, але й спосіб мовлення, засіб її передачі. За цією ознакою, про що вже йшлося, розрізняють різні типи культур: усна, письмова, аудіовізуальна.
Як засіб соціалізації, культура контролює, регулює, впорядковує поведінку суб’єктів соціальної взаємодії. Це владна функція культури. У цьому контексті культура є системою контрольних засобів – планів, рецептів, правил, інструкцій тощо для регулювання поведінки. У чистому вигляді владна функція культури помітна в системі соціалізації. Ставши суб’єктивним станом індивіда, його переконанням чи мотивом, культура виховує відповідну поведінку. Людина засвоює наявні норми, персоніфікує їх. Проте соціалізуючі можливості культури обмежені, особливо коли суперечливі культури співіснують в одному й тому ж соціальному середовищі. Для підвищення ефективності владного контролю культура взаємодіє з іншими соціальними інститутами: державою, церквою, школою, сім’єю. Відбувається взаємне посилення і делегування повноважень. Держава, наприклад, свою волю подає як втілення національної культури. Культура специфічно оформляє суто державні чи релігійні акції (скажімо, народні свята і звичаї з часом трансформувалися в релігійні або державні і навпаки). Слід зауважити, що такого роду альянс частково підсилює культурний вплив, частково зменшує його. Це залежить від ставлення населення до наявних інституцій, особливо владних. Негативне відношення до певних інституцій може зачепити і культуру.
Без регулятивної і контрольної функцій культури існування суспільства неможливе. Якби поведінка людини не контролювалася б організованою системою символів, то замість соціальної організації був би соціальний хаос. Чи можна на цій підставі назвати культуру виключно репресивною структурою, як це робить З. Фрейд? На наш погляд, розуміння культури виключно як системи заборони і придушення вроджених імпульсів схематичне. Культуру швидше можна розглядати як свого роду компроміс між власне природою і власне суспільством. Вона визначає рамки можливого і припустимого. У цих межах природний енергетизм людської тілесності набуває соціально сприйнятливої форми, що зовсім не означає повне його заперечення; він втрачає саме свій руйнівний аспект. З метою виживання суспільства культура накладає обмеження на агресивні інстинкти чи інші деструктивні схильності людини, хоч джерела останніх ще не зовсім точно встановлені.
Селективна функція культури спрямована на відбір певно визначених форм поведінки і досвіду для наступного їх розповсюдження. Кожна культура обирає основну цінність, навколо якої концентрується ціннісне ядро. У різних культурах таку роль відіграють гроші, технологія, особиста честь і гідність, фізична вправність чи зосередженість на внутрішніх переживаннях, культ батьків і предків, жінок, шлюбу і родинних стосунків, дитини, освіта, манери і кодекс поведінки. На ґрунті центрального елементу відбудовується складна, розмаїта та розгалужена культурна суперструктура, яка обумовлює оцінку людей і розташування їх за різними статусами.
Селективна функція культури діє дещо інакше, аніж в інших соціальних інститутах. Культура не має свого формального механізму владного контролю. Він здійснюється через соціально-психологічний тиск зовнішнього середовища. Можна сказати, що владний контроль культури прямо пропорційний мірі ангажованості даної спільноти у власні культурні символи і стандарти. Отже, він ґрунтується на основі попередньої культурної соціалізації (акультурації населення). З цього випливає, що культура не стільки сама чинить селекцію, скільки обрамлює соціальну селекцію, здійснювану іншими соціальними інститутами. Вона в цьому відношенні є фіксованим знаком соціальних домагань вже досягнутого становища. У сучасному суспільстві таку роль виконує освіта, споживання певних художньо-естетичних цінностей (відвідування театру, музеїв, читання літературних творів, аматорські мистецькі заняття, естетичне сприйняття природи і т. д.). Найбільше такими знаками соціального статусу є елементи матеріальної культури: стиль одягу, марка автомобіля, зовнішній вигляд і внутрішнє влаштування житла, спортивні заняття та ін. Засобом культурного відбору може бути характер праці та діяльності. Віддавна вважалося, що брудна, тяжка фізична праця є знаком низького соціального статусу і культурної відсталості. І навпаки: участь у політичних справах, державному керівництві, заняття наукою чи елітною культурою є покликанням людей особливих обдарувань, які потребують відповідної винагороди.
Культура є також важливим фактором ідентичності групи чи індивіда. Належність до певного культурного середовища визначає зміст індивідуального чи групового призначення. Для людини, яка проживає в умовах стабільної та інтегрованої культури, відповідь на це запитання не має складнощів: ідентифікація здійснюється стихійним чином. Інакше почувається людина в нестабільних, неоднорідних, внутрішньо суперечливих культурах. Символи і цінності культури тут неоднорідні, їх треба обирати, самовизначатися. Якщо цей вибір об’єктивно чи суб’єктивно скрутний, то формується маргінальна особа з невизначеною культурною ідентифікацією.
Відношення до власної культури формує ставлення до культур інших. Нормальним є певний рівень соціально-психологічної ангажованості у рідну культуру, відчуття комфорту проживання, бажання дотримуватись її принципів, правил, традицій. Агресивне ставлення до власної культури є ознакою маргінальності. Значне статистичне розповсюдження такої поведінки є симптомом розпаду даної культури, її дезінтеграції під дією зовнішніх чи внутрішніх чинників. Але надмірна акцентація, пристрасна суб’єктивність щодо цінностей і норм власної культури спричиняє появу іншого виду делінквентної соціальної поведінки – етноцентризму. Вона орієнтована на відчужене, часто вороже ставлення до всього, що відхиляється від стандартів, звичаїв, орієнтацій і шаблонів власного культурного середовища. Етноцентризм – це групова агресивна психологія; він виростає переважно на побутовому рівні. Його ще називають “побутовий расизм”. Якщо такий колективний психологічний стан узагальнюється політичною ідеологією, то формується націоналізм. У разі його сприйняття як єдино можливого принципу політики стверджується фашизм.
Продуктивна функція реалізується черев співучасть культури в соціальному розвитку. Вона є необхідним ресурсом розвитку. Суспільство, в якому не склалася могутня і дійова культура, не здатне здійснити розвиток. Або воно може зробити це в обмеженому, збоченому і деформованому вигляді. Адже необхідним компонентом історичності (здатності суспільства до перетворення власних умов існування) є культурна модель майбутнього. Культура тут діє як ресурс розвитку. Вона відтворює і формує творчий потенціал суспільства. Особливу роль відіграють такі компоненти культури, як освіта, наука і технології. Культура визначає рівень усвідомлення суспільством умов, можливостей і перспектив свого існування. На її основі феномени свідомості об’єктивуються у колективні дії і вольові ціннісні орієнтації. Особлива роль належить тут ідеології та соціальній утопії. Суспільство тим більше орієнтується на розвиток, чим активніше соціальна утопія панує над ідеологією. Остання (ідеологія), як правило, віддзеркалює інтереси окремих соціальних суб’єктів, виконуючи демонстративну чи захисну функцію. Утопія ж охоплює всі верстви населення привабливістю утримуваних в ній історичних перспектив. Отже, ідеологія належить окремим соціальним групам (класу, нації, страті чи якійсь іншій керівній еліті). Культурна модель, створена на основі інтегрального чинника соціальної утопії – належить всьому суспільству. Звичайно, різні соціальні групи виборюють право на контроль щодо її змісту і соціального використання. Цінності розвитку, отже, є тими крайніми кордонами, у межах яких розгортаються соціально-класові, міжетнічні чи міжстатеві взаємини.
Не можна наперед визначити, що саме домінує серед соціальних функцій культури. Все визначається конкретно-історичним характером суспільства. Але в тому випадку, коли має місце соціальний розвиток, продуктивна функція культури підкоряє собі всі інші. Репродуктивна функція звужується, стає виправданою лише як засіб відтворення творчого потенціалу особи і суспільства. Культура за таких умов функціонує передусім як навчання і виховання, останні ж спрямовані не стільки на засвоєння минулого досвіду, скільки на підготовку до майбутнього. Особливо це стосується підростаючого покоління, яке потребує адаптації, послаблення “футурошоку”. За критеріями розвитку здійснюється селекція в системі освіти та інших соціальних інститутах. Керований соціальний розвиток можливий лише за умов налагодження системи соціальних комунікацій. На їх основі зростає вірогідність порозуміння і досягнення громадської злагоди між основними соціальними суб’єктами. Тому не слід зневажати мовно-знаковими елементами культури (наукою, мистецтвом, спілкуванням, засобами масової інформації). Разом з тим розвиток передбачає соціально-психологічну мобілізацію колективних зусиль, відповідну їх орієнтацію і мотивацію. Символічні елементи культури, спонукальні ціннісні орієнтири стають авангардними (колективні психологічні установки, література і мистецтво, агітація, пропаганда, пророцтва, гасла, заклики, навіювання, переконання, психологічний тиск, особистий приклад, ідеали, перекази і т. д.). Комунікація та мобілізація тісно взаємодіють між собою. Тому такі елементи культури, як мистецтво, література, засоби масової інформації є одночасно інструментами спілкування і заохочення. Література і мистецтво є водночас засобами найбільш довершеного спілкування та дійового спонукання, бо здатні чинити вплив на інтимні сторони людського переживання дійсності.
