Основні висновки, Контрольні запитання, коментарі, тести і проблемні ситуації, Теми для рефератів, Література Ищите Господа, когда можно найти Его, призывайте Его, когда Он близко. (Библия, книга пророка Исаии 55:6) Узнать больше о Боге
Главная Книги Статьи Реклама на сайте

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ

Основні висновки
1. Цінністю є річ, предмет або явище як умова визначення змісту, мотиву або спрямованості соціальної взаємодії. Цінності є впорядкованою сукупністю елементів: вони виступають як певним чином впорядкована система. Міра цієї організованості може бути різною, від майже повної неузгодженості окремих елементів до тотального поєднання їх в когерентну, тісно пов’язану механічну чи органічну цілісність. Суб’єктивним виразом цінності є оцінка: вона визначає відношення суб’єкта соціальної взаємодії до наявної цінності чи їх системи.
2. Цінності та оцінки надають сенсу соціальній взаємодії, завдячуючи яким навколишній світ постає перед людиною як соціально значима система образів, символів, орієнтацій, спонукань, заборон і пригнічень. Культурно-ціннісні орієнтації є механізмом розчленування дозволеного і забороненого, бажаного і небажаного, повсякденного і надзвичайного, профанного і святого, буденного і святкового, безпосереднього і перспективного, винагороджуваного і карного, справедливого і несправедливого, досягнтого і омріяного. Вони схематизують, моделюють, шаблонізують, стандартизують соціальну взаємодію, надають їй необхідної організованості, стабільності, передбачуваності, спонукальності, взаємної пов’язаності. Системний характер цінностей передбачає наявність основної або центральної цінності, котра є її конститутивним елементом, системотворчою ознакою. Інші цінності знаходяться по відношенню до основної цінності у певному порядку, утворюючи ієрархічну структуру.
Кожен індивід, група, соціогрупова структура, організація, інституція, суспільство в цілому мають певні системи цінностей. Соціальна боротьба і конфлікти пов’язані з ціннісними суперечностями.
3. Культурно-ціннісні орієнтації розвитку можуть бути організовані і подані (представлені, презентовані) у різноманітних формах. Найчастіше це відбувається у вигляді колективних настроїв і почуттів (психологія), впорядкованої системи понять і змістовних тверджень (ідеологія) або впорядкованої системи образів майбутнього з одночасним критичним запереченням теперішнього стану речей (утопія). Будучи досить схожими між собою у логіко-конструктивному плані, ідеологія й утопія розрізняються функційно і структурно. Соціальною базою ідеології є клас або інша досить могутня соціальна група особливого становища, носій певних інтересів. В ідеології відображається дійсне становище групи, її найближче досягнуте майбутнє. Соціальною базою утопії є соціальний рух – впорядкована і певною мірою організована соціогрупова структура (найчастіше клас та його спільники). Соціальний рух відображає і виражає інтерес усього суспільства або його переважної більшості. Тому вона (утопія) менш акцентована на визначенні особливого соціального становища (з погляду соціогрупової природи руху), а більше зосереджена на історичній перспективі. Досягненість цілей в утопії менш імовірна як з причин об’єктивної невизначеності самої історичної перспективи, так і з причин суперечливої соціогрупової організації руху: кожна з груп має свою особливу історичну траєкторію, їх поєднує лише заперечення існуючого стану речей. Тому ідеологія має, як правило, апологетичний і захисний, утопія – критичний і викривальний характер. Ідеологія може піддавати сумніву окремі сторони буття, утопія заперечує весь існуючий порядок і вимагає повного його перетворення. Ідеологія пропонує певну програму практичних дій, утопія – перспективно орієнтовані ціннісні орієнтації. Ідеологія є швидше політичним феноменом, вона пов’язана з діяльністю партій чи подібних їм утворень. Утопія – швидше соціальний феномен, вона відображає життєдіяльність громадянського суспільства. Звичайно, ці відмінності не носять абсолютного характеру. Зв’язок між ними діалектичний: ідеологія може розвинутись в утопію, партія – стати соціальним рухом і навпаки. (Утопія частіше перетворюється в ідеологію, соціальний рух – у партію, партія на короткий період часу пов’язується з особливим класом і стає, в разі перемоги, монопольним володарем державної влади).
4. Перетворення звичайного (побутового) індивіда в історичного суб’єкта (творця нових суспільних відносин) відбувається в основному через вибір культурно-ціннісних орієнтацій розвитку. Задля цього індивід має побороти (у свідомості і (або) через вольові дії) нав’язуваний суспільством, особливо його системою соціалізації, конформізм поведінки. Проте сама по собі девіація від усталених норм і приписів ще не гарантує залучення до соціальної творчості, адже існують деструктивні види соціальних відхилень (самоцінний негативізм, беззмістовний ритуалізм тощо). У духовному плані персональний суб’єкт соціальної творчості розпочинається із залучення до утопії, в практичному – до соціального новаторства (практичної розбудови нових соціальних відносин). Це – різні за змістом види діяльності.
