§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша...

§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII — перша половина XIV ст.) :: vuzlib.su

25
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті роки XII —
перша половина XIV ст.)

.

§ 4. Основні риси права Південно-Західних земель Русі (30-ті
роки XII — перша половина XIV ст.)

Активну роль у розвитку і зміцненні підвалин феодалізму, в
захисті інтересів великих землевласників й усього па­нівного класу феодалів
продовжувало відігравати фео­дальне право. В 30-ті роки XII — першій половині
XIII ст. у князівствах та землях Русі діяла система права, яка в ^^ загальних
рисах сформувалася ще в ранньофеодальний період і зафіксована в нормах Руської
Правди. Водночас унаслідок змін у суспільно-економічних відносинах відбувається
перегляд де­яких правових норм. З’являються нові редакції Руської Правди. Однак
це було не нове законодавство, а лише часткова кодифікація чинного, творчість
переписувачів, які «підправляли» текст закону, прийнятого ще в часи розквіту
Давньоруської держави.

У період феодальної роздробленості регулятивна роль права
посилилася за рахунок збільшення кола конкретних об’єктів фео­дального
господарства, які захищалися правом, розширення складу різних за своїм правовим
становищем соціальних груп, передусім феодально залежних верств населення, а
також зміцнення основ права-привілею. Для правової системи цього періоду
характерне посилення місцевих особливостей (партикуляризм) права, хоча в
князівствах Русі воно не досягло тієї глибини, яка мала місце в ін­ших
державах, наприклад у країнах Центральної та Західної Євро­пи. Особливості у
нормах права, що застосовувалися в окремих князівствах та землях (наприклад
Галицько-Волинській), не усу­вали їхньої схожості з давньоруським правом та їх
наступності. Зберігалися загальні принципи, інститути та форми цього права на
всіх землях Русі.

Розглядаючи право українських земель після золотоординської
навали, слід мати на увазі, що навала полчищ кочівників супро­воджувалася
масовим руйнуванням міст Русі, разом з якими заги­нули найцінніші давньоруські
законодавчі й актові пам’ятки. Цим пояснюється відсутність актових матеріалів з
історії Київської, Чернігівської та інших Південно-Східних земель періоду
феодаль­ної роздробленості.

Відомості, які дійшли до нас, уривчасті і, як правило,
посеред­ні, дали змогу дослідникам зробити висновок, що в часи феодальної
роздробленості поряд із застосуванням насамперед законодавчих збірників періоду
Київської Русі створювалися й нові. До того ж зроблено припущення про існування
збірника постанов про право­суддя.

Дослідники одностайні в тому, що в усіх князівствах і землях
Русі, як і в перший період феодальної роздробленості, після ордин­ської навали
залишалися чинними норми Руської Правди, Жит­тєстійкість Руської Правди
визначалася тим, що вона була збірни­ком феодального права, а її норми активно
сприяли захисту та зміцненню феодального правопорядку, забезпечували правові
умо­ви для подальшого закабаления селян. її норми відображені в па­м’ятках
права Галицько-Волинської Русі, Новгорода і Пскова, усієї Північно-Східної
Русі, а також Великого князівства Литовського. В подальшому норми Руської
Правди стали одним із джерел Суде­бника 1497 р.

В усіх князівствах Південно-Західної Русі в період феодаль­ної
роздробленості чинними були норми церковних статутів князів Володимира та
Ярослава. Але й вони зазнали деяких змін. З’явили­ся, наприклад, такі редакції
церковного статуту князя Ярослава, які посилювали санкції, встановлені на
основі принципів феодаль­ного права-привілею. Інтереси панівного класу
захищалися в та­ких збірниках права, як «Кормча» і «Номоканон», які включали за­позичені
з Візантії церковні правила.

«Кормчі» застосовувалися церковними судами, зокрема, на­прикінці
XII ст. На землях Південно-Західної Русі під час вирішен­ня судових справ
використовувалися також збірники, що мали на­зву «Мерил праведних», які містили
витяги з візантійських право­вих актів, церковних статутів, а також норм
Руської Правди.

Серед поодиноких документів юридичного характеру, створе­них
у період, що розглядається, для повнішого відображення систе­ми права важливими
є чотири правові пам’ятки Галицько-Волинської Русі, які збереглися. Хоча вони й
різні за часом появи, змістом і характером, однак містять цінні відомості про
правове життя на цій землі після ординського завоювання. Так, збереглася
грамота князя Івана Ростиславича (Берладника). Будучи пам’яткою історії Дунайсько-Дніпровських
земель, яка розкривала економічні зв’язки Га­лицького князівства з
болгарськими, чеськими, угорськими купця­ми, ця грамота надзвичайно важлива і
як пам’ятка права. Вона рег­ламентувала правове становище деяких іноземних
купців під час приїзду їх на землі Русі. Грамота встановлювала пільги для
болгар­ських купців, які звільнялися від сплати мита, коли привозили то­вари
«на ізклад».

«Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (бли­зько
1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права успадкування
феодального володіння у Володимиро-Волинському князівстві, певного порядку
передавання князем права експлуата­ції феодально залежного населення своїм
спадкоємцям. Водночас «Рукописання» дає можливість вивчити організацію управління
се­лами й містами Південно-Західної Русі. Володимир Василькович залишив заповіт
і на ім’я своєї дружини, в якому вказано на право княгині успадкувати «город
свои Кобрынь, и с людьми, и с данью», село Городіл «и с мытом» та інші села. У
зазначеному документі йдеться про куплене землеволодіння: «А село есмь купил
Березо-виче у Юрьевича у Давыдовича Федорка». Із заповіту князя Воло­димира
Васильковича випливає, що поряд з успадкуванням, кня­зівськими даруваннями на
Галицько-Волинській землі у XIII ст. іс­нував і такий спосіб придбання
феодальних землеволодінь, як купівля землі.

У Галицько-Волинському літописі збереглася також статутна
грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні
1289 р.. Вона дає змогу уявити розміри та форми феодальних повинностей з
міського населення на користь держав­ної влади. Водночас ця грамота відбиває
соціально-економічні умо­ви Галицько-Волинської Русі в XIII ст..

Збереглися документи юридичного характеру, складені у XIV
ст. (грамоти, договори, а серед них і міжнародно-правові, по-ручництво тощо).
Ці документи містять переважно відомості про окремі особливо важливі інститути
права власності та зобов’язаль­ного права. Зокрема, значний інтерес викликає
грамота Олехно Ромашковича про передачу майна Григорію Тункелю, складена ЗО
січня 1347 р. У ній ідеться про те, що придбане внаслідок купівлі поле Григорій
може і «продати», і «отдати» (подарувати), і «проме-нити» (обміняти), і
використати для своєї мети, «где будет его воля, никому ничим непенно».
Безперечно, що для складача цього доку­мента здійснення перелічених у ньому
операцій із земельним во­лодінням в умовах XIV ст. було явищем звичайним,
зрозумілим. Зміст грамоти свідчить про поширення дарування землі, сіл, садиб,
млинів.

v Поширеним був і договір купівлі-продажу рухомого майна, що
свідчить про розвиток товарно-грошових відносин, а також до­говір обміну. У
грамотах згадується і про заставу рухомого майна. Часто право власності на
майно, придбане за угодою, підтверджу­валося спеціальною князівською грамотою.
Поширеним був договір позики, який нерідко ставав кабалою для тих, хто позичав
гроші, продукти, бо взяте мало повернутися з відсотками. Будь-яких вка­зівок
про правові акти, якими керувалися складачі грамот, у самих грамотах немає.
Вважаємо, що за основу бралися норми Руської Правди, що були чинними в
князівствах та землях Південно-Захід-ної Русі в період феодальної
роздробленості.

Окремі відомості про правові норми цього періоду збереглися
в літописах. У них можна знайти згадки про міжнародні договори, законодавчу
діяльність князівств та деякі нові моменти в галузі кримінального права.
Зокрема, з тексту Іпатіївського літопису ви­пливає, що в Галицько-Волинській
землі окремо розглядався такий вид злочину, як змова проти князівської влади. У
1245 р. був засу­джений боярин Володислав як «лихий змовник землі». Поряд з ін­шими
застосовувалися такі покарання, як смертна кара, тюремне ув’язнення, вигнання,
конфіскація майна. Згідно з літописом князь Роман Метиславич «за невірність»
засудив до вигнання бояр Кор-мильчичів. Боярин Жирослав був покараний вигнанням
та конфіс­кацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом
наказав кинути його у в’язницю. І якщо суворі покарання застосо­вувалися до
представників панівного класу феодалів, то немає сум­ніву в тому, що вони ще
ретельніше застосовувалися до представ­ників експлуатованих мас — селян та
міських низів.

Навіть нечисленні дані писемних джерел дають змогу отрима­ти
певні відомості про право українських земель періоду феодаль­ної
роздробленості, зображене передусім системою норм, які містила така
універсальна і довгочасна пам’ятка права, як Руська Правда.

У деяких містах Південно-Західної Русі починає впроваджу­ватися
Магдебурзьке право, на основі якого в них здійснювалося самоврядування.
Магдебурзьке право в межах Галицько-Волинсь-кого князівства вперше починає
діяти в період правління Данила Галицького, який закликав німецьких колоністів
селитися в містах. Одним із перших в Україні Магдебурзьке право здобуло місто
Санок (1339 р.). У 1356 р. право управління за нормами Магдебурзь­кого права
дістав Львів, а згодом — й інші міста.

Проте самоврядування українських міст, засноване за норма­ми
Магдебурзького права, було обмеженим. Магдебурзьке право застосовувалося далеко
не в повному обсязі. Крім того, основна маса православного селянства
позбавлялася можливості брати участь у діяльності органів міського
самоврядування, а також обме­жувалася в правах займатися ремеслами, торгівлею
тощо. Через це вона чинила опір введенню Магдебурзького права.

З 30-х років XII ст. почався новий період в історії держави
та права Русі. Перетворення в її суспільно-політичному ладі були ви­кликані
переходом від ранньофеодальних форм суспільного життя до початкового етапу
розвинутого феодалізму і характерної для нього феодальної роздробленості.

Поряд з іншими чинниками, що спричинили зміни в держав­ному
устрої, основний і безпосередній вплив на нього здійснили: кількісне збільшення
класу феодалів і зміцнення економічного значення великих князів-землевласників,
боярства, верхівки цер­ковно-монастирської організації, їх консолідація, яка в
умовах роз­членованої форми земельної власності призвела до ускладнення
васально-ієрархічних зв’язків і створення в межах кожного князів­ства чи землі
власної піраміди сюзеренітету-васалітету. Швидке зростання загальної кількості
феодально-залежного населення і посилення його експлуатації призводило до
загострення класової боротьби, в тому числі до значних виступів народних мас у
Київсь­кій, Галицькій, Чернігівській та інших землях.

Усе це посилювало прагнення місцевих феодалів взяти безпо­середньо
у свої руки і всіляко зміцнити державний механізм та правові засоби придушення
виступів трудящих мас.

Ззовні перехід до феодальної роздробленості виявився у відо­кремленні
у складі Давньоруської держави спочатку близько півто­ра десятка великих
князівств і земель, у яких, як правило, закріп­лювалися власні князівські
династії, з’являлися власні розгалужені системи управління, суду, виросли
кількісно і зміцнилися власні військові сили.

Водночас для розвитку державного ладу Русі у період фео­дальної
роздробленості характерною була тенденція збереження певних рис її минулої
колишньої єдності, цьому сприяли передусім такі об’єктивні чинники, як
спільність етнічної основи давньорусь­кої народності, яка на цей час уже
сформувалася. Як зазначають О.П. Толочко і П. П. Толочко, «аналіз етнічного
розвитку Русі XII—XIII ст. показує, що саме давньоруський народ був одним із
основних елементів єдності давньоруських земель XII—XIII ст. Усвідомлення
спільності походження й розвитку, почуття терито­ріальної цілісності, єдність
мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, неможливе
в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, зумовило
необхідність подолання політичного сепаратизму земель». Виразниками ідеї
необхідності спільної боротьби з кочовими ордами стали великі князі, які
прагнули до зміцнення своєї влади. Тому за своїм держа­вним устроєм Русь на
початковому етапі розвинутого феодалізму була напівсамостійним державним
утворенням з рисами відносної єдності. Цьому сприяли й існуюча в початковий
період роздробле­ності загальна форма управління у вигляді колективного сюзере­нітету
найсильніших і найавторитетніших князів над Києвом, що зберіг номінальне
значення столиці Русі, і, отже, над Руссю в ціло­му, а також періодичне
встановлення у Києві співуправління двох найсильніших династій (дуумвірату),
збереження загальноруських князівських з’їздів тощо.

Форми державного життя Русі, які існували у 30-х роках XII—
40-х роках XIII ст., спочатку позитивно впливали на її розвиток. Про це
свідчить поширення вотчинного багатогалузевого орно-промислового господарства,
бурхливе зростання міст, заро­дження внутрішніх торговельних зв’язків між селом
і містом, по­всюдний розквіт культури. Але на початку XIII ст. процес дроблен­ня
Русі посилився, і на її політичній карті з’явилося вже близько п’ятдесяти
окремих князівств і земель. Постійним супутником роз­дробленості стали
нескінченні міжусобиці, одним із наслідків яких було роз’єднання військових сил.
У цих умовах нашестя на рубежі

ЗО—40-х років XIII ст. кочових орд Батия і подальше
виснажливе золотоординське ярмо поставили під сумнів не тільки державну єд­ність,
а й саме існування Русі.

Руйнування продуктивних сил, консервація натурального гос­подарства,
політика золотоординських феодалів, спрямована на підтримання міжкняжих чвар і
збереження роз’єднання князівств і земель Русі, призвели до подальшого
поглиблення феодальної роз­дробленості. Однак іноземним феодалам не вдалося
ліквідувати державність Русі.

Політична залежність земель Русі виявилась у тому, що її
князі змушені були визнати хана Золотої Орди своїм сюзереном. Орда присвоїла
собі право збирати данину з населення Русі і вима­гала від князів служби
військовими силами, проте вона не спромог­лася до глибших змін у внутрішньому
державному устрої Русі. У межах її окремих князівств і земель діяли усі основні
державні інститути, які сформувалися ще в початковий період феодальної
роздробленості.

Збереглася в основних своїх рисах і правова система, яка
склалася ще в Давньоруській державі, хоча подальший розвиток феодальних
відносин вимагав посилення регулятивної ролі права. Це виявилося, насамперед, у
збільшенні кола конкретних об’єктів феодального господарства, які захищалися
правом, розширенні складу різних за своїм правовим становищем соціальних верств
на­селення, зміцненні основ права привілеїв, загального посилення по­карань за
злочини, спрямовані проти економічного й політичного панування феодалів.

Слід зазначити, що у південно-західних князівствах Русі на­мітився
процес їх самобутнього розвитку. Саме у цьому регіоні Дав­ньої Русі і
сформувалася українська народність та виникла Укра­їнська держава.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