§2. Держава та її соціотворчі можливості Ищите Господа, когда можно найти Его, призывайте Его, когда Он близко. (Библия, книга пророка Исаии 55:6) Узнать больше о Боге
Главная Книги Статьи Реклама на сайте

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ

§2. Держава та її соціотворчі можливості
У загальному вигляді державу можна визначити як сукупність установ і організацій, що здійснюють управління соціальними процесами на основі визначених цінностей і обраних засобів їх досягнення. Держава є центральною ланкою політичної організації суспільства. Вона уособлює владні функції, монопольно володіє правом їх застосування. Основні структурні компоненти держави – законодавчі органи, виконавчий урядовий апарат, адміністративна і фінансова система, збройні сили, внутрішні війська, судочинні органи: слідство, суд, пеніцеарна система (установи попереднього арешту, в’язниці, трудові колонії та ін. карні заклади). Держава здійснює охорону і захист основних економічних інституцій, наявної соціальної структури, політичної і правової системи, конституційного устрою; декларує та реально гарантує захист основних прав і свобод людини. Держава здатна здійснювати примус усього населення на даній території, формує та здійснює зовнішню (міждержавні і міжнародні стосунки) і внутрішню політику. Вона чинить захист території, зберігає її цілісність і недоторканість. Окрім того, держава утримує податки як задля забезпечення нормального функціонування власного апарату, так і для накопичення суспільних багатств та їх використання відповідно до обраних суспільних цілей.
Державу можна визначити і як конкретно-історичну форму соціальної організації влади. Із цього твердження випливають щонайменше два висновки:
1) влада (можливість окремої людини чи людської спільності чинити вплив на поведінку інших) існує в будь-якому суспільстві;
2) влада набуває вигляду державного устрою лише на певному етапі історичної еволюції. Отже, держава є лише елементом більш загальної “системи влади”. У сучасному суспільстві вона утворює центральний елемент, тому часто держава і влада ототожнюються. Хоча це не зовсім так.
Щодо тих конкретних історичних обставин, які породили державу, то серед дослідників немає єдності думок. У контексті марксистської парадигми причиною виникнення держави прийнято вважати розподіл суспільства на класи. Панівний клас винайшов цей політичний орган задля підтримання й увічнення власного становища, створення насильницького соціального порядку, відповідного його інтересам. Інші дослідники вважають цю тезу спрощенням реального процесу. Вони більш схильні вважати державу органом соціального порядку в інтересах усього суспільства. Конкретний зміст цього інтересу і міра його задоволення державою визначається складною сукупністю факторів, у тому числі і соціально-класовою стратифікацією суспільства. Більш докладно цю проблему ми розглянемо далі, а поки що зупинимося на основних ознаках і властивостях держави.
Держава завжди – це орган порядку, з різною мірою насильницького соціального консенсусу, де основні суб’єкти соціальної взаємодії беруть на себе певні зобов’язання, передусім діяти у межах норм, “грати за правилами”. Цей порядок вона забезпечує завдяки монопольному володінню інструментами соціального примусу. Від них залежить структура самої держави як складної сукупності законодавчих, виконавчих, розпорядних, контрольних, безпосередньо примусових та інших органів. Держава діє в таких напрямках: підтримання обраних ціннісних орієнтацій і дотримання регулятивних норм; контроль над процесами стратифікації з метою гарантії досягнених соціальних позицій; регуляція соціальної мобільності на основі легітимізованих критеріїв соціального просування; застосування правових норм через діюче судочинство. Держава бере активну співучасть у формуванні загальної законослухняності членів даного суспільства, формує його правову культуру. Тут слід зауважити наступне: чим вищий рівень одержавлення суспільства, тим більшою мірою втручається держава у процеси правотворення і здійснення судочинства. І навпаки, в демократичному (правовому) суспільстві держава сама виступає не стільки суб’єктом, скільки об’єктом права, підкорюючись разом з іншими соціальними суб’єктами та інститутами конституційному порядкові. Держава завжди сповідує принцип рівності і в цьому контексті прагне до уніфікації стосунків. Але тут можливі різні інтерпретації самої рівності. У монархії всі громадяни держави рівні перед волею самодержця, у республіці – рівні перед законом.
Держава регулює стосунки людей у двох різних напрямках: в середині власного апарату, підтримуючи адміністративно-владну ієрархію законодавчої та виконавчої влади; між соціальними групами та іншими суб’єктами соціальної взаємодії. Цим пояснюється різноманітність існуючих форм права: адміністративне, цивільне, карне, громадянське та ін. Схильність до правової регламентації суспільних зв’язків спричиняє прагнення з боку держави до надання їм функціонального, обмінного, анонімного, знеособленого, формального характеру. До цього ж прагнуть і найбільші соціальні організації, що уподібнює їх державним установам. Держава не тотожна соціальному контролю, хоч вона і застосовує санкції. Вона, швидше, є його (соціального контролю) центральним елементом та силовим гарантом. Держава та її представники, як правило, уникають вступати в обмінні зв’язки з навколишнім суспільством. Це тлумачиться як злочин (хабарництво, інші форми зловживання владним становищем).
