Школа не имеет права вмешиваться в частную жизнь семьи и требовать сведения, где находятся дети
Дві події останнього часу знов звернули увагу на бюрократичну «творчість» нашої епічної системи управління освітою: літній відпочинок дітей та День вишиванки. Про те, як «творчо» можна підійти до цих питань, розповідає директор СШ №148 м. Києва Сергій Горбачов для Української правди. Життя.
Зізнавайтеся: де ваші діти?
Пару днів тому у професійній освітянській групі на Facebook вчителька із Обухова (Київська область) написала, що їм на нараді у школі наказали під час канікул кожного тижня, не пізніше четверга, надавати відомості про те, де у цей момент знаходяться їх учні.
Процитувати цей допис наразі я не можу, бо скріншот не встиг зробити, а після розголосу авторка його видалила: найвірогідніше – через тиск місцевих чиновників від освіти.
Звичайно, ця вимога чиновників викликала бурхливу реакцію колег: а, вибачте, якого дідька? І чи вчитель не має права на відпочинок?
І взагалі: де саме перебувають діти під час канікул – то виключно справа і відповідальність їхніх батьків: школа не те що не може, але й не має права втручатися у приватне життя родини і вимагати відомості про те, де саме перебувають діти.
Навіть якщо не брати до уваги правові підстави цього дивного процесу, виникає безліч запитань до технічної реалізації цієї вимоги та й взагалі – її доцільності.
Хто це взагалі буде робити? Яким чином? Заступник директора, який у липні — на початку серпня зазвичай «залишається на хазяйстві»? А звідки він ту інформацію отримає? Зі стелі?
Бо вчителі влітку у відпустках – і мають законне право на відпочинок. Але якщо навіть припустити, що наші наказослухняні вчителі будуть це виконувати, то виникає запитання: а як саме?
От уявіть собі: ви десь собі відпочиваєте, а вам кожного тижня дзвонить класний керівник і цікавиться: а де це ви зараз? А що робить ваша дитина? А скільки коштів ви витратили на відпочинок вашої дитини? А кому ці кошти сплатили?
Варіанти відповідей батьків уявіть самі. Від найввічливішого: вибачте, це наша приватна справа – до виразно нецензурних.
Але це ще не все. Припустимо, вчителі сумлінно обдзвонюють батьків, директор школи кожного четверга так само сумлінно шле звіти до району, а той – до області…
І що?
Яка реальна користь від цієї оперативної інформації? Що, крім задоволення своєї потреби у папірцях, може зробити Управління освіти, дізнавшись, наприклад, що дитина у липні перебуває у спекотному та задушному місті, а не відпочиває на морі?
Що ж тоді зробить управління? Оголосить догану батькам, які не мають можливості оздоровити дитину? Запропонує дитині безкоштовний відпочинок, скажімо, у Карпатах або в Затоці? Чи надасть родині дотацію для поїздки на курорт?
А тепер – час з’ясувати: звідки ж взялася ця дивна вимога? Хто таке робить?
Дізнавшись про цю історію, я, як то кажуть, трохи… здивувався – і за журналістською звичкою почав шукати першоджерело.
І, звичайно, знайшов (хоча не відразу, бо сайт Київської ОДА, м’яко кажучи, не дуже friendly для пошуку інформації).
Ось воно: п. 1.10 Наказу Департаменту освіти і науки Київської обласної державної адміністрації №123 від 03.04.2017.
Не стану цитувати десятки схожих документів місцевих управлінь освіти Київської області та «керівників закладів освіти комунальної форми власності», які видали свої накази на виконання Наказу №123: їх легко знайти.
І можете не сумніватися: пункт 1.10 вони вправно і практично без змін перенесли до цих наказів, хіба що ставлять більш ранню дату виконання – щотижня на середу.
А тепер – увага: що далі? Що робити керівникам шкіл та вчителям? Виконувати цю дивну вимогу, надаючи щотижня фейкову інформацію? Чи «забити» на виконання п. 1.10, зробивши вигляд, що такого наказу взагалі не існує?
Чи, може, обласне керівництво освіти схаменеться – та скасує цю, прямо скажемо, безглузду вимогу?
От і подивимося: наскільки освітянські чиновники зможуть або пояснити, навіщо це потрібно, або, якщо воно не потрібно, мати мужність визнати, що дали маху – та скасувати помилкове рішення.
І окреме питання: як захистити колегу, яка оприлюднила цю інформацію, від тиску чиновників, для яких зневажання вчителя, не дуже розумні накази – то не проблема. А от коли про це стає відомо – то таки проблема.
Примус до патріотизму
І ще одна історія. 18 травня, у третій четвер травня, країна традиційно відзначала День вишиванки.
Гарна ця справа – дійсно красива, душевна. І хоча для мене вишиванка – практично повсякденний одяг, у цей день надзвичайно приємно бачити навкруги усміхнені обличчя, коли зустрічаєш на вулиці людей у національному одязі.
Здавалося б, що тут може бути неприємного? Але наша рідненька система освіти й тут не полишає нас своєю надокучливою турботою, вирішивши спаскудити й таку гарну справу.
Бо нічим іншим не можу пояснити вимоги районних управлінь освіти у наказовому порядку (!) одягати всім дітям вишиванки. А якщо якась дитина прийшла в іншому одязі, то дитині – зауваження, а вчителю – догану.
Ось, наприклад, Металургійний район Кривого Рогу.
Перепрошую, але більшої диверсії проти виховання патріотизму та шанобливого ставлення до наших символів, ніж подібний «примус до патріотизму», і вигадати годі.
Цей лист набуває особливої пікантності, якщо мати на увазі, що Кривий Ріг – оплот «Опоблоку», сумнозвісних Вілкулів. І ось там, де треба вести дуже наполегливу і виважену роботу з виховання дітей свідомими громадянами України – отаке…
Воістину: забіги по граблях – практично професійний спорт для чиновників.
Звичайно, така дурня не пройшла непоміченою нашими ворогами. Сумнозвісна товаришка Монтян з радісним гигиканням перепостила цей лист як приклад «фошиздов» в українській владі.
Звичайно, заступник начальника відділу освіти виконавчого комітету Металургійної районної у місті Кривому Розі ради Тетяна Олегівна Дирда, яка підписала цю феєричну телефонограму – не «фошиздка»: просто передбачати наслідки своїх дій не навчена.
До речі, подібні накази та телефонограми (можливо, не такі рішучі стосовно «доган», але теж – з наказами «вдягнути вишиванку») – видали і інші управління та департаменти освіти.
Наразі я їх не стану цитувати – але хай начуваються: бо активна частина суспільства все бачить. І хай чиновники потрохи починають усвідомлювати: не дуже розумні накази не проходять непоміченими. Суспільство чим далі, тим рішуче буде реагувати на дурню.
Стосовно Дня вишиванки це особливо прикро, бо більшість наших і дітей, і батьків цілком щиро і весело долучаються до цього свята.
Коли я прочитав про подібний «примусовий патріотизм», вирішив провести невеличке опитування у групі «Батьки SOS»: як у школах поставилися до Дня вишиванки?
Цю групу як місце проведення опитування я обрав невипадково: бо тут – більше 30 тисяч батьків, які регулярно повідомляють про усілякі негаразди в освіті – і загалом налаштовані до школи ну дууууже критично. Тому, якщо б у школі, де вчиться дитина, був би подібний примус – вони б мовчати не стали.
І ось що ми отримали. Загалом – 516 відповідей.
Як бачимо, дві третини відповідей (340 з 516) свідчать, що це сприймається батьками та дітьми як цілком добровільний вибір: дитина прийшла у вишиванці, тому що їй та батькам це подобається; незалежно від того, чи пропонувала школа, чи це було б зроблено навіть без пропозиції від школи.
Третина (171 з 516) відповіли, що прийшли до школи у звичайному одязі, але жодних зауважень чи тиску через це не було.
І лише п’ятеро батьків (один відсоток) повідомили, що або надягли вишиванку через вимогу школи, або дитина отримала зауваження, що прийшла без вишиванки.
Що далі?
Наостанок – заключне запитання: може, управлінням освіти слід повчитися здоровому глузду у батьків, а не плодити дивні і кумедні накази?
А зайнятися тим, чим вони, власне, і мають займатися: забезпечувати умови для комфортного навчання дітей та ефективну роботу закладів освіти?
І полишити нарешті безглузду «паперову творчість», яка не тільки шкодить суспільству, але виставляє самих чиновників в геть невигідному світлі як відірваних від життя та не дуже розумних бюрократів?
Сергей Горбачев, директор СШ №148 г. Киева, учитель зарубежной литературы и медиа грамотности, Українська правда. Життя.