Керований розвиток фактично не здійснений у суспільстві, де немає масової освіти, культури і науки. Якщо останні є елітарними, то єдиним носієм історичного проекту вважається панівна група (клас, нація чи страта). Вона контролює соціальну утопію, культурну модель, виробництво і накопичення, стратифікацію та мобілізацію. Отже, розвиток здійснюється в контексті її власних інтересів. Це призводить до відповідного збочення всіх складових елементів розвитку: соціальна утопія низводиться до групової ідеології, накопичення використовується задля розкішного споживання, звужується соціальний простір освіти – вона використовується як предмет елітарного споживання; культура уможливлює конверсію соціального панування в культурні переваги і перешкоди у досягненні відповідного статусу. Культура та освіта за таких умов роз’єднують людей, перестають бути фактором соціальної інтеграції, консолідації і громадської злагоди.
У процесі розвитку освіті належить особлива роль. У сучасних умовах вона є системою засвоєння культури. На ранніх стадіях історичної еволюції культура була самодостатньою. Народна (фольклорна) культура одночасно формується і засвоюється. Така культура із покоління в покоління тиражує усталені взірці, символи і цінності. У сучасних умовах культура розгалужена, інформативна, структурована, професійна. Її не можна засвоїти безпосередньо у колективно організованих формах дозвілля. У ході еволюції була сформована ціла мережа культурно-освітніх закладів: школи, театри, кінотеатри, засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення), заклади агітації і пропаганди, просвітницькі установи, церква, музеї і т. д. Вищого культурно-освітнього рівня досягло побутове спілкування і повсякденне життя в цілому.
Стосовно окремої особи, культура та освіта, як ресурси розвитку, мають сприяти формуванню персонального суб’єкта історичної дії. Це не просто особливий індивід чи окрема людина. Персональний суб’єкт – це історично орієнтована особа. Для неї соціальні цілі виступають водночас змістом особистого життя. Зрозуміло, що не всі люди автоматично можуть стати персональними суб’єктами. Хто це буде – залежить від конкретної історичної ситуації. Визначальними тут є показники суспільно-політичної активності: участь у виборах, у діяльності політичних партій, громадських організаціях і рухах, масових акціях. Додатково це можна виявити через соціологічне опитування та ін.
Історична ангажованість окремого індивіда не виводить його автоматично на прямий зв’язок з історичним суб’єктом, не залучає безпосередньо в структуру історичних дій. Спочатку необхідна теоретична рефлексія, залучення до ціннісних орієнтацій, засвоєння культурного досвіду, спрямованого на реконструкцію суспільного буття. Персональний актор має стати носієм ідеології чи соціальної утопії. Вони формуються або безпосередньо через культурне споживання, або опосередковано – шляхом навчання і виховання. Співучасть культури та освіти у розвитку вимірюється їх можливостями формувати творчу особу.
З точки зору проблеми, що розглядається, (соціального розвитку) “нормальним” типом особи можна вважати саме новатора, попри всю його рідкісність, статистичну нефіксованість. Нормальність тут тотожна нормативності, ідеалу. Це заперечує погляди Дюркгейма на норму як на статистично середнє, пересічне, що найчастіше зустрічається. Така теоретична розбіжність зрозуміла. Дюркгейма, як і функціоналізм в цілому, турбує передусім проблема стабільності, стійкості, впорядкованості суспільства. Акціоналістська соціологія підкреслює роль змін і розвитку. Тому прибічники першого напрямку схильні вважати за норму конформіста, а другого – новатора.
Нездатність створити новатора свідчить про певні дефекти культури та освіти. Формування конформіста – це той випадок, коли культура та освіта реалізують лише свою репродуктивну функцію. Вони прищеплюють індивіду схвалені суспільством ціннісні орієнтації і дозволені засоби діяння. Але не доводять їх до рівня особистої інтерпретації з причин ідейно-психологічної байдужості щодо соціотворчого процесу. Наявність лише ціннісної, ідейно-психологічної ангажованості без достатніх вольових начал спричиняє інше збочення: надмірну схильність до ідейно-теоретичної чи іншої розумової рефлексії, непродуктивне мріяння. Орієнтація на одні комунікативні начала у вихованні особи веде до надмірного словотворення, невпорядкованого вербалізму. Виховання сильної волі без окреслення ціннісних орієнтацій призводить до деструктивного волюнтаризму, криміногенної мотивації діяння. Відсутність же вольового начала веде до втечі від складнощів життя, відмови від будь-яких форм суспільного самоствердження.
Деформації, які мають місце, залежать не лише від системи освіти, навчання і виховання, їх витоки містяться в об’єктивних суперечностях самого промислового суспільства. У ньому об’єктивно існують конфлікти та розбіжності. Щоправда, з розвитком вони поступово розв’язуються. У більшості випадків через вирівнювання споживання і праці. У культурній сфері контроль над виробництвом і споживанням є переважно індивідуальним. На формуванні персонального суб’єкта це позначається наступним чином.
У виробничій сфері колективні форми контролю над працею і споживанням призводять до знеособлення людини. Втрачену індивідуальність індивід прагне компенсувати надмірним і самоцінним споживанням, стверджуючись шляхом статусного привласнення товарно-грошової свободи. У такий спосіб людина усвідомлює себе як індивіда, але не як персонального актора (індивідуального суб’єкта історичної дії). При цьому втрачається творчий характер не лише виробничої, але й позавиробничої (споживацької, побутово-дозвіллєвої) діяльності. Культура і освіта використовуються лише як інструменти дозвілля, засоби формально доцільного використання вільного часу. Момент самоконструювання історично орієнтованої особи відсутній. Помітна надмірна акцентація на ігровому, розважальному аспекті культури і нехтування її діяльною сутністю, можливостями співучасті в соціальній творчості.
Культура та освіта, будучи ресурсами розвитку, орієнтують на критичний підхід, перманентну переоцінку цінностей, діяльності та стосунків. Засвоєння критичного потенціалу культури через освіту є показником розвитку персонального суб’єкта. У цьому, власне, і полягає виховання позитивного сенсу свободи. Така орієнтація таїть у собі небезпеку, ризик, відповідальність. Тому значна частина людей уникає такого вибору. Не зробивши змістом своєї діяльності соціальну творчість, вони позбавляють себе сенсу буття. Відсутність його веде до “гедоністичного ретретизму”: сенс буття інтерпретується як особисте щастя, останнє ж ототожнюється із пошуком насолоди і зручностей. Масова культура, отже, є одним із засобів демонстрації, підтримки і лише частково засобом подолання суперечності між особою як індивідом і особою як персональним суб’єктом. Тому вона може бути використаною для досягнення свободи і для тотального гніту, а частіше є штучним замінником соціотворчої діяльності.

2.4. Ідеологія
Важливим чинником, передумовою соціального розвитку є ідеологія як система теоретичного знання, що стверджує певні цінності і факти. Функції ідеології, за Н. Смелзером, полягають, по-перше, в тому, щоб послабляти соціальну напругу, яка виникає у випадках, коли люди усвідомлюють розбіжності між цінностями і реальними умовами своєї життєдіяльності. Інакше кажучи, ідеологія покликана затіняти суперечність між ідеєю про рівні можливості кожного громадянина і реальністю, коли одні соціальні групи й індивіди знаходяться в гіршому становищі, ніж інші. По-друге, оскільки ідеології виражають і захищають інтереси певних соціальних груп, то повинні в силу свого статусу виправдовувати існуючий стан речей (консервативні типи ідеології), або ж, навпаки, вести боротьбу за його скасування (радикальні типи ідеології). По-третє, ідеології можуть надавати смисл і законність діям людей, їх вимогам.
Французький соціолог А. Мендра визначає ідеологію як систему доцільних, науково обґрунтованих положень, що покликані давати зв’язне (coherente) пояснення соціальної дійсності.
Р. Гароді, навпаки, вважає, що ідеології, включаючи і світові, – лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, націоналізм та ін. – не спроможні дати задовільні відповіді на поставлені постіндустріальною цивілізацією питання в силу утвореного розриву між дійсністю, що далеко пішла вперед, і застарілими теоретичними конструкціями.