Держава має не лише монопольне право на загальну територію, але й є монопольним володарем усього того, що знаходиться поза землею (територіальні води), під землею (надра, корисні копалини), над землею (повітряний простір). Сьогодні об’єктом міждержавних конвенцій і узгоджень поступово стає космічний простір.
Чим більше правовою (конституційною) є держава, тим більше її стосунки з громадянським суспільством нагадують суспільний договір (контракт). І навпаки: відсутність чітко окресленого права, формальна декларація конституційних принципів і свобод свідчить про відсутність або навіть насильницький характер суспільного консенсусу. Стосунки держави та її підлеглих чимось нагадують обмін. Законослухняність є ціною, яку народ платить за ті винагороди, які дає йому владно підтримуваний соціальний порядок. Насильницька революція, в цьому контексті, є фактом визнання непомірності такої ціни, або нееквівалентності обміну несвободи (законослухняності) на наявний соціальний порядок. Анархія, що супроводжує політичну революцію, свідчить про відсутність самого факту соціального обміну, будь-яких його загальновизнаних правил. Право (як правила обміну) тут замінюється ідеологією. Тому в цей період соціальні стосунки визначаються співвідношенням сили суб’єктів дії, а порядок будується на основі застосування ідеології, її суб’єктивно визначеної доцільності.
Стосунки держави і населення визначаються мірою соціальної та національної однорідності останнього. Загальний закон полягає в тому, що чим більшою є неоднорідність об’єкта державного регулювання, тим репресивнішим має бути владне регулювання порядку. Ця залежність визначається конкретними обставинами. Зокрема, якщо відмінності розсіяні (економічна розбіжність не призводить до прямої владної диференціації та соціокультурних переваг), то міра конфліктності в даному суспільстві буде невисокою. Отже, й примус є м’якшим. Якщо ж суспільство дихотомізується, розподіляється на дві приблизно однакові половини (два класи, дві нації, два опозиційні елітні угрупування всередині владної структури тощо), то боротьба за владу загострюється. Репресивні дії держави в такому випадку можуть зростати, коли одна із сторін монопольно володіє засобами примусу, або ж падати, коли сили приблизно рівні (двовладдя). За єдиної держави-нації конфлікти мають не стільки етнічний, скільки соціальний характер з причин внутрішнього розшарування самої нації. Багатонаціональна держава стоїть перед загрозою нашарування соціальних і національних конфліктів. При цьому можлива їх взаємна конверсія: національні конфлікти посилюють соціальні, або ж навпаки. Якщо ж окрема нація має різні держави (багатодержавна нація), тоді внутрішньонаціональні конфлікти набувають форми міждержавних суперечностей. Держава, яка контролює багатонаціональну територію, є в більшій або меншій мірі колоніальною – її внутрішня політика у великій мірі акцентована на міжнаціональних стосунках. Місце панівного класу тут посідає панівна нація. Тоді класова боротьба набуває вигляду національно-визвольного руху. За відсутністю явно визначених панівної нації або класу домінуючим стає безпосередньо державний апарат. Всі інші класи і нації перетворюються у безправні прошарки перед силою репресивного державного апарату. Найчастіше це властиве імперіям, які утворилися в результаті процесу переростання політичної революції у загарбницькі війни.
Проте держава, в основному, тримається не стільки на застосуванні сили, скільки на загрозі такого застосування. Кожний факт прямого застосування сили є симптомом порушення суспільного консенсусу, розриву соціального контракту, створенням щілини в монополії на владу. Законослухняність громадян рідко означає повне і довічне визнання існуючого владного порядку. Воно пояснюється швидше усвідомленням власного безсилля, а не визнанням чужої сили. Опозиційні групи (класи, етноси, нації, інші спільності) чинять опір діям політичного монополіста, перетворюючи соціальний порядок у перманентно нестабільний. У демократичному суспільстві ця проблема частково вирішується на основі “легалізованої нестабільності”. Вибори можна розглядати як тимчасовий розрив наявного соціального консенсусу і встановлення нового. Законна форма їх проведення виступає гарантом від соціального хаосу. Реформи можна розглядати як пошук нових соціальних угод мирним, а не революційно-насильницьким шляхом. Звідси зрозуміло, що консенсус зовсім не означає панування всезагальної колективної волі, а є лише визнанням права на реалізацію волі окремого прошарку (класу, нації, партії, владної еліти, бюрократичного апарату тощо).