Творення утопії є різновидом духовної роботи, емоційно-розумової рефлексії. Ця робота може протікати і наодинці, і у відносній соціальній ізоляції. Соціальне новаторство – практична робота, різновид соціальної праці: достатньо ризикованої, з невизначеними, як правило, умовами, засобами, технологією, винагородою. Соціальне новаторство потребує певної особистої мужності, розвинених вольових якостей, здатності протистояти впливам, передбачає вміння пропонувати, переконувати, організовувати, мобілізувати, викликати довіру, вести за собою. Розгортається переважно в організаціях, групах, інститутах.

Контрольні запитання, коментарі, тести і проблемні ситуації
1. За яких умов певна річ, явище, предмет стають цінністю, орієнтиром діяльності? У якій мірі це визначається їх об’єктивними властивостями, у якій – суб’єктивним відношенням людини? Обґрунтуйте філософський і соціологічний аспекти даної проблеми.
2. За якими ознаками визначається основна цінність? Її абсолютний та відносний характер?
3. Що таке абсолютні цінності? Ступінь їх впливу на зміст цінностей розвитку?
4. Як визначити міру когерентності (внутрішньої пов’язаності, впорядкованості) системи цінностей? Який з раніше описаних видів подання цінностей (психологія, ідеологія, утопія) тяжіє до найвищої когерентності?
5. Прочитайте уважно наступні визначення ідеології:
5.1. Ідеологія – це процес, який здійснює так званий мислитель, хоч зі свідомістю, але свідомістю хибною. Справжні спонукальні сили, які приводять його самого в рух, залишаються йому невідомими, в протилежному випадку це не був би ідеологічний процес. Той, хто будує ідеологічні системи, повинен заповнювати безкінечне число прогалин власними видумками, тобто ірраціонально фантазувати (Енгельс Ф.: Вибр. тв. – т. 2. – С. 77, 318).
5.2. Теоретичні положення комуністів ні в якій мірі не ґрунтуються на ідеях і принципах, видуманих чи відкритих тим чи іншим оновлювачем світу. Вони є лише загальним виразом дійсної класової боротьби, виразом дійсного історичного процесу, що відбувається на наших очах (Маркс К.: Твори. – т. 4. – С. 438).
5.3. Соціалізм, будучи ідеологією класової боротьби пролетаріату, підкоряється загальним умовам виникнення, розвитку і ствердження ідеології, тобто він ґрунтується на всьому матеріалі людського знання, передбачає високий розвиток науки, включає і вимагає наукової роботи тощо. У класову боротьбу пролетаріату, що розвивається стихійно на основі капіталістичних відносин, соціалізм вноситься ідеологами... У суспільстві, що роздирається класовими суперечностями, не може бути ніколи позакласової чи надкласової ідеології (Ленін В.І. Твори. – т. 5, С. 356; т. 6. – С. 143).
5.4. Ідеологія як система уявлень відрізняється від науки тим, що в ній соціопрактична функція превалює над теоретичною (Альтюссер Л. За Маркса – Париж, 1965. – С. 238 ).
5.5. Політична ідеологія завжди змішує, більш чи менш вдало поєднуючи судження факту і судження цінностей. Вона виражає історичну перспективу і прагнення майбутнього. Тому вона не має альтернативи істинного і хибного. Це швидше безперервний діалог, аніж щось остаточно доведене і практично стверджене (Арон Р. Опіум для інтелектуалів. – Париж, 1968. – С. 324).
5.6. Ідеологія – це один із варіантів позитивної і нормативної системи вірувань. Вона не піддається випробуванню на істинність чи хибність (Шиллз Е. Поняття і функції ідеології: Міжнародний енциклопедичний словник соціальних наук. – т. 7. – С. 66).
Критично проаналізуйте запропоновані тексти та здійсніть наступні операції:
1. Виберіть визначення, яке Ви особисто вважаєте найбільш вдалим чи істинним. Обґрунтуйте свій вибір.
2. Спробуйте пов’язати подані твердження в один теоретично узгоджений текст, який міг би претендувати на роль однієї з можливих концепцій ідеології.
3. Шляхом теоретичного тлумачення даних текстів покажіть відмінність між ідеологією та утопією. Запропонуйте власне визначення ідеології та утопії.
4. Опишіть механізми залучення окремої людини до культурно-ціннісних орієнтацій. 3а яких умов індивід швидше засвоїть колективні настрої, ідеологічні чи утопічні імперативи?
5. Якими особливостями характеру відзначається соціальний новатор?
6. Опишіть змістовний аспект формування особи соціального новатора. Чому цей шлях пов’язаний з подоланням різних форм відчуження?
7. Чи має сучасне українське суспільство визначену систему культурно-ціннісних орієнтацій? Опишіть найбільш поширені колективні настрої перспективної орієнтації, ідеологічні системи і утопії. Кого б Ви особисто у сучасній Україні назвали соціальним новатором?