Дійсно, панівні ідеології не можуть не позначатися на життєдіяльності соціуму, його менталітеті. Однак характер, соціальні наслідки, а значить і “ціна” тих чи інших ідеологічно заданих соціальних орієнтацій різна, а часом і прямо протилежна. Висловлений Р. Гароді докір на адресу світових ідеологій, певна річ, справедливий по відношенню до кожної з них, хоча й різною мірою вже тому, що ідеології в силу їх призначення, місця, ролі, функцій не можуть претендувати на статус науки. У протилежному випадку вони перестануть бути ідеологіями. Саме тому зазначений Р. Гароді розрив неминучий, можна сказати атрибутивний, але ступінь його вияву, його “ціна” в різних типах ідеології є різною. Найзловіснішого характеру зазначений розрив набуває за умов панування тоталітарних форм ідеології, зокрема комуністичної, яка утвердила у свій час репресивний політичний режим і утримувала його упродовж більше ніж 70 років. Сам факт розпаду СРСР, світової системи соціалізму, утворення на її уламках нових суверенних держав лише підтверджує ту істину, що “можна жити з поганою економікою (адже вона щонайменше надає шанси для її оздоровлення і розвитку), але не можна – з поганою ідеологією”. Особливо з ідеологією, з її надмірними претензіями, правом на “теорію з великої літери”, що не знає помилок і виключень, ґрунтується на непохитній аксіомі: “якщо дійсність не узгоджується з теорією, то тим гірше для самої дійсності”. Будь-яка теорія, відзначав М. Фуко, може “звільнити” лише нав’язавши себе, втиснувши соціум у прокрустове ложе ефемерних конструкцій, паралізувавши його волю, вбивши його менталітет, будь-яку спроможність до самостійної творчої дії засобами тотального примусу, насилля, погроз, заборони, однодумства, чванливої парадності та всезагальної підозрілості. Можна, мабуть, погодитися з висновком О. Сугоняка, котрий він робить у своїй нещодавно надрукованій праці “Україна: повернення до себе”, що сьогоднішня Україна – це постгеноцидна, покалічена держава, яка пережила страшну трагедію – лоботомію: вбивство розуму нації.
Але ідеологія від ідеології відрізняється. Ідеології, як і люди, мають свою долю – вони народжуються, живуть і помирають. Одні – у поважному віці і з почуттям виконаної справи, передаючи естафету життя наступникам, інші – в дитинстві, тільки народившись, треті ж устигають міцно встати на ноги, утвердитися, але якою ціною? Інколи ціною власного життя, бо вся їхня енергія йде на реанімацію самої себе при постійному звуженні фактичної соціальної бази, джерел підживлення, геополітичного простору.
Аналіз діалектики загальнолюдського, національного та класового свідчить, що в осягненні сутності ідеології важлива роль належить не тільки класовим, груповим інтересам, а й національним. З’ясування етнічного “Ми” набуває особливої значимості в умовах нестійких суспільних станів, кризових ситуацій, загрози дестабілізації, перехідних періодів, пов’язаних з модернізацією суспільного організму. Дієвим засобом об’єднання, інтеграції етносів як суб’єктів державної етнополітики, класів, еліт, політичних партій і рухів, конфесій, громадян країни може виступити національна ідея як напрямна ідеологія (вислів О. Субтельного). Тобто ідея постає як система теоретичних положень із визначенням цілей та завдань загальнонаціонального розвитку, цінностей та ідеалів саморуху, традицій, звичаїв та обрядів, національної гідності, напрямів технологічного прориву до постіндустріального суспільства, шляхів входження до світового співтовариства народів і країн, захисту життєвих інтересів усіх етносів – великих і малих, що складають народ України. Необхідність національної ідеї як інтегративної, об’єднуючої пов’язана з тією обставиною, що Україна як суверенна держава народилася без національно-визвольної боротьби. “А це означає, – пише О. Субтельний, – що “героїчний період” – час спільних зусиль, боротьби і жертв (дійсних та уявних), який зазвичай охоплює довгий період в історії національних держав, – в українському випадку відсутній. Внаслідок цього Україні буде важко витворити той здатний надихати “міф творення”, який є стандартною рисою нових державних формувань. Брак “героїчного періоду” також означає відсутність героїв та страдників, наявність яких неминуче пов’язана з виникненням нових національних держав. Навіть найвправнішим маніпуляторам історії буде важко зображати Леоніда Кравчука в патріархальній ролі “батька свого народу”.
Наявність ще однієї прогалини в ідеологічному житті молодої української держави також свідчить на користь розробки, концептуального обґрунтування національної ідеї, а саме: “відсутність чітко окреслених ворогів. Справді, відносини з Росією досить напружені. І в історичному аспекті саме Росія найчастіше згадується як перший ворог української державності. Однак унаслідок цілої низки причин український уряд, засоби масової інформації та освітня система уникають визначення Росії як вічного ворога. Адже такі твердження зумовили б відчуження 11 мільйонів росіян в Україні. Вони також неприйнятні для українців зі Сходу, серед яких особливо багато міжетнічних шлюбів із росіянами і в яких історія зв’язків із Росією нараховує сотні років. Окрім того, в історії українсько-російських стосунків не було конфліктів на етнічній основі. І, нарешті, це просто не раціонально дратувати великого північного сусіда, який контролює постачання енергоносіїв в Україну. Так що єдиного свого потенційного ворога Україна не може ідентифікувати як такого. Віддзеркаленням цієї надзвичайної дилеми є труднощі, що їх мають український парламент та воєнні стратеги, які намагаються обговорювати проблеми безпеки, не згадуючи при цьому Росію.
Це не означає, що Україні слід оплакувати факт відсутності в неї очевидних ворогів. Якби їх справді не було, Україна мала б спокій. Одначе реальність така, що більшість національних держав мають реальних або уявних ворогів, сама можливість конфронтації з якими сприяє розвиткові почуття солідарності та спільної мети у співвітчизників. Проте Україні доводиться обходитися без такого негативного типу підсилення її державності.
Уявляється, що в процесі здійснення об’єднуючих процесів у міжпартійному середовищі, формуванні ідеології політичного центру підходити до вивчення інтересів суб’єктів суспільно-історичної діяльності (етносів, класів, партій, рухів, груп, індивідів) варто з позиції виявлення в них загального та особливого (одиничного). Інтегративна ідеологія конструюється свідомо та цілеспрямовано як результат вияву та осягнення, обґрунтування того загального, що характеризує націю і державу, народ і країну, включення цього раціонального, осягнутого, загального в ієрархічно побудовану систему ідеалів, цінностей, концептуальних конструкцій, програмових положень тощо. З іншого боку, процес ідеологічного виробництва на рівні творення інтегративної ідеології потребує відсікання будь-якого приватного інтересу, можливих претензій, амбіцій тощо на монопольне право представляти етнос, націю, народ, говорити від їх імені, зрікати істини тощо.
Ідеологія може бути розглянута як теоретико-методологічна основа політичної та національної, інтегративної (напрямної) ідеології. Їх співвідношення – це співвідношення теорії і практики, свідомості та дії щонайменше за трьома ознаками: а) ідеологія озброює суб’єктів діяльності розумінням мети та засобів її досягнення, знанням про світ, суспільство, цінності та ідеали, дає директиви для дій; б) об’єднує своїх прихильників у межах формальних політичних структур; в) будучи раціональним утворенням, ідеологія містить також емоційні установки як певну сукупність символів, що мають спонукальне, стимулююче та мобілізуюче значення і виступають засобом інтенсифікації дій політиків, політичних партій та рухів, електорату.
Політична ж ідеологія є адаптованим до завдань політичної боротьби варіантом ідеології, що сповідується, розрахованим на послідовне завоювання довіри виборців, нейтралізацію опозиції з метою досягнення перемоги над своїми основними суперниками. “Ціна” ж перемоги може бути різною залежно від характеру, типу ідеології, правлячого політичного режиму, ситуації в країні та особливо від засобів, що використовуються для досягнення проголошених цілей, ідеалів, ступеня відповідності тактичних заходів, запропонованих стратегічних варіантів розвитку природно-історичного поступу суспільства, його самоорганізаційній здатності, ресурсам і можливостям.
Інтегративна ідеологія може розглядатися як різновид політичної ідеології, яка також зорієнтована на досягнення перемоги (утримання влади), однак збалансованої, урівноваженої в її тактичній і стратегічній лініях політичної поведінки. Остання досягається, зокрема, завдячуючи вмінню, науці, мистецтву знаходити та виражати рівнодіючу інтересів суб’єктів політичної дії, традицій, обрядів, цінностей етносів з метою об’єднання, інтеграції співгромадян у цілісну суверенну країну, забезпечення її оптимального, повнокровного функціонування і розвитку.
Інтегративна ідеологія подібна до утопії. Більше того, вона, як і будь-яка інша варта уваги. Нова ідея, за К. Маннгеймом, має першопочатково утверджуватися як різновид утопічної свідомості. Утопія присутня у кожному соціальному устрої, характерна для кожної історичної доби, у тому числі і для перехідних суспільних станів, модернізаційного розвитку. Її функція полягає, насамперед, у мобілізації громадської думки, включенні соціально перспективних ідей до теле-, радіо-, комп’ютерних мереж, формуванні такого образу України, який би ідентифікувався з самореалізацією особистості, успіхом, добробутом, здоров’ям людини, можливістю реалізувати свої сили, знання, здібності. 
Ідеологія політичного центру спрямована на просування національного інтересу шляхом збирання сил з усього вітчизняного політичного поля. Вектором свого розвитку вона спрямована на подолання системної кризи, побудову правової держави та формування громадянського суспільства, гідного облаштування життя народу. Інтегративна ідеологія має створити критичну масу ринкового реформування українського суспільства, підвести масову соціальну базу під курс реформ, його фактичне забезпечення. Зусилля політичних сил мають спрямовуватися на формування такої моделі громадянського суспільства в Україні, в межах якої не тільки забезпечується розширення сфери приватновласницької ініціативи та уможливлюється розмежування приватної та публічної сфер, а й створюються належні умови досягнення згоди, прийняття компромісних рішень із принципових питань розвитку українського суспільства. Це означає, зокрема, що соціальна політика в кінцевому підсумку має орієнтуватися на такий стиль, який передбачає прагнення до консенсусу між урядом, роботодавцями та найманими працівниками. Йдеться, власне, про перехід до розгляду соціального партнерства як базової ідеї конструювання громадянського суспільства, яка ставить за мету узгодження інтересів основних політико-економічних “гравців” – підприємців, профспілок та уряду. Соціально-партнерська модель громадянського суспільства ґрунтується, як відомо, на повазі до діалогу, готовності до взаємних поступок, досягненні прийнятних рішень замість бажаних, наявності розгалуженої мережі консультативних комітетів між державою та “групами тиску”. Очевидні сьогодні і деякі основні чинники, котрі перешкоджають утвердженню системи соціального партнерства як основи майбутнього громадянського суспільства. Це, по-перше, невисокий рівень електоральної підтримки центристських, поміркованих політичних сил. По-друге, економічна залежність та політична слабкість підприємницьких кіл. По-третє, здебільшого формальний характер існуючих профспілкових організацій, неспроможних поки що належним чином впливати на електоральні рішення найманих працівників.
Імперативи модернізаційного розвитку, національні інтереси, європейський вибір України актуалізують ідеї “українського європеїзму” М. Драгоманова та Б. Кістяківського, зусиллями яких обґрунтований у межах національної традиції соціал-ліберальний вектор розвитку. Особлива привабливість зазначеної соціал-ліберальної моделі розвитку для України полягає в тому, що в ній важливе значення надається ефективності та продуктивності людської діяльності, єднанню зусиль заради подолання проблем перехідного періоду. Відповідним чином трансформована і модернізована, вона могла б стати тією парадигмою й аксіологією, своєрідною програмою дій, котра забезпечила б рух у напрямку консолідації українського суспільства.
Ідеологічна доктрина соціал-лібералізму базується на трьох випробуваних історією та часом ідейно-теоретичних платформах (своєрідних “трьох китах”) – соціал-демократії, лібералізмові та націоналізмові відповідно до традицій, цінностей та менталітету народу України.
Опорними принципами внутрішньополітичної діяльності модель декларує: а) формування особистості як самодостатнього індивіда, цивілізованого способу життя, призупинення, а в перспективі і подолання “тенденції зростаючих домагань” громадян; б) орієнтацію громадянина на власні сили, здібності і можливості як засоби подолання трансформаційної кризи, досягнення соціально комфортних умов життя, добробуту і процвітання; в) забезпечення оптимального співвідношення соціально орієнтованого ринкового реформування суспільства з програмами державного регулювання, визначення своєрідної “міри” втручання держави в економіку країни, системно-регулюючої та цілеспрямовуючої функцій держави; г) гармонізацію інтересів центру і регіонів шляхом розвитку самоврядування як форми народовладдя; д) реалізацію принципів соціального партнерства, правового захисту, злагоди та солідарності як чинників соціально спрямованого реформування суспільства; е) приборкання “холодних” цінностей ринку (свободи і відповідальності, власності, праці та безпеки) теплом людського взаєморозуміння, співпраці й успіху.
При цьому порядок і спокій розглядаються як атрибутивні умови здійснення реформ, своєрідні соціальні гарантії плавності, безперервності культурно-історичного розвитку суспільства.
У сфері зовнішньополітичної діяльності соціал-ліберальну модель характеризують такі принципи: а) забезпечення незалежності української держави, її економічної та політичної безпеки шляхом реалізації національних інтересів; б) відкритості до світу, співпраці та діалогу, підтримки різних суб’єктів світового цивілізаційного процесу, несилового вирішення конфліктів виходячи з пріоритету загальнолюдського над національним, класовим, корпоративним, груповим; в) врахування загальнопланетарної тенденції до утворення глобальних міжконтинентальних, міжнародних, міждержавних союзів, блоків та формувань; г) розуміння неподільності, спільності долей народів і держав у ядерну добу, унікальності людської цивілізації, неперевершеності людини як вищого творіння Космосу; д) визначення пріоритетів, стратегічних партнерів на Заході, Сході і Півдні; е) інтеграція України як рівноправного партнера в європейське та світове співтовариство.
Зазначені теоретико-методологічні підвалини, загальні контури та складові компоненти моделі як системного утворення дозволяють стверджувати, що сутність ліберально-демократичної ідеології полягає в мобілізації та накопиченні ресурсів, проведенні ефективних, соціально спрямованих ринкових реформ з перспективою формування дворівневого суспільства: в економічній сфері працюють ліберальні механізми, у соціальній галузі – захист, розподіл, винагорода та оплата праці здійснюються відповідно до національних особливостей соціал-демократичної ідеї.
Змальовуючи загальні контури соціал-ліберальної моделі, варто зазначити, що остаточну відповідь про її бажаність, відповідність реаліям сьогодення може дати її “ціна”, основними вимірами якої є подолання системної кризи та гідний рівень життя народу. Не менш актуального звучання набуває і політичний бік цього питання, а саме формування коаліції центристських політичних сил. Ще привабливіше виглядає перспектива формування потужної політичної партії центристського спрямування з адекватною соціальною базою, середнім класом як основою майбутнього стану країни, гаранта її стабільності та передбачуваності. Соціальною основою становлення ідеології центризму є заможні, владні і престижні верстви населення, а також найбільш кваліфіковані, компетентні та динамічні соціальні групи. Покладання на власні сили, ініціативу та відповідальність органічно поєднуються з особистою автономією, “природними” правами і “контрактними” стосунками, що може розглядатися як потенційний ресурс розвитку і своєрідний кредит довіри.
Політична ідеологія відносно самостійна по відношенню до ідеології або її окремо взятого історичного типу, на базі якого вона виростає. Автономність, суверенність політичної ідеології полягає в тому, що вона за своїм змістом більше прагматична, менше догматична, схильна швидше дотримуватися вимог політичної кон’юнктури, ніж залишатися вірною букві або духу ідеології, що її породила. Останню вона не ідеалізує, навпаки, її дотримується настільки, наскільки вона сприяє вирішенню завдань політичної боротьби. Політик завжди прагматик, його завдання – перемагати на виборах, а не відстоювати “чистоту” ідеології, ортодоксальність її принципів та положень. Саме тому політик завжди легко відійде від “фанатизму” ідеології, підкоривши її вимоги кон’юнктурі політичної боротьби, цілям досягнення перемоги. В силу цієї обставини політична ідеологія має нібито подвійний статус. З одного боку, вона ідеологічна, поділяє переваги і недоліки т. зв. родових ідеологій (тобто тих, які її породжують, викликають до життя), включаючи їх “фанатизм”, догматичність, ортодоксальність. З іншого боку, політична ідеологія, так само як і її поборники та прибічники, може відступити від ортодоксальних положень базової ідеології, пристосувати їх до особливостей тієї чи іншої соціально-політичної ситуації, а то й взагалі принести їх в жертву. Політична ідеологія прагне піднятися над ситуацією моменту, з’ясувати горизонти розвитку, оволодіти соціальною істиною і в цьому сенсі претендує на статус своєрідної науки, допускаючи водночас як “корелят” істини інтереси професійних груп, соціальних та етнічних спільнот, союзників, прибічників та спільників партійного життя. У цьому проявляється її двоїстість, амбівалентність, внутрішня суперечливість.
Світогляд же, на відміну від ідеології, є цілісним, узагальненим образом світу і людини в ньому. Світогляд формується у свідомості суб’єкта діяльності, складається як інтегрована цілісність із трьох основних структурних компонентів: ціннісного, нормативного та пізнавального. Його суть не може бути зведеною до суми зазначених компонентів, а тим більше до одного чи декількох. Світогляд є синтезом, інтегрованою єдністю структурних елементів, і залежно від ступеня переваги, домінування одного над іншим, базової, субстанційної основи можна говорити про філософський, релігійний, соціально-політичний, науковий або буденний світогляд. Матеріальним носієм останнього можуть виступати наука, релігія, філософія, ідеології, або ж світогляд формується стихійно, складається як результат повсякденної діяльності людини, виявляє себе у формі буденної свідомості. Саме в цьому сенсі З.Фрейд визначав світогляд як інтелектуальну конструкцію, яка одноманітно (тобто грунтуючись на певній початковій, вихідній субстанції, виходячи з цінностей, норм, традицій, знань тощо та можливих поєднань зазначених компонентів) розв’язує всі проблеми буття людини.