В умовах НТР монополія на владу у все більшій мірі залежить від маніпуляції людською свідомістю і поведінкою засобами масової інформації, реклами, техніки пропаганди та агітації. Нові умови поселення – створення міських конгломерацій, мегаполісів – теж диктують нову технологію примусу і придушення опору (застосування мобільних воєнізованих угрупувань, вміння розсіювати натовп чи юрбу, застосування наркотичних засобів, нервовопаралітичних газів та ін.). Нові перспективи, не досить приємні з точки зору традиційних критеріїв гуманізму, відкриваються із застосуванням нових науково-технічних засобів психофізіологічного тиску з метою збудження чи пригнічення колективної психіки, керування розповсюдженням чуток і пліток, націленою провокацією деструктивного ажіотажу та ін. Разом з анонімністю міського спілкування, відсутністю структурованих територіальних і самоврядувальних громад це посилює новий наступ на особисті свободи.
Існуючі держави можна класифікувати за різними критеріями. За ознакою основного монополіста владних механізмів розрізняють класові, національні та соціальні держави. Особливістю класових держав є те, що політична еліта цілком співпадає з панівним класом, прямо або безпосередньо репрезентує його інтерес. Перший випадок дуже рідкісний, це скоріше виключення із правил. Складається така ситуація за умов, коли якесь населення поневолене чужинцями, а їх (чужинців) бойова дружина стала одночасно панівним класом і державною бюрократією. У цьому випадку економічне, владне, культурно-ідеологічне і національне панування не лише належить одній групі, але й водночас вся ця група цілком входить у державне управління, стає державним чиновництвом. Другий випадок більш поширений. Це має місце тоді, коли державна еліта презентує інтерес економічно панівного стану, безпосередньо відбиває його культурно-ціннісні орієнтації, прагне подати їх як панівні цінності даного суспільства. При цьому адміністративно-керівні кадри держави або рекрутуються з вихідців даного стану, або прямо від нього залежать. Це значною мірою нагадує ситуацію класичного капіталізму. Але й там держава була відносно незалежною від буржуазії. Це визнавали і самі класики марксизму.
Середньовічна держава була знаряддям військової (світська королівська влада) або релігійної аристократії. Залежно від цього суттєво різнилися її структура і функції: в одному випадку переважали механізми фізичного примусу, в іншому – духовний контроль та ідейно-психологічний тиск. У разі рівноваги цих складників державний апарат ставав простором боротьби за владу. Залежно від домінування церковної чи військової аристократії принципово змінювалась внутрішня (як регуляція стосунків між майновими станами та релігійними конфесіями) та зовнішня (боротьба за територію або за релігійний вплив) політика. Зрозуміло, що це впливало на державні цілі, механізми і критерії посадової ієрархії серед державних чиновників, принципи винагороди та кару, дію держави на інші соціальні інституції.
Рабовласницька держава, як відомо, підтримувала і захищала інститут рабства. Але раби зовсім не були основною продуктивною силою даного суспільства. Тут переважало домашнє рабство; раби були лише суб’єктами обслуговуючої праці і не входили в основне виробниче відношення, на владне підтримання якого переважно скеровувалась репресивна могутність держави.
Соціальна держава є продуктом розвиненого промислового суспільства. Заміна класифікації стратифікацією, визнання ідеологічного і політичного плюралізму, значна соціальна мобільність, демократія виключають можливість довговічного утримання влади одним класом чи прошарком. У такому суспільстві постійно змінюються найближчі оперативні цілі та засоби її досягнення. Державний апарат рекрутує своїх чиновників з усіх верств населення, сходження на верхні щаблі влади залежить не стільки від економічного становища, скільки від освіти, престижу і популярності. Соціальна держава контролює ринок, здійснює певний захист населення, особливо його найменш забезпечених груп, прагне до врівноваження прибутків різних груп населення, розширює доступ до освіти, медицини, культури. Проте вона, звичайно, залишається інструментом власників. Тому спрямовує свої зусилля на підтримання інституту власності, а відстань до влади окремих верств і прошарків населення визначається насамперед їх економічним становищем. Але не стільки багатством самим по собі, скільки здійсненою конверсією грошового капіталу в політичний. Для соціальної держави характерна жорстка підпорядкованість виконавчої влади законотворчій і судовій, значна залежність від громадської думки.
Національна держава утворюється за умов, коли її суб’єктом стає окрема нація. Остання визначає пріоритети, вибір цілей і засобів, вводить відповідні їм засоби стратифікації, а соціальну мобілізацію здійснює на основі етнічних цінностей. У чистому вигляді нація-держава існувала хіба що в античній Спарті. В інших випадках мова може йти про державну націю, населення якої складає більшість на даній території, а політика спрямована на реалізацію її національних інтересів і пріоритетів. Рівень культурної автономії національних меншин відбиває стан демократичності та правового характеру даної держави.
У випадку, коли суб’єктом державної влади є група загарбників, які перетворили підкорену територію у джерело власного збагачення, державні функції стають відверто паразитичними. У здійсненні влади переважають репресії, терор, інші засоби прямого фізичного примусу і тиску. Така політична еліта в найбільшій мірі підпадає під визначення, яким користувався В. Парето: “еліта левів”. Під тиском різних обставин, передусім необхідності налагодити нормальну господарську діяльність, войовничі прибульці (інколи це революційна еліта, яка силою прийшла до влади) бувають змушені вдатися до легітимізації своєї влади задля її подальшого продовження. Це відбувається, як правило, через її обмеження на законодавчій основі, що більш ефективно, аніж пряме фізичне насильство.
Чим більше продовженим у часі є існування певної політичної еліти та її державної структури, тим більш узаконеною вона виглядає. Тому основним прагненням будь-якого державного утворення є продовженість існування у часі. Соціальний простір (державна територія) і соціальний час (історичний простір існування) є найважливішими механізмами легітимізації влади, яку М. Вебер у свій час назвав традиційним типом панування. Але легітимність влади не гарантує її вічності, бо у суспільстві завжди діють протилежні сили, які прагнуть зруйнувати встановлену легітимність. Можна назвати такі способи руйнації монополії на владу: політичні революції, коли до влади приходить інша політична еліта, котра персоніфікує інший сегмент суспільства (прошарок, клас чи нову етнічну групу); завоювання даної території іншою, більш сильною державою; розпад даної політичної структури на складові елементи як наслідок переважання дезінтеграційних процесів (відцентрових сил) над інтеграційними (доцентровими силами). 
Розпад попередньої державної структури і характер новоутворення залежать від типу минулого державного утворення. Якщо в основі попередньої держави лежали різноетнічні території, то розподіл відбудеться за етнічним принципом. Якщо ж класи чи прошарки є несумісними між собою, то розпад держави супроводжуватиметься громадянською війною, бо опозиційні групи не можуть розійтися по різних територіях. Демократія є найбільш надійною основою легітимізації та усталеного (продовженого) історичного державного існування. Вона здатна до утворення узгодженого компромісу, завдяки чому знімається внутрішньодержавна напруга. Демократія дозволяє здійснити нову легітимізацію без значного порушення соціального порядку шляхом збереження виконавчої влади, яка має бути ідеологічно і політично нейтральною, діяти в суворій відповідності із законом. Демократії як способу легітимізації слід віддати перевагу ще й тому, що вона здійснює функційне заміщення. Відкидається прямий фізичний примус і пропонуються ідейно-психологічні засоби впливу – пропаганда, агітація, переконання, просвітництво. Але і демократія утримує в собі власне заперечення, можливість переродження, зворотної конверсії: перетворення духовних засобів політичного впливу на прямий фізичний примус. У такому разі мова може йти про антидемократичну революцію. Вона менш можлива за умов широкої легітимізації, вкоріненості самої демократії у суспільстві. Демократія має стати його звичкою, традицією, нормою. А це залежить від часу, продовженості існування самої демократії. Отже, соціальний час є важливою передумовою та інструментом легітимізації самої демократії.
Залежно від способу розподілу влади серед панівної верхівки держави можна розподілити на монархії та республіки. У першому випадку вся монополія влади передається в руки одного самодержця. У другому – влада розподіляється серед обраної правлячої групи. Це в значній мірі формальний момент: жоден монарх ніколи не править одноосібно, а серед панівної еліти влада формально або фактично може зосереджуватись у руках однієї або небагатьох осіб. 
Надати переваги якійсь одній формі правління важко. Проблема тут полягає скоріше в тому, наскільки влада підконтрольна основній масі населення. Вважається, що монархія менше підлягає такому контролю. До того ж успадкування влади однією і тією ж родиною позбавляє суспільство можливості здійснити вибір і селекцію найбільш гідних кандидатур. Між монархією та республікою існують перехідні форми: конституційна монархія або монархічна республіка. Певним відтворенням даної ситуації в сучасних умовах є президентські і парламентські республіки, де президент якоюсь мірою виконує функції монарха: він є водночас главою законодавчої, судової, виконавчої та військово-адміністративної влади. Це утримує в собі потенційну загрозу переродження президентської влади в деспотію або диктатуру. Тому країни з давніми демократичними традиціями здебільшого уникають президентського правління або жорстко його обмежують і контролюють. Тут, однак, залишається проблема вищої легітимізації, того центру, де мають знаходити своє остаточне підтвердження і законну форму всі інші гілки влади.
За способом здійснення влади держави можуть бути такими: деспотії, тиранії, диктатури, автократії та демократії. Під деспотією, звичайно, розуміють нічим (законами, конституцією чи контролем підданих) не обмежену владу. Це така форма державного устрою, за якої правитель користується всією повнотою влади; вона надмірно централізована, супроводжується свавіллям і безправністю підлеглих. Деспотизм найбільше характерний для “азіатських” суспільств (Давнього Сходу, Індії, Китаю, а також деяких країн пізнього середньовіччя, наприклад, Османської Туреччини). Він найчастіше виникає в часи переходу від общинної організації суспільства до сильної централізованої держави. Тиранія – це одноосібне правління монарха (царя, короля, імператора, диктатора), яке супроводжується крайнім свавіллям і жорстокістю. Вона існувала в античній Греції, Римі, у деяких середньовічних містах-державах Північної Італії. Найчастіше характеризується поняттями: гніт, насилля, свавілля. Диктатура – це монопольне розпорядження владою з боку певної політичної еліти, класу чи нації. Вона легітимізується ідеологічно, через обґрунтування свого інтересу як вищого інтересу держави, як історичної місії народу. Автократія як форма правління окремої особи або групи осіб не обмежується законом чи дієвим контролем.
Як бачимо, усі ці форми правління подібні в одному: прагненням до необмеженої влади окремих осіб або угрупувань; самочинним захопленням повноважень, командних, розпорядницьких, виконавських і контрольних функцій; відсутністю чіткої регламентації та дійового розподілу влад. Такі режими спираються у своїй діяльності переважно на репресивні органи: армію, спецслужби, внутрішні війська, адміністративно-виконавчий апарат. 
Демократія у буквальному розумінні – це влада народу (від грецького “демос” – народ, “кратос” – влада). Найпоширеніше вживання цього терміну як форми політичного і державного устрою, що заснована на визнанні народу як вищої влади, котру він делегує державі як інструменту своєї волі. Народ тут вважається джерелом влади, підґрунтям її легітимності, суб’єктом контролю. Він на основі права бере участь у формуванні типу держави, форми правління, політичного режиму, керівних органів і персоналій, контролює вирішення суспільних і державних проблем. У практичному значенні демократія означає рівність громадян перед законом, визнання недоторканості їх природних прав і свобод, існування юридичних і процедурних гарантій проти загрози деспотичного, диктаторського чи іншого переродження державних інституцій. Демократія передбачає максимально можливе розмежування влади (законотворчої, виконавчої, судочинної); розгалужену і незалежну від держави та інших монопольних структур мережу засобів масової інформації; здатне до самоврядування громадянське суспільство; ефективну економіку; відносно справедливий розподіл; достатній масив незалежних виробників і власників; належний рівень освіти і культури основної маси громадян; адекватну правову свідомість і законослухняність; довіру до владних структур з боку населення; розвинену самокеровану масову особистість та ін. Отже, можна сказати, що демократія – це конкретно-історичне втілення в існуючій політичній організації ідей свободи, рівності і справедливості.
Можна визначити й інші ознаки, за якими відрізняються державні структури. Так, кожна держава є носієм певних цінностей та ідеалів, трансформованих у впорядковану систему офіційної ідеології. Коли цей бік її діяльності абсолютизується, стає домінуючим, то це веде до появи ідеократичної держави. Підпорядкування цінностей та ідеології церковним установам, вписаним у державні структури, призводить до теократичного її перевтілення. Якщо в державі надто великого значення надається законотворчому процесу (що, як правило, буває в період становлення правової держави, переходу від сваволі і беззаконня до закону), тоді деформуються її представницькі органи і функції. Надмірне перебільшення значення виконавчої влади призводить до бюрократизації державних структур. Бюрократ та його найближчий родич – технократ соціально-політичні проблеми спрощують до рівня технічних, а політичний процес розглядають лише як соціальну технологію.
Сама демократія як влада народу теж має різні прояви. Народ може виступати як відносно організоване, свідоме, законослухняне, відповідальне за власні дії громадянське суспільство. А може проявляти себе стихійно бунтівним, агресивно-деструктивним натовпом, юрбою. В останньому випадку маємо не демократію, а охлократію. Арістотель і Платон визначали останню як форму державного устрою, коли влада переходить до збуреного натовпу, який з причин власної неорганізованості нездатний її утримати. Замість закону і права починає діяти самосуд і розправа. Чинниками політичної дії стають настрої розлюченої юрби, впливи демагогів і авантюристів, які за формою діють від імені “революційної доцільності”, а насправді керуються власними плинними інтересами. Охлократія, звичайно, нетривала і нестійка. Вона діє лише в період кризи, трансформуючись згодом у певний різновид суспільного порядку, найчастіше – у деспотію. Вона найвірогідніша у суспільствах, де наявні значні пауперизовані групи і декласовані елементи, де спостерігається різкий спад соціального достатку. Однак різкого зубожіння народних мас для появи охлократії недостатньо. Мають бути добре організовані опозиційні партії та інші групи, які спрямовують енергію соціального розпаду в соціальний вибух значної руйнівної сили.
Ще одним різновидом деформації держави є тоталітарна форма правління. Тоталітаризм з’являється на політичній сцені у разі накопичення майже усіх раніше згаданих негативних ознак. Насамперед, тоталітарна держава – унітарна. Це означає, що в ній певна конкретна структура і відповідна їй функція не тільки перебільшені, але й підкорили собі всі інші. Як правило, це – ідеократична держава, де всі аспекти державного життя підлягають обов’язковому тлумаченню з боку офіційної ідеології. Одержавлення ідеології позбавляє її творчості, критичності та аналітичності; ідеологія перетворюється у мертву схоластику, демагогічну політичну риторику. Разом з тим така ідеологія кладеться в підґрунтя правотворчості і судочинства, перетворюючи закон в інструмент політичного нагляду, а правові інституції – в засіб духовного контролю, формування стерилізованого однодумства. За ідеологічними критеріями (вірністю офіційно визнаній ідеології) відбувається економічна, владна, статусно-рольова і престижна стратифікація, розподіл людей і груп за соціальними позиціями. Така держава не може бути правовою в принципі. З кожною новою зміною політичної риторики, що незворотньо у плинному світі, змінюються закони та способи їх застосування, що породжує правове свавілля. З усіх державних структур домінуючими стають ідеологічні і пропагандистські органи та знаряддя їх силового забезпечення – армія, внутрішні війська, поліція. 
Внутрішнім змістом їхньої діяльності стає нагляд. Управління, керівництво й адміністрування у такій державі теж має ідеологічне забарвлення. Їхня діяльність оцінюється за критеріями “опре дмеченої ідеології”. З цього ж боку інтерпретуються мотиви соціальної поведінки: праця для загального добра (а не задля власного добробуту); законослухняність стає знаком ідеологічної вірності; суспільна активність та ентузіазм розглядаються як вища міра ідеологічної ангажованості; церква, сім’я, школа, виробництво функціонують заради зміцнення держави. 
Не маючи природної легітимності (добровільного соціального контракту правителів і народу), така держава централізується, бюрократизується і технократизується, а суспільство надмірно одержавлюється. Соціальна мобілізація відбувається лише на засадах ідеологічної мотивації. А оскільки сама ідеологія зведена тут до риторики, то за активність державного життя сприймається насамперед безперервний ідеологічний дискурс, монолог “зверху – вниз” із штучно утвореним “зворотним зв’язком”. Тому соціальна активність вимірюється за критеріями демонстрації ідеологічної ангажованості. На цих же засадах здійснюється соціальна інтеграція: вона прагне до “морально-політичної єдності”. 
Суб’єктом або швидше утримувачем ідеології стає партія. Вона посідає місце центрального елемента такої держави, тому її можна назвати партократичною. Потрібно зазначити, що в ній сильно відчуваються риси охлократії. Щоправда, функції натовпу тут своєрідні: народна маса використовується як інструмент агресивного і ворожого ідейно-психологічного і фізичного тиску на автономні та опозиційні угрупування. Отже, тоталітарна держава поєднує ознаки монархії, диктатури, деспотії, тиранії, бюрократії, охлократії, технократії; використовує свавілля, беззаконня, нерівність, несправедливість, несвободу, відсутність громадянських прав тощо, поєднуючи їх з надмірним ідеологгічним контролем і фізичним тиском.
Структурна організація держави відтворюється шляхом дії інституційних функцій. Класова держава звужує функції інтересами панівних груп. Репродуктивна функція при цьому разі діє переважно в напрямі відтворення панівного класу такими шляхами:
1) збереження наявного становища на виробництві (відносин власності, обміну, розподілу і споживання, визначення мети та основних умов виробництва, розпорядження і контролю за використанням засобів і продуктів виробництва тощо);
2) використання панівного економічного становища для досягнення політичної влади (безпосередньо – шляхом делегування власних представників у керівні структури держави; опосередковано – через контроль за діяльністю державної аміністрації на основі товарно-грошових механізмів);
3) конверсії економічного і політичного панування в культурно-ідеологічні, освітні та ідейно-психологічні переваги. 
Відповідно до цього панівний клас прагне до контролю над змістом і формою соціальних комунікацій; відфільтровує інформацію, здійснює класову редукцію смислотворчих процесів, насаджує вигідні для себе культурні символи і значення, намагається зміст спілкування обмежити такою тематикою, яка віддзеркалює його власний досвід, домагання, цілі та спрямування. Деформується і селективна функція держави: соціальний відбір, стратифікація, посадова, професійна та соціальна кар’єра досягаються на основі формально обраних критеріїв оцінювання, заохочення, винагороди і легітимізації досягненої соціальної позиції. Це помітно і в дії інших функцій – регулятивної, продуктивної, адаптивної, інтегративної, соціалізуючої, гедоністичної .
Проте варто висловити деякі застереження, аби не спрощувати реальний процес функціонування держави. Панування жодного класу не буває настільки могутнім, щоб цілком підкорити всю діяльність держави. Йому протистоїть організований пригноблений клас, який, у свою чергу, прагне здійснити в доступних йому межах контроль над політичними інструментами, в т. ч. реалізацію функцій держави. Насамперед, він хоче розширити можливості соціальної мобільності, включити в культурно-освітній процес власний досвід і цінності, вплинути на соціальну комунікацію, представити і легалізувати власний інтерес. Пригноблений клас намагається протидіяти надмірній насильницькій ідейно-психологічній інтеграції на невигідних для себе підставах; пропонує свою гедоністичну функцію (скажімо, надати державним святам свого тлумачення і створити паралельні (“класові”) форми дозвілля: стадіон – проти театру, дні солідарності трудящих – проти днів державних свят, карнавали і народні гуляння – проти салонних вечірок тощо). Жоден клас, крім того, не здатний підкорити повністю адміністративні та інші владні структури держави. Вони в значній мірі стоять над класами і суспільством у цілому. 
Будучи соціальним інститутом, держава не тільки гарантує умови відтворення панівного класу в даній якості, а й зацікавлена у продовженні власного існування. Тому соціальні функції набувають і суто державного забарвлення. За таких умов репродуктивна функція діє задля збереження саме державних інституцій. Для цього створені і відповідні силові структури: армія (збереження державної території), внутрішні війська (збереження державного, а не класово інтерпретованого порядку), спецслужби тощо, які прямо чи опосередковано діють у напрямку захисту існуючого державного устрою.
Відповідно реалізуються й інші функції держави. Наприклад, комунікативна функція розглядається як рух інформаційних потоків або ж як засіб діалогу з народом задля обґрунтування своєї доцільності, корисності, необхідності, створення відповідного позитивного іміджу.
Нарешті, соціальна сутність держави також залежить від характеру самого панівного класу. Якщо цей клас – керівний, здатний забезпечити суспільний розвиток, то він акцентує увагу не на репродуктивній, а на продуктивній функції. Відповідно і соціальну комунікацію розглядає як засіб пропаганди своєї соціальної утопії. Соціальну інтеграцію і мобілізацію він прагне здійснити на ґрунті цінностей розвитку, стратифікацію проводить на основі еквівалентного обміну між соціальною позицією індивіда або групи, наявними ресурсами розвитку та їх реальним вкладом у даний процес. Відповідно здійснюються інші функції: адаптивна і соціалізуюча стають інструментом засвоєння орієнтацій і цінностей розвитку; диференціація спрямовується на розмежування (з супротивниками) обраних культурно-ціннісних орієнтацій; гедоністична розглядається як святкування набутих досягнень або ж як засіб подальшої ідейно-психологічної ангажованості в соціальну утопію тощо. 
Особлива зацікавленість панівного-керівного класу в засобах розвитку (культура, освіта, наука, технологія) змушує його у значній мірі нехтувати своїми найближчими інтересами задля інвестицій, організаційної та ідеологічної підтримки цих суспільних сфер, діяння за критеріями загального інтересу. Зрозуміло, що панівний-пригноблюючий клас діятиме протилежним або суттєво відмінним чином. Він зацікавлений передусім у використанні державних інструментів заради свого відтворення як групи розкішного споживання. Тому прагнутиме перш за все до насильницької інтеграції, монологічного (зверху-вниз) спілкування, ідейно-психологічної асиміляції шляхом пропагандистських маніпуляцій свідомістю, владного пригнічення соціальної мобільності. Монополія сили використовуватиметься ним як інструмент самоізоляції, дистанціювання, насадження власної зверхності і впровадження стратифікації за розподільчими і споживацькими критеріями.
Національна держава передбачає наявність державної нації як основного монополіста силових інструментів. Але міра їх монополізації у значній мірі залежить від політичного режиму. Чим демократичнішою є держава, тим менше у політичній сфері буде відчуватися її суто національний характер. Права людини вже гарантують права національних меншин, а наявність культурної автономії виключає можливість насильницької денаціоналізації, втрати культурної автентичності і самобутності.
У свою чергу міра демократизації суспільства визначатиметься конкретно-історичними характеристиками нації. Аналогія з класами тут досить очевидна. Нація, що здатна до історичного розвитку, діятиме в такому ж напрямі, як і панівний-керівний клас: прагнути організувати ефективну економіку, вилучити із суспільних накопичень ресурси для розвитку, налагодити продуктивний соціальний діалог, здійснити соціальну мобілізацію тощо. Відмінність полягатиме лише в тому, що культурна модель розвитку матиме національне забарвлення. У комунікативних процесах особливо наголошується на етнічних мотивах спілкування (мова, національна символіка, фольклорні компоненти культури тощо); у соціальній стратифікації суттєву роль починає грати походження, а також і відношення до національної культури. Ці мотиви можуть діяти і в соціальній мобільності, селекції, інтеграції (на національних цінностях), диференціації, адаптації. Державне регулювання буденної і святкової ритміки життя матимуть відповідне спрямування: святкові дні за формою і вмістом будуть тяжіти до національного забарвлення. Всі ці тенденції отримують більш націоналістичну трансформацію за умови, якщо панівна нація не є в той же час керівною. Вони набувають відверто націоналістичного спрямування, коли державна нація перетворюється у панівну-пригноблюючу групу.
Соціальна держава виникає у більшості випадків за умови існування врівноваженої класової і міжетнічної структури за демократичного режиму. Основною передумовою її є відсутність чітко окресленої панівної нації і наявність керівного класу. Соціальну державу характеризує відсутність структуризованої панівної групи класового або національного походження. Окрім цього, мають виконуватися інші важливі вимоги: не співпадати групи економічного і політичного панування, престижу, статусу, авторитету і впливу; спостерігатися інтенсивна соціальна мобільність, особливо – вертикальна; існувати всі атрибути демократії (розподіл влади, особисті права і свободи, ефективне судочинство, розвинені і незалежні засоби масової інформації тощо); нечисленні маргинальні і люмпен-пролетарські прошарки (етнічні меншини, зубожілі прошарки населення, криміногенні і девіантні угрупування тощо); відсутнє агресивне зовнішньополітичне оточення та ін. У такому суспільстві держава діє насамперед як інструмент правової регламентації, координації і контролю. Вона (держава) виведена за межі законотворчості і здійснення судочинства, виступає переважно гарантом конституційного устрою, не бере безносередньої участі у відтворенні (в усякому разі. в інтересах певного класу чи нації), а лише гарантує умови нормальної репродукції існуючого соціального порядку. По можливості така держава відокремлена і від соціальної комунікації, яку здійснюють основні суб’єкти політичної взаємодії у межах громадянського суспільства; її призначення в іншому – не допустити монополізації засобів суспільного спілкування, в т. ч. і з боку державних структур. Адаптація і соціалізація населення, в першу чергу підростаючого покоління, відбувається в системі освіти і виховання, які або автономні від безпосереднього контролю, або приватні. Інтеграція суспільства відбувається на основі норм права як єдиних для всіх модусів поведінки. Така держава орієнтована на цінності інтеграції, а не на розмежування. Тому об’єктом її впливу є перш за все девіантні структури, групи та окремі індивіди (криміногенні структури, надто специфічні субкультури, маргинальні прошарки: молоді, безробітні тощо). 
Соціальна держава не претендує на духовний контроль, делегуючи його церкві, школі, засобам масової інформації, добровільним асоціаціям і громадським організаціям. Не претедує вона і на монопольний контроль над використанням дозвілля і вільного часу взагалі, слідкуючи лише за дотриманням законності та суспільної етики. Державні свята носять загальносуспільний (загальнонаціональний) характер: День незалежності, матері, дитини, праці тощо. Не доцільно їй також бути безпосереднім інструментом розвитку або його приборкання. Останній відбувається шляхом самодіяльної соціотворчості громадянського суспільства, вільного вибору через активний діалог, договір, компроміси щодо ціни і розподілу витрат та здобутків. Механізмом такої саморегуляції і самоврядування стає сукупність ринків: економічного, політичного (парламентська демократія), соціального, де відбувається конверсія економічного і політичного становища в соціальну прихильність, статус, престиж, авторитет. Особливого значення набуває конверсія економічного, політичного та соціального становища в культурний та ідеологічний вплив. За таких умов мета держави полягає не в обранні стратегії, шляхів та засобів розвитку, а у правовій підтримці досягнутої конвенції між основними учасниками соціальної взаємодії.
Звичайно, викладені тут типи держав не існують у чистому вигляді. Це – ідеальні моделі. Вони мають лише відносну відповідність щодо емпіричної дійсності і наповнюються реальним змістом у процесі соціологічної діагностики конкретного суспільства.

 

<< попередня     зміст     наступна >>

polkaknig(at)narod.ru, ICQ - 474849132 © 2005-2009 Матеріали цього сайту можуть бути використані лише з посиланням на даний сайт.