Коментарі і тести 
Розвиток передбачає свідому перспективну орієнтацію, колективну мобілізацію і певний рівень суспільної самоорганізації. Все це неможливе без добровільно і свідомо обраних культурно-ціннісних, перспективних орієнтацій. Приступаючи до розгляду даної теми, ми повинні розібратися у змісті даного поняття та усвідомити реальний вплив ціннісних орієнтацій на індивідуальну та колективну поведінку.
Цінностями є річ, предмет, образ або символ, які визначаються людьми як значимі, привабливі. Вони діють як вагомі чинники людської поведінки. В культурно-ціннісних орієнтаціях розбіжність об’єктивного і суб’єктивного знаходиться у “знятому“ вигляді. Це означає, що тут однакове значення мають і об’єктивні властивості об’єктів, і їх суб’єктивне визначення людьми як бажаних, шуканих, значимих для їх життєдіяльності.
Важливо усвідомити також, що аналіз цінностей у соціології не якоюсь спробою втручатись у вирішення основного питання філософії про первинність чи вторинність матерії та свідомості (у даному випадку – первинність чи вторинність об’єктивного або суб’єктивного). Соціологія лише констатує наявність ціннісних орієнтацій та їх вплив на вибір людьми форми і змісту їх суспільної діяльності. Отже, повторимо ще раз, цінністю є не сама по собі річ чи предмет, а лише ті з них, що стали певним орієнтиром людської діяльності.
Ціннісні орієнтації існують у певним чином впорядкованому або внутрішньо пов’язаному вигляді. Можна також сказати, що цінності існують як певна ієрархія. Отож, серед них можна виділити більш і менш значимі, а також домінуючу цінність. Вона є тією цінністю, яка визначає характер всіх інших цінностей (у межах даної системи) і вибір якої зумовлює вибір всіх інших цінностей. Стосовно до нашої проблеми, основною або центральною цінністю є бажаний тип суспільства, що у розгорнутому і впорядкованому вигляді проявляється як суспільний ідеал. Дослідженню його впливу на систему історичних дій має бути присвячений семінар з даного розділу. Пропонується для цього розглянути такі основні питання: 
1. Цінності і норми, їх взаємовплив і взаємозв’язок. 
2. Подання цінностей розвитку (утопія, ідеологія, психологія).
3. Особа в системі цінностей розвитку. Формування персонального суб’єкта історичної дії.
У першому питанні, при його розгляді, спочатку треба здійснити інтерпретацію щойно введеного поняття – “цінності”. Пояснити, зокрема, чому цінність не є ні суто об’єктивною характеристикою речей та явищ дійсності, ні суто суб’єктивним станом індивіда або групи. Чому вона є синтезом того і другого. Це значить, окрім іншого, що цінність одночасно є певним відображенням дійсності та одночасно мотивом, спонуканням до певної дії. Цінність є одним з організаторів колективної практики. Завдяки цій якості вона лежить в основі нормотворення. Коли група або інший соціальний суб’єкт визначаються щодо цінностей, їм далі треба створити правила взаємодії, які б визначали систему дозволених і заборонених дій та систему винагороджувальних і карних санкцій. При відповідному контролі за їх виконанням людська спільнота буде діяти організовано і скоординовано чином, тобто з певним позитивним результатом. Без такої шаблонізації чи стандартизації буде панувати хаос і безладдя.
Далі треба проаналізувати ціннісні орієнтації як систему, зокрема, виявити значення основної цінності як системотворчої ознаки або властивості. Зробивши це, можна перейти до аналізу цінностей промислово розвиненого суспільства, а також їх функціонування у таких формаціях, як капіталізм і “реальний” соціалізм. Це створює необхідні теоретичні передумови для дослідження ціннісних орієнтацій сучасного українського суспільства. Тут важливо виявити ціннісні орієнтації основних соціальних груп сучасного українського суспільства і спробувати відповісти на питання про їх основні цінності. Наявність чи відсутність останніх дуже важлива. Мова у даному випадку йде про наявність чи відсутність ціннісної згоди, без чого унеможливлюється або стає реальним громадський мир і злагода.
Цінності розвитку характеризуються тим, що вони націлені на історичну перспективу. Вони внутрішньо суперечливі, з одного боку, оцінюючи майбутнє, з іншого – сучасне. Майбутнє при цьому в тій або іншій мірі ідеалізується, переоцінюється, сучасність – піддається сумніву, критикується, знецінюється. Вона (сучасність) немовби тримає екзамен перед майбутнім, найчастіше не витримуючи його. І це зрозуміло і природно: дійсність звітує перед ідеалом.
Уявлення про майбутнє, як і критика існуючого, протікають у всіх без виключення формах суспільної свідомості. Але у найбільш інтегрованому вигляді це проявляється у колективній психології, ідеології та утопії. У першому випадку це будуть перспективно орієнтовані колективні настрої, почуття та вірування. У другому – система логічно впорядкованих понять і суджень. Але ідеологія може сприймати і почуттєву, і художньо-образну форми. Тому ідеологія та утопія розрізняються швидше функційно, аніж структурно. Суб’єктом ідеології є в більшості випадків певний соціальний клас. Суб’єктом утопії – більш обширна соціогрупова структура, вірогідніше за ве – історичний рух, в ідеальному випадку – суспільство.
Маючи відмінну соціальну базу, ідеологія та утопія розрізняються за своїм призначенням. Ідеологія виражає класові інтереси. В основі ж класового інтересу лежить прагнення зайняти або утримати певну соціальну позицію. Якщо ідеологія виражає інтерес класу, що претендує на певну позицію, вона буде носити викривальний і (або) протестуючий характер. Якщо ж вона відображає інтерес класу, що прагне утримати вже зайняту ним соціальну позицію, то набуде вигляду захисного, апологетичного. Соціальний рух, як більш обширна соціогрупова структура, об’єктивно не може прагнути зайняти чітко визначену соціальну позицію, це практично неможливо. Соціальний рух швидше намагатиметься змінити правила соціальної гри, аніж зайняти місце певної соціальної групи. Тому утопія піддає сумніву весь існуючий соціальний порядок, прагнучи натомість ствердити новий, більш привабливий і справедливий. Утопія пропонує новий образ суспільства. Щоб розчистити йому шлях, вона розвінчує весь старий порядок: його економічний базис, суспільні відносини, розподіл праці та її продуктів, механізми класифікації та (чи) стратифікації, державний устрій, політичний режим, культурно-ціннісні орієнтації і т. д. Внаслідок цього утопія націлюється на перспективу, тоді як ідеологія надає перевагу сучасності; у випадку, коли утопія переважно акцентує на викритті і розвінчанні, тоді вона може це робити іменем минулого. Це – ретро-утопія. Її наявність свідчить, що суспільство не має майбутнього, або воно не визначилось щодо минулого.
Питання про істинність чи хибність ідеології та утопії досить складне. Аби не заплутутатись, обмежимось найпростішою констатацією: вони істинні в тому значенні, що справляють вплив на людську поведінку. І чим цей вплив більший, тим вони істинніші. Питання ж про істинність цих духовних феноменів як наперед гарантоване досягнення певних соціальних результатів ми вважаємо некоректно поставленим. У суспільних науках вже мали місце спроби віднайти “наукову” ідеологію, але вони не витримали випробування дійсністю.
Ідеологія та утопія відрізняються ще рядом ознак. Ідеологія більше тяжіє до понятійно-категоріального оформлення, утопія – до художньо-образного. В утопії важливе місце займає наглядність, чуттєвість сприйняття та оцінки. Адже це незнана, але бажана і приваблива земля. ЇЇ треба якось “побачити”, відчути, пережити. Тут дуже допомагає безпосередньо мистецтво або мистецтвоподібна форма представлення. Ідеологія більш агресивна, схильна опиратися на силу примусу. Вона також зрозуміліша, краще засвоюється, здатна до активнішої мобілізації, бо безпосередньо пов’язана з інтересом. Зате утопія більш продуктивна в історико-культурному відношенні, більш здатна до мобілізації на основі спільних соціальних перетворень. Можна також сказати, що утопія альтуїстичніша, тоді як ідеологія – егоїстичніша, етно- чи соціоцентрична.
Аналіз форми представлення культурно-ціннісних орієнтацій певного суспільства сприяє його соціологічному діагностуванню. Наявність лише колективної психології перспективного спрямування свідчить, що дане суспільство ще не виразило свого відношення до майбутнього у більш раціональній формі. Наявність лише ідеологічного протистояння свідчить, що в ньому зріє або вже відбувається соціальне протистояння. Проте слід пам’ятати, що у більшості випадків психологія, ідеологія та утопія співіснують разом, адже локальні та глобальні перетворення тісно пов’язані між собою. Тому частіше доводиться міркувати термінами “більше-менше”. Уяснивши механіку культурно-ціннісних орієнтацій, варто завершити розгляд даного питання аналізом культурно-ціннісних орієнтацій сучасного українського суспільства. Зокрема, які саме орієнтації в ньому домінують і чому? Яка форма представлення переважає? На основі яких цінностей можливий у ньому соціальний консенсус, що цьому сприяє, а що гальмує? Керуватися при цьому варто по можливості об’єктивними критеріями. Адже соціологія швидше судить про цінності, аніж керується оціночними судженнями.