У значно тіснішому зв’язку з ідеологією, ніж світогляд, знаходиться доктрина (політична, правова, економічна, військова), яка Є. Вятром визначається як “ідеологія з дуже високим ступенем систематизації, що викладається, як правило, у вигляді теоретичних узагальнень”. Доктрина є ортодоксальною (у своїй принциповій частині) моделлю розвитку суспільства, що конструюється на засадах усвідомлення партикулярних інтересів, цінностей, уявлень, ідеалів. Вона будується на концептуальній основі того чи іншого типу ідеології (або, за Маннгеймом, “стилю мислення”, “мисленнєвих навичок”), є засадничою основою діяльності політичної партії (правлячої або опозиційної) і спрямовується на оволодіння масами, соціальним простором, окремими людьми. Доктрина, наголошує А. Мендра, “є достатньо ортодоксальним утворенням, що базується на певних цінностях та обов’язково приписує дію”.
Доктрину характеризує: а) прагнення інтерпретувати перебіг подій, викладати, коментувати й оцінювати явища і факти дійсності у світлі ортодоксальності, яка визначається партійно-ідеологічною парадигмою, тобто характерний тенденційний виклад подій та фактів, спроба інтерпретувати суспільно-політичний розвиток у вигідному для себе висвітленні, його апологетика; б) намагання переконати маси (електорат) у перевазі (об’єктивній та суб’єктивній) власної партійно-політичної позиції, доцільності та ефективності тактичних і стратегічних варіантів політичної поведінки, програм соціального розвитку, що розробляються і впроваджуються у громадську свідомість, запропонованих засобів, зразків, стандартів життєдіяльності людини, соціальних верств і груп населення, соціуму в цілому.
Теорія, на відміну від доктрини, не є ортодоксальним утворенням. Її положення легко можуть переглядатися, коригуватися, замінятися іншими, більш досконалими, що виступають засобом адекватного пізнання соціальної дійсності, її окремих сфер. Тобто під теорією ми розуміємо рефлексивну (пізнавальну, критичну) діяльність суспільно-історичного суб’єкта, що спрямована на достовірне осмислення, інтерпретацію та оцінку об’єкта, який є предметом вивчення. Американський соціолог Н. Смелзер обґрунтовує сутність теорії як деякого абстрактного твердження, яке включає в себе певну сукупність взаємопов’язаних уявлень або гіпотез. Теорія, з одного боку, скеровує процес дослідження, а з іншого – формулює нові теоретичні узагальнення на підставі отриманих результатів наукового пошуку.
Розвиненість класових відносин є показником зрілості суспільства загалом. У всякому випадку – його соціальної структури, бо наявність зрілих класів і цивілізованих стосунків між ними є свідченням організованості та впорядкованості міжгрупових взаємин. А також певною гарантією того, що в такому суспільстві здійсниться нагромадження багатства (функція панівного класу), справедливе та своєчасне його вилучення та переведення шляхом продуктивного інвестування в ресурси розвитку (науку, техніку, культуру та освіту), що є змістом протестуючої діяльності пригнобленого класу. Таким чином, головним елементом ідеології панівного класу виступає ефективність, пригнобленого – справедливість. Тим-то у них і різне тлумачення соціальної справедливості.
Нерозвиненість класових відносин може простежуватись у декількох варіантах. Вона може означати нерозвиненість одного із класів. Якщо, наприклад, панівний клас є одночасно і керівним (розвинена форма панівного класу), і пригнобленим, то він одночасно є й уярмленим (нерозвинена стадія пригнобленого класу), а ідеологія панівного класу буде водночас панівною ідеологією такого суспільства. Вірогідніше, політична система такого суспільства буде однопартійною, ідеологія – державною, держава – тоталітарною, централізованою, репресивною і партократичною. Одержавлюючись, ідеологія втрачає свої соціальні функції, тобто перестає бути засобом ідентифікації, згуртування і спонукання. За неї це роблять держава і партія. Не партійна маса, а партійний апарат. Ідеологія у цьому випадку вироджується в державницьку риторику та фразерлогію.
У випадку нерозвиненості панівного (пригноблюючого) і розвиненості пригнобленого (організованого-протестуючого) класів дедалі більшої сили і могутності буде набирати революційна ідеологія. Вона ставатиме все більше бунтівною, роздратованою, викривальною, агресивною, концентруючись навколо “образу ворога”. Врешті-решт, вона теж перестає бути власне ідеологією, трансформуючись в запальну і п’янку соціальну утопію.
У випадку нерозвиненості обох класів (поєднання панівного-пригноблюючого і пригнобленого-уярмленого) панує соціальний, а з ним – ідеологічний, застій. Проте зовні він виглядає як бурхлива ідеологічна активність. Тільки вона дуже часто є безцільною, непродуктивною, можливо, навіть недоцільною.
Застій – це не просто призупинення соціального розвитку на деякий час, відпочинок перед далекою дорогою. Застій – це падіння розвитку, прискорене відставання суспільства. Відставання одночасно у двох відношеннях: відносно самого себе (своїх колишніх позицій) і відносно інших країн. Зрозуміло, що така ситуація є незвичною, тривожною. І перша реакція найбільш мобільної частини суспільства на подібний стан – ідеологічна рефлексія.
Та швидкість падіння буває досить часто настільки значною, що суспільство не встигає осмислити постійно плинну ситуацію. Ідеологічна рефлексія в цих умовах стає перманентною, самоцільною. А це вже не ідеологія, бо вона не виконує свого суспільного призначення: орієнтувати, ідентифікувати, оцінювати, консолідувати, спонукати, сприяти організації колективних дій. Перманентна плинна ідеологічна рефлексія не встигає поширюватись у достатній мірі, «переварюватись», засвоюватись значними масами людей. Тому ідеологія вироджується в демагогію – пустопорожню словесну активність, безцільну і безплідну політичну тріскотню, яка нікого особливо не зачіпає і не хвилює, проносячись над поверхнею суспільного життя. Демагогія стає в цих умовах особистим покликанням, особливого роду професією і способом життя. А політики – переважно демагогами.
В умовах соціальної кризи відбувається активна рестратифікація соціогрупової структури суспільства – зайняття групами нових соціальних позицій та їх обживання, пристосування колективної поведінки до нових умов існування. Більшість соціальних груп при цьому втрачають колишні позиції, їх соціальна ситуація різко погіршується. Але якщо падіння є тривалим, нова соціальна ситуація залишається невизначеною. Групи, а особливо їх мобільний авангард, з цього приводу перманентно рефлексують, прагнучи усвідомити причини, виявити винуватців, визначити колективну перспективу. Тематика, концептуальні підходи, оцінки, спонукальні гасла при цьому постійно змінюються, частково виражаючи об’єктивний стан речей, частково – внутрішню невизначеність і розгубленість. У таких умовах можлива лише деяка псевдоідеологія, найчастіше – демагогія.
З іншого боку, групи, соціальна ситуація яких поліпшується, теж не можуть стати суб’єктами чи продуцентами повноцінної ідеології. Верхня межа їхньої висхідної соціальної мобільності теж ще не визначилась, бо час падіння одних і підйому інших приблизно однаковий. Приблизно однаковою є також глибина просування вгору і вниз, тобто чим нижче падають одні, тим вище мають піднятися інші.
Але групи висхідної соціальної мобільності, особливо у кризовій ситуації, як правило, нечисленні, бо соціальна піраміда звужується до верху: місця вгорі завжди менше, аніж внизу. Отже, їх ідеологічна продукція не може мати значного поширення як внаслідок їхньої нечисленності, так і невизначеності ситуації їхніх гомологічних груп (груп схожої ситуації). Всі свої ресурси висхідна група витрачає на просування вгору, тому для активної ідеологічної діяльності не залишається ні часу, ні енергії, ні належної позитивної мотивації. Нарешті, у більшості випадків група, що просувається знизу вгору, не має належної культурно-освітньої підготовки, аби стати продуцентом привабливого ідеологічного продукту. А їхня нова соціальна ситуація не є настільки легітимною у правовому і моральному відношеннях, аби їхня ідеологія була широко підтриманою.
Невизначеність соціогрупової структури, відсутність стійкого та однозначного розшарування не сприяє появі у просторі найбільш значної в ідеологічному відношенні фігури – політичних партій. Адже саме для них ідеологія є основним ресурсом соціального діяння і політичного виживання. Партії не виникають або (що буває частіше) не закріплюються і не виживають через відсутність адекватної соціальної бази. У зв’язку з цим замість нормальних партій взаємодіють невеликі, мало організовані ініціативні групи. Деяка псевдоідеологія їм потрібна, аби ідентифікуватись, консолідуватись та організуватись. Теоретичний рівень висунутих при цьому концепцій не має принципового значення. А не маючи належної підтримки, вони залишаються суто академічним продуктом, бо теорія не функціонує у вигляді технології соціального діяння.
Ініціативні групи демонструють при цьому значну ідеологічну активність. Ідеологія потрібна їм як для внутрішнього вжитку, так і для зовнішнього споживання, аби “намацати” свою соціальну базу, виразити її інтерес в обмін на колективну підтримку і схвалення. Але досить часто при цьому доводиться шукати чорного кота у темній кімнаті. До того ж, кота, в більшості випадків, взагалі тут нема, а ті, хто шукають, точно не знають, що саме їм потрібно. Тому вони про всяк випадок посилають в усі кінці первинні, ще сирі, ідеологічні сигнали – з надією знайти адекватний відгук.
Соціальна криза означає також суттєву деформацію інституційного порядку суспільства. Інколи при цьому виникають нові інституції (наприклад, у сучасному українському суспільстві виникає сукупність політичних партій, що борються за новий перерозподіл влади). Вони шукають своє місце в загальній інституційній структурі, і цей пошук супроводжується значною словесно-символічною активністю.
Змінюється і становище традиційних інституцій. Деякі з них зміщуються від центру до периферії (в сучасному українському суспільстві це школа, наука, культура взагалі). Інші зміщуються від периферії до центру (наприклад, церква). При цьому відбувається активний перерозподіл функцій, влади, впливу та авторитету. Комунікативна активність помітно зростає. Але це не стільки ідеологія, скільки інституційна риторика, бо вона виражає не інтерес соціальних груп, а інтерес інституційних органів та їх чиновницьких апаратів. Держава як найбільш могутній соціальний інститут опиняється в центрі цих комунікативних процесів. Звідси псевдоідеологічна активність державних службовців усіх рівнів – прямо-таки ревне освідчення в ура-патріотизмі.
Відсутність чіткої класової стратифікації зовсім не означає зникнення класових функцій. Тільки тепер боротьбу за розподіл багатства, влади і престижу беруть на себе інші великі соціальні групи: етноси, конфесії, професійні або територіальні групи. Взявши на себе не властиву їм класову функцію, вони реалізують її не зовсім адекватним чином, модифікуючи стосовно до своєї особливої природи. В дійсності ж ні етнос, ні конфесія, ні професійна група не є класом, а їх основний культурний продукт (культура, віра, корпоративна психологія) не є ідеологічним продуктом. Значить, щось таке, що саме по собі не є ідеологією, така група, вступивши у псевдокласові стосунки, має перетворити у власне ідеологію. Є дві основні перешкоди, котрі чинять опір подібній трансформації: відсутність у більшості випадків чітко визначеного опонента і внутрішня природа того культурного продукту, який має трансформуватись в ідеологію.
Сказане означає, передусім, що в одному і тому ж політичному просторі рідко можуть існувати два рівномогутні етноси, дві рівномогутні конфесії чи якісь інші великі соціальні групи (рівномогутність тут має принципове значення, бо тільки такі структури можуть стати носіями центрального суспільного конфлікту, розв’язання якого є функцією класової боротьби, і їх стосунки будуть досить збалансованими і врівноваженими, аби зародження, розгортання і розв’язання конфлікту мало цивілізований вигляд, тобто законну форму). Відсутність належного опонента заважає такій групі перетворитись із групи спільного становища в соціального суб’єкта – агента соціальних перетворень. Деяка ідентифікація при цьому ще можлива, тобто група якось може усвідомити своє становище і спільний інтерес. Але вона не зможе стати суб'єктом конфлікту, опозиції і боротьби.
Може відбутися штучна гальванізація: замість реального супротивника їй буде підсунено уявного і недійсного, несправжнього опонента. Цього інколи буває досить, аби спонукати групу до дій, сприяти її мобілізації. Але колективна активність буде при цьому беззмістовною, порожньою. Не маючи дійсного опонента, група не розв’язує справжнього конфлікту, котрим визначається її ситуація. Вона вступить у боротьбу з групою, котра насправді є противником зовсім іншої групи і котра скористається плодами такої боротьби.
Другою перешкодою є природа основного культурного продукту, який виробляють ці групи: він за суттю не є ідеологією, тому перетворення його в ідеологію є одночасно і фальсифікацією цього продукту, і фальсифікацією самої ідеології. Ні етнічна культура, ні релігійна віра, ні корпоративна психологія професійної групи не є теоріями.
Це не означає, що вони чимось гірші за теорію, вони просто інші, тобто не є логічно впорядкованою сукупністю науково інтерпретованих понять. Спроби перетворити їх в ідеологію роблять культуру непривабливою і агресивною, релігійну утопію вульгарною і буденною, корпоративну психологію абстрактною і чужою, сторонньою справжнім професійним інтересам групи. Культура при цьому перестає ідентифікувати, буде лише збуджувати і спонукати, а релігійна віра втрачає здатність втішати і. примиряти, тобто перестає виконувати свою компенсаційну функцію Корпоративна ж психологія, ставши псевдоідеологією, ставить одну професійну групу в опозицію до інших професійних груп, чинячи опір їх подальшій класовій консолідації. За таких умов ці групи схиляються до того, аби розв’язати свої інтереси за рахунок інших спільнот. Подання, розгортання і розв’язання конфліктів починає тяжіти до насильницьких форм, а політична боротьба загрожує перерости у громадянську війну.
Хоч би якими досконалими були наукові теорії, їх суспільне функціонування у вигляді політичної ідеології залежить від інших обставин: готовності великих соціальних груп самовизначитись та самоорганізуватись і здатності політичних партій повести їх за собою в боротьбі за владу і реально впливати на суспільні процеси.
Політичні партії виступають при цьому посередниками між теоретично можливими цілями (відчутною і передбачуваною історичною перспективою) і практично існуючими колективними потребами. Без цих передумов наукові теорії існують у вигляді суто академічних конструкцій, безпосередньо не пов'язаних з реальним життєвим процесом. Щоправда, їх ще може затребувати держава чи інший соціальний інститут, спробувавши перетворити в інституційні програми дій. Але то вже інший спосіб існування наукових теорій, котрий потребує спеціального аналізу.
Здатність соціальних груп до консолідації та самоорганізації, як і політичних партій – до керівництва, у свою чергу, залежить від їх власного розвитку у суспільстві. Останнє визначається тим, наскільки різні прошарки дрейфують і близькі до того, аби стати двома основними класами, ставши соціальним підґрунтям двох основних партій (це – в ідеальному випадку), об’єднані дії яких націлюються на розв’язання центрального конфлікту цього суспільства. У даному разі, ідеологічне подолання соціальних конфліктів набуде класичної форми. На одному боці ідеологія концентруватиметься навколо права панівного класу визначати, контролювати і спрямовувати історичний процес. На іншому – ідеологічна активність акцентуватиметься навколо ціни соціального розвитку, вкладу різних соціальних груп у цей процес і справедливої винагороди за отримані при цьому здобутки.
Подальше акцентування ідеології визначатиметься рівнем розвиненості панівного і пригнобленого класів. Панівний-керівний клас, як уже було сказано, наголошує на історичній перспективі, виробництві (ефективності праці та управління), соціальних нагромадженнях, необхідних із них вилученнях, подальшому продуктивному інвестуванні. Він також заінтересований у справедливій соціальній стратифікації (розміщенні груп за їх внеском у розвиток), соціальній мобілізації, ціннісній консолідації та легітимному взаємному контролі. У свою чергу, панівний – пригноблюючий клас акцентує на розподілі, розкішному і демонстративному споживанні, виправданні законного (досить часто і незаконного) використання сили, примусових інструментів влади; він байдужий чи навіть ворожий до міграції, культурної соціалізації, соціальної мобільності, особливо висхідної. Байдужий він також до винагороди (вона для нього, очевидно несправедлива), рестратифікації (нової, а ще краще перманентної стратифікації), соціальних нагромаджень (останні або неможливі, або активно “проїдаються”), продуктивного інвестування (наука, техніка, освіта і культура не є предметом розкішного споживання), зате пристрасно захоплений побутом і дозвіллям.
Пригноблений-протестуючий клас, не відкидаючи позитивної історичної перспективи, перебуває, звичайно, в опозиції щодо пропонованих методів його залучення у цей процес. Тому він є деяким аналогом панівного керівного класу і водночас його антагоністом, масовою (“народною”) тінню. Звідси специфіка його ідеологічного конструювання дійсності.
З одного боку, тематика його ідеологічного дискурсу близька до тематики ідеологічного дискурсу його опонента. Але із суттєвим зміщенням акцентів. Не на ефективності виробництва і управління, а на справедливому розподілі праці та її результатів. Не на соціальних можливостях самих по собі, а на їх суспільному використанні. Не на можливостях до соціального просування, а на своєму незадоволенні зайнятою соціальною позицією. Не на віддаленій історичній перспективі, а на своєму нинішньому становищі. Не на привабливості мобілізуючих ціннісних орієнтацій, а на відразливості нинішніх соціальних порядків. Не на необхідності згоди і консолідації, а на реальності конфліктів і опозицій.
Що ж до пригніченого – уярмленого класу, то він скоріше є тінню панівного-пригноблюючого. Його ідеологія (а частіше просто колективна психологія) близька до ідеології його класового антагоніста, але немовби вивернута навиворіт. Він також акцентує на споживанні, але не на розкішному, а за критеріями соціального виживання. Також схильний до примиренської утопії, поверненої назад, до міфологізованого минулого. Але з акцентом не на соціальній гармонії, де кожен знав своє місце, а на великодушності і доброті “годувальників” – панівної групи. Провали в економіці він теж схильний пояснювати дією “людського фактора”. Але акцентує не на відсутності власних трудових зусиль, а на невмілому керівництві. Він теж байдужий до висхідної соціальної мобільності, котра потребує додаткових зусиль і ресурсів. Але зовсім не байдужий до додаткової, особливо дармової винагороди. Його мало цікавлять громадські справи і соціальна мобілізація взагалі. Але будь-яка зміна соціального порядку загрожує йому ще більшим погіршенням ситуації. Тому якщо перша пара акцентує ідеологічно на законності, то друга – на порядку.
Наскільки близька чи далека нинішня українська ситуація до класичної, за якою взаємодіють панівний-керівний і пригноблений-протестуючий класи? Це визначається тим, наскільки панівний український клас є водночас і керівним, а пригноблений – і протестуючим. На рівні панівного класу це залежить від того, наскільки він згуртований, дисциплінований, свідомий своєї історичної перспективи і відповідальності, тобто від того, наскільки його різні фракції злилися, об’єдналися в суцільний блок, здатний до організованих колективних дій. Зрештою, і від того, наскільки він є ідеологічно інтегрованим, а ідеологія – історично перспективною.
Хоч як структурно невизначеним є сучасний український панівний клас, все ж у ньому можна виділити три основні фракції: колишню радянську партійно-державну номенклатуру, “нових” українців, етно-національну групу. Що сьогодні він не є керівним класом – очевидно. Це засвідчують стагнація і безперервне падіння виробництва. А без цієї передумови інші його керівні дії (нагромадження, вилучення, продуктивне інвестування, перспективне ідеологічне орієнтування, соціальна мобілізація та ін.) стають неможливими.
Основна проблема, проте, не в цій простій констатації. А у відповіді на ряд пов’язаних з такою ситуацією запитань. Зокрема, чи здатний він, і в якій можливій перспективі, вийти на рівень керівного класу? Яка саме нинішня його фракція здатна взяти на себе таке завдання і успішно з ним справитись? На основі якої ідеології можлива його подальша внутрішня консолідація? Наскільки вона буде підтримана іншими прошарками населення, аби справді стати належним ресурсом історичної творчості?
Кожна із фракцій має свої переваги і такі ж очевидні дефіцити. Зокрема, номенклатура має досвід державного та адміністративного управління, який пов’язаний з практикою тоталітарного суспільства. Тобто коли управління було не стільки роботою і відповідальністю, скільки правом і привілеєм. І не стільки ініціативою та інновацією, скільки пригніченням, контролем і схематизацією соціальної активності за наперед визначеними шаблонами. Консолідація і згуртування цієї групи тривали в коридорах влади, на основі єдиних бюрократичних правил поведінки, застиглих ідеологічних схем і особистих зв’язків. Їх комунікативні ресурси складалися із особливого квазіідеологічного “новоязу”, доповненого досвідом порозуміння на мигах, жестах, абстрактних натяках і конкретних недомовках та замовчуваннях.
В основному ця група зберегла своє панівне становище, але під дією об’єктивних обставин змушена була внутрішньо розшаруватись. Основна частина залишилась або перейшла в адміністративні органи держави, формально ідеологізувалась, тим самим легалізувавши вже давно ними засвідчену готовність при потребі відмовитись від будь-якої ідеології. Попри суб’єктивні мотиви таку акцію, можна вважати позитивною. У тому розумінні, що виконавські структури держави справді повинні бути ідеологічно нейтральними, аби уможливити демократичну зміну влади на вищих щаблях владної ієрархії. Отже, ця група взагалі знаходиться поза ідеологією або лише використовує її у вигляді державної риторики. Ще якась частина, вдало конвертувавши владу у гроші, перейшла в ряди підприємців і бізнесменів. Тому, ця група тяжіє до лібералізму та супутнього йому індивідуалізму. Але цьому суперечить колишній ідеологічний досвід, бо марксизм як різновид групової ідеології визнає лише свободу класу і пролетарський колективізм. Як швидко можливий і чи можливий перехід від старої до нової ментальності – ця непроста проблема потребує конкретного аналізу.
Ідеологічно активною є і, вірогідніше, залишиться в оглядовому минулому та частина радянської номенклатури, котра з якихось причин не потрапила в одну із двох інших фракцій. Політико-ідеологічна діяльність залишається для неї практично єдиною можливістю утриматись на престижних соціальних щаблях. Необхідність же боротись за підтримку електорату змушує цю групу раз у раз повертатись до викривального пафосу пролетарської ідеології.
Соціальна енергія в чомусь подібна до атомної: вона теж має витоки у розпаді і синтезі. Перша виникає в результаті розпаду попередньої соціальної структури. В її основі є протест і збурення. Протест проти втрати колишнього становища, роздратування погіршенням ситуації, страх перед невизначеністю сучасного і майбутнього. Другий вид соціальної енергії виникає пізніше як наслідок стабілізації соціальної структури і пов’язаної з нею нової інтеграції.
У сучасному українському суспільстві розпад соціальної тканини переважає. Відповідно до цього формою соціальної активності є обурення, роздратування, страх і ненависть. За таких умов протестуюча ідеологія має значні шанси бути підтриманою. А це означає, що вся можлива ідеологічна палітра суспільства зміщуватиметься саме в цьому напрямі протестуючої ідеології. Це означає, що протестуючою ставатиме й ідеологія тих груп, котрі вже знаходяться на панівних позиціях або на них претендують. Протест за цих умов стає всезагальним. Але група, проти якої він спрямовується, – відсутня. Єдиним адресним ворогом за таких умов стають державні чиновники, виконавська влада. Це полегшується, тим більше, що остання дає реальні підстави для масового незадоволення.
Відсутність в Україні розвинутих класів зовсім не означає зникнення класових конфліктів. Бо якщо функція є, а структур немає, відбувається функційне зміщення, тобто інша структура бере на себе дану функцію. У такому випадку класовий конфлікт переміщується в інший соціальний простір, стає змістом взаємодії інших соціальних груп. Окрім класів, великими соціальними групами є етнос, конфесія, професійна і територіальна групи. Якій деформації піддається ідеологія, ставши ресурсом взаємодії інших, некласових, груп, тобто груп, для яких боротьба за владу і вплив не є звичайною і природною?
У нормальному варіанті етнос ідентифікується через культуру: мову, традиції, звички, пісенний і музичний мелос, перекази, спогади, сказання, професіональну художню культуру. Коли етнос починає функціонувати як клас, його культура перетворюється на ідеологію. Ідентифікація починає здійснюватися не на основі культурного символізму, а на основі словесного дискурсу. Спрямування діяльності набуває негативних вимірів: значення має не усвідомлення подібного, а відображення відмінного, фіксується не наявність, а відсутність, дефіцит. Стверджується не співіснування, а його неможливість за даних умов. Розпочинається активний пошук внутрішнього, а краще – зовнішнього ворога. Його наявність ще більше посилює агресивні начала культури, гальмуючи її гуманітарний потенціал.
Основними культурними здобутками етносу є мова та групова пам’ять – історія. Саме вони і кладуться в підґрунтя ідеологічного дискурсу. Мовна політика і засвоєння історичного досвіду претендують на державний статус і підтримку.
Зрештою, трансформація етнічної культури у класову ідеологію не є складною розумовою процедурою. Це робиться шляхом заміни лише одного складового компонента: замість однієї групи (клас) підставляється інша група (етнос). І тоді класовий інтерес набуває етнічних вимірів (стає національною ідеєю), культура стає спонукальною, вірність класу тлумачиться як вірність етносу, класова опозиція трансформується в національно-визвольну боротьбу, деетнізовані елементи вбачаються як етнічні ізгої (манкурти), класові вожді перетворюються в етнічних героїв, класова експлуатація стає національним гнітом, прагнення до класової диктатури замінюється претензією етносу на повне і безпосереднє державне врядування.
У такій трансформації допускається абстрактна можливість для об’єднання політичної групи (населення певної території, нації – в точному значенні слова) на основі ідентифікації в рамках етнічної культури. Але це передбачає ряд додаткових передумов: такий процес найбільш продуктивний у тій історичній точці, коли відбувається перетворення етносу на політичну націю, тобто на початковій стадії індустріалізації та утворення національних держав. Тобто етнос має бути достатньою мірою ангажованим у власну культуру; основна поселенська структура суспільства – сільська община; етнічні герої мають бути і політичними лідерами; зберігається достатня довіра до панівного класу, який до того ж має бути достатньо консолідованим і здатним на усунення соціальних конфліктів.
В Україні повною мірою не виконується жодна з цих передумов: індустріалізація відбулася на класовій основі, етнос здебільшого втратив почуття кореневої належності, основна маса людей проживає у містах. Етнічні лідери не мають достатнього політичного авторитету, а панівний клас не консолідований та не контролює належним чином державний апарат, користуючись лише мінімальною довірою населення.
Окрім того, як згадувалось, домінуючою ідеологією в Україні нині є протестуюча, котра розрахована на розмежування, а не на консолідацію. А етнічна ідентифікація відбувається на регіональній основі (Захід – Південний Схід). З одного боку, це дещо пом’якшує міжгрупове напруження, бо групи територіально розмежовані, не взаємодіють віч-на-віч. З іншого – є перешкодою на шляху до можливої консолідації на основі інтегрального націоналізму, бо територіальне розмежування закріплює відмінності у способах ідентифікації.
Не менше суперечностей виникає і тоді, коли носієм класового конфлікту стає конфесія. Вона не має, в більшості випадків, рівномогутнього опонента, а релігійна утопія чинить опір перетворенню її на політичну ідеологію. Для цього вона є занадто абстрактною, розрахованою на всі часи і народи, байдужою до конкретного історичного моменту. Але релігійні почуття є глибокими та інтенсивними. Тому були, є і будуть спроби скористатися цією обставиною, підміняючи релігійну віру політичними намірами.
Професійною групою, котра прагне взяти на себе класову функцію в сучасному українському суспільстві, є шахтарі. Для цього у них є ряд об’єктивних підстав: їх становище, порівняно з попереднім періодом, погіршилось особливо різко, вони є досить організованою групою, чому значною мірою сприяє збіг місця роботи і проживання, неспроможність віднайти адекватну роботу у разі закриття шахт, деякі колективні звички і традиції. Проблема, проте, полягає в тому, що в даному разі професійна група перебирає на себе політичні завдання. Частково цьому сприяє той факт, що шахти є державними господарськими організаціями. Тому будь-який виступ гірників одразу ж набуває форми конфлікту з державою як загальним роботодавцем. Діючи проти держави, шахтарі змушені в цих обставинах об’єднувати свої зусилля, виступати єдиним фронтом.
Другим чинником, що активно сприяє швидкому переростанню суто економічної акції у політичний виступ, є позиція господарського і державного керівництва регіону, котре знаходиться в опозиції до центрального керівництва і прагне повернути в цьому напрямі шахтарські виступи. Відповідно прагнуть скерувати шахтарські страйки старі, а особливо – нові профспілки та опозиційні політичні партії. Цьому також значною мірою сприяє успадкована від тоталітарного минулого особлива “державницька” ментальність, в основі якої лежить як безмежна довіра до соціотворчих можливостей держави, так і глибока зневіра у потенційні можливості позадержавних дій і взаємин.
У цій ситуації маємо декілька неправомірних підмін. Професійна група діє як клас, не будучи ним у дійсності. Взявши на себе непосильний тягар, вона, швидше за все, не розв'яже ні свої власні завдання (підвищити рівень оплати і поліпшити умови праці), ні загальнокласові завдання (підвищити рівень демократичного контролю над діяльністю держави). Суто професійні вимоги шахтарів мають мало шансів бути підтриманими іншими прошарками трудящих. А деяке ситуативне і тимчасове поліпшення їх становища відбувається за рахунок інших груп. Шахтарі в цьому випадку ведуть себе щодо своїх класових союзників так, ніби вони є їхніми противниками. А замість класової ідеології формується роздратована антидержавна риторика, яка не може стати достатнім об’єднуючим началом. Хоч деякий співчутливий відгук і може знайти (у зв’язку з масовим незадоволенням).
Нарешті, в Україні є три територіальні групи, котрі зовні ведуть себе як протестуючі класи. Зокрема, Західна Україна веде себе як протестуючий етнос, хоч у суспільстві немає іншого етносу, котрий можна було б розглядати як панівний. Водночас Південний Схід України веде себе як протестуючий клас, хоча клас не має, звичайно, окремо виділеної території. Отже, одна територіальна група усвідомлює себе швидше як етнос, інша – як клас. Й обидві прагнуть контролювати державу, а через неї – зміст і спрямування соціальних процесів. Потенційно це досить небезпечно, бо у разі реалізації таких домагань одна територія може контролювати іншу, а це вже колоніальна ситуація. Проте повноцінна ідеологія неможлива і в цьому випадку. Територіальна група є природним суб’єктом держави. Тим-то її соціальна активність має чітку державницьку спрямованість, а ціннісні орієнтації оформляються у вигляді державницької чи антидержавницької риторики.
Найкраще це засвідчує ситуація в Криму. Аналіз текстів політичного керівництва регіону свідчить, що у їх виступах і публікаціях має місце вельми чудернацьке поєднання класових, професійних і етнічних мотивів. Хоч насправді населення Криму не є ні класом, ні єдиним етносом (за винятком кримських татар), ні професійною чи релігійною групою. Мотиви такої плутанини зрозумілі: політична еліта хоче об’єднати населення території на будь-якій можливій основі. Але єдино можлива основа для об’єднання – відчуття територіальної приналежності. Якраз воно розвинене досить слабо, бо основна частина населення території проживає тут випадково, не пройшла тривалого шляху історичного, етнокультурного освоєння території. Тож лідируюча група протесту намагається стимулювати всі інші колективні імпульси-почуття, аби добитися бажаного результату.
Наскільки він можливий, залежить від двох обставин: політики держави щодо цього специфічного регіону і маніпулятивних можливостей їх лідерів протесту. Залежність цих двох факторів обернено пропорційна: чим більших помилок припускається державне керівництво, тим ефективнішими будуть маніпулятивні дії кримських сепаратистів – і навпаки.
Важливо усвідомити: класи взаємодіють між собою не в просторі держави і не через державу. Класи є певною групою, котра може взаємодіяти тільки з іншою групою. Держава ж є зовсім іншою соціальною структурою: це – соціальний інститут, тобто універсальний або всезагальний інструмент взаємодії.
Безпосередньо класи співвідносяться між собою в рамках громадянського суспільства на основі колективної психології, ідеології чи утопії. Але безпосередність стосунків тут потенційно небезпечна, бо це могутні соціальні групи, котрі можуть породити соціальний конфлікт значної деструктивної сили. Чим більше опосередковуються класові конфлікти, тим стабільнішим є внутрішнє становище такого суспільства.
Опосередковуючими механізмами класових взаємин є право (забезпечує законні форми подання, розгортання і розв’язання класового конфлікту), ідеологія (переводить конфлікти у сферу розумової рефлексії) і політична система (впорядкована сукупність законно функціонуючих партій, котрі виражають і захищають класовий інтерес). Нерозвиненість класових відносин негативно позначається на всіх цих компонентах опосередкованої взаємодії. Класова боротьба поза правом, ідеологією і без керівних політичних партій означає стан громадянської війни. Політична система тут є найбільш важливою складовою, бо вона дозволяє опосередковану, тобто власне політичну, класову взаємодію. Які перспективи має щодо цього українське суспільство?
Поки що партій у власному розумінні в Україні немає. Замість них діють невеликі ініціативні групи, а замість класів взаємодіють незначні, але мобільні, соціальні прошарки. Коли суспільство класово не стратифіковане, партії не можуть визначитися щодо своєї соціальної бази і щодо стабільних ідеологічних орієнтацій. Незалежно від самоназв, котрі в більшості випадків є далеко не точними чи амбіційними, в Україні можливі три великі партії: соціалістична (виражає інтереси тієї частини суспільства, котра усвідомлює себе соціально не захищеним), націоналістична (виражає інтереси частини населення, котре усвідомлює себе швидше етносом, аніж соціумом) і ліберальна (інтереси тієї частини українського населення, яку умовно можна позначити як “буржуазію”). У свою чергу лише соціалісти (включаючи й комуністів) та націоналісти мають більш-менш визначену соціальну базу і деякий рівень ідейно-психологічної мобілізації.

 

<< попередня     зміст     наступна >>

polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 474849132 © 2005-2009 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт.