Розділ ІV Організація роботи Президента України — §1. Президент України в системі...

Розділ ІV Організація роботи Президента України — §1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування :: vuzlib.su

89
0

ТЕКСТЫ КНИГ ПРИНАДЛЕЖАТ ИХ АВТОРАМ И РАЗМЕЩЕНЫ ДЛЯ ОЗНАКОМЛЕНИЯ


Розділ ІV Організація роботи Президента України — §1. Президент України в системі органів державної
влади, основи його правового статусу та функціонування

.

Розділ ІV Організація
роботи Президента України — §1. Президент України в системі органів державної
влади, основи його правового статусу та функціонування

За Конституцією,
Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З
точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний
орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і
всередині країни, символ державності народу. Як правило, це одноосібний орган
загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд,
термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності
cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на
відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим
представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і
наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній
державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається
обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями.

В основі терміну
«глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний
механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як
органи, що виконують неповторні функції. З точки зору прихильників органічної
теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні
функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються
в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання
іншим органам. Ця теорія отримала логічне завершення наприкінці ХVIIІ ст. і
набула широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».

Надалі таке пояснення
влади глави держави в конституційній монархії стало панівним у німецькій
літературі. Воно отримало особливий розвиток у працях Г.Мейєра і його учня і
послідовника Аншютца. Ці автори ввели для визначення того особливого
становлення, яке займає монарх серед інших органів, особливий термін – «носій
державної влади».

Поступово у
державознавчій літературі утверджується позиція, згідно з якою статус
президента за республіканської форми правління визнається майже аналогічним
статусу монарха при монархічній формі правління. Порівняльно-правовий аналіз
компетенції глав у конституційних монархіях та президентських республіках давав
можливість зробити цілком певний висновок про їх аналогічність в усіх істотних
елементах. За даних умов термін «глава держави» почав розповсюджуватись і на
президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної
влади, що уособлювали державу в цілому.

У подальшому для
визначення статусу конституційного монарха поряд з терміном «носій державної
влади» почав застосовуватись термін «глава виконавчої влади», оскільки монарх
за цієї форми правління визнавався своєрідним одноосібним органом, якому
належить уся повнота виконавчої влади. Оскільки президент у президентській республіці
виконував у сфері виконавчої діяльності ті ж повноваження, що й конституційний
монарх, то термін «глава виконавчої влади» був розповсюджений і на нього.

Напівпрезидентська
республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської
республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши
державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій.
Певною мірою П’ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції:
зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з
виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що
розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель
парламентарної республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави,
однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік,
а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі
знаних форм правління.

«Французький варіант»
фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про
місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки
законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся
настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною
кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу
кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її
міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід
відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування
піддається нищівній критиці за гіперболізацію вади президента і порушення конституційного
принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала
взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.

Еволюція інституту
президентства в передових країнах західної демократії дає можливість
стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт,
що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія
і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787
рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка
(Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській
республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також
представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці –
тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у
напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження,
що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак
функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.

Крім того, можна
констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління.
Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави,
компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах
кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в
усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації
правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу
повноважень.

Тому визначення
«президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому
статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих
органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава
держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних
країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87
Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в
зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом
вказівки на його функції та повноваження. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р.
(в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду. Єдине,
що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного
представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з
держав.

Для України, яка за
неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління
– від радянської республіки через президентську республіку до
напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового
статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і
становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних
теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб
і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та
Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є
гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і
без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої
влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з
французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом
терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість
конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх
певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким
авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана
(напівпрезидентська) республіка – є «неправильною».

У новітніх працях з
конституційного права України Президент визначається як «носій верховної
державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами».
Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу
президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над
традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості,
зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства».
Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією
обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії
держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра
та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної
республіки.

У державному механізмі
України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного
суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів
державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним
Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а
між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її
гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента
України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому
діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного
механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом
має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство
(для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі
органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування
їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої
політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність
інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка
закріплена Конституцією України 1996 року.

.

Назад

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