Із сказаного випливає, що людина діє також і в культурно-ціннісному середовищі. Останнє впливає на вибір її соціальних дій, у тому числі соціотворчого спрямування. Тому має сенс розглянути поведінку людини в системі культурно-ціннісних орієнтацій. Людина, обираючи ціннісні орієнтації розвитку, є персональним суб’єктом соціальної дії. Такий вибір передбачає з необхідністю певну сукупність особливих персональних рис і здібностей. Особа повинна мати розвинену індивідуальну свідомість, щоб бути в змозі визначитись щодо історичної перспективи суспільства та свого місця у цьому процесі. Вона має бути також досить критичною щодо існуючих суспільних порядків. Здатність до логічного аналізу, загальної концептуалізації дійсності, налагодження продуктивного спілкування, альтруїзм, відповідальність та ін. розуміються самі собою. Сюди слід також додати природний розум, належну освіченість, особливо з суспільних і гуманітарних наук, кмітливість, соціальний темперамент, особисту стурбованість станом соціальних відносин, психологічну екстравертність (націленість на зовнішні обставини життя), волю, організаторські здібності тощо. Отже, така особа не може виникнути сама по собі, а формується обставинами життя. Механізм цього процесу і розглядатиметься при аналізі останнього питання семінару.
Але спочатку треба розібратися у загальному механізмі співвідношення окремої людини і системи ціннісних орієнтацій. Тут ми пропонуємо скористатися типологією сучасного американського дослідника Р. Мертона. Вона досить проста і зручна в роботі. Р. Мертон вводить два елементи аналізу: ціннісні орієнтації (цілі за його термінологією) і ресурси (засоби досягнення цілей). За цими ознаками, на його думку, всі можливі форми поведінки можна розкласти на декілька типів: конформіст (визнає приписані суспільством цілі та засоби їх досягнення); негативіст (не визнає ні того, ні другого, але й не пропонує нічого натомість); ритуаліст (визнає лише приписані способи діяння, залишаючись байдужим до цілей); делінквент, девіант (визнає цілі, використовуючи при цьому незаконні засоби їх досягнення); бунтар, революціонер (пропонує принципово нові цілі та засоби їх досягнення).
Логіка аналізу свідчить, що особистісну основу стабільності та порядку складає конформізм. Чим таких осіб більше, тим схильнішим буде суспільство до збереження, консервації існуючих у ньому порядків. Всі інші типи особи у тій чи іншій мірі їх заперечують. Негативіст досить критичний щодо обраних культурно-ціннісних орієнтацій, ритуаліст – уникає суспільної активності. Девіант підриває моральний і правовий порядок. Звичайно, найбільш непримиренним буде бунтар, революціонер, яких Р. Мертон ототожнює, ставить між ними знак рівності. Фактично це не зовсім так: бунтар швидше просто руйнівник, революціонер прагне до корінної перебудови суспільства насильницькими, як правило, методами. Типологія Мертона дозволяє зробити соціологічне діагностування історичної ситуації. Для цього досить встановити міру поширеності даних осіб у певному суспільстві та співвідношення між ними. Але вона не дозволяє зробити ряд інших важливих наукових операцій, зокрема, співвіднести особистісну та соціогрупову структури суспільства. Адже це дуже важливо: знати, в яких саме прошарках суспільства поширені ті чи інші типи особи. Не дозволяє вона також прослідкувати формування різних типів особи, в т. ч. тих, хто націлений на перетворення існуючих суспільних відносин, що нас цікавить передусім. Не дуже влаштовує нас і словесне позначення: лагідніше сприймається “соціальний новатор”, аніж бунтар чи революціонер. Окрім всього іншого, ще й тому, що перший асоціюється з розлюченим натовпом, що трощить усе на своєму шляху, а другий – із громадянською війною на взаємне знищення.
Для того, щоб доповнити дещо абстрактну і формальну типологію Мертона, вважається доречним ввести додаткові параметри. На наш погляд, ними можуть стати відчуження і його подолання. З цієї точки зору девіант – це такий рівень відчуження, який потребує спеціальних, в т. ч. і насильницьких дій з боку суспільства і держави. Девіант асоціюється з асоціальною, деструктивною поведінкою, що не має ніякого відношення до розвитку. Тому цей тип особи варто зразу ж виключити з аналізу. Конформізм – це відчуження лише від соціотворчих дій. Тут проблема полягає лише в тому, щоб залучити конформіста до культурно-ціннісних орієнтацій розвитку. Ситуація негативіста полягає в тому, щоб від самоцільного заперечення культурно - ціннісних орієнтацій даного суспільства перейти до ствердження позитивних перспективних орієнтацій. Ритуаліст має бути залученим до аналізу. Соціальний новатор, в контексті пропонованої точки зору, є нормативним (тим, який шукається) типом особи. Це не просто бунтар чи навіть революціонер, схильний до насильницького ствердження нових соціальних порядків. Соціальний новатор прагне здійснити соціальні перетворення у мирних формах і на законній основі, включаючи згоду всього або переважної частини суспільства на пропоновані соціальні перетворення.
Серед яких соціальних груп будуть найбільш поширеними вказані типи особи? Загальна відповідь очевидна: серед найменш відчужених прошарків населення. Але проблема полягає в тому, що кожна група має свої особливі форми відчуження. Тут і слід розпочинати конкретний соціологічний аналіз.
В основі будь-якого відчуження лежить відчуження праці. Воно модифікується залежно від конкретного соціального становища. Для представників правлячого класу воно проявляється як нехтування працею на користь надмірного та розкішного споживання. Але це та соціальна група, яка безпосередніми умовами свого існування залучена до найвищих соціальних функкцій – організації, управління, мобілізації, винагороди тощо. Їх відчуження проявляється як нехтування соціальною працею. Найгіршим варіантом цього може бути споживацтво. Якщо переважна більшість осіб правлячого класу орієнтується на споживання – маємо панівний-пригноблюючий клас.
Деяким подоланням відчуження є схильність правлячого класу до відтворення існуючих відносин. Цими діями забезпечується важлива передумова керованого розвитку – стабільність і порядок. Та розвиток передбачає свідоме введення “ творчого безладу”. Якщо типові представники правлячого класу не здатні до цього, вони не здатні до історичної ініціативи і творчості. У такому разі цей клас можна визначити як консервативний. У його рядах буде переважати конформістський тип особи.
Персоніфікацією історичності з боку правлячого класу за-кладаються особистісні передумови розвитку. Це означає, що він здатний подолати свій колективний егоїзм, байдужість, класову обмеженість, є свідомим своєї історичної відповідальності. Проте різні прошарки правлячого класу концентрують свою діяльність на різних елементах системи історичних дій. Господарські працівники (керівний склад виробничого процесу) забезпечують ефективну (прибуткову) економіку. Вони добиваються цього вмілою організацією трудового процесу, втіленням авангардних технологій, грамотним розподілом праці та споживання, адекватною винагородою, трудовою мобілізацією, прагненням до максимального нагромадження зречевленого багатства. Політичне керівництво перетворює їх у ресурси розвитку. В цьому процесі задіяна і частина осіб інтелектуальної праці: наукові працівники, інженерно-технічні кадри, вчителі та викладачі, діячі культури і мистецтва. Інші фракції правлячого класу (у значенні керівної групи) зосереджують свою діяльність на виробництві культурно-ціннісних орієнтацій та впровадженні їх у суспільну свідомість, соціальній мобілізації, розподілі та винагороді, соціальному вихованні і т. д. Загальний критерій подолання відчуження є мірою залучення їх до соціальної праці.
Відчуження пригнобленого класу проявляється у двох відношеннях: уникання праці і занурення у повсякденність. Якщо маємо обидві ці ознаки – перед нами пригноблений-уярмлений клас. Необхідні для нього кроки на шляху подолання відчуження-підвищення освіти і трудової кваліфікації, залучення до культурно-ціннісних орієнтацій суспільства, професійна і політична самоорганізація.
Організований законний протест і масовий демократичний контроль є вищими формами подолання відчуження для працюючої частини населення. На виробництві (у виконавській діяльності взагалі) це проявляється як боротьба проти відчуження від засобів виробництва (контроль за їх станом і використанням), виробленого продукту (контроль за розподілом, соціальними нагромадженнями і вилученням), співучасть в управлінні виробничим процесом, створення товариських стосунків між працівниками, колективізація виробництва, розподілу і споживання. Природною формою організації цієї діяльності виступає профспілкова боротьба.
У політичній сфері подолання відчуження працюючої маси передбачає передусім контроль діяльності державних установ і закладів. Він спрямований на дотримання законності, врахування інтересів у політичних програмах і діях, соціальний захист населення, контроль за дотриманням обраних ціннісних орієнтацій розвитку та особливо вироблених засобів його досягнення, підтримка діяльності власних представницьких організацій (профспілкових об’єднань і політичних партій). В останньому випадку мова йде про контроль за діяльністю політичної системи.
У сфері культури та ідеології подолання відчуження вимірюється рівнем залученості до духовної творчості, насамперед до культурної моделі розвитку. Вона передбачає активне засвоєння культурного досвіду, безперервну освіту, подолання суто споживацького відношення до духовної сфери (лише як розваги чи втіхи), зусилля піднятися над умовами власного існування, індивідуальну або колективну співтворчість.
На основі цих міркувань можна виробити змістовну типологію особи щодо її участі у соціальному розвитку. На найнижчому рівні буде знаходитись побутовий індивід-людина, занурена у повсякденність, зайнята виключно фізичним виживанням, малоосвічена, з низькою кваліфікацією, персоніфікацією найгірших зразків народної культури, із звуженим горизонтом світобачення, найпростішими потребами і способами їх задоволення, схильністю до психологічного (почуттєвого) колективізму, без чітко витриманої лінії поведінки. Така людина тяжіє до оціночних, словесних і поведінських стереотипів, підозріло ставиться до будь-яких спроб залучити її до соціальної активності, особливо якщо це не передбачає негайної винагороди, виражає бунтівний протест у різкій, але ситуативно зумовленій формі.
Наступну сходинку займає соціальний тип “трудящого конформіста”. Він, звичайно, має середню або вищу трудову кваліфікацію, середню технічну освіту, позитивну трудову мотивацію, схильний до дисципліни і самодисципліни; стоїть осторонь від будь-яких професійних та соціальних ініціатив, чітко орієнтований на сімейне благополуччя і достаток; зацікавлений у соціальній мобільності дітей і прикладає для цього значні зусилля; компенсує відчуження праці сімейними розвагами, ремісничими доробками, засвоєнням масової культури або співучастю у найпростіших видах художньої самодіяльності.
Трудящий активіст як соціальний тип долає побутову обмеженість попереднього типу. Він активно прагне до співучасті в управлінні на робочому місці, активно підтримує діяльність профспілок, партій та інших представницьких організацій, веде організаційну чи пропагандистську роботу серед населення, є активним учасником публічних акцій. Отже, це перший у соціальній ієрархії тип особи, яка в тій чи іншій мірі персоніфікує історичність.
Форми відчуження і способи їх подолання серед представників правлячої групи більш різноманітні. Але їх можна звести до вже виробленої схеми залежно від ставлення до праці (професійної діяльності) та відпочинку, побуту, дозвілля. Тоді на найнижчому рівні виявляться ті, хто одночасно відчужений і від праці, і від відпочинку. Робота для таких осіб – горе, відпочинок – випробування. Зневірені у всьому, вони або тихо і мирно, або з відчаєм і відразою тягнуть ярмо повсякденного існування. Для соціального розвитку це втрачений ресурс.
Другою формою подолання відчуження праці є організація побуту і дозвілля: розваги, інтимне коло спілкування, щасливі шлюбні та сімейні відносини, активне споживання масової або елітарної культури, різного роду хобі та захоплення. Цей прошарок правлячого класу потенційно здатний до вибору орієнтацій розвитку і самоорганізації на основі власного способу життя, хоча для цього потрібні відповідні об’єктивні та суб’єктивні передумови. 
Вищою формою подолання відчуження для даної групи є реальна співучасть у соціальній творчості, звичайно, у контексті своєї професійної та інших соціальних форм діяльності, пов’язаного з ними способу життя. Господарські керівники та адміністративні функціонери, звичайно, дещо байдужі до культурної моделі майбутнього, яке видається їм порожньою балаканиною або узвичаєною політичною риторикою. Їх інноваційна діяльність більш пов’язана з організацією економічної діяльності, соціальними нагромадженнями та продуктивним інвестуванням (виробництво засобів розвитку). До такої поведінки схильні також наукові працівники, інженерно-технічний склад, функціонери культурно-освітніх та художніх закладів. Діяльність гуманітарної інтелігенції концентрується навколо розробки культурно-ціннісних орієнтацій, їх практичне впровадження пов’язано з політичними і громадськими діями. 
Для визначення особистісного потенціалу суспільства у контексті соціального розвитку найбільш ефективними засобами є соціологічне спостереження (досліджується загальний стан соціальної взаємодії та її можливої еволюції), анкетування (дозволяє виявити ціннісні орієнтації), контент-аналіз преси, якщо вона вільна від державного втручання (можна виявити позиції соціальних суб’єктів та характер соціальної комунікації). Важливим емпіричним показником є статистичні дані. Якщо в певному суспільстві неефективна економіка, в ньому очевидним є дефіцит “економістів”; якщо відсутня культурна модель розвитку – “ідеологів”; якщо немає ресурсів розвитку – не вистачає грамотних та відповідальних політиків. Несправедливий характер розподілу і винагороди свідчить про дефіцит “синдикалістів”.
Тести, вправи і проблемні ситуації 
І. Допишіть відсутні поняття, аби подані нижче твердження набули довершеного вигляду:
1. Цінність – це ........ або ............., котрі людина визначає як ............ суб’єктивно значимі для себе.
2. Соціальні цінності – значимі .......... і .............реальної дійсності з точки зору їх відповідності чи не ................потребам суспільства, соціальних груп, .............
3. Цінності – це моральні, ................, естетичні імперативи, вироблені людською культурою для орієнтації людини у навколишньому світі.
4. Ціннісні орієнтації особи – це соціальні цінності, що проявляються як ............. її поведінки.
5. Цінності розвитку – це такі орієнтації, за допомогою яких окрема людина, соціальна група або суспільство у цілому ............ щодо власного історичного майбутнього.
6. Норми є цінностями................. правила поведінки.
7. Культурна модель – це теоретично або художньо-образно впорядкована система ціннісних орієнтацій...................

Визначте своє ставлення до нижче поданих тверджень за трьохмірною шкалою оцінювання: згоден, не зовсім згоден, не згоден:
1. Цінності та норми є регулятивними механізмами поведінки індивідів і груп.
2. Цінності – це річ, предмет або явище дійсності, котрі окрема людина або група визначають суб’єктивно значимими для себе, розглядають як об’єкт власних прагнень і домагань.
3. Ціннісні орієнтації розвитку є впорядкованою сукупністю оцінок, уявлень, почуттів, прагнень, передчуттів, позицій тощо, за допомогою яких індивід, група або суспільство в цілому визначаються щодо історичної перспективи.
4. Ідеологія – ціннісні орієнтації класів, у яких відображається їх матеріальний інтерес та колективні домагання.
5. Ідеологія є логічно впорядкованою системою суджень, де класовий інтерес представлений у вигляді проекту і вольового імпульсу до практичних дій.
6. Ідеологія – класовий інтерес, поданий як загальна необхідність.
7. Ідеологія – воля класу, представлена у вигляді ціннісних орієнтацій.
8. Утопія – це теоретично обґрунтований проект майбутнього. 
9. Утопія – образ бажаного чи можливого майбутнього. 
10. Утопія є системою тверджень, образів і символів, через які суспільство виражає свою надію на краще майбутнє.
11. Утопія є результатом критичної оцінки суспільства з точки зору бажаного або передбачуваного майбутнього. 
12. Утопія – система культурно-ціннісних орієнтацій соціальних спільнот, інструмент їх самовизначення, консолідації і самоздійснення. 
13. Утопія – засіб духовного самоствердження класів.
14. Ідеологія – засіб духовного пригнічення і контролю одного класу іншим.
15. Утопія – різновид колективних ілюзій суспільства кризового або перехідного періоду, уявна втеча від облудної, потворної дійсності.
16. Ідеологія та утопія є засобами мобілізації індивідів, груп та всього суспільства до соціотворчих дій.

Впишіть у схему типи особи за критерієм обраних ними цілей та засобів їх досягнення.
1. Цілі і засоби повністю заперечуються, на їх місце пропонуються принципово нові цілі і засоби їх досягнення – ..............
2. Цілі повністю визнаються, пропонуються незаконні засоби їх досягнення – ................
3. Особа байдужа до існуючих цілей, але жорстко слідує прийнятим у даному суспільстві правилам поведінки...................
4. Особа заперечує існуючі цілі та засоби, нічого не пропонуючи натомість – .................
5. Особа повністю визнає існуючі цілі та засоби їх досягнення.........
6. Особа заперечує лише законність приписаних суспільством цілей – ...............
Скажіть, будь ласка, чи можна за даною класифікацією визначити і описати особу соціального новатора (прибічника законної форми соціальних перетворень), обґрунтуйте Вашу думку.

Теми для рефератів
1. Цінності та норми у ствердженні соціального порядку.
2. Відмінність цінностей розвитку від цінностей стабільності і порядку.
3. Ціннісне самовизначення особи.
4. Змістовна та формальна типологізація особи за ціннісними критеріями.

Література
1. Аза Л.А. Воспитание как философско-социологическая проблема. – К.: Наук. думка, 1993.
2. Алтухов В. Философия многомерного мира// Общественные науки и современность. – 1992. – № 1. – С. 15-27.
3. Бычко И.В. Идеологические альтернативы. – К.: КГУ, 1989.
4. Войтович С.О. Світ соціальних відносин в українській культурі. – К.: Ін-т соціології, 1994.
5. Вопросы политического лидерства. – К.: УкрНИИ молодежи, 1992.
6. Гавриленко І.М. Соціалізація особи маргінального типу// Соціалізація особи як проблема національної освіти. – Ніжин, 1994. – ч. 1.
7. Гавриленко І.М. Чи потрібна державі ідеологія// Віче. – 1996. № 4.
8. Гавриленко І.М. Ідеологія// Віче. – 1997. – № 2. Ідеологічні альтернативи// Віче. – 1997. – № 4.
9. Гавриленко І.Н., Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія. – К.: КВТІ, 1998. – С. 81–102.
10. Головаха Е.И., Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. – К.: Наук. думка, 1992.
11. Грушевський М.С. Початки громадянства. – М., 1921.
12. Донченко Е.А., Злобина Е.Г., Тихонович В.А. Наш деловой человек. – К.: Ин-т социологии, 1995.
13. Зиновьев А.А. Запад. Феномен западизма. – М.: Центрполиграф, 1995.
14. Крашевский Ежи. Портрет активного человека: Пер. с польск. – М.: Прогресс, 1975.
15. Люди и ситуации: изменение социальной ориентации. – Кишинев: Штинца, 1992.
16. Манхейм К. Человек и общество в век преобразований. – М.: ИНИОН, 1991.
17. Мартинюк І.О., Соболєва Н.І. Люди і ролі. – К.: Україна, 1993.
18. Небоженко В.С. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. – К.: Абрис, 1994.
19. Недюха Н.П. Системный анализ немарксистской идеологии. – К.: Вища школа, 1991.
20. Политическая культура населения Украины. Результаты социологических исследований. – К.: Наук. думка, 1993.
21. Ручка А.А. Социальные ценности и нормы. – К.: Наукова думка, 1976.
22. Сохань Л.В., Головаха Е.И., Ануфриева Р.А. и др. Психология жизненного успеха (опыт социально-психологического анализа преодоления критических ситуаций). – К.: Ин-т социологии, 1995.
23. Хмелько В.Е. Социальная направленность Личности. – К.: Политиздат Украины, 1988. 

 

<< попередня     зміст     наступна >>

polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 474849132 © 2005-2009 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт.